Арген був територією під безпосереднім контролем імператора, розташованою на найпівденішому краю імперії Гесела. Більшу частину часу погода тут залишалася весняно-літньою, а холодні дні тривали трохи менше місяця.

 

На відміну від столиці Джерби, де бувають сезони, коли навіть вітер різко шкрябає щоки, тут люди зазвичай були розслабленими й неквапливими через м'яке повітря із запахом моря. А може, умиротворена атмосфера пояснювалася відсутністю бурхливого стану вищого світу імперії.

 

— Ваша Високосте.

 

Ергарт, який мав цинічну вдачу, що не надто пасувала дитині, яка не досягла повноліття, опустив очі. Він побачив графа Канавана, який раніше представився маркграфом, і дівчинку його віку, яка стояла поруч із ним. Дівчинка забула про будь-які манери й задивилася на світле волосся, яке було явним доказом того, що він є найближчим родичем королівської сім'ї Геселів.

 

— Я – Р-рейна Ніл Канаван, Ваша Високосте. 

 

Коли їхні погляди зустрілися, дівчина стиснув губи й привітала його так, ніби нічого не сталося. Навіть після цього на обличчях тих, хто витріщався на принца, було видно бажання мати гарний вигляд перед ним.

 

Ергарт, який, як відомо, цілий рік приїжджав до Аргена, щоб відновити сили, був сином наложниці Олівії Вінстон, до якої імператор десятиліттями проявляв свою прихильність, аж до того, що чутки про це поширювалися по всій імперії. Це означало, що він був принцом із гарантованим майбутнім.

 

Ергарт кивнув у відповідь і підвівся зі свого місця. У залі грав вальс, і Рейні здалося, що він запросить її на танець. Вона зробила крок назад, але він пройшов повз неї, замість того, щоб виправдати її очікування.

 

Ах. Почулося збентежене зітхання.

 

Через Лею, яка сказала, що він буде всім цікавий, він надіслав запрошення вельможам в Аргені і влаштував бенкет, але насправді подібні заходи його зовсім не цікавили. Можливо, Лея, яка сьогодні з усіх сил намагалася влаштувати подібний захід, зараз напустила б на себе манірного вигляду, але, на його щастя, вона пішла на чаювання з дамами.

 

Але який сенс заводити зв'язки з вельможами й зустрічатися з дітьми його віку, як їй того хочеться? Так чи інакше, він однаково помре.

 

Дуже монотонно думаючи про власну смерть, Ергарт вийшов на балкон. Не зважаючи на те, що він відмовився прийняти привітання маркграфа Аргенського й учинив так, як йому хотілося, ніхто навіть не думав зупиняти принца.

 

Вийшовши на вулицю, він відчув солоний запах, до якого вже звик за десять днів. Звук хвиль. Він часто виходив на балкон і довго стояв, дивлячись назовні.

 

Не те, щоб краєвид за вікном був дуже гарним, але його життя було нудним. Ергарте, будь ласка, зачекай трохи. Напередодні його від'їзду зі столиці на лікування, його мати, Олівія Вінстон, зайшла до його спальні й обійняла маленького сина, який ледве сягав її грудей, ніжно прошепотівши. Почекай. Потерпи трохи. Я врятую тобі життя й триматиму тебе в обіймах.

 

Смішно було це говорити.

 

Причина, чому Ергарт, який ніколи не виходив зі свого палацу, за наказом імператора відправився аж до Аргена, була дуже простою й зрозумілою. Щоб він поїхав туди, де вона не бачитиме його, і помер, щоб Олівія не була надто спустошена. Це була єдина причина.

 

Про його існування не було добре відомо навіть у світських колах, тож жителі Аргена, здається, вважали, що його відіслали, бо хвилювалися за принца, який від народження страждав від частих хвороб. Причина була невідома, але імператор ненавидів Ергарта, тому прагнув позбавити його життя за першої-ліпшої нагоди.

 

Це було те, що він бачив від народження, тому він не відчував себе особливо скривдженим чи наляканим.

 

Він просто втомився від цього настільки, що для нього було б краще покінчити з життям самостійно.

 

Думаючи про це, він згадав про події, які трапилися кілька днів тому.

 

Тоді Ергарт, за звичкою перед сном притулився до перил балкона, і пропускав повз себе ще один марно прожитий день. Шва~ Шва~ Почувся звук хвиль, що розбиваються об скелю і це змусило його прокинутись.

 

Він тихенько зіскочив із ліжка, поки інші спали, й імпульсивно кинувся зі скелі, вирішивши, що покінчить із життям першим, до того, як це зробить хтось інший. Почувши здивований крик няні, він прокинувся на холодному камені й зустрів світанок, що заливав світ блакиттю.

 

Можливо, його змило хвилями й прибило до берега, але Ергарт чітко пам'ятає відчуття, наче він тонув.

 

І ще.

 

— ...

 

Почервоніння уже зійшло, але він потер щоки, на яких не залишилося й сліду.

 

— Я не можу повірити, що ти навіть не запросив леді до танцю. 

 

Голос із зітханням упав йому на маківку. Як тільки він підняв голову, Лея витріщилася на нього, можливо, тому, що почула новину.

 

— Як, мабуть, збентежилася молода леді. 

 

— Мені треба й про це дбати?

 

— Хіба я не вчила Вашу Високість? Як ви могли вирости джентльменом, який не дбає про леді?

 

— Має бути місце, де я міг би використати те, чого навчився.

 

Хоча він знав, що його відповідь може вразити її серце, він не проковтнув ці слова. А Лея, яка спочатку втратила одного за одним чоловіка й новонароджених дітей, будучи графинею маленької молодої країни, увійшла до палацу як його няня й виховувала його з часів грудного вигодовування, не була настільки слабкою, щоби бути ображеною цими словами. Крім того, щоб він не сказав, вона знає, що Ергарт був дуже толерантним до неї й підбирав слова.

 

— То ви засоромились і тому відмовились?

 

Як і очікувалося, Лея відповіла плавно, наче струмінь води.

 

— До чого ці всі нісенітниці?

 

— Тим не менш, я насолоджувалася частуванням на запрошення нетерплячих леді, яким було цікаво дізнатися про захоплення кронпринца. Але, що ж, леді Канаван прийшла до своєї матері в сльозах і розповіла їй усю історію. 

 

Це була брехня. Навіть з її слів було зрозуміло, що вона прийшла у відповідь на новину про те, що Ергарт вийшов на балкон один.

 

Кілька днів тому він замовчав інцидент, сказавши, що випадково послизнувся, коли вийшов подивитися на море зблизька, і Лея не стала розслідувати далі, але, схоже, вона не повірила в це. Хоча він ніколи не говорив про смерть, вона була йому ближчою, ніж мати, яку він рідко бачив, тож вона повинна була щось відчувати.

 

Лея, яка пам'ятала небажання Ергарта бути присутнім на бенкеті, подивилася на його колір обличчя й запитала.

 

— Ви втомились, Ваша Високосте? Чи не бажаєте повернутись і відпочити?

 

Незважаючи на те, що він був сином Олівії Вінстон, яка мала великий авторитет і користувалася прихильністю імператора, його, на диво, ненавиділи, і вона була нянькою невловимого принца, який може померти будь-якої миті. Однак Лея щиро піклувалася про Ергарта.

 

— Я не дитина, щоб мені вже повертатись і відпочивати. 

 

— Ти ще молодий. Тобі ще треба підрости. 

 

Лея говорила про його зріст. На обличчі Ергарта з'явилося легке роздратування. Він був трохи вищим за своїх старших братів у його віці, але, сам того не знаючи, починав дратуватися, коли інші говорили про його зріст.

 

— Відпочиньте, якщо втомились. Навіть якщо не сьогодні, то є ще багато днів. 

 

У відповідь Лея схопила його за руку й злегка потягнула.

 

— Я не знав, що ти така енергійна. 

 

— Ви повинні відповідати очікуванням лордів, які мріють стати лицарями, і дам, які мріють про романтику. 

 

Ергарт пирхнув. Коли вони вийшли з зали, тільки звук кроків і сміх відлунював у порожньому коридорі. Далі все було тихо, аж поки він не піднявся до своєї спальні. Лея не хотіла діяти йому на нерви, оскільки він, схоже, був не в дуже гарному настрої, а Ергарт не хотів своїм гострим язиком псувати настрій Леї, яка, здавалося, сьогодні веселилась.

 

Тихо просуваючись, вони незабаром опинилися перед його спальнею. Лея, яка зайшла разом із ним, перевірила, чи балкон зачинений, у той час як Ергарту допомогли швидко вмитись і переодягнутись у зручний одяг.

 

На запитання, чи знає він, що він дитина, його потягнуло відповісти, що він навіть не дорослий, але Ергарт вирішив слухняно лягти на ліжко, не ворухнувши й пальцем. Тоді, ніби вирішивши поводитися з ним як із дитиною, вона навіть підтягнула його ковдру і провела рукою по розкуйовдженому білявому волоссю на його лобі.

 

— Спіть, Ваша Високосте. Я вийду й подбаю про все. 

 

Знаючи, що він терпіти не може, коли поруч із ним слуги, вважаючи це неприємним, Лея попросила всіх піти.

 

— Леє. 

 

Лея, яка йшла за слугами, які виходили, обернулася на звук його поклику.

 

— Ти дізналась?

 

Не було чіткої теми, але все ж Лея ніяк не могла не зрозуміти.

 

— Я дивилася, але... там настільки темно, що коли сонце сідає, нічого не видно, і сталося кілька нещасних випадків, тож дорослі та діти не ходять там. Навіть простолюд. Може, Ваша Високість щось не так побачили?

 

Кілька днів тому Ергарт сказав, що бачив декого, і наказав їм знайти цю людину, тому що вона врятувала його. Після кількох днів очікування відповідь була невтішною. Няня думала, що йому просто пощастило, що його змило хвилями, не вірячи, що хтось міг урятувати Ергарта.

 

Була ніч, і вода була глибока. Хоч би скільки людина прожила біля моря, вона не підійшла б до нього вночі.

 

— А як же моя щока?

 

Ергарт був упевнений, що його хтось урятував. Через поколювання та почервонілі щоки, які мали такий вигляд, ніби по них вдарили. А ще зелені очі зі спогадів, наче новий паросток, які дивилися на нього… і прекрасний, освіжаючий голос, який, здавалося, поповнював прохолодне й порожнє місце у його серці…

 

Як це може бути ілюзією?

 

— Можливо, ви подряпали її каменем... Я перевірю, Ваша Високосте. А зараз лягайте спати.

 

Не звертаючи уваги на метушню, няня ніжно втихомирила його, а коли він нарешті заплющив очі, розвернулася й вийшла. Свист, свист, свист. Почувся звук, наче поділ спідниці волочився по землі, і двері зачинилися. Після цього Ергарт знову розплющив очі. У блакитних очах не було й натяку на сон.

 

Він підвівся з місця, відгорнувши ковдру, і знову потайки відчинив двері на балкон. Він не забув перед цим також перевірити, чи не прийде Лея знову подивитися на нього.

 

Коли він вийшов на балкон, його зустріло темне море. Місячне світло, що падало на сріблясте море, було таким же спокійним, як і тоді, коли воно намагалося поглинути його. Але насправді він знав.

 

Дикі хвилі поглинуть його без залишку, якщо він упаде, і потягнуть униз, до жахливо самотніх вод, і що в цьому морі живе щось невідоме.

 

При згадці про останнє Лея розсміялася, сказавши, що вона не знала, що їхній принц ще в тому віці, коли читають дитячі книжки.

 

Ні, невже він справді помилявся?

 

Він ніколи не вірив у таке й не любив казок, але книжка, яку Лея читала в ліжку, справді створила певну фантазію.

 

— ...Га?

 

Утупившись, він побачив, як щось виринає на поверхню моря. Можливо, це була ілюзія, або, можливо, це було проявом того, про що він думав.

 

Попри те, що він знав це, Ергарт вибіг на вулицю.