Не варто спати на роботі.

   Я прокинувся від того, що в мене знову розболілася спина. Старість. Таке зі мною часто трапляється. Біль був не особливо сильний, але явно наростав. Але біль у спині – це не все, що я відчув.

   Перш за все, відразу після пробудження в ніс вдарив стійкий запах нафтопродуктів. Я, мабуть, знову заснув на роботі. Чортова заправка. Я відкрив очі і побачив... нічого не побачив, бо було темно. Зате я відчув дещо дійсно дивне. Здається, я голий лежу на підлозі.

   -"Воу. Ну це вже щось новеньке. Я що, знепритомнів десь у вбиральні? Але чому я голий?".

   Я швидко, якщо так можна сказати, піднявся з холодної підлоги і почав намацувати руками вимикач. Промахавши руками декілька хвилин, прикриваючи обличчя, я впевнився, що я точно не у вбиральні. -"Ну це звісно добре. Але де я тоді? І чому я голий?" Час ішов, і я, намацавши стіну, почав йти вздовж неї. Хоча досі було темно, але здається, зір почав звикати до темряви.
   
   Я виразно побачив контури місця, в якому знаходився. Це було доволі велике кам'яне приміщення з високими стелями, все було зроблене з каменю. Все було холодне на дотик і брудне; на підлозі та стінах можна було розгледіти різноманітні бризки та плями різних кольорів. - " Хм. Я рано зробив висновок про те, що це не вбиральня. "Я сказав це вголос. І не впізнав свій голос. Так, я звісно знаю, що говорити з самим собою – це не особливо нормально. Але з ким ще говорити, коли ти самотній?
   
   Свій голос я не переплутаю з чиїмось іншим. Я спробував сказати щось іще. «Є тут хтось?» викрикнув я в темряву, але відповіді не отримав. Голос був явно не мій. Занадто високий і, я б сказав, юний. Не почувши відповіді, я продовжив рух. Йти вздовж стіни було не особливо приємно, а ще страшно, зокрема через те, що я голий, тому я не придумав нічого іншого, окрім як повільно йти і співати єдиний куплет тої тупої пісні, який все-таки відклався у мене в свідомості:
   
   «-О. -О, А мені, а мені повезло... А знаєте що... Я знайшов 100 гривень в траві тільки що. -О. – О.». Таким чином я проходив ще хвилин десять, поки у мене не розболілося горло. Запах солярки все посилювався. І от, пройшовши в темряві ще двадцять хвилин уже в повній тиші, я побачив слабке світло в кінці тунелю і почав енергічно йти на це світло. Це була печера в якійсь скелі або щось подібне, вийшовши з якої я побачив пекло.

   Ну так, перед очима відкрилася якась ржаво-багряна пустка без лінії горизонту. Зверху цю пустелю підсвічувала якась зірка чи місяць чи ще там щось, я в такому не розбираюся, але цей місяць доволі сильно відрізнявся від нашого. Ну по-перше, він був дуже великим, таким великим, що можна розгледіти його рельєф без сторонніх приладів. А ще він був золотим за кольором і мав ромбічну форму.

   -" Вау. Житомир, чи це ти?" Ясна річ, я сказав це вголос, але не почув відповіді. Вітер був доволі сильним і, скоріш за все, заглушив мій жарт. Але я все одно посміявся з нього. Бо можу.

   Трохи оглянувшись, я почав розглядати самого себе. Ну, я досі білий чоловік. Наче. Вся шкіра мала такий білий колір, що якби я не був увесь у різному бруді, то міг би сказати, що я біліший за листок А4. Кінцівки, щоправда, стали довшими. А я сам навпаки став нижчим. Десь в половину. Що стосується м’язів та пресу, з ними все в нормі. Їх як не було, так і немає. Зате жирові відкладення в районі поясу зникли. Я ще не бачив свого лиця, але уже стало зрозуміло, що це не моє старе тіло. У мене чомусь було довге волосся темного кольору, а ну, а ще роги. Намацавши їх, я почав підбирати у своїй пам'яті жарт, що б підходив до ситуації.
   
   Але не знайшов нічого актуального.

   Доведеться просто констатувати очевидне. Я помер. Потрапив у пекло. І тепер я якийсь чорт.

   Найс. Життя вдалося, що тут скажеш. Ну, дякую, що я хоча б став чортом. Хоча, чесно кажучи, ведучи праведне життя у свої 29, я розраховував на щось більш благородне. В будь-якому разі я жив чесно настільки, наскільки це можливо, був майже з усіма добрим. Я навіть з дівчатами і за руку не тримався. Мабуть, це кара мені за те, що я забагато їв і лінився.

   Добре. Я десь чув, що страждання в пеклі вічні, тому чому б не перенести цю дискусію з самим собою на потім. Здається, часу у мене тепер буде вдосталь.
Розуміння ситуації явно зіпсувало мені настрій. Я вирішив просто піти куди очі дивляться. І йшов я так декілька годин, аж поки перед моїми очима не з’явилася якась доволі значна і помпезна будівля на значній відстані від мого теперішнього місця розташування.

   Не довго думаючи, я вирішив піти в її бік.

   Йдучи пусткою довгі години, я майже нічого цікавого не побачив. Загалом каміння, пісок, бруд. Багато бруду. Погляду майже не було за що зачепитися. Але в декількох місцях я доволі явно бачив обриси якихось будівель, які були наче засипані піском і камінням. Нічого «живого» та «розумного», окрім себе, я не зустрів.

   Минуло ще чимало часу. І я підійшов до доволі монументальної будівлі, схожої на замок чи фортецю. Зблизька вона виглядала доволі занедбаною та пустою. Все, що можна було почути, стоячи біля воріт, – це те, як завиває вітер у довгих пустих коридорах.

   Місцинка не особливо приємна. Може, не варто туди лізти? Загалом у мене був доволі неприємний досвід дослідження руїн з минулого життя. В дитинстві неодноразово мені доводилося тікати від місцевої охорони, і далеко не завжди це мені вдавалося.

   Можу собі уявити, які охоронці охороняють покинуті замки в пеклі. Потоптавшись біля воріт, я все-таки вирішив зайти всередину. -"Ну, в кінці кінців мене ж не вб’ють у пеклі, вірно? Вірно?". Переступивши через поріг, я набрав повні груди повітря, викликаюче простукав по масивних металевих іржавих воротах та крикнув що є сили. «Є хто вдома!? Вгадайте хто!?». Крики розповзлися по великим пустим кімнатам, але відповіді я не почув. Так як часу у мене було багато, то я вирішив ще трохи порепетувати біля дверей. Від фраз «Гарна погода на вулиці!», я плавно перейшов до вигуків типу: «Не скажете, де тут бібліотека? Та в якому боці жіноча лазня?» Останнє, до речі, цікавило мене доволі сильно. Не почувши нічого у відповідь, і ще більш втомившись, я вирішив зайти всередину, втішаючи себе думкою, що тут точно нікого немає, бо якби тут хтось був, то вже давно виліз би обламувати мені роги.
   
   Останній каламбур розвеселив мене, мабуть, більше, ніж усі ті жарти, які я прокричав біля порогу. Я почав повільно але впевнено йти в глибину замку.