Роса. Частина 1

Увійшовши в місто, вони йшли пліч-о-пліч крізь галасливий натовп. Аж раптом Лань Ван Цзі спитав:

– Як там твоя мітка?

– Цзінь Лін був похований надто близько до нашого дорогого друга й енергія злоби міцно причепилася до нього. Мітка трохи зійшла, та зникла не повністю. Є шанс, що ми зможемо знайти спосіб прибрати її лише тоді, коли відшукаємо все тіло, чи принаймні голову. Втім, вона не викликає великих проблем, – відповів Вей У Сянь.

«Дорогим другом» був ніхто інший, як той чоловік, якого розірвали на шматки. Оскільки вони не знали імені, то Вей У Сянь запропонував називати його «дорогий друг». Лань Ван Цзі нічого на це не сказав, коли почув, але й ніяк не заперечив, що можна було вважати мовчазною згодою. Сам би він, звісно ж, ніколи так не казав би.

– «Трохи» це наскільки? – спитав Лань Ван Цзі.

У відповідь Вей У Сянь змахнув руками:

– Просто трохи. Як я маю пояснити це? Може мені зняти одяг й показати тобі?

Лань Ван Цзі злегка насупився, наче й справді був стурбований тим, що Вей У Сянь почне роздягатися тут і зараз, та відповів йому байдужим тоном:

– Покажеш, коли ми повернемося.

Вей У Сянь посміявся, крутнувся навколо й пройшов пару кроків, дивлячись назад. Раніше, щоб утекти якомога швидше, він відчайдушного намагався відвернути інших від себе, починаючи удаваним божевіллям і закінчуючи навмисною ганьбою. Однак тепер, коли його особистість розкрили, на місці когось іншого він би почувався надзвичайно осоромленим, згадуючи всі ті речі, що зробив. Лише людина, яка так само невразлива, як і Вей У Сянь, могла б поводитися так, наче то була не вона. Та й, чесно кажучи, був би він кимось іншим, хто мав хоч трохи поваги, то ніколи б не робив таких дивних речей, як от залазити в чиєсь ліжко вночі, наполягати на спільному купанні чи питати після нанесення косметики чи він гарний. Та оскільки Вей У Сянь прикидався, що нічого не пам’ятає, Лань Ван Цзі, звичайно, утримувався від згадок цієї теми й вони обоє поводилися так, ніби нічого не сталося. Сьогодні він уперше після розкриття особистості так пожартував. Припинивши сміятись, Вей У Сянь одразу ж став серйозним.

– Ханьґуан-Цзюню, як вважаєш, люди, що залишили руку нашого дорогого друга в селищі Мо й змусили її нападати на твоїх учнів, і ті, хто пришили його ноги іншому трупу й поховали в стіні, це одна й та ж група людей?

І в минулому, і зараз, він подумки називав Лань Ван Цзі за його ім’ям, але останні декілька днів почав називати за титулом. Крім того, таке звертання створювало тон надмірної серйозності, що звучав чомусь смішно. Тому, коли вони були на людях, він продовжував називати його таким напівжартівливим способом.

– Це дві різні групи, – відповів Лань Ван Цзі.

– Ну, я згоден. Оскільки вони приклали такі зусилля, щоб пришити ноги до іншого трупа й сховати його у стіні, то, очевидно, не хотіли, аби руки знайшли. Якщо так, то ці люди не вилучали б ліву руку для того, щоб вона напала на людей клану Ґу Су Лань, тому що це, безумовно, привернуло б увагу та призвело до розслідування. Одні зробили все, щоб і сліду не залишилося, поки інші різко атакували, ледь не бажаючи, аби їх відшукали. Ймовірно, це не одна й та ж група людей.

Все що треба було сказати – сказане. Лань Ван Цзі, здавалося, більше не мав що відповісти, та все ж промовив схвальне «мгм».

Вей У Сянь обернувся, говорячи, поки йшов:

– Люди, які сховали ноги, знали про традицію Залу Шабель клану Нє, в той час як інші знали про плани клану Ґу Су Лань і лишили ліву руку творити безладдя. Я не думаю, що в когось із них добрі наміри. Секретів більшає й більшає.

– Все треба робити поступово.

Вей У Сянь натомість поцікавився:

– І все ж, як ти впізнав мене?

– Подумай сам.

Питання й відповіді змінювались одне за одним, ні на мить не зупиняючись. Вей У Сянь в першу чергу хотів дочекатися, поки Лань Ван Цзі, сам того не помічаючи, пробовкається. Та хоч його план і не спрацював, він не розчарувався й продовжував швидко змінювати теми:

– Я ніколи не був в Юеяні. Раніше в мене були люди, які могли все зробити за мене. Тож тепер я хочу відпочити й попросити тебе піти розпитати місцевих. Ти не проти, Ханьґуан-Цзюню?

Лань Ван Цзі враз обернувся й пішов. Вей У Сянь одразу ж спитав:

– Зачекай, Ханьґуан-Цзюню, ти куди?

– Знайти тутешній клан культивації, – обернувшись, відповів він.

Вей У Сянь схопив його за китицю меча й потягнув у протилежному напрямку:

– Нащо шукати? Це їхня територія, тож навіть якби вони й знали, то не сказали б тобі. Орден або не зміг упоратися з цим і приховав усе, щоб не зіпсувати свій статус, або ж докладав усіх зусиль для цього, оскільки не хотів, аби інші культиватори втручалися. Шановний мій Ханьґуан-Цзюню, не те щоб я бажав тебе навмисне осоромити, але ти справді потребуєш мене, коли мова йде про щось поза межами твого клану. Якби ти так розпитував людей, я б здивувався, що в тебе щось вийшло.

Хоча ці слова й були трохи грубими, в очах Лань Ван Цзі виднілася совісність. І знову він тихенько відповів «мгм».

– І для чого було оце «мгм? Ти мав не так відповісти, – сміючись, сказав Вей У Сянь.

Тим часом подумки він радісно промовив:

«Мгм» це єдине, що Ван Цзі може відповісти. Досі такий стриманий!

– Де тоді потрібно питати? – сказав Лань Ван Цзі.

Вей У Сянь показав убік і відповів:

– Звісно ж, нам треба туди.

Показував він у сторону широкої вулиці. Яскраві червоні навіси всіх форм і розмірів висіли з обох боків дороги, розвиваючись за вітром. Кожна крамниця мала широко розчинені двері з круглими чорними глеками, розставленими назовні. Також там були служки, які тримали підноси з маленькими чашами для алкоголю, запрошуючи до себе перехожих.

Сильний запах алкоголю охопив вулицю. Не дивно, що Вей У Сянь ішов дедалі повільніше. Він зупинився на наступному перехресті й навіть потягнув Лань Ван Цзі.

Напустивши серйозності, Вей У Сянь мовив:

– Тутешні служки зазвичай молоді й працьовиті. З такою кількістю щоденних відвідувачів і поширюваних чуток, немає нічого, що у цих краях пройшло б повз них.

Лань Ван Цзі відповів «мгм», але в нього на обличчі було написано: «Ти ж просто хочеш трохи випити, чи не так?».

Вей У Сянь зробив вигляд, ніби не зрозумів погляду Лань Ван Цзі. Продовжуючи тягнути його за китицю меча, він зайшов на вулицю алкогольних крамниць із сяючими очима. Служки п’ятьох чи шістьох лавок одразу ж вийшли надвір, один завзятіший іншого:

– Хочете скуштувати? Напої родини Хе широко відомі в цій місцині!

– Молодий майстре, спробуйте. Платити не потрібно. Якщо Вам сподобається, то заходьте до нашої крамниці.

– Воно не пахне як міцне, але це тільки поки Ви не випили!

– Якщо встоїте після того, як вип’єте, я візьму Ваше прізвище!

Почувши це, Вей У Сянь відповів:

– Дуже добре!

Він узяв чашу в служника, випив, і показав її, уже спустошену, з посмішкою:

– Візьмете моє прізвище?

На диво, слуга не розгубився. Задерши підборіддя, він виглядав іще впевненішим:

– Я мав на увазі, якщо вип’єте весь глек!

– Тоді дайте мені... Три! – сказав у відповідь Вей У Сянь.

Чоловік був надзвичайно захоплений і побіг назад до крамниці. Вей У Сянь обернувся до Лань Ван Цзі:

– Ми ж тут по справах, еге? Спершу впораємося з цим, а потім поговоримо про інші речі. Коли заплатимо, їх буде легко розговорити.

Лань Ван Цзі дістав гроші, щоб заплатити.

Вони вдвох зайшли до крамниці. Всередині стояли дерев’яні столи та стільці для відпочинку й спілкування відвідувачів. Один зі служок крамниці помітив, що Лань Ван Цзі не має вигляд пересічного відвідувача. Аби не здатися зневажливим, він запросив їх до столу лише після того, як ретельно витер столи й стільці. З двома глечиками біля ніг та одним у руці, Вей У Сянь трохи побалакав зі слугою та перейшов до справи, знову спитавши, чи траплялося в цій місцевості щось дивне. Той теж був балакучим, тому, потираючи руки, спитав:

– Що саме дивне?

– Прокляті будинки, спустошені кладовища, порізані трупи й так далі.

Очі чоловіка бігали туди-сюди між ними:

– Хм... Чим ви займаєтеся по життю? Ви двоє.

– Ти досі не зрозумів? – відповів Вей У Сянь.

– Ну звісно. Тут легко вгадати. Ви двоє, певно, ті самі культиватори, які літають у небесах. Особливо той, що поряд із Вами. З-поміж інших, я ще не бачив таку... Таку…

– Таку прекрасну людину, – усміхаючись, доповнив Вей У Сянь.

Чоловік відповів, сміючись:

– Якщо так казати, то молодий майстер поряд із Вами буде зніяковілий. Так от, дивні речі? Вони траплялись. От тільки не зараз, а десять років тому. Йдіть у цьому напрямку. Після того, як вийдете з міста, пройдіть іще десь дві милі й тоді побачите миленький такий маєток. Не знаю, чи табличка ще досі висить там, але це резиденція клану Чан.

– І що з ним не так? – запитав Вей У Сянь.

– Усі вони загинули! – сказав слуга й додав, – Ви питали про дивні речі, тож, звісно, я кажу про найдивніші. Весь клан було знищено, і я чув, що їх налякали до смерті!

Почувши це, Лань Ван Цзі поринув у думки, наче раптом щось згадав. Однак Вей У Сянь нічого не помітив і запитав:

– Чи є в цій місцині якісь клани культиваторів?

Це мало б бути надзвичайно зловісне створіння, якщо воно змогло налякати всіх членів клану до смерті. Не кожен орден був таким як Цін Хе Нє, що мав проблеми, про які не міг згадувати. Більшість кланів ніколи б не змирилися з появою чогось такого на їхній території.

– Так, звісно є.

– І як же вони дали раду цій ситуації?

Слуга перекинув свій рушник через плече й сів, збираючись повідати таємницю, яку довго тримав при собі.

– Дали раду? Молодий майстре, чи знаєте Ви прізвище клану культиваторів, який був у Юеяні? Чан. Той клан, що зник! Якщо ж усі померли, то хто буде розбиратися з цим?

Тобто орден Чан і був орденом культиваторів цієї території?!

Вей У Сянь ніколи не чув ні про який клан Юеян Чан раніше, а це означало, що вони були явно не видатні. Та однаково факт повного знищення цілого ордену – надзвичайна подія.

Він одразу ж запитав:

– Як було знищено клан Чан?

– З того, що я чув, однієї ночі з маєтку раптово почувся звук гатіння в двері.

– Звук гатіння в двері?

– Саме так! Він був настільки голосним, що ледь не досягав Небес. Потім линули такі крики й ридання, наче всі були зачинені всередині без змоги вийти. Дивно, чи не так? Зачинялися двері зсередини, тож якби хтось захотів вийти, то можна було просто відчинити їх. Чого б оце стукати в двері? Навіть якщо гатити в них, люди ззовні однаково не змогли б витягти вас. Крім того, якщо вже не можете вийти через двері, можна ж було перелізти через стіни?

(П.П. – в традиційних китайських помешканнях, як от Сихеюань/四合院, кімнати могли виходити в двір і не мати даху.)

– Люди ззовні були розгублені. Кожен знав, що клан Чан дуже сильний, адже його члени є культиваторами. Голова їхнього клану, Чан Пін, здається, мав меч, який міг літати, навіть коли той стояв на ньому! Щось дійсно дивне сталось усередині й навіть їхній власний клан не зміг упоратися з цим, тож якби звичайні люди й прийшли на допомогу, чи не означало б це неминучу смерть? Тому ніхто й не намагався врятувати їх. Отак і пройшла ніч, а крики ставили все тихішими. На наступний день, як зійшло сонце, двері клану Чан відчинилися самі, – продовжував слуга. – Всередині були чоловіки й жінки, близько десятка майстрів, ще більше – слуг, хтось сидів, хтось лежав, обмочившись. Кожен – заляканий до смерті.

Власник крамниці обернувся й прокричав:

– Я тебе приб’ю!!! Чому замість роботи ти розповідаєш казочки про померлих людей?

– Ще п’ять глечиків, будь ласка, – мовив Вей У Сянь.

Лань Ван Цзі заплатив одразу за десять.

– Обслуговуй гостей як слід. І навіть не думай кудись відходити! – враз засяявши, сказав власник.

– Можеш продовжувати.

Більше не хвилюючись, слуга, докладаючи всіх зусиль, артистичним голосом продовжив:

– Після того, впродовж довгого часу, кожен, хто вночі проходив повз маєток клану Чан, міг чути звук ударів по стінах, що лунали зсередини! Ви тільки уявіть: люди, які вміють літати по небу, бачили безліч привидів і монстрів до цього – залякані до смерті. Що могло бути настільки лякаючим? Якщо часто буваєте надворі вночі, то точно зіткнетеся з привидами. Навіть після поховання можна почути стук, що йде з їхніх трун! Однак голова клану, Чан Пін, був далеко від дому й вижив…

– Хіба ти не казав, що весь клан помер? – запитав Вей У Сянь.