Не те, щоб русалки та люди мали погані стосунки від самого початку. Про їхнє існування дізналися, коли одна з русалок випадково потрапила в людські сіті.
Люди цікавилися новими расами, і русалки не були винятком. Русалки дозволили людям вийти в море, і люди розвинули цивілізацію, вільно пересуваючись морськими шляхами, які вони відкрили. Між тим, часто траплялися русалки, які закохувалися в людей і виходили на сушу, щоб оселитися там. У світі людей історії про русалок перетворювали в казку, а історії про русалок, які закохалися в людей, розповідали навіть в Атісі.
Мир тривав недовго. Люди, які розвивали цивілізацію, егоїстично намагалися заволодіти незліченними скарбами, що були заховані під водою та бурхливими течіями. Можливо, навіть русалками.
Снаряди падали роками. Запах пороху та крові не зникав. Багато русалок було заколото гострими списами людей, і навіть Мер, який був на передовій, зрештою теж загинув.
Новий власник тризуба жорстоко розірвав людину, яка вбила колишнього Мера, затягнув Атісу в морські глибини й поставив захисний бар'єр. Русалки, які встановили зв'язок із людьми, були назавжди вигнані й більше ніколи не повертались, і після цього історії про кохання між людьми та русалками зникли з Атіси.
Таким чином, для русалок, народжених після кривавої історії, люди були невідомими істотами.
— ...
Те саме стосувалось і Раяна.
Поки Раян не знав, що робити після раптового падіння, в тому місці, де впала людина, дрібно піднялася піна, яку потім поглинули ревучі хвилі. Раян спостерігав за цим, кліпаючи очима, а потім ковзнув на поверхню, щоб переконатись у тому, що побачив.
Падаючи, людина втратила свідомість і повільно тонула. Її блискуче золотисте волосся сяяло навіть у темному морі. Як у його Атісі, де світло ніколи не згасає. Як сонце, про яке він тільки чув.
Раян кружляв навколо людини й дивився на неї, наче одержимий.
Маленька людина, яка вже втратила свідомість, почала боротись із болем по всьому тілу. Лише тоді Раян прийшов до тями й підплив до неї ближче. Він вагався, коли наближався, але не відступав.
— Кхмп, ух!..
Булькаючий звук вирвався з рота людини, яка стискала свою шию обома руками, створюючи бульбашки. Коли зморшки на її лобі розправилися, а тіло безпорадно розмякло, Раян із запізненням подумав про те, чи може людина дихати у воді.
Ах. Думаючи про це, він згадав слова старої русалки, яка колись давно мала досить войовничу вдачу. Вона з великою гордістю розповідала, як заспівала пісню, коли повз неї пропливав корабель із людьми, а потім перекинула його, посадила корабель на мілину й потопила всіх людей.
Тоді чому ця молода людина, схожа на сонце, стрибнула у море, хоча не має змоги дихати під водою? Не розуміючи цього, Раян обережно наблизився й схопив потопаюче тіло.
Але він не знав, що робити далі.
Це був перший раз, коли він бачив людину, і також перший раз, коли він бачив істоту, яка не могла дихати у воді.
— О, благородний русале. Поцілуй людину та дай їй можливість дихати.
Прошепотів один із летанів, який кружляв навколо, і вирішив утрутитися. Коли він промовив це, Раян притулився губами до м'яких губ іншого та видихнув.
Вираз обличчя людини нарешті розслабився. В ту ж мить його трохи неспокійний розум прояснився, і Раян почав спостерігати за людиною.
Між його пальцями не було дрібного павутиння.
За вухами не було зябер, а під тулубом не було плавників.
— Ого.
Не в силах придушити свою цікавість, Раян схопив людський палець і прошепотів.
— Як ці маленькі люди могли зробити з нами таке?
Людина була схожа зовні на Раяна, який досі через незавершене зростання має вигляд юного русала, і була тендітною істотою, яка не могла навіть дихати під водою. Але як такі люди могли жорстоко вбити стільки русалок, що пофарбували прекрасне море в червоний колір сотні років тому?
— Це молода людина, яка ще не виросла. Доросла людина набагато більша за неї, русале.
Летан, який почув його бурмотіння, підтримав розмову. Він не міг повірити, що така маленька істота може вирости такою великою, як русалка, тому знову доторкнувся до його гладких пальців без павутиння.
— І навіть якби людина могла дихати, вона б померла від холоду, якби довго перебувала у воді.
Отак просто? Вони справді слабкі.
Раян нахилив голову. Його чорне волосся розвівалося, торкаючись людського тіла, яке він тримав у руках. Шкода, але зараз він повинен був повернути його. Може, просто покласти людину на берег?
— Ух...
Саме тоді, коли він збирався перепитати летана, губи молодої людини розтулилися, і з них вирвався слабкий стогін болю.
Раян зосередився на звуці.
Повіки людини сіпнулися, і закотилися вгору. Її очі були блакитними, як море.
З кожним кліпанням очей людини, які були затуманені через відсутність фокусу, її зір ставав чіткішим. У молодої людини, яка спочатку не помітила присутності Раяна, широко розплющилися очі. Кліп-кліп. Губи раз по раз відкривалися й закривалися, через що почали утворюватися бульбашки. Однак, оскільки людина не могла говорити під водою, її голос так і не прозвучав.
Але його образ відбивався в блакитних очах людини.
Його чорне волосся та зелені очі були унікальними. Русал в її очах, тобто Раян, не міг приховати свого збентеження.
— Ах...
Люди не повинні дізнатися про існування русалок. Перед очима промайнуло обличчя Еля. Холодне обличчя Мера. І навіть його майбутнє, де він буде ув'язнений у захисному бар'єрі Атіси.
Подумавши, що йому не варто більше показувати себе людям, Раян підсвідомо махнув хвостом.
Ляск! Від несподіваного удару очі молодої людини заплющилися, а тіло знову заклякло. Раян від несподіванки розслабив руки, і тіло людини знову почало опускатись.
Він не хотів його вирубати. Раян, у якого від збентеження розширилися очі, схопився за тіло, що тонуло, і виплив на поверхню. Потім він підняв його й поклав на землю. Тіло людини безпорадно обм’якло.
— ...
Летан сказав, що ця людина просто ще не виросла, і що дорослі люди набагато більші. Це звучало неймовірно, але Юрі також розповідав, що був випадок, коли його ледь не вбила людина. Втім, можливо, тому, що першою людиною, яку він побачив, була ця молода людина, але Раян на мить засумнівався.
Можливо, всі помилялись.
Насправді, він замислився, чи всі люди можуть бути такими, як це сяюче сонце.
— ...
Раян подивився на людину, верхня частина тіла якої схилилася над водою. Його м'яко розпущене волосся перепліталося з пасмами людського золотистого волосся, що безладно спадало на воду.
Раян, який саме збирався розчісати волосся, мимоволі простягнув руку й поклав її на груди молодої людини. Плоть людини, яку витягли з води, була гарячішою за температуру його власного тіла.
Ця несподіванка змусила його стиснути руку і опустити її, а потім знову підняти. Під теплою плоттю – туп, туп, туп. Воно звучало слабко, але серце все ж билося. На відміну від ситуації під водою, він швидко дихав.
Раян вагався, не бажаючи опускати руку, через яскраві відчуття. З іншого боку, русал знову й знову вдивлявся в обличчя молодої людини, на випадок, якщо та знову розплющить очі. Людина насупилася, але так і не розплющила їх.
— ...Болить?
Коли він придивився, то побачив, що на щоці людини був червоний слід від хвоста.
— Людино, тобі боляче?
Він не хотів. Раптом йому стало шкода. Раян розчесав мокре золотисте волосся, що прилипло до чола, і ніжно потер щоку, обережно промовляючи до нього. Звісно, непритомна людина нічого не відповіла.
Щоки, обхоплені його долонями, були м'якими. Його почуття жалю швидко зникло, замінившись на цікавість. Тим часом Раян уважно вдивлявся в людське обличчя, торкаючись його по вигинах. Йому здалося, що золотисте волосся виблискувало б навіть під водою, але у місячному сяйві воно було ще прекраснішим.
Ледве стримуючи бажання забрати кілька пасом як компенсацію за порятунок, він ніжно потер куточки очей. Хоча очі людини були заплющені, він добре знав, якого кольору очі під цими довгими, опущеними віями.
Блакитні. Блакитні, як море.
— ...
Він хотів побачити їх знову, тому легенько торкнувся повік. Коли людина сіпнулась і повернулася, він здриґнувся, швидко відсмикнув руку й став спостерігати. На щастя, не було ніяких ознак того, що вона прокинулася. Раян розслабився й знову торкнувся її обличчя.
Молодої і тендітної людської істоти.
Людини, яку врятував Раян.
Неймовірної істоти, яка продовжувала викликати цікавість.
— Хах!
Людина схопила руку Раяна, коли той вовтузився біля його обличчя. Він знову злякався й мало не вдарив її хвостом, але побачивши це обличчя, його серце пом’якшало. Хіба він не був достатньо слабким, щоб на ньому залишився слід?
Поки його тримали за руку й він не міг зробити те чи інше, довгі, опущені вії затремтіли. Глибокі блакитні очі, в які він перед тим намагався зазирнути, підсунувши повіки, розплющилися під місячним світлом.
— ...Кашель, кашель!..
Людина обернулась і довго кашляла. Тим часом Раян застиг.
— ...Хто?
Людина повільно кліпнула очима й заговорила до Раяна. Це був чистий і мелодійний голос.
Раян, який був загіпнетизований людським голосом, який уперше почув, швидко прийшов до тями й легенько відсмикнув руку. Він не доклав до цього зусиль, бо боявся, що людська рука може зламатись. Ах. Людська рука, енергія якої вичерпалася, під стогін болю власника, легко впала. Мізинці затремтіли, ніби хотіли, щоб до них доторкнулись.
Раян штовхнув своє напівпідняте тіло назад у воду.
— Молодий русале, наступник дельфіна пливе сюди у твоїх пошуках.
Летан, що кружляв навколо нього, нагадав про Юрі, про якого Раян забув.
Навіть якщо Юрі був лагіднішим за Еля, він не дозволив би йому рятувати людину й викривати свою особистість. Йому треба було швидко повернутися до нього й прикинутися невинним. Хоча Раян знав це, він не міг відірвати очей від людини, яка дивилася на нього, і змусити своє тіло пливсти назад.
Людина ще не до кінця прийшла до тями. Вона все ще була напівпритомна.
— Чому ти...
Піднявши руку перед очима людини, що бурмотіла, Раян розтулив рот.
— Ich glaube, die Wellen verschlingen... Am Ende Schiffer und Kahn...
Красива мелодія, неоднозначна, але приємна на слух, теплим тоном витекла з між губами Раяна. Тіло людини, що здригалося, ніби розчароване, що йому закрили огляд, розслабилось, і пульсація, що тріпотіла під долонею, також вщухла.
Поглянувши на сплячу людину й на мить замислившись над тим, що та намагалася сказати, Раян із деяким жалем перевернув її тіло на спину. Крім ніжної піни, що піднялася вгору, під місячним світлом залишилася тільки молода людина.
Далі
Розділ 4
Арген був територією під безпосереднім контролем імператора, розташованою на найпівденішому краю імперії Гесела. Більшу частину часу погода тут залишалася весняно-літньою, а холодні дні тривали трохи менше місяця. На відміну від столиці Джерби, де бувають сезони, коли навіть вітер різко шкрябає щоки, тут люди зазвичай були розслабленими й неквапливими через м'яке повітря із запахом моря. А може, умиротворена атмосфера пояснювалася відсутністю бурхливого стану вищого світу імперії. — Ваша Високосте. Ергарт, який мав цинічну вдачу, що не надто пасувала дитині, яка не досягла повноліття, опустив очі. Він побачив графа Канавана, який раніше представився маркграфом, і дівчинку його віку, яка стояла поруч із ним. Дівчинка забула про будь-які манери й задивилася на світле волосся, яке було явним доказом того, що він є найближчим родичем королівської сім'ї Геселів. — Я – Р-рейна Ніл Канаван, Ваша Високосте. Коли їхні погляди зустрілися, дівчина стиснув губи й привітала його так, ніби нічого не сталося. Навіть після цього на обличчях тих, хто витріщався на принца, було видно бажання мати гарний вигляд перед ним. Ергарт, який, як відомо, цілий рік приїжджав до Аргена, щоб відновити сили, був сином наложниці Олівії Вінстон, до якої імператор десятиліттями проявляв свою прихильність, аж до того, що чутки про це поширювалися по всій імперії. Це означало, що він був принцом із гарантованим майбутнім. Ергарт кивнув у відповідь і підвівся зі свого місця. У залі грав вальс, і Рейні здалося, що він запросить її на танець. Вона зробила крок назад, але він пройшов повз неї, замість того, щоб виправдати її очікування. Ах. Почулося збентежене зітхання. Через Лію, яка сказала, що він буде всім цікавий, він надіслав запрошення вельможам в Аргені і влаштував бенкет, але насправді подібні заходи його зовсім не цікавили. Можливо, Лея, яка сьогодні з усіх сил намагалася влаштувати подібний захід, зараз напустила б на себе манірного вигляду, але, на його щастя, вона пішла на чаювання з дамами. Але який сенс заводити зв'язки з вельможами й зустрічатися з дітьми його віку, як їй того хочеться? Так чи інакше, він однаково помре. Дуже монотонно думаючи про власну смерть, Ергарт вийшов на балкон. Не зважаючи на те, що він відмовився прийняти привітання маркграфа Аргенського й учинив так, як йому хотілося, ніхто навіть не думав зупиняти принца. Вийшовши на вулицю, він відчув солоний запах, до якого вже звик за десять днів. Звук хвиль. Він часто виходив на балкон і довго стояв, дивлячись назовні. Не те, щоб краєвид за вікном був дуже гарним, але його життя було нудним. Ергарте, будь ласка, зачекай трохи. Напередодні його від'їзду зі столиці на лікування, його мати, Олівія Вінстон, зайшла до його спальні й обійняла маленького сина, який ледве сягав її грудей, ніжно прошепотівши. Почекай. Потерпи трохи. Я врятую тобі життя й триматиму тебе в обіймах. Смішно було це говорити. Причина, чому Ергарт, який ніколи не виходив зі свого палацу, за наказом імператора відправився аж до Аргена, була дуже простою й зрозумілою. Щоб він поїхав туди, де вона не бачитиме його, і помер, щоб Олівія не була надто спустошена. Це була єдина причина. Про його існування не було добре відомо навіть у світських колах, тож жителі Аргена, здається, вважали, що його відіслали, бо хвилювалися за принца, який від народження страждав від частих хвороб. Причина була невідома, але імператор ненавидів Ергарта, тому прагнув позбавити його життя за першої-ліпшої нагоди. Це було те, що він бачив від народження, тому він не відчував себе особливо скривдженим чи наляканим. Він просто втомився від цього настільки, що для нього було б краще покінчити з життям самостійно. Думаючи про це, він згадав про події, які трапилися кілька днів тому. Тоді Ергарт, за звичкою перед сном притулився до перил балкона, і пропускав повз себе ще один марно прожитий день. Шва~ Шва~ Почувся звук хвиль, що розбиваються об скелю і це змусило його прокинутись. Він тихенько зіскочив із ліжка, поки інші спали, й імпульсивно кинувся зі скелі, вирішивши, що покінчить із життям першим, до того, як це зробить хтось інший. Почувши здивований крик няні, він прокинувся на холодному камені й зустрів світанок, що заливав світ блакиттю. Можливо, його змило хвилями й прибило до берега, але Ергарт чітко пам'ятає відчуття, наче він тонув. І ще. — ... Почервоніння уже зійшло, але він потер щоки, на яких не залишилося й сліду. — Я не можу повірити, що ти навіть не запросив леді до танцю. Голос із зітханням упав йому на маківку. Як тільки він підняв голову, Лея витріщилася на нього, можливо, тому, що почула новину. — Як, мабуть, збентежилася молода леді. — Мені треба й про це дбати? — Хіба я не вчила Вашу Високість? Як ви могли вирости джентльменом, який не дбає про леді? — Має бути місце, де я міг би використати те, чого навчився. Хоча він знав, що його відповідь може вразити її серце, він не проковтнув ці слова. А Лея, яка спочатку втратила одного за одним чоловіка й новонароджених дітей, будучи графинею маленької молодої країни, увійшла до палацу як його няня й виховувала його з часів грудного вигодовування, не була настільки слабкою, щоби бути ображеною цими словами. Крім того, щоб він не сказав, вона знає, що Ергарт був дуже толерантним до неї й підбирав слова. — То ви засоромились і тому відмовились? Як і очікувалося, Лея відповіла плавно, наче струмінь води. — До чого ці всі нісенітниці? — Тим не менш, я насолоджувалася частуванням на запрошення нетерплячих леді, яким було цікаво дізнатися про захоплення кронпринца. Але, що ж, леді Канаван прийшла до своєї матері в сльозах і розповіла їй усю історію. Це була брехня. Навіть з її слів було зрозуміло, що вона прийшла у відповідь на новину про те, що Ергарт вийшов на балкон один. Кілька днів тому він замовчав інцидент, сказавши, що випадково послизнувся, коли вийшов подивитися на море зблизька, і Лея не стала розслідувати далі, але, схоже, вона не повірила в це. Хоча він ніколи не говорив про смерть, вона була йому ближчою, ніж мати, яку він рідко бачив, тож вона повинна була щось відчувати. Лея, яка пам'ятала небажання Ергарта бути присутнім на бенкеті, подивилася на його колір обличчя й запитала. — Ви втомились, Ваша Високосте? Чи не бажаєте повернутись і відпочити? Незважаючи на те, що він був сином Олівії Вінстон, яка мала великий авторитет і користувалася прихильністю імператора, його, на диво, ненавиділи, і вона була нянькою невловимого принца, який може померти будь-якої миті. Однак Лея щиро піклувалася про Ергарта. — Я не дитина, щоб мені вже повертатись і відпочивати. — Ти ще молодий. Тобі ще треба підрости. Лея говорила про його зріст. На обличчі Ергарта з'явилося легке роздратування. Він був трохи вищим за своїх старших братів у його віці, але, сам того не знаючи, починав дратуватися, коли інші говорили про його зріст. — Відпочиньте, якщо втомились. Навіть якщо не сьогодні, то є ще багато днів. У відповідь Лея схопила його за руку й злегка потягнула. — Я не знав, що ти така енергійна. — Ви повинні відповідати очікуванням лордів, які мріють стати лицарями, і дам, які мріють про романтику. Ергарт пирхнув. Коли вони вийшли з зали, тільки звук кроків і сміх відлунював у порожньому коридорі. Далі все було тихо, аж поки він не піднявся до своєї спальні. Лея не хотіла діяти йому на нерви, оскільки він, схоже, був не в дуже гарному настрої, а Ергарт не хотів своїм гострим язиком псувати настрій Леї, яка, здавалося, сьогодні веселилась. Тихо просуваючись, вони незабаром опинилися перед його спальнею. Лея, яка зайшла разом із ним, перевірила, чи балкон зачинений, у той час як Ергарту допомогли швидко вмитись і переодягнутись у зручний одяг. На запитання, чи знає він, що він дитина, його потягнуло відповісти, що він навіть не дорослий, але Ергарт вирішив слухняно лягти на ліжко, не ворухнувши й пальцем. Тоді, ніби вирішивши поводитися з ним як із дитиною, вона навіть підтягнула його ковдру і провела рукою по розкуйовдженому білявому волоссю на його лобі. — Спіть, Ваша Високосте. Я вийду й подбаю про все. Знаючи, що він терпіти не може, коли поруч із ним слуги, вважаючи це неприємним, Лея попросила всіх піти. — Леє. Лея, яка йшла за слугами, які виходили, обернулася на звук його поклику. — Ти дізналась? Не було чіткої теми, але все ж Лея ніяк не могла не зрозуміти. — Я дивилася, але... там настільки темно, що коли сонце сідає, нічого не видно, і сталося кілька нещасних випадків, тож дорослі та діти не ходять там. Навіть простолюд. Може, Ваша Високість щось не так побачили? Кілька днів тому Ергарт сказав, що бачив декого, і наказав їм знайти цю людину, тому що вона врятувала його. Після кількох днів очікування відповідь була невтішною. Няня думала, що йому просто пощастило, що його змило хвилями, не вірячи, що хтось міг урятувати Ергарта. Була ніч, і вода була глибока. Хоч би скільки людина прожила біля моря, вона не підійшла б до нього вночі. — А як же моя щока? Ергарт був упевнений, що його хтось урятував. Через поколювання та почервонілі щоки, які мали такий вигляд, ніби по них вдарили. А ще зелені очі зі спогадів, наче новий паросток, які дивилися на нього… і прекрасний, освіжаючий голос, який, здавалося, поповнював прохолодне й порожнє місце у його серці… Як це може бути ілюзією? — Можливо, ви подряпали її каменем... Я перевірю, Ваша Високосте. А зараз лягайте спати. Не звертаючи уваги на метушню, няня ніжно втихомирила його, а коли він нарешті заплющив очі, розвернулася й вийшла. Свист, свист, свист. Почувся звук, наче поділ спідниці волочився по землі, і двері зачинилися. Після цього Ергарт знову розплющив очі. У блакитних очах не було й натяку на сон. Він підвівся з місця, відгорнувши ковдру, і знову потайки відчинив двері на балкон. Він не забув перед цим також перевірити, чи не прийде Лея знову подивитися на нього. Коли він вийшов на балкон, його зустріло темне море. Місячне світло, що падало на сріблясте море, було таким же спокійним, як і тоді, коли воно намагалося поглинути його. Але насправді він знав. Дикі хвилі поглинуть його без залишку, якщо він упаде, і потягнуть униз, до жахливо самотніх вод, і що в цьому морі живе щось невідоме. При згадці про останнє Лея розсміялася, сказавши, що вона не знала, що їхній принц ще в тому віці, коли читають дитячі книжки. Ні, невже він справді помилявся? Він ніколи не вірив у таке й не любив казок, але книжка, яку Лея читала в ліжку, справді створила певну фантазію. — ...Га? Утупившись, він побачив, як щось виринає на поверхню моря. Можливо, це була ілюзія, або, можливо, це було проявом того, про що він думав. Попри те, що він знав це, Ергарт вибіг на вулицю.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!