Додаткова історія 2. Повсякдення міс Крістофер (5)
— Те, що ти почула, не дуже відрізняється від правди. Після твого раптового зникнення я зрозумів, що дворецький щось приховує. Тож я покликав Ізабеллу і розпитав її, але чіткої відповіді не отримав. Вона лише натякнула на деякі речі, які допомогли мені скласти загальну картину. Тоді я запропонував їй допомогу і попросив залишитися. Але вона відмовилася і пішла потайки. Це розлютило мене, але я її зрозумів. У той час я навряд чи був людиною, на яку можна покластися.
Вінсент говорив про той період із дивною легкістю, хоча спогади про нього, схоже, все ще боліли.
— Після того я її більше не бачив. Я навіть намагався її знайти, але врешті-решт вирішив поважати її вибір. А потім, кілька місяців тому, випадково опинився в одному з маєтків у Новеллі й натрапив на неї. Виявилось, що вона якраз збиралась звільнитися. Я сприйняв це як знак долі.
— Ось чому ти запропонував її мені як гувернантку?
— Саме так. У тебе ж були труднощі з пошуком підходящого наставника, правда? Вона працює в нашій родині ще з попереднього покоління і має гарну освіту. А головне — вона знає твою ситуацію й уміє мовчати. Я подумав, що вона підійде найкраще.
Паулі було цікаво, наскільки добре Вінсент знає про її обставини, але вона розуміла: він запропонував Ізабеллу не лише тому, що знову її зустрів, а тому, що справді вважав її відповідною кандидаткою.
Пригадавши, як ще в маєтку Беллуніта Ізабелла відрізнялась від інших служниць — стримана, спокійна, з легкою загадковістю в погляді — Паула подумала, що ця жінка завжди займала вищу позицію, ніж здавалося на перший погляд. Попри звання гувернантки, вона практично вела всю Паулину освіту.
Вона навчала тільки найнеобхіднішого. Паула й раніше здогадувалась про це, спостерігаючи, як Ізабелла вправно справлялася з нестерпним колись Вінсентом. Але побачивши її знову, Паула лише переконалася, наскільки виняткова ця жінка.
— То вона справді допомагає?
— Так, дуже.
— Радий це чути. А є ще якісь труднощі?
Паула на мить завмерла з виделкою в руці, в голові закрутились думки. Деякі труднощі справді були, але вона не хотіла зіпсувати цей момент. Та й не мало сенсу згадувати те, що вже минуло.
Вона продовжила їсти.
— Та ні, не дуже.
У цей момент у вуха вдарив пронизливий звук — скрегіт металу об фарфор. Підвівши погляд, Паула побачила, як Вінсент відклав ніж і виделку. Він узяв склянку з водою й зробив ковток. Деякий час єдиним звуком у залі було його пиття.
Він осушив склянку до дна й поставив її на стіл.
— Зрозуміло, — вимовив він із усмішкою, але в цій усмішці було щось... незрозуміле.
Озирнувшись, Паула побачила, що на площі влаштували ярмарок. Усюди стояли вуличні ятки, а на стінах було наліплено безліч плакатів — очевидно, десь неподалік проходив фестиваль. Тож не дивно, що вулиці були переповнені.
— Нас там затопчуть, — пробурмотів Вінсент.
— Схоже, якийсь фестиваль, — відповіла Паула.
— Хочеш піти подивитись?
Обличчя Паули засяяло. Вона ніколи по-справжньому не бувала на фестивалі. У Філтоні іноді проходили міські заходи, але вона завжди була надто зайнята роботою, аби взяти участь. Вона давно мріяла побачити щось подібне, тож енергійно кивнула.
Без вагань Вінсент повів її на заповнену людьми площу. Там було безліч атракціонів, але найбільше увагу Паули привернув фонтан у центрі. Довкола нього стояли люди, складали руки в молитві й кидали щось у воду.
— Що вони роблять? — спитала вона.
— Хто знає, — знизав плечима Вінсент.
Коли вони підійшли ближче, хлопчик кинув у воду монету. Поруч із ним дівчинка міцно стискала монетку в долоні, шепочучи щось собі під ніс — мабуть, загадувала бажання. У фонтані, крізь прозору воду, мерехтіли десятки монет.
Поки Паула спостерігала за сценою, Вінсент раптом простягнув їй срібну монету.
— Кажуть, якщо загадати бажання і кинути монету, воно здійсниться.
— …Справді?
Паула тихенько засміялась. Тож ось чому всі тут зібрались. Це було несподівано зворушливо. Але якби бажання справді здійснювались лише від кидка монети — то хто б у цьому світі страждав?
— Це дурниця.
— А що втрачати? Спробуй.
Паула знову усміхнулась і взяла монету. Потім помітила, як Вінсент заплющив очі й міцно стис у руці власну монету, ніби й сам щось загадував. Він не виглядав як той, хто вірить у подібні речі, тож, мабуть, просто підтримував її. Від цієї думки їй стало тепло.
Вона провела пальцем по холодній поверхні монети. Колишня Паула ніколи б не зробила нічого подібного. Вона була настільки бідною, що навіть мідяки здавались розкішшю. Тоді вона лише глузувала б із такої ідеї, назвавши її марнотратством. І, швидше за все, пішла б збирати монети з дна фонтану.
Але тепер…
Вона стиснула монету. Відчуваючи її холод у долоні, Паула повільно заплющила очі й загадала своє давнє бажання.
Нехай усі будуть щасливі.
А якщо можна просити більше…
Нехай усі будуть здорові та живуть довго.
Нехай ніхто з них не піде надто рано, як пішли мої брати й сестри.
Вона й Вінсент продовжили гуляти фестивалем, тримаючись за руки. Біля яток стояли черги, і продавали там усе, що душа забажає. Коли Вінсент запитав, що вона хоче, Паула вибрала найпопулярніше — печену картоплю з маслом. Шпажки з картоплею було зручно тримати й їсти. Вона відкусила шматочок, насолоджуючись солодким і насиченим смаком, а потім простягла шпажку Вінсентові.
Але він відмовився.
Здавалося, Вінсент не надто охоче їв їжу з вуличних яток. Тепер, коли Паула згадала, Ітан також з огидою зморщив носа, коли бачив когось, хто їв просто на вулиці. Схоже, для дворян подібне вважалося негідним.
Це означало, що вся картопля — її. Паула з радістю з’їла все. Коли залишився лише один шматочок, вона знову простягнула його Вінсенту. Як і очікувалось, він скривився.
Вона відвернулась і тихенько захихотіла. Але раптом відчула чийсь погляд.
Підвівши голову, Паула побачила трьох молодих жінок, що стояли неподалік. Вони поглядали в її бік, перешіптувались і сміялись.
Чомусь це на мить повернуло її до спогаду про того чоловіка, що приходив до маєтку Крістоферів. Вона намагалась забути про це, але в такі миті думки повертались.
Їй стало ніяково. Вона поводилася занадто безтурботно, забуваючи, що дворянці так не личить. А раптом ті жінки щось запідозрили? Раптом зрозуміли, що вона не справжня аристократка?
Із цією думкою здавалося, що на неї дивляться всі довкола. Це було лячно.
Ітан завжди застерігав: «Очі й вуха — скрізь». А вона розслабилася. Засоромившись, вона хотіла швидко прибрати ту картоплину — як раптом Вінсент нахилився й надкусив її.
Шокована, вона витріщилась на нього.
Він проковтнув шматочок, облизав губи й байдуже прокоментував:
— Солодка.
Незважаючи на слова, на обличчі було написане цілковите нерозуміння смаку.
— Тобі ж не обов’язково було її їсти.
— Але ж ти запропонувала?
— Я ж не очікувала, що ти справді з’їси…
— Я не міг відмовитись, якщо ти вже так старалася.
Він узяв у неї порожню шпажку й віддав її продавцю. Потім однією рукою притягнув Паулу ближче до себе. Вона здивовано глянула на нього, а Вінсент повів її просто повз трьох жінок, що стежили за ними. Ті, побачивши, що до них ідуть, поспіхом відвели погляди й зробили вигляд, що нічого не бачать. Вінсент і Паула просто пройшли повз них.
Паула опустила голову. Над нею пролунав голос Вінсента:
— Не зважай на таке.
— …Добре.
Він помітив її занепокоєння. Хоч вона зовні нічого не показувала, він все одно це відчув. І замість того, щоби докоряти їй за неаристократичну поведінку, Вінсент просто був поруч. Вона відчула вдячність і водночас — легке почуття провини. Але завдяки йому всі темні думки, які почали роїтись у голові, розвіялись.
Вона глянула на нього й усміхнулась.
— Картопля ж була смачна, правда?
— …
Відповіді не було. Очевидно, йому не сподобалося. Значить, у Вінсента витончений смак.
Вони продовжили оглядати фестиваль. Захопившись атмосферою, Паула раптом помітила, як Вінсент пришвидшив крок. Спершу подумала, що їй здалося, але його обличчя похмурішало.
Він усе частіше озирался через плече. Простеживши його погляд, Паула побачила серед натовпу чоловіка, що пильно за ними стежив. Вона швидко здогадалась, що Вінсент намагається відірватися від нього.
— Хто це?
— Один із людей дому Крістоферів. Напевно, Ітан його прислав.
Що?
— То чому ми тікаємо?
— Бо нас не мають помітити.
— Чому?
— Бо нас повернуть назад.
Це що, справді викрадення? Ні, він же жартував. Це просто прогулянка. Так, вони пішли без дозволу, але ж можна все пояснити — Ітан мав би зрозуміти.
— Ми можемо сказати, що просто гуляємо фестивалем і скоро повернемося.
— Не говори дурниць. Ти справді думаєш, що Ітан просто скаже: «А, гаразд» — і відпустить нас з миром?
— А чому б і ні? Він би зрозумів.
— Якби він був тим, хто щось розуміє, то не забороняв би нам бачитися.
— Він просто надто обережний.
Вінсент раптово звернув і повів її у вузький провулок. Простору там було обмаль, тож навіть йому доводилося крутитися, щоби якось пройти. Озирнувшись, Паула побачила, що за ними йдуть уже не один, а двоє чоловіків — і вони так само важко пробиралися тіснотою.
Вінсент різко звернув праворуч і вислизнув з провулка. Замість того, щоб опинитися знову на площі, вони потрапили у квартал з щільною забудовою.
Вінсент без вагань підійшов до першої ж будівлі, схопився за ручку дверей — і на диво, ті відчинилися зі скрипом. Він одразу ж затягнув Паулу всередину й зачинив за ними двері. Через вузьку щілину він визирав надвір, оцінюючи ситуацію.
За мить з провулка вийшли обидва чоловіки. Озираючись навколо, вони розділились і почали стукати у двері сусідніх будинків — очевидно, здогадувались, що Паула й Вінсент десь поруч.
Паулу це дуже напружило. На щастя, більшість мешканців, вочевидь, теж пішли на свято, бо ніхто не виходив на шум.
Зрештою, кроки переслідувачів стихли. Вочевидь, вони вирішили, що ті вже втекли далі. Лише тоді напруга спала з плечей Паули, і вона озирнулася.
Це була не чиясь оселя, а, схоже, склад — двоповерховий, заставлений дерев’яними ящиками. В одному кутку було звалено дрова й солому. Мабуть, господар просто поспішав і забув замкнути двері.
Коли вона знову глянула на Вінсента, він, як і вона, озирався. Коли їхні погляди зустрілись, на його обличчі була незадоволеність. Схрестивши руки, він сперся на стіну і загарчав:
— Не ставай на його бік. Я був перший.
Що?
— Це я перший запропонував тобі жити зі мною. Ще до того, як Ітан щось там сказав.
— …Що?
— Я просто чекаю, бо ти сказала, що тобі потрібен час. Але першим був я. І врешті-решт, ти будеш не з Ітаном, а зі мною. Тож не забудь, де твої пріоритети.
Паула відчула, як кутики її губ тремтять. Вона прикрила рот рукою, намагаючись стримати сміх, але посмішка вже не зникала.
Намагаючись говорити якомога
байдужіше, вона запитала:
— Ти… зараз ревнуєш?
Обличчя Вінсента стало ще суворішим, але заперечення не було. Замість відповіді він просто відвернувся.
У такі моменти він був напрочуд чесним.
