Додаткова історія 2. Повсякдення міс Крістофер (6)
— Справді? — перепитала вона, але Вінсент не відповів. Та Паула й без того вже знала відповідь. Опустивши руку, якою досі прикривала рот, вона підійшла ближче. Вінсент кинув на неї короткий погляд, після чого ще більше відвернувся до стіни. Паула нахилила голову, намагаючись розгледіти його обличчя.
— Дай подивитися на тебе.
— Відійди.
Велика рука піднялася, затуляючи їй огляд. Паула пригнулася під нею.
— Я хочу тебе побачити.
— Я сказав, відійди.
— Покажеш обличчя — відчеплюся.
— Чому тобі завжди хочеться дивитися на мене в такі моменти?
— Бо хочу бачити, як ти соромишся.
На ці слова його густі брови ще більше насупились, хоча Паула так і не змогла як слід роздивитися виразу його обличчя — він знову відвернувся. Щоразу, коли він ховав обличчя, вона рухалася за ним. Їхнє невеличке «зіткнення» перетворилось на химерний танець по колу. Але врешті Вінсент повністю ухилився — і Паула не встигла побачити того, що хотіла.
Спостерігаючи, як він відвертається, вона розчаровано цокнула язиком. Та раптом Вінсент зупинився. Прикривши обличчя рукою, він важко зітхнув.
— Завжди лише я... Лише я хвилююсь, лише я неспокійний, лише я сумую.
— Що ти таке кажеш?
Вона насупилася, почувши його приглушене бурмотіння.
— Ти, мабуть, і не думала про мене так багато. І не сумувала особливо.
— …Що?
Вона здивовано поглянула на нього. Після короткої паузи Вінсент знову заговорив:
— Знаєш, щодня я почуваюся тривожно. Ніби все добре, але серце все одно непокоїться. Раптом ти вирішиш піти. Раптом передумаєш. Я знаю, що ти вже інша, але ж почуття змінюються, правда?
— …
— Це ж я тебе стримав тоді, коли ти хотіла піти. Я знаю…
Його голос обірвався, знову пролунав важкий зітх. Коли він обернувся до неї, на обличчі знову не було жодної емоції.
— Мені не слід було це казати. Пішли.
— Зачекай.
— Якщо залишимося, господар ще повернеться.
Він явно намагався змінити тему. Щойно відкрив душу — і одразу ж замкнувся. Їй здавалося неправильним лишити все так. Паула хотіла поговорити, але Вінсент, уникаючи погляду, вже рушив до дверей.
У той момент її інстинкт підказав: треба діяти.
— Стривай! — вигукнула вона й кинулась до нього, обіймаючи.
Вінсент завмер на місці, вражений несподіваним рухом. Паула міцно втиснулася в нього грудьми, не даючи доторкнутися до ручки. Він похитнувся, але встояв.
— Я не знаю, чому ти це кажеш, але… ти помиляєшся.
Притискаючись до нього, вона похитала головою.
— Це не так. Ти неправильно все зрозумів.
— Я не розумію, про що ти.
— Я теж сумувала. Дуже. Якщо чесно — хотіла бачити тебе щодня. Постійно сподівалась, що ти прийдеш. Думаєш, я не хвилювалась? Мені теж було страшно. Це життя для мене нове, я й досі не впевнена, що все роблю правильно. Але я стараюся, бо це — можливість, за яку я боролася… і водночас я боялася, що ти передумаєш. Що одного дня скажеш, що більше не кохаєш. Що все минуло. І ця думка мене лякала.
Боячись, що він її відштовхне, вона вчепилася в нього ще міцніше й заговорила поспіхом. Навіть попри те, що її слова сипалися безладно, він слухав до самого кінця.
— У мене навіть бувають кошмари!
У снах вона знову опинялась у минулому або бачила можливі майбутні події. Іноді снилася злидаркою, що просить їжу в перехожих. Іноді — незграбною дворянкою, яка намагається вписатися в нове життя. Кожного разу сон був інший.
Якось їй приснилося, ніби Вінсент дивиться на неї з холодним обличчям і каже, що все скінчено. Що його кохання було помилкою. Що він ніколи не зможе щиро покохати таку, як вона. Його голос тоді був абсолютно байдужим, прощання — ніби буденна розмова про погоду. Той сон був таким страшним, що вона прокинулася розгублена, довго сиділа на ліжку, не в змозі позбутися гнітючого відчуття.
Серця людей не вічні. Вінсент боявся, що зміниться вона. Але насправді — це вона боялась, що зміниться він.
Часом їй здавалося, що він просто з’їхав з глузду, якщо здатен її кохати. Якщо ж отямиться — залишить її без жодних вагань. І якщо Вінсент піде, Ітан, певно, теж її покине. І тоді... щастя більше ніколи не повернеться в її життя.
Ти не єдиний, хто боїться. Мені теж страшно!
— У тому сні ти був такий жорстокий. Подивився на мене тим холодним поглядом і сказав, що все між нами скінчено… Ти знаєш, як боляче це було?
— Знаю. Пробач.
Вінсент міцно обійняв її, поклавши підборіддя їй на маківку. Його рука м’яко гладила її спину — але з якоїсь причини це її навіть розлютило. Стиснувши кулаки, вона кілька разів легко вдарила його по грудях. Він без слів прийняв її емоції.
— Від нього вже не лишилось і сліду.
Його рука торкнулася її коміра, трохи відгорнувши його. Вона знала, про що йдеться.
Кілька днів після її прибуття до маєтку Крістофер Вінсент навідувався, як і зараз, і торкався до її шиї — до того місця, де колись залишив слід. Раніше там був червонуватий відбиток, але він поступово зник, і шкіра знову стала чистою.
Тепер, як і тоді, Вінсент провів пальцями по згладженій шкірі, ніби жаліючи, що мітки більше немає.
Його пальці ковзнули по лінії шиї, аж поки їхні погляди не зустрілися.
— Тоді… залиш мені ще одну мітку?
Очі Вінсента округлилися від несподіванки. Паула й сама не повірила, що сказала таке.
Мабуть, вона з глузду з’їхала.
Треба було негайно пояснити, але сором скував язик. Вона вагалася, відвела руку з його грудей. Зробила крок назад, подумала втекти — та він упередив її: його рука ніжно торкнулася її щоки.
Коли вона знову підвела погляд — побачила на його обличчі серйозний вираз.
Чомусь вона не могла відвести очей.
Його подих, повільний і теплий, торкнувся її губ.
Його губи завжди були м’якими. Теплими й гладенькими.
Її — шершавими.
Вінсент завжди любив спершу зволожити її сухі губи, легенько ковзаючи язиком, а вже потім — захоплювати їх у поцілунку, змушуючи ставати м’якшими.
Він нахилив голову, ніжно захоплюючи її нижню губу в глибокому поцілунку. Незабаром її губи вже були вологими від його тепла. Із цього дотику виростала хвиля жару, що розливалася тілом і ще більше єднала їх.
У такі моменти вона по-справжньому відчувала, що вони кохають одне одного.
Це, може, й дитячий вираз, але їй він подобався.
Кохатися.
Які ж солодкі ці слова.
Наче карамель, що тане на язику, саме це слово змушувало її відчувати, ніби вона тане вся, аж до останньої клітинки.
Вони ще довго залишалися в обіймах одне одного. У цю мить Паула не помітила, що її підбор п’яти став на щось. Коли Вінсент м’яко відсторонився на крок, вона раптом послизнулася.
— Ааа!
Її тіло перекинулося назад за мить. На щастя, вона впала на щось м’яке, тож болю майже не відчула. Збита з пантелику, Паула не одразу зрозуміла, що сталося. Щось трохи кололо, але вона не встигла це осмислити — розплющила очі й завмерла від шоку.
Вона лежала під Вінсентом.
— …Ем.
— …
Його руки були з обох боків її обличчя, він спирався на землю й виглядав щиро спантеличеним. Схоже, він сам не очікував такого розвитку подій. Як і вона.
Яка... правильна реакція тут узагалі має бути? Просто попросити його встати? Але чомусь слова не йшли з вуст.
На щастя, під ними було сіно, тож ніхто не постраждав. Але ситуація явно вийшла за межі звичного.
Чути було його дихання — хрипке й нерівне. І воно звучало інакше, ніж зазвичай. Зрештою вони обидва замовкли, нерухомо дивлячись одне одному в очі.
Якби він лише трохи нахилився — їхні губи знову торкнулися б.
Серце шалено калатало, вона насилу ковтнула слину. Її обличчя палало. Вона знала, що треба вибратись із цієї ситуації, але жоден палець не слухався. Здавалося, вона скута його поглядом.
У його смарагдових очах промайнула тінь вагання.
Та в наступну мить Вінсент глибоко зітхнув.
— Нам варто повертатися. Ітан, мабуть, хвилюється.
Він відвернув голову.
Паула просто дивилася на нього, нічого не розуміючи, перш ніж інстинктивно схопила його за зап’ястя. У ту саму мить, коли він повернувся до неї здивованим поглядом, вона раптово перекинула його на спину в купу соломи.
Вінсент упав майже без опору. Вона сперлася рукою на його груди, нависаючи над ним згори.
— …Мій лорде.
Трохи нахиливши голову, вона відчула, як її доглянуте шовковисте волосся зісковзнуло з плеча й спустилося вниз. Між пасмами вона побачила, як Вінсент дивиться на неї широко розплющеними очима.
— Люди зараз надто зайняті святом. Ніхто сюди найближчим часом не прийде.
На мить він виглядав розгубленим, ніби намагався збагнути сенс її слів. Паула провела пальцем по його ледь розтулених, почервонілих губах.
— І я вже не дитина.
Вона нахилилася ще нижче, заглядаючи йому в очі.
— І ти — теж.
Вінсент, який досі мовчки дивився на неї, поволі опустив погляд. Рука, що ще хвилину тому лежала на його грудях, ковзнула на плече — вона відчула, як його тіло напружилось від дотику.
Його довгі вії тремтіли, вловлюючи сонячне світло, мов золотий пил.
— …Так.
Його голос прозвучав хрипко.
— Ми обоє вже не діти.
Його яскраві смарагдові очі вп’ялись у її з виразом, що не потребував пояснень.
Більше не треба було слів.
