Дивна сцена
Ері Абіл була вражаючою красунею — з глянцевим, наче лакованим, чорним волоссям, виразними очима. Не той тип зовнішності який ти часто побачиш у сільській місцевості Гінесу.
Її шкіра була світлішою і ніжнішою, ніж у Моен, яка завжди ретельно дбала про захист від сонця морського узбережжя. Моен завжди заздрила їй через це.
— Вона була чорна, як смола. Виглядала надзвичайно дорого.
Двоє молодих жінок обговорювали чорну машину, яка того ранку несподівано з'явилася в їхньому провінційному містечку.
— Хто сказав це?
— Мілле, Міллер
Ері тихо захотіла, розгойдуючи свої стрункі литки й хлюпаючи водою. Прохолодні хвилі з шумом накочувалися на її босі ступні.
— Він же ніколи в житті не бачив жодної іншої машини. Звідки йому знати, дорога вона чи ні?
— Усі машини дорогі. Такі водять лише багатії у столиці.
— От саме. Немає жодного сенсу, щоб машина з’явилась тут. Може, хтось просто переплутав величезну карету з машиною. Або чутки якось перекрутилися...
— Її бачили далеко не кілька людей. Вона справжня.
— Моен стало трохи прикро, що Ері все ніяк не могла їй повірити. Вона теж мала слабкість до Міллера, тож не розуміла, чому Ері шукає вади в його словах.
Минув короткий, ніяковий момент мовчання.
Двоє молодих жінок сиділи на одній носовій хустинці, розстеленій на золотистому піску, дозволяючи білій піні обіймати їхні п’яти, поки вони вдихали свіже повітря.
Вони прийшли на пляж пообідати після зміни в магазині імпортних продуктів. Кутик обгортки від сендвіча, забруднений жовтим соусом, був притиснутий важким каменем.
— Як гадаєш, чому вона з'явилася?
Після довгої паузи, Ері нарешті заговорила. Сильний порив вітру несподівано подув, змушуючи її довге чорне волосся розлітатися навсібіч
Моен, мов зачарована, стежила, як Ері хмуриться і збирає пасма волосся в долоню. Вона дістала небесно-блакитну стрічку з кишені й зав'язала нею волосся, відкриваючи погляду її профіль — витончений ніс і чіткий контур підборіддя. Варто було лише глянути на неї — і кожен чоловік був приречений закохатись.
Ері ж пробурмотіла знуджено.
— Ну і що тут дивитись?
— ...
— Хіба не так?
— Ну… е-е…
Моен, яка кілька секунд тому милувалася красою Ері, збентежено м’ялася, шукаючи хоч якусь відповідь.
— Може… тут ховається якась таємна принцеса?
— Щоо?
— Ну… типу як… таємниця про народження?
— Ха. Та ти, схоже, перечиталася романів.
На відміну від Моен, яка любила витати в хмарах, Ері мала обидві ноги у реальності. Вона любила читати, але тільки як інструмент для кращого розуміння світу. Вона надавала перевагу есе, статтям і подорожнім нотаткам, а не художній літературі.
Щоки Моен спалахнули червоним.
— Ну визнай, було б цікаво, якби щось подібне сталося.
— Може й так… головне, щоб не зі мною.
— Чому?
— Подумай сама: припустимо, одного дня з’являється якийсь джентльмен і раптом заявляє, що я — насправді принцеса, тож мушу негайно поїхати з ним до палацу. І батьків із собою я взяти не можу.
Для Ері це було б справжнім кошмаром.
Її батько помер два роки тому, і з того часу вони з матір’ю ледве зводили кінці з кінцями. Втім, вона глибоко любила батьків і ніколи по-справжньому не нарікала на їхнє життя.
Вони не знали, що таке жадібність — і вона перейняла це від них. Їй було достатньо просто випадково знайти чотирилисник, щоб усмішка не сходила з обличчя цілий день.
— Не всі можуть похвалитися такою близькістю з матір’ю, як у тебе.
— Ой
Моен стисла губи, а Ері зітхнула.
— Пробач. Я не хотіла тебе образити…
— Та нічого. Якби це була я, то давно б кинула маму й побігла прямісінько до палацу.
— Моен
— Але ти ж так не вчинила б.
Помітивши, що Моен не надто засмучена, Ері обережно кивнула.
— Ти маєш рацію. Якби мені заборонили взяти батьків… я, мабуть, дала б джентельмену ляпаса.
***
Після обідньої перерви, коли дівчата повернулися до крамниці, власник звернувся до Ері: мовляв, може йти додому.
— Міс Абіл, ваша мама вас шукає.
— Мама?
Обличчя Ері помітно похмурішало, та крамар поспішив її заспокоїти.
— З нею все добре. Просто приїхав гість з далекого краю.
— Іди швиденько.
Моен прошепотіла збуджено. До їхнього тихого містечка майже ніколи не приїздили незнайомці.
— До завтра, Моен.
— До завтра, Ері.
Ері нашвидку зірвала з себе фартух у борошні й поспішила на вихід. На карету грошей не було, тож доведеться йти до «Ранкової Слави» пішки — майже сорок хвилин дороги.
«Ранкова Слава» — так звався дім родини Абіл. Батько Ері назвав його на честь іпомеї, що колись цвіла під вікном його дитячого дому. І навіть тепер біля вікна Ері стояла та сама квітка.
//Примітка перекладача: Іпомея — це витка квітуча рослина, яка має великі, яскраві квіти у формі дзвоників. Вона відкривається зранку, коли сходить сонце — саме тому її англійська назва morning glory означає «ранкова слава».//
Підіймаючись пагорбом, вона побачила вдалині «Ранкову Славу». Але щось було не так. У знайомий краєвид проникло щось чуже.
Наче випадкова мазка чорної фарби на пасторальному пейзажі.
//Примітка перекладача: Пасторальний пейзаж — це картина або опис, де: усе мирно й гармонійно, природа чиста й зелена, люди живуть просто й щасливо, часто є вівці, пастухи, квіти, поле, синє небо тощо.//
Біля будинку стояла неприродно чорна автівка.
— ...
Вона зупинилася, не встигнувши зробити наступний крок. У голові раптом озвалася та сама розмова з Моен — біля моря, під час обіду.
Її пам’ять підкинула фразу, яку тоді сказала Моен: "Ну… типу як… таємниця про народження?"
Вона заперечно струснула головою.
А ну забирайтесь, чудернацькі думки. Геть-геть-геть!
Це була безпідставна нісенітниця. І все ж серце калатало.
Іноді інтуїція бере гору над розумом.
Її охопила суміш тривоги й невловимого передчуття.
— Можливо… можливо, йдеться про тата?
Військові так і не знайшли тіла її батька. Тому десь у глибині душі Ері вірила: він не помер… просто зник.
Глибоко вдихнувши, вона відчинила двері.
— Я вдома.
Щойно вона зайшла до хати, як побачила матір за кухонним столом — поруч сидів чоловік середніх років.
— Ері, ходи сюди. Цей джентльмен — …
Чоловік із пасмами сивини підвівся та відсунув стілець. Він уклонився їй з формальною ввічливістю.
— Я — Джонсон. Адвокат дому графа Ернеста.
— ...
— Міс Ері Абіл, я прибув, щоб супроводити вас.
***
Принц, ліниво розвалившись у кріслі з блакитного шовку, раптом сів прямо, наче його пронизала раптова думка.
— Ти ж не євнух, правда?
— ...
— Мовчання — це знак згоди.
— Просто, на мою думку, це питання не варте відповіді.
— Справжня марнота, якщо ти таки євнух.
Принц Фелікс із Бретії усміхнувся з лукавинкою й прикурив сигару. На її кінчику спалахнула ніжна, тепла жаринка.
— Ти говориш так, наче я — загальне надбання.
Навпроти нього в кріслі напівлежав Лоранц, видихаючи дим, мов димар. Його виразні, мужні риси — широкий лоб, гострий ніс — вирізьблювались у напівтемряві. Довгі ноги в начищених до блиску чоботях лежали на низькому столику, схрещені в щиколотках. Зі сторони він міг би здатися людиною, що задрімала, якби не сигара в губах.
Фелікс театрально зітхнув.
— Тобі варто більше розважатися. Тобі ж ніхто не забороняє.
— ...
— Мовчання — це-
— Замовкни, Феліксе.
— Як ти смієш, Лоранце Брінґере? Лицарський титул — і вже язик розв’язався?
— Так, Ваша Високосте. Будь ласка, стратіть мене.
— Це твої слова.
Фелікс усміхнувся краєчком губ, відганяючи дим.
— Я ж не можу стратити друга, який урятував мені життя.
Лоранц здобув своє місце поруч із принцом завдяки власним заслугам.
Будучи простолюдином, він зробив кар’єру у флоті, здобувши вирішальну перемогу в битві при Місіссіні. І саме він одного разу врятував життя принцу Феліксу.
Почуваючись у боргу й щиро захоплюючись ним, Фелікс сприймав Лоранца як частину самого себе.
— Я знайду тобі наречену.
Лоранц випустив ще одну хмару диму.
— Прошу, не стримуй себе — витрать сили.
Фелікс, збуджено заговоривши, почав перелічувати імена зн
атних панянок — а тоді зітхнув.
— Родина Ернестів була б ідеальною. Якби ж тільки у них була онука…
— У них троє синів.
— І троє мертвих синів.
— Шкода.
— Саме так, — байдужо відповів Лоранц.
— Справді прикро.
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю справу.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
(У коментарі до донату можеш зазначити, який твір ти підтримуєш або який переклад хочеш побачити в майбутньому)
