Велика спадщина
Граф Ернест, якому вже майже шістдесят, жив із двома тінями за спиною.
Перша — що в день аварії карети він так і не сказав дружині: «Щасливої дороги».
Другою тінню було те, що він повіз Юріо на пляж Гіннеса на літні канікули в його вісімнадцятий день народження.
Дівчина, яку вони тоді зустріли на осліплююче білому узбережжі, була тендітною, мов порцелянова лялька. Вона продавала пляжні килимки, і граф дав Юріо монету, коли помітив, як той крадькома на неї поглядає.
Юріо повернувся з килимком у квіточку й розпаленими щоками.
Наступні кілька днів Юріо буквально благав їх щоразу йти на пікнік до моря — тільки щоб побачити її.
Уранці, коли вони від’їжджали, дівчина була в блакитному капелюшку, що пасував до її прохолодних, ясних очей.
Це був той самий капелюшок, перед яким Юріо довго стояв, вагаючись, біля вітрини крамниці в місті.
Таке наївне, чисте захоплення…
Графові це здавалося кумедним… навіть зворушливо знайомим.
Аж до тієї зими, коли Юріо заявив, що збирається одружитися з тією дівчиною.
Його старший син, яким би важким не був, залишався його дитиною.
На початку тієї зими граф Ернест стояв над труною свого первістка, і вперше в житті побажав собі смерті.
У нього не було жодної причини пережити дружину, яку обожнював, чи своїх синів.
Життя перетворилося на суцільне страждання, і він сам став не більше ніж маленькою мурашкою, що блукає в тіні.
Оскільки вже вирішив померти, він нарешті зібрався з духом і переглянув стос листів, які Юріо надсилав йому протягом п’ятнадцяти років.
Після звістки про смерть сина на війні він майже спалив їх, але врешті зберіг.
А між тими листами він знайшов фотографію немовляти.
Моя люба донька, батьку. Її звуть Ері. Я назвав її на честь бабусиного імені з дитинства.
З часом листи ставали коротшими й приходили дедалі рідше.
Навіть зібрані всі разом, їх було лише близько двадцяти.
На знімку — однорічна дитина.
Далі — дівчинка п’яти років.
А потім раптом — п’ятнадцять.
Це був останній лист.
Після того, як граф Ернест за один вечір прочитав усі Юріо листи, він піднявся ще до світанку і покликав адвоката.
— Привези мені мою онуку. Ері.
Саме в ту мить граф ухвалив остаточне рішення.
Якою б не виявилась онука з Гіннеса — він прийме її.
Навіть якщо вона його зненавидить — він любитиме її.
Навіть якщо відштовхне — він стане на коліна і благатиме про прощення.
А тоді — дівчина, його онука, яка до моторошності була схожа на Юріо, подивилась на нього і сказала:
— Тоді, мабуть, я схожа і на вас.
Обличчя графа Ернеста скам’яніло.
Якби він різко відповів, накричав на неї за зухвалість — Ері одразу б вибачилась.
Але він лише насупив брови, а його губи сіпнулися, мов черв’як на гачку — та жодного слова не зірвалося з вуст.
Ері виросла у світі, де відкрито виявляти емоції вважалося чеснотою.
Тож реакція графа — або радше її відсутність — здавалася їй неприродною.
Звісно, вона вже читала в машині про бретьянське суспільство та культуру.
Вона знала, що для жителів Бретії логіка й раціональність — на першому місці, а емоції — це те, що слід стримувати й контролювати.
Але знати щось у теорії й відчути це на власному досвіді — зовсім різні речі.
Ері було дедалі важче витримувати його мовчання. Врешті вона порушила тишу:
— …Ви справді нічого не хочете мені сказати?
За вікном у небо знялася зграя білих голубів.
Ері раптово охопив страх.
Її викликали аж до Бретії — граф Ернест особисто — і тепер вона просто стоїть тут, ніби під якимось вироком.
Чи не стане це місце її розкішною кліткою?
У жодній умові не зазначалося, що вона більше ніколи не побачить матір.
Але якби граф зажадав чогось настільки абсурдного — вона б пішла.
Так само вільно, як ті птахи за вікном.
Нарешті граф схопився за край письмового столу й заговорив:
— Ти, мабуть, стомлена після довгої дороги.
Подорож справді була виснажливою, тож вона навіть не намагалася це заперечити.
— Можеш повечеряти окремо. Відпочинь.
Це все, що він сказав.
Обличчя графа затьмарилося емоцією. Він відвернувся й пішов до іншої кімнати.
Ері лишилася стояти сама.
Кілька секунд — мов у сні.
А потім повільно потягнулася до дверної ручки й покинула кабінет.
***
— Він, мабуть, подумав, що ви надто втомлені для вечері, тож хотів проявити турботу, — намагався заспокоїти її Джонсон вже в коридорі.
Але навіть у його голосі відчувалася розгубленість. Слова звучали кострубато.
Зрештою, тільки гострий погляд дворецького Грейта перед дверима кімнати, призначеної для Ері, змусив його піти.
— Ваша кімната, леді
Ері прикусила щоку зсередини, щоб не показати роздратування.
Але щойно вона ступила до кімнати — більшої за весь вітальню в «Ранковій Славі» — випадково прикусила язика.
— Вона… занадто велика.
— Пан наказав нам підготувати все з особливою ретельністю.
Втім, якщо бажаєте, ви можете змінити штори, килими, постіль чи меблі на власний розсуд, — мовив Грейт.
Можливо, він відчував певну відповідальність за холодну поведінку графа, тож намагався якось виправдати його.
Та це лише погіршило враження.
Отже, він збирався бути добрим — поки не побачив мене. Чому ж він передумав?
Слова «Можете змінити, якщо хочете» прозвучали, як підступна пастка.
Скажеш «так» — виглядатимеш примхливою та ненажерливою.
Тож вона відповіла рівним тоном:
— Мене все влаштовує.
— Якщо передумаєте — дайте знати.
— …Добре.
— Бажаєте, щоб вечерю принесли до кімнати?
— Ні. Я просто хочу відпочити. Чи можу я оглянути маєток завтра?
— Звісно. Якщо щось знадобиться — смикніть за шнур біля ліжка. Навіть уночі.
— …Навіть уночі?
— Прийде Джинджер. Вона буде вашою особистою покоївкою.
— А коли ж вона спить?
— Джинджер — служниця. І вона молодша за вас, панно. Ви можете звертатися до неї так, як вважаєте за потрібне.
Грейт майстерно обійшов її запитання.
Після кількох коротких настанов він зник так тихо, як тінь.
***
Ері провела рукою по тонкому мереживному балдахіну розкішного ліжка.
//Примітка перекладача: Балдахін — це декоративне покриття у вигляді тканинного навісу, яке розміщується над ліжком, троном або іншим важливим місцем.//
Кімната мала власну зону для відпочинку, яка водночас слугувала кабінетом, окрему гардеробну та елегантні меблі — усе абсолютно нове.
Усе це куплено спеціально для мене.
Так звані “тимчасові приготування” явно означали, що ця кімната стояла порожньою вже багато років.
Меблі не були винні — але Ері здавалося, ніби вони на неї дивляться.
Вона втупилася в годинник на консолі, ніби змагаючись із ним у мовчазному двобої.
— Панно, це Джинджер, — пролунало за дверима.
Незабаром покоївка прийшла, щоб розпакувати речі й підготувати ванну.
Вона була чемна й мовчазна.
Коли Ері відмовилась від послуг із купання, Джинджер лише мовчки кивнула й залишила теплу воду.
Ері уважно оглянула велику шафу для одягу, круглий скляний столик, свіжі ранункулюси у вазі й витончені картини.
//Примітка перекладача: Ранункулюси — це декоративні квіти, які також відомі як жовтець азійський (лат. Ranunculus asiaticus). Вони мають густо махрові, багатошарові пелюстки й нагадують мініатюрні троянди або півонії.//
Вона зітхнула.
Ця розкішна кімната, гідна принцеси, не викликала в її серці жодних емоцій.
А от біла мармурова ванна… вона справді була чудова.
Джинджер залишила ароматні олії для ванни, і Ері довго принюхувалася до кожної, перш ніж змішати кілька та вилити у воду.
Хлюп. Плеск.
Вода залунала весело, б’ючись об срібні плитки.
А раптом залишаться водяні плями?
Вона замислилась над цим — а потім, із легким подивом, зрозуміла:
вона вже почала дистанціюватися від думки, що прибиратиме їх сама.
Усе це здавалося швидкоплинним сном.
На поверхні нерухомої води відбивалося обличчя графа — холодне, мовчазне.
Очі — без ненависті, але й без тепла.
Ті самі глибокі, вперті зелені очі, що були й у її батька —
колір впертої літньої трави, яку не здолати.
— Ти ж знаєш, що закон змінився? Тепер жінки можуть успадковувати маєтки.
Джонсон згадував про це в кареті.
Закон справді змінили три роки тому.
— Граф, вірогідно, не може змиритися з думкою, що все, над чим він працював усе життя, дістанеться далеким родичам, яких він майже не знає.
— Тобто…?
— Саме так. Хоча офіційно заповіт ще не переписано, наразі граф розглядає вас як основну спадкоємицю.
Ері занурилася під воду, дозволивши цій приголомшливій думці зануритись разом із нею.
Обличчя графа, похмуре й холодне, повільно зникло — на його місці з’явилась м’яка усмішка місіс Абіл.
«Просто тримайся. Дочекайся спадку.»
Вона видихнула, спостерігаючи, як бульбашки піднімаються на поверхню.
Так. Вона витримає.
У цьому місці, де ніхто насправді не чекав на неї…
У цьому холодному, білому палаці з криги.
***
Коли дворецький Грейт тонко дав зрозуміти, що не в захваті від несподіваного гостя, Фелікс повернувся до Лоранца:
— Це ненадовго. Що скажеш? Зможеш якось себе зайняти без мене? Без того, щоб накоїти чогось?
Хоча звучало це як питання, насправді це був наказ.
Пройшовши вже таку відстань, було б безглуздо повертатися, тож Лоранц вирішив скоротати час, прогулюючись садом.
Фелікс піднявся на другий поверх до кабінету разом із дворецьким, а Лоранцу призначили слугу.
— Принести вам чаю?
— Ні, дякую. Просто скажіть, куди не варто заходити — я туди й не піду.
Головне — не сунутися в західне крило. Решту території Лоранц міг досліджувати без обмежень.
Щоб уникнути навіть найменшого ризику заблукати, він обрав східну частину — якнайдалі від західного крила.
— Це розарій, — пояснив слуга.
— Тут ростуть і сорти троянд, виведені спеціально родиною Ернестів.
Лоранц зауважив, що вважає за краще прогулюватись наодинці, й слуга без заперечень відступив убік. Імовірно, він вирішив, що якщо вже цього гостя привіз сам принц, то той навряд чи почне виривати троянди з корінням.
Весна видалась незвично теплою. Троянди вже стояли в повному цвіті, насичений аромат буквально обволікав усе довкола. Лоранц не став знімати сюртук, хоча той і вбирав кожен промінь сонця, — обмежився тим, що розстібнув два ґудзики на сорочці.
На перший погляд сад здавався вивіреним до міліметра. На відміну від модних нині “сільських”, безладних композицій, йому більше подобався такий — класичний, ретельно продуманий.
Бо в ньому пахло грошима.
Виглядати заможно — це було важливо. Якщо вже витрачати гроші, то так, щоб усі це бачили. Цю матеріалістичну рису він успадкував від батька, пана Брінгера. І хоч це викликало в ньому глибоку відразу до самого себе, саме вона не раз допомагала йому виживати.
Прогулюючись садом, він байдуже перечитував на латині наукові назви імпортних сортів троянд, аж раптом завмер на місці.
— …
Прямо посеред доріжки лежала муслінова рукавичка. Вся в потертостях. Колись, мабуть, коштувала чимало, але тепер — хіба що в корзину для ганчірок.
Очевидно, якась неуважна покоївка впустила її.
Залишена посеред алеї, вона неминуче потрапила б під ноги. Замість того, щоб нахилятися й підіймати її, Лоранц просто відсунув рукавичку носком черевика.
Шурх, шурх.
Тканина повільно шаруділа по землі, лишаючи за собою ледве чутний звук. І раптом —
— Що ви, чорт забирай, робите?
Гострий голос вдарив по ньому, наче ляпас.
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю справу.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
(У коментарі до донату можеш зазначити, який твір ти підтримуєш або який переклад хочеш побачити в майбутньому)
