Додаткова історія 2. Повсякдення міс Крістофер (7)
— Ви двоє повинні пояснити, що саме сталося.
Як і слід було очікувати, коли вони повернулися до маєтку Крістоферів, Ітан уже чекав. Стояв із схрещеними руками й льодяним поглядом, спрямованим прямо на Паулу й Вінсента.
Побачивши Паулу, покоївки одразу кинулися до неї: поспішно пригладили складки на сукні, струсили пилюку й причепурили. Одна з них навіть обережно витягла з її вбрання соломинку. Паула відвела погляд, усвідомлюючи німе питання, що витало в повітрі: що, взагалі, сталося? Вона лише ніяково всміхнулася.
— Вибач, — пробурмотіла вона, щойно сіла на диван у вітальні.
Вона зникла без жодного слова, хоча їй веліли відпочивати через травмоване зап’ястя. Звісно, Ітан хвилювався. І його обличчя чітко виражало розчарування.
Стиснувши руки в колінах, Паула опустила голову. Поруч із нею сидів «викрадач», який зовсім не переймався — Вінсент дивився на Ітана абсолютно спокійно.
— Що поганого в тому, щоб трохи подихати свіжим повітрям?
— Графе Беллуніта, це неприпустимо, — голос Ітана звучав набагато жорсткіше, ніж зазвичай. Та Вінсент лише недбало провів рукою по розкуйовдженому волоссю, не виказуючи жодного каяття.
— Ви ж мали передбачити, що так буде.
Для Паули ці слова не мали сенсу, але Ітан лише зітхнув, замість сперечатися. Вінсент зручно відкинувся на спинку дивана. Паула переводила погляд з одного на іншого, намагаючись зрозуміти, чому атмосфера раптом стала такою напруженою.
— І якщо вже на те пішло — почав ти. Ти не давав нам навіть зустрічатися.
— І ти вважаєш, що це виправдовує твої дії?
— Я не бачу причин почуватися винним.
— Моя сестра, здається, має іншу думку. Сьогодні вона якось незвично тиха.
Вінсент подивився на Паулу — і Ітан теж. Їй було дуже некомфортно, коли обидва зосередили на ній увагу.
Чому це раптом я опинилася винною?
— Паула, ти вважаєш, дії графа Беллуніти сьогодні були гідними джентльмена?
— Ну… ні, але…
Якщо бути чесною, то поведінка Вінсента справді була далекою від джентльменської. Він просто з’явився нізвідки, закинув її на плече й поніс. Коли вона це визнала, погляд Вінсента потемнів, а Ітан, схоже, залишився задоволений її відповіддю.
— Я розумію, що ти відчуваєш, але це було нерозважливо. Ти усвідомлюєш, як це виглядало з боку? Не можна заважати людині, яка старається — тим паче, якщо вона ще не має достатньо витонченості.
Його слова зачепили Паулу. Вона трохи помовчала, а потім нарешті відповіла:
— Не знаю, чи це доречно казати зараз, але… я, взагалі-то, вважаю себе досить витонченою.
Збоку раптом пролунав сміх. Коли вона озирнулася — Вінсент, прикривши рот, відвертався, намагаючись стримати сміх. Вона ткнула його пальцем у бік.
— Паула, не перебільшуй, — і навіть Ітан тепер сміявся. Ще кілька хвилин тому вони сперечалися, а тепер, здавалося, цілком злагоджені. Паула надула щоки.
— Вибач, що недостатньо витончена.
— Ну, це треба ще трохи відпрацювати.
Навіть у такій ситуації Вінсент не міг утриматися від коментарів. Паула знову зиркнула на нього, а той лише невинно знизав плечима.
— Якщо ти так проти, то просто дозволь мені навідуватись. Я вивів її, бо мені не дозволяли зустрітися з нею. Було б краще, якби ти не заважав нам бачитися.
— Досить смілива позиція, як для людини, що просить дозволу.
— Я розумію, що ти оберігаєш свою єдину сестру, але варто трохи послабити хватку, графе.
Форма слів була ввічлива, але підтекст — зовсім ні. Ітан виразно образився.
— Що я зробив не так?
— Ти знаєш, що таке гіперопіка?
Ітан миттєво повернувся до Паули:
— Паула, ти вважаєш, що я надто опікуюся тобою?
— …Ем.
Вона вже збиралася заперечити, але в її пам’яті раптом спливли всі приклади його поведінки. Якщо чесно… він і справді перегинав. Він завжди дивився на неї, наче вона зараз впаде й зламає щось собі. Її кімната досі була завалена його «турботливими» подарунками.
Ітан помітив її вагання й виглядав пораненим. Паула швидко заперечила головою:
— Ні, що ти! Звісно, ні.
— Уже пізно.
Ітан схопився за серце з трагічним виглядом, бубонячи щось про чисту душу, яку не зрозуміли. Паула відвела погляд, удаючи, що не чує.
— Мовчазна згода — теж згода.
Що ще? Поки Паула кліпала очима, Вінсент раптом запустив руку в її волосся й почав ніжно його гладити. Рухи були повільні й демонстративні — наче навмисне, щоби Ітан усе бачив. Очі Ітана звузились.
Паула швидко відштовхнула його руку, але Вінсент устиг перехопити кілька пасем і легко поцілував їх.
— Ми з твоєю сестрою чудово провели час.
Слова були абсолютно нахабні. Паула витріщилася на нього, ніби він з глузду з’їхав.
А Вінсент лише всміхався.
Коли вона обернулася до Ітана, то побачила, що той так само ошелешений, рот трохи відкритий. Його погляд повільно пересунувся на неї — повний мовчазних запитань. Що за «чудово проведений час», поясни?
Паула поспіхом відвела погляд.
На мить у вітальні запанувала тиша.
А потім Ітан глибоко зітхнув і прикрив обличчя рукою.
— Кажуть, хоч би як ти не цінував сестру, врешті вона завжди стає на чийсь бік…
Його слова прозвучали на диво сумно. Паула, зніяковівши, трохи опустила голову.
У цей момент у двері постукали. Слуга зайшов і обмінявся з Ітаном якимось багатозначним поглядом. Той зітхнув і, кинувши ще один погляд на Паулу й Вінсента, вийшов із кімнати.
— Думаєш, він справді образився?
— Хто зна.
— Справді, навіщо ти таке сказав?
— А я неправий?
Паула повернулась до нього. Він і не думав визнавати провину. Зробив ковток чаю — і, не вражений смаком, поставив чашку.
— Ти це все навмисно робиш?
Усе — від несподіваної прогулянки до останніх слів — було частиною плану. Вінсент свідомо провокував Ітана — мстився за всі заборонені зустрічі.
Він не раз приходив до Паули, але Ітан щоразу його розвертав назад, посилаючись на те, що Паула надто зайнята. І хоча графік у неї справді був щільний, не настільки, щоб взагалі нікого не бачити. Ітан виправдовувався, що надто часті зустрічі з Вінсентом можуть «приїстися». У результаті навіть дозволені зустрічі проходили у вітальні під пильним наглядом Ітана.
— Можна було би зустрічатись десь на вулиці.
— Той тип за тобою всюди ходить.
Коли Вінсент організовував зустрічі на вулиці, Ітан обов’язково приходив з ними, кажучи, що Паула ще не готова до самостійних виходів. Вираз обличчя Вінсента в ті моменти був просто вбивчий.
Невдовзі Ітан повернувся. Зі схрещеними руками він подивився на Вінсента:
— Вінсенте, вже пізно. Повертайся додому.
— Я залишаюсь на ніч.
— …Що?
Ітан виглядав приголомшеним, але швидко зібрався й рішуче похитав головою:
— Ні. Таке треба планувати заздалегідь.
— О, та ж ти вже приходив без попередження й залишався на ніч.
— …
— От і зараз кажу: я залишаюсь.
Ітан насупився, але прямо не відмовив. Натомість розвернувся й грюкнув дверима так, що аж стіни здригнулись.
Паула втупилася в двері, а тоді повернулася до Вінсента:
— Тобі ж подобається це, правда?
Очікувано — усе було навмисно. Вінсент знизав плечима. Зробив вигляд, що не розуміє, але його вираз обличчя говорив сам за себе.
Тієї ночі Вінсент справді залишився. Йому видали піжаму, і він переночував у терміново підготованій гостьовій кімнаті — все за наказом Ітана. Попри все, той подбав, аби друг почувався зручно. Пізніше увечері Ітан навіть зайшов до нього з пляшкою вина, і вони трохи поспілкувалися.
Паулі випала нагода послухати їхні історії з минулого, як вони розповідали про спільні спогади з легкістю та сміхом. Це був непоганий вечір.
Принаймні, до наступного ранку — коли Вінсент, спокійно розриваючи шмат хліба за сніданком, видав:
— Раз я вже тут, залишуся ще на кілька днів.
— …Що?
Ще сонний Ітан кліпав очима, не вірячи почутому. Одна несподівана ніч була вже перебором, а тепер — дні?
А ще гірше те, що саме сьогодні Ітан мав їхати з маєтку. Вінсент, схоже, або знав про це, або інтуїтивно підіграв: він заявив, що вже попередив свою родину, тож проблем не буде.
— Ні. Абсолютно ні.
— Але ж ти сам так робив.
— Все одно — ні.
— Якщо не помиляюся, ти робив це часто. Я ж відмовлявся, а ти все одно залишався.
— …
Іншими словами, тепер Вінсент мав повне право діяти так само. От чому кажуть: думай, перш ніж робити, бо воно потім тебе наздожене. Коли його ж поведінку обернули проти нього, Ітан уже не міг прямо вигнати друга.
Може, Вінсент і справді все це спланував?
Зрештою Ітан не зміг ані виставити його за двері, ані перенести свої справи. Він намагався викликати дворецького, щоб доручити йому нагляд, але той був зайнятий, а відкладати зустріч було неможливо.
Як Ітан і передбачав — тільки-но сніданок закінчився, Вінсент одразу подався до Паули. Без жодного попередження він зайшов у її кімнату й зручно вмостився на дивані. Покоївки розгублено застигли, не знаючи, чи втручатися. Паула, помітивши їхню розгубленість, ледь помітно кивнула, мовляв, усе добре. А потім кинула у бік Вінсента г
острий погляд.
Та його це анітрохи не зачепило — він просто взяв її за руку й м’яко стиснув.
— Не хвилюйся. Нічого робити не буду.
Що він, до біса, має на увазі?
Цей чоловік… серйозно.
