Злість. Частина 4

Лань Ван Цзі промовив:

– Детальніше, будь ласка.

Його ввічливі слова були майже такими ж дієвими, як і погрози. Нє Хуай Сан нарешті почав своє пояснення:

– Ханьґуан-Цзюнь, ти знаєш, що ми, орден Нє, відрізняємося від інших орденів. Оскільки засновник нашого клану був м'ясником, інші секти заклинають мечами, а наша – шаблями.

Цей факт відомий усім, і аж ніяк не був таємницею. Навіть зображенням ордену Цін Хе Нє є злісна голова звіра, що нагадувала собаку чи свиню. Нє Хуай Сан продовжував:

– У зв’язку з тим, що наш метод культивування відрізнявся від методів інших кланів, а наш засновник спочатку був м'ясником, пролиття крові – цілком природне явище. Шаблі наших колишніх лідерів були наповнені енергією ворожнечі та наміром убивати. Майже кожен лідер раптово помирав від сплеску відхилення ці. Їхній дратівливий характер також багато в чому завдячував цьому.

(П.П.: Відхилення ці, або девіація цігун: фундаментальний принцип, частина, що формує будь-яке живе створіння. «Ці» часто перекладається як життєва енергія, життєва сила, потік енергії.)

Вей У Сянь підняв брову:

– Майже як демонічне культивування.

Нє Хуай Сан швидко захистився:

– Це інше! Демонічне культивування – це тільки демонічне культивування, тому що воно використовує людські життя. Натомість шаблі нашого ордену користуються злими духами й звірами. Протягом усього життя вони вбивали цих істот, тож якщо припинять це робити – спричинять біду й зруйнують орден. Дух шаблі вважає своїм господарем лише одну людину, не дозволяючи нікому іншому користуватися нею. Тому ми, наступні покоління, не можемо переплавити їх. По-перше, це було б неповагою до предків; по-друге, можливо, навіть переплавлення не вирішить проблеми.

Вей У Сянь прокоментував:

– Настільки гонорові?

Нє Хуай Сан відповів:

– Справді. Шаблі, які воювали й займалися культивуванням разом із нашими предками, дійсно мають право бути гоноровими.

Він продовжив:

– З кожним новим поколінням рівень культивації лідерів ордену зростав, а проблема погіршувалася. Це тривало, доки шостий лідер клану не знайшов рішення.

Вей У Сянь запитав:

– Побудувати Замок Людожерів?

Нє Хуай Сан промовив:

– Ні, ні. Хоч у цій історії все пов'язано, таке рішення з'явилося пізніше. Шостий лідер ордену зробив так: він створив дві труни для шабель своїх батька й діда, а потім збудував гробницю. Всередину, замість будь-яких цінних скарбів, він поклав сотні трупів, які ось-ось мали перетворитися.

(П.П.: Перетворювання: мається на увазі перетворення звичайного трупа на «ходячий труп» або «лютий труп». Якщо хтось назве цей процес «зомбуванням» то ці трупи – «зомбі».)

Лань Ван Цзі злегка насупився. Нє Хуай Сан одразу ж вигукнув:

– Ханьґуан-Цзюнь, я можу пояснити! Вони не були вбиті людьми нашого ордену! Нам довелося збирати їх звідусіль! Ми також купили багато з них за високими цінами. Шостий лідер клану сказав, що якщо духи шабель хочуть боротися зі злими істотами, то дайте їм злих істот, щоб вони боролися вічно. Тіла, що не пройшли перетворення, ховали разом із трунами шабель, ніби ті були поховальними талісманами для їхніх духів. Останні придушували перетворення трупів, і в той самий час ті заспокоювали бажання й лють клинків. Ситуація була спокійною, допоки обидві сторони тримали одна одну під контролем. Тільки таким чином майбутні покоління досягали миру.

Вей У Сянь знову запитав:

– Тоді нащо будувати кам'яний замок? Чому трупи були поховані всередині стін? І хіба Ви не казали, що він з'їв кількох людей?

Нє Хуай Сан відповів:

– Усі ці запитання насправді є одним. Гадаю... Можна сказати, що він справді їв людей. Але це було не навмисно!!! Наш шостий лідер ордену побудував Гробницю Шабель таким чином, аби вона виглядала як звичайна гробниця, і майбутні покоління наслідували його приклад. Але близько п'ятдесяти років тому її знайшли грабіжники могил.

Вей У Сянь видав звук «ох», і тихо вигукнув:

– Розворушили сплячого лева.

Нє Хуай Сан продовжував:

– У такій великій події, як будівництво гробниці, незалежно від того, наскільки обережним і стриманим ти можеш бути, неможливо, щоб усе залишалося прихованим. Грабіжники докопалися до суті справи й були твердо переконані, що на хребті Сінлу знаходиться величезна гробниця минулих династій. Вони давно це спланували й добре підготувалися. Серед різноманітної групи людей насправді були один або двоє, які мали справжні навички, що дозволило натовпу зорієнтуватися, пройти лабіринтовий масив і знайти нашу Гробницю Шабель. Вони бачили достатньо мерців у своєму житті, тому, розкопавши вхід та увійшовши до гробниці, не дуже злякалися трупів. Але вони шукали всюди золото й скарби, дихали поруч із тілами, і, що ще гірше, були молодими чоловіками в розквіті сил, наповненими енергією ян. Пам'ятайте, що мерці, які лежали всередині, повинні були перетворитися!

Не важко здогадатися, що сталося далі. Близько десятка трупів перетворилися негайно.

Однак ці розкрадачі могил не були звичайними людьми. Маючи повний набір талісманів, вони таки зуміли якось вбити ходячих мерців ще раз. Після сутички вся земля була в крові й плоті. Вони нарешті зрозуміли, що гробниця небезпечна, і хотіли забратися геть. Однак, щойно вирішили йти, їх з'їли!

Кількість трупів, які клали в гробницю, суворо контролювалася. Не більше, не менше, а саме стільки, щоб бути в рівновазі з духами шабель. Було б добре, якби грабіжники могил спровокували лише їхнє перетворення, оскільки після того, як вони б пішли, духи шабель знову придушили б їх. Але в хаосі, який ті спричинили, трупи були розтерзані на шматки, і тому раптом їх стало на кілька менше, ніж спочатку. Для того, щоб забезпечити достатню кількість лютих мерців, Гробниця Шабель могла лише... Зачинитися й тримати грабіжників усередині, компенсуючи нестачу, яку вони спричинили.

Оскільки гробниця була зруйнована, тодішній лідер ордену почав думати про інші методи. Він обрав ще одне місце на хребті Сінлу й побудував там замість гробниці Залу Шабель. На випадок, якщо грабіжники прийдуть знову, він замаскував трупи всередині стін.

За чутками, Зала Шабель була «Замком Людожерів». Коли розкрадачі могил приходили до Цінхе, то прикидалися мисливцями. Вони не поверталися з хребта Сінлу й не залишили після себе жодного трупа, тому люди почали говорити, що їх зжерло чудовисько. Коли побудували кам'яні замки, ще перед створенням нового лабіринту, перехожий випадково натрапив на них знову. На щастя, в них не було дверей, тож він не зміг зайти всередину. Але, покинувши хребет, перехожий розповів усім, що на хребті Сінлу є група дивних білих замків, і що там, певно, мешкає монстр-людожер. Ми подумали, що чутки повинні поширюватися так, аби ніхто не наважувався наблизитися до цієї місцевості, тому трохи перебільшили й створили легенду про «Замок Людожерів». Хоч він дійсно може їсти людей!

Нє Хуай Сан дістав з рукава хустинку й білий камінь розміром із голівку часнику. Він витер хустинкою піт і простягнув камінь:

– Можете поглянути на нього.

(П.П.: Рукава: в одязі Давнього Китаю всередині рукавів були отвори для зберігання речей.)

Вей У Сянь узяв камінь. Придивившись, він побачив, що з нього стирчало щось біле. Це було схоже на... Кістку людського пальця.

Він одразу все зрозумів. Нє Хуай Сан закінчив витирати піт і продовжив:

– Цей... Молодий майстер Цзінь... Якимось чином зробив діру в одній із зал. Якщо він зміг пробити таку товсту стіну, то, мабуть, мав при собі багато духовних талісманів. Але зачекайте, не в цьому справа... Я хочу сказати, що місце, яке він обрав, виявилося найпершою Залою Шабель, яку наш орден побудував на хребті Сінлу. Тоді ми не думали використовувати кам'яну цеглу з обох боків і засипати центр землею, щоб запобігти проникненню енергії ян, аби трупи не могли перетворитися. Ми просто поклали їх усередину. Отже, коли молодий майстер Цзінь утворив прохід, він не усвідомлював, що також розтрощив скелет, який був там похований. Незабаром його засмоктало в стіни замку, на місце трупа, який він знищив... Час від часу я ходжу на хребет Сінлу, аби перевірити, що там відбувається. Сьогодні я знайшов це. Та щойно підняв камінь, за мною побіг собака. Ах... Зала Шабель – майже наше родове поховання. Я дійсно...

Що більше Нє Хуай Сан говорив, то нещаснішим почувався:

– Більшість заклинателів знають, що це наша територія, тому ніколи не полюють вночі навколо Цінхе. Хто б міг подумати...

Хто ж знав, що йому так не пощастить. Спочатку неслухняний Цзінь Лін попрямував до хребта Сінлу, а потім прийшли й Лань Ван Цзі та Вей  У Сянь, прямуючи за вказаним рукою шляхом.

Нє Хуай Сан знову заговорив:

– Ханьґуан-Цзюнь і ти... Я вже казав, що ви не повинні нікому про це розповідати, інакше...

Інакше, зважаючи на те, в якому напівмертвому стані зараз перебуває орден Цін Хе Нє, якщо громадськість дізнається, Нє Хуай Сан стане грішником і ганьбою для своїх предків, навіть якщо помре. Цілком природно, що він волів би бути посміховиськом для усіх орденів замість того, щоб зосередитися на культивації або наважитися нагострити лезо своєї шаблі. Якби його вміння досягли певного рівня, він поступово ставав би дедалі дратівливішим і, врешті-решт, помер би від гніву так само, як померли брат і предки. Навіть після смерті його меч переслідував би живих і порушував спокій усього клану. Якщо так, то бути нікчемною людиною навіть краще.

Виявилося, що ця проблема абсолютно нерозв'язна. Ще з часів засновника ордену Нє так було завжди. Не заперечувати ж майбутнім поколінням шлях і основи, які викував засновник? Усі клани, що займалися культивуванням, були досвідченими в різних сферах. Подібно до того, як орден Ґу Су Лань вправний у музиці, жорстокість і сила духу шаблі клану Цін Хе Нє затьмарювали інші клани. Якби вони відмовилися від ідеалу свого засновника й почали заново шукати інший шлях, хто знав, скільки років на це піде, і чи вдасться їм досягти успіху взагалі. Більше того, Нє Хуай Сан ніколи б не наважився зрадити орден Нє, обравши інший шлях культивування. Тож йому залишалося лише бути ні на що не придатним.

Якби він не займав посаду лідера клану й провів усе своє життя як колись у Хмарних Глибинах, дуріючи цілими днями, то, безсумнівно, був би в більш комфортному становищі, ніж зараз. Та оскільки його брат уже помер, як би йому не було важко, він однаково мусив узяти відповідальність на свої плечі й іти вперед, зашпортуючись.

Нє Хуай Сан пішов лише після того, як знову і знову просив їх нічого не розповідати, а Вей У Сянь на деякий час заглибився в думки. Раптом він відчув, як до нього підійшов Лань Ван Цзі. Той став перед ним на коліно, зігнувши одну ногу, а потім із серйозним обличчям почав закочувати штанину. Вей У Сянь поспішно промовив:

– Зачекай, знову?

– Спочатку ми знімемо мітку прокляття.

Протягом дня Ханьґуан-Цзюнь багато разів ставав перед ним на коліно таким чином. Хоча Лань Ван Цзі виглядав цілком серйозним, Вей У Сянь не міг дивитися на все це.

Він сказав:

– Я сам.

Швидко підкотивши штани, Вей У Сянь побачив, що проклята мітка покрила всю нижню частину його ноги, пройшла повз коліно й піднялася доверху. Він глянув на неї:

– Вже поширилася на стегно.

Лань Ван Цзі відвернувся й не відповів. Вей У Сянь вважав це досить дивним:

– Лань Чжань?