Додаткова історія 2. Повсякдення міс Крістофер (8)

Додаткова історія 2. Повсякдення міс Крістофер (8)

 

Я це теж знала.

 

Ітан поводився так, ніби станеться щось катастрофічне, якщо Паулу й Вінсента залишити наодинці. Але насправді нічого подібного ніколи не відбувалося. Вінсент міг бути різким, але він точно не був нав’язливим чи нешанобливим.

 

— Але все одно, це неправильно.

 

Бути наодинці з чоловіком у кімнаті — не личить леді. І це аж ніяк не відповідало образу «вишуканої молодої пані», як казав Ітан. Та й джентльменом у такій ситуації не назовеш. Паула спробувала вивільнити руку з пальців Вінсента.

 

— Що? Боїшся, що я щось з тобою зроблю?

 

— Я знаю, ти просто знущаєшся.

 

Навіть якщо Ітан усе перебільшував, це не означало, що їй треба реагувати так само. Для нього це, можливо, й розвага, але для Паули — чистий сором. Вона більше не дитина. Їй страшенно хотілося затулити обличчя руками й вигукнути, щоб він нарешті перестав.

 

Вона похитала головою — і в ту ж мить її рвучко потягнули вперед. Вінсент так і не відпустив руки. Натомість обійняв її за талію, притискаючи до себе.

 

— Або ж…

 

Його скуйовджене золоте волосся лоскотало її під підборіддям. Він був занадто близько. Дивлячись їй просто в очі, Вінсент підніс її руку до губ. Тепле дихання торкнулося її шкіри.

 

— Ти хочеш, щоб я щось зробив?

 

— …

 

— О, ти почервоніла.

 

Цей чоловік!!!

 

Зазвичай він такий стриманий, але саме у такі моменти зникав будь-який простір між ними. Він чудово знав, як вона губиться в подібних ситуаціях — і навмисно тиснув на це, щоби спостерігати за реакцією. І, судячи з усього, йому це подобалося.

 

А вона, як завжди, була безсилою перед цим. Її обличчя, безперечно, палахкотіло.

 

Вінсент, який задоволено розглядав її рум’яні щоки, нарешті відпустив її руку. Замість того торкнувся долонею її щоки. Його погляд наблизився ще більше.

 

Покоївки ж дивляться.

 

Вона знала, що все це — неправильно. Що треба відступити. Але тіло її не слухалося. Вона була скута, не могла вирватися з полону його смарагдових очей.

 

І щойно вона заплющила очі — двері з гуркотом розчахнулися.

 

— Відійди від неї, негайно!

 

Звідки він дізнався?!

Ітан, уже в верхньому одязі, увірвався до кімнати й розірвав їх одне від одного. Він відтягнув Паулу з дивана й став між нею та Вінсентом, відгороджуючи.

 

Міцно тримаючи її за плечі, він заговорив суворо й серйозно:

 

— Флоренс. Слухай уважно. Цей чоловік щось замислив.

 

— …Що?

 

— Він спеціально залишився тут, аби затягнути тебе в пастку. Але поки я стежу — цього не станеться.

 

Зачекай, стоп.

 

Затягнути в пастку?..

 

Хіба вони вже не були в таких стосунках? Так, вони не були заручені, але ж фактично були коханцями. Уся причина, з якої Паула залишилася в маєтку Крістоферів, полягала саме в тому, щоб бути ближче до Вінсента.

 

Але Ітан дивився на Вінсента так, ніби той — пройдисвіт, що намагається звабити його невинну молодшу сестру.

 

Це вже було смішно.

 

— Ітане, заспокойся, будь ласка.

 

— Ти досі так його називаєш?

 

Вона вже хотіла його заспокоїти, коли Вінсент, який знову влаштувався на дивані, ліниво обперся об спинку й урвав розмову. Ітан одразу кинув на нього злий погляд.

 

— Що за нісенітниця?

 

— Ви тепер родина, хіба ні? Хіба не варто, щоб вона зверталася до тебе відповідніше? Звертання на “ви” між рідними… Люди можуть подумати щось дивне.

 

— Зазвичай вона не говорить зі мною офіційно. Правда ж, Флоренс?

 

— Ох… ем, так. Це правда… Брате.

 

Це слово й досі звучало для неї неприродно, тому голос вийшов натягнутим.

 

Але Ітан, схоже, був задоволений. Він навіть кинув на Вінсента переможний погляд. А той, спершись щокою на руку, посміхнувся:

 

— Це звучало до болю штучно.

 

Це ти кажеш, ага.

 

— А ти… навіть не думай щось витворити. Якщо тільки спробуєш—

 

Але Ітан теж не збирався поступатися.

 

— Досить! У тебе ж були справи? Ти спізнишся!

 

Щоб не дати Ітану продовжити свої звинувачення, Паула швидко почала штовхати його в спину. Залишатися тут довше було небезпечно. Ітан зітхнув, але таки рушив, усе ще тримаючи її за руку.

 

— Я скоро повернуся.

 

— Та-та.

 

— Якщо щось трапиться — одразу клич про допомогу.

 

— Знаю.

 

— І тримайся від Вінсента не ближче п’яти кроків.

 

Спершу вона хотіла махнути рукою на його надмірну тривогу, але раптом пригадала, як усе щойно було… Вінсент нахилився, ледь не поцілував її.

 

Обличчя знову спалахнуло.

 

У Ітана були всі підстави підозрювати.

 

Їй довелося докласти зусиль, аби нарешті відправити Ітана. Вона махала йому, поки його карета не зникла з очей, а потім повернулася.

 

Вінсент чекав усього за кілька кроків.

 

Паула зупинилася рівно на відстані п’яти кроків.

 

— …Чому ти стоїш отам?

 

— Мені сказали тримати дистанцію.

 

— Що за дурня.

 

На цьому поради Ітана були одразу відкинуті.

 

Та Паула вирішила дотримуватись їх. Вінсент, слід визнати, був доволі настирний. Вона й уявити могла, як швидко знову піддасться його темпу.

 

Цього не можна допускати.

 

— Якщо в тебе немає справ, може, прогуляємось?

 

Ще нещодавно йому було незручно навіть торкатися її.

 

А тепер — ось так.

 

— Вибач, я зайнята.

 

Навіть якщо вона й залишалась у маєтку, це не означало, що в неї не було справ.

 

— Уроки?

 

— Так.

 

Сьогодні зранку був урок історії. Паула майже нічого не знала ні про королівську, ні про світову історію. Засвоїти її за один день було неможливо, але Ізабелла порадила принаймні розібратись у базових речах.

 

Паула пройшла повз Вінсента й повернулася до своєї кімнати. Схопивши товсту книгу з історії королівських родів, вона попрямувала до бібліотеки.

 

Кімната для занять у бібліотеці, де Паула зазвичай навчалась, уже була підготовлена. Ізабелла привітала її, а викладачка історії, Софі, кивнула на знак вітання.

 

Та раптом Софі здивовано кліпнула очима.

 

— …А хто це позаду вас?

 

Паула обернулась.

 

І побачила Вінсента.

 

Вона широко розплющила очі від подиву, мовчки запитуючи: Що ти тут робиш?

 

Не зважаючи на її реакцію, Вінсент спокійно поклав книгу на стіл, сів і розгорнув її.

 

— Не зважайте. Я тихо посиджу.

 

Він удавав, що занурений у читання, цілком у стилі: Я нікого не чіпаю — мене теж не чіпайте.

 

Ізабелла, впізнавши його, чемно привіталась. Вінсент ледь кивнув, уже гортаючи сторінки.

 

Софі, геть спантеличена, трохи помовчала, але зрештою взяла себе в руки й почала заняття.

 

— Що ж… тоді розпочнімо?

 

— Так. Дякую за турботу.

 

Як учениця, Паула не мала вибору — довелося діяти, як завжди. Вона сіла й крадькома глянула на Вінсента.

 

Він не збирався йти.

 

Її підозра підтвердилась, коли закінчився урок історії — а Вінсент і далі був із нею.

 

І на наступному занятті.

 

І на тому, що після.

 

Він провів з нею буквально весь день.

 

Раніше щось подібне вже траплялося, але від того це не ставало менш дратівливим.

 

Коли вона нарешті спитала, навіщо він це робить, Вінсент відповів:

 

— Хотів просто подивитись.

 

— Це… відволікає.

 

— Хотів побачити, якою чарівною буває леді Флоренс за навчанням.

 

Паула мало не відреагувала миттєво.

 

Нехай це буде жарт. Будь ласка, нехай це буде жарт.

 

Інакше вона справді схопить його за комір і змусить припинити.

 

Чому тільки вона одна ніяковіє?

 

Та, звісно, Вінсент на цьому не зупинився.

 

Кожного разу, коли приходив новий викладач, він казав одне й те саме:

 

— Не звертайте на мене уваги. Просто посиджу й подивлюсь.

 

І сидів. І дивився.

 

Навіть коли почався урок танців.

 

Інструктор трохи повагався, а тоді зробив сміливу пропозицію:

 

— А чому б не попросити його стати вашим партнером?

 

Паула повернулася до Вінсента.

 

А той уже підводився.

 

Вона завмерла, дивлячись на простягнуту до неї руку.

 

— Можу запросити вас на танець?

 

— А-Ах… так.

 

Зібравшись, вона поклала свою руку в його. Він обережно обійняв її за талію, й вона зайняла належну позу, як її навчали. Інструктор увімкнув музику, й у кімнаті зазвучала витончена класична мелодія.

 

Вінсент рухався бездоганно, впевнено ведучи її.

 

А Паула тим часом не зводила очей із підлоги, бо страшенно боялась помилитися. В голові крутилося лише одне: Не збитися, не збитися. Вона була надто зосереджена, щоби насолодитися танцем — лиш хотіла, щоб він якнайшвидше закінчився.

 

І тут почула його голос:

 

— Це нагадує мені минуле.

 

Тільки тоді вона нарешті підвела до нього погляд.

 

Погляд Вінсента був злегка насмішкуватий — він із видимим задоволенням спостерігав за її напруженою поставою. Здавалося, він намагався хоч трохи її розслабити. Паула ледь помітно кивнула. Колись вони вже танцювали разом. Тоді вона не була такою скутою — їй навіть справді подобалось.

 

— Ти часто наступала мені на ноги.

 

— Але ж я вже покращилась, правда?

 

— Цілком зносно.

 

Отримати похвалу — завжди приємно. Паула ледь усміхнулась і почала рухатись трохи впевненіше.

 

Та щойно вона розслабилась — одразу наступила йому на ногу.

 

Очі Вінсента звузились. Паула зробила вигляд, що нічого не сталося, і швидко перейшла до наступного кроку.

 

— Безнадійна.

 

— Може, або хвали, або критикуй? — пробурмотіла вона, знічено опускаючи голову.

 

— Але мені це подобається.

 

Від його раптових слів вона підняла очі.

 

— Мені подобається робити це з тобою.

 

Його обличчя нахилилося ближче. Рука міцніше обійняла її за талію, притягнувши до себе. Паула здивовано кліпнула, дивлячись на нього.

 

— Дивлячись, як ти сьогодні стараєшся…

 

Його губи ковзнули по її вусі. Вона здригнулась і мимоволі відсахнулась.

 

— …мені захотілось дати Ітану привід для хвилювань.

 

Щ-що?!

 

У Паули відвисла щелепа.

 

Вінсент
трохи відступив назад і вишкірено всміхнувся.

 

Інструктор, який спостерігав збоку, плеснув у долоні, закликаючи їх продовжити танець. Вінсент одразу ж впевнено повів її далі — а от у Паули в голові залишився лише хаос.

 

Від того моменту вона безнадійно зіпсувала весь танець.