Сільська дівчина
Черговий день — і Лоранц знову тягнеться на виставку мистецтва, за руку з якоюсь вишуканою леді, обраною Феліксом.
Мистецтво його не цікавило взагалі, і вся розмова перетворилася на суміш незручного мовчання й суцільних непорозумінь.
Сьогоднішнє "побачення" лише зміцнило його в рішенні: якщо тільки не задля ухилення від податків — вивчати мистецтво він ніколи не буде.
Коли він ступив у ліфт готелю «Чандрід», з нього, здавалось, уже вивітрилась душа. Виснаження до межі, роздратування від нав’язливої ввічливості персоналу — його просто нудило. Єдине бажання: змити з себе день і розчинитися в матраці.
Однією рукою він послабив краватку, другою — намацав ключ і почав возитися з замком. Йому й на думку не спадало, що його миті спокою ось-ось буде зруйновано.
Щойно важкі двері відчинилися, в повітрі залунала ніжна мелодія фортепіано — легка, мов фея, що танцює по воді.
— Та бодай тобі… — простогнав він, тихо вилаявшись собі під ніс і сухо потерши обличчя. Його начищені дербі глухо вгрузали в м’який зелений килим.
//Примітка перекладача: дербі — це класичний тип чоловічого взуття, зазвичай шкіряного, з відкритою шнурівкою.//
Пройшовши під арочним проходом, він увійшов до кімнати з великим письмовим столом із горіхового дерева біля високих вікон, довгим диваном у тон килима та кріслом сливового кольору, що стояло навпроти каміна.
У кріслі, занурившись у нього, мов ситий лев, сидів принц Фелікс. Він ліниво підняв руку на знак вітання.
— Йо.
— Замерзни насмерть.
Лоранц вимкнув грамофон.
— Вийди.
— Та я ж тільки зайшов.
— “Королева Місяця”, четверта частина. Вийди негайно.
— Ти... ти реально знаєш "Королеву Місяця"?
Фелікс глянув на нього з туманним, сентиментальним поглядом. У відповідь Лоранц зняв з вішалки свій сюртук.
//Примітка перекладача: сюртук — це вид довгого чоловічого піджака або верхнього одягу, що був популярним у XVIII–XIX століттях і на початку XX. Зазвичай має приталений крій, подовжену спинку (іноді з фалдами) та класичний комір. Вважається формальним елементом чоловічого гардеробу.//
— Освіту, між іншим, я таки отримував.
Хоча з музики в нього були жахливі оцінки. Проковтнувши решту думок, Лоранц жбурнув сюртук у бік Фелікса.
— Отже, панночка залишилась не вражена?
— …
— І, мабуть, ти — як завжди — "пішов першим"?
— Скажи мені, яка благородна леді закохається в неотесаного дурня, який не знає, що таке сецесіонізм чи пуантілізм?
//Примітка перекладача:
Сецесіонізм — мистецький стиль кінця XIX — початку XX століття, відгалуження модерну. Відзначається вигнутими лініями, декоративністю, натхненням природою та жіночими образами.
Пуантілізм — художня техніка, в якій картина складається з тисяч крихітних крапок чистого кольору. На відстані вони змішуються в очах глядача.
Коментар перекладача: спасибі хоч не кубізм//
Лоранц гмикнув, а Фелікс розсміявся вголос.
“Неотесаний дурень” — непогано звучить із вуст того, хто був першим на випуску з Військової академії.
— Ти можеш скільки завгодно прикидатися дурником, мій хитрий друже, але все марно.
Фелікс устромив руки в рукави сюртука, виблискуючи усмішкою.
— Жінки тягнуться до скромних, а не до самозакоханих. У тебе вся стратегія навиворіт.
— Якщо ти такий експерт із жіночих сердець, Ваша Високосте, чого досі не одружився?
— Ну я ж не можу одружитися раніше за старшого брата, хіба ні?
Фелікс був другим у королівській черзі. І це було благословенням — бо даєш собі волю. У тому числі — йти на війну.
А потім повернутися героєм.
На жаль для нього, цю роль виконав Лоранц.
Коли Фелікс уже майже виходив, Лоранц нарешті озвався:
— І навіщо ти приперся?
— Ну, я подумав, що побачення сьогодні приречене. Тож прийшов, щоб…
Рука Лоранца загрозливо повернула ручку дверей. Фелікс відразу здригнувся.
— Може, почнеш хоча б новини читати?
— Я й читаю!
— Романтичний журнал, наприклад.
— Я не опускаюся до такого третьосортного сміття.
— Саме тому я приніс його тобі. Там є дещо дуже цікаве.
Фелікс хитро посміхнувся. І саме в ту мить Лоранц відчув, як його затягує у вир подій, що вже не зупинити.
— …Рід Ернестів? — пробурмотів Лоранц.
Очі Фелікса округлилися.
— Звідки ти знаєш?
— До мене дійшли чутки.
— Адвокат супроводжує юну леді сюди. Новина просочилась кілька днів тому, тож цілком ймовірно, тож, можливо, вона вже прибула.
— І?
— Що — «і»?
— Що, мені їм листа написати? Попросити побачення, щоб оцінити їхню внучку?
Лоранц сперся на дверну раму, з іронічною посмішкою. Фелікс отетеріло вирячився на нього.
— Ти звідки дізнався?
— …
— Я вже й листа надіслав. Сказав, що завітаю наступного тижня.
— Ти божевільний.
Лоранц випхав його за двері й з тріском їх зачинив.
Відчувалося, ніби на нього влаштували пастку. Ну, не зовсім, але близько. Розстібаючи краватку та сорочку, Лоранц повернувся до кімнати через арковий прохід.
«Прихована донька графа Ернеста? Сільська дівчина з Гіннеса раптово отримує золоту ложку в рот»
— Боже, святі…
Лоранц цокнув язиком, побачивши цю гучну, низькопробну сенсацію. Донька? Навіть не онука? Редакція явно розраховувала на тупість своїх читачів.
Без сорочки, він рішуче підійшов до вікна розчахнув його — стало якось задушливо. Чому — сказати не міг.
Можливо, десь глибоко в душі він жалів цю незнайому дівчину… вирвану зі свого маленького світу, аби на неї витріщалися й розривали на шматки, мов стерв’ятники.
Весняний вітер прорвався в кімнату, шарпаючи сторінки журналу. Роздратований, Лоранц схопив його й жбурнув у смітник.
***
Маєток Ернестів, оточений густими зеленими лісами й прохолодною рікою, звався «Білий лебідь» — за свою розкішну грацію, подібну до лебедя, що гордо розкинув крила.
Ері чула про це від Джонсона в машині, але, ніколи не бачивши маєтків із більш ніж двадцятьма слугами, не могла собі цього по-справжньому уявити.
Тож коли вона нарешті опинилася перед маєтком, була просто зачарована.
Це був прекрасний дім.
Білі стіни з роками лише набули шляхетності, а зелений плющ вкривав їх м’якими хвилями.
На ґанку цвіли кульбаби й іпомеї. І варто було Ері побачити іпомеї — улюблені квіти батька — як серце стиснулося так сильно, що вона ледве стримала сльози.
Маєток мав симетричну будову, з простим, але витонченим входом у центрі.
Безліч вікон, за якими мереживо фіранок тріпотіло, ніби маленька дівчинка махала їй у вітання.
— Леді Ері?
— Ой…
Коли Джонсон нарешті звернувся до неї, Ері зашарілась, усвідомивши, що витріщалась на маєток, мов сільська дівчинка на ярмарку.
— Воно справді схоже на лебедя. Особливо ці чорні й жовті двері — прямо як дзьоб.
— Може, зайдемо всередину?
— Так.
Ері вже звикла до того, що її багаж носить шофер. Зробивши кілька кроків уперед, вона помітила, що біля входу вишикувалися з десяток слуг, які глибоко вклонилися.
— Ласкаво просимо, леді Ері.
Їхнє привітання було таким гучним і злагодженим, що звучало майже як спів хору.
Вперед вийшов високий літній чоловік із навислими повіками.
— Я — дворецький Грейт.
Поряд стояла повна жінка з круглими мочками вух і грубими пальцями, яка також назвала своє ім’я.
— Я Лора, головна покоївка.
Ері ще не встигла як слід усвідомити побачене, як її вже ввели до маєтку.
Інтер’єр був ще вражаючішим. Розкішний, але без надміру; витончений, та не показний.
Твори мистецтва, що нагадували музейні експонати, були розставлені з продуманою точністю.
Ері мимоволі затамувала подих. Було стійке відчуття: якщо вона зараз чхне й щось розіб’ється, її тут же призначать старшою мийницею посуду на десять років.
Дворецький урочисто мовив:
— Господар чекає вас у своєму кабінеті на другому поверсі.
Джонсон, крокуючи поруч, делікатно додав:
— Найкраще буде привітатися з ним одразу. Не думаю, що він затримає вас надовго — він знає, який довгий шлях ви подолали.
— Розумію, — відповіла Ері твердо.
Але всередині в неї перехопило горло від хвилювання. У роті пересохло, а руки й ноги почали холонути.
Джонсон розповідав багато про маєток і прислугу, але про графа Ернеста майже нічого не сказав.
— Він суворий, але справедливий.
Оце й усе.
Суворий і справедливий!
Єдине, що уявляла Ері — це суворий суддя, який гримить молотком.
Нарешті вони дісталися до кабінету. Дворецький низько вклонився, ніби сам граф стояв просто перед ним.
— Міс Ері прибула.
Відповіді не було, але дворецький відчинив двері.
— Будь ласка, заходьте.
Це була простора, залита сонцем кімната.
Крізь білі віконні рами видно було балкон, що вигинався назовні, мов мушля.
Вікна були відчинені, й у кімнату лився теплий весняний вітер.
Граф Ернест стояв, повернувшись до неї спиною, і дивився у вікно.
Його рівна постава випромінювала суворість і справедливість.
Суворий. Справедливий. Суворий. Справедливий.
Ці слова безладно крутилися в голові Ері.
Змушуючи себе зосередитися, вона заговорила першою:
— Вітаю вас, мілорде.
Вона не була певна, як до нього звертатися.
«Дідусю» прозвучало б тепліше, але…
Граф розвернувся.
У Ері завмерло серце.
Він виглядав точно як її батько.
Пронизливий, розумний погляд.
Ніс, мов вістря стріли.
Тонкі губи.
А якщо чесно — це її батько був до болю схожий на нього.
Граф коротко оглянув її поглядом, перш ніж заговорити:
— Ти схожа на мого сина.
— Тоді, мабуть, я схожа і на вас, — вирвалось у неї.
— …
І вже за секунду вона зрозуміла, що сказала щось не те.
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю справу.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
(У коментарі до донату можеш зазначити, який твір ти підтримуєш або який переклад хочеш побачити в майбутньому)
