Додаткова історія 2. Повсякдення міс Крістофер (4)
Карета тряслася, здригаючись на кожному вибоїні. Паула схрестила руки й з недовірою дивилася на свого викрадача. Вінсент, який досі постійно визирав у вікно, нарешті, схоже, переконався, що за ними ніхто не женеться. Він випростався й повернувся до неї. Побачивши її невдоволене обличчя, насупив брови.
— Чого ти так на мене дивишся?
— А ти як думаєш, що ти взагалі робиш?
— Я ж казав — викрадаю.
— Посеред білого дня? І навіщо тобі мене викрадати?
Паула сердито зиркнула на нього.
Минуло кілька місяців із часу їхньої останньої зустрічі. Після розставання в маєтку Беллуніта вони лише листувалися. Коли Паула увійшла до родини Крістоферів, Вінсент дізнався про це й захотів побачити її. Їм вдалося зустрітись кілька разів — поки Ітан не заборонив це, не пускаючи Вінсента й близько до неї.
— А як іще я мав тебе побачити? Той виродок Ітан взагалі не підпускає мене до маєтку.
— І все ж ти тут.
— У мене свої методи.
Паула звузила очі, відчуваючи, що ці «методи» їй точно не сподобаються. Вінсент у свою чергу оглянув її з голови до п’ят. Його смарагдові очі уважно ковзнули по ній, і він неохоче прокоментував:
— Ти стала гарнішою.
Паула тут же опустила голову — обличчя налилось жаром.
— Чого опустила очі?
— …Та ні, нічого.
— Подивись на мене. Я хочу побачити твоє обличчя.
— Ти це навмисно, так?
Вона трохи підвела голову й кинула на нього сердитий погляд. Він лише усміхнувся, очевидно тішачись.
— Ти хіба не сумувала?
— …А ти?
— Я з розуму сходив без тебе.
Листів було вже недостатньо. Його грайливий вираз змінився на серйозний — у його поставі відчувалась втома від стримуваних емоцій.
Ітан завжди був проти того, щоб Паула бачилася з Вінсентом. Він боявся пліток: адже юна леді з родини Крістоферів, яка ще не дебютувала у вищому товаристві, таємно зустрічається з незнайомцем — привід для скандалу очевидний.
До того ж вони навіть не були заручені. Хоча графи Крістофер і Беллуніта й підтримували давню дружбу, Ітан наполягав на обережності. Він часто нагадував Паулі бути пильнішою у своїй поведінці навіть у маєтку, бо «стіни мають вуха».
«Я хвилююсь не за Вінсента. Я хвилююсь за тебе. Ти ж розумієш, про що я?»
Звісно, вона розуміла. Дивні чутки вже ходили. Останнє, що їй зараз потрібно, — новий скандал. До того ж вона ще не була готова з’являтись у світлі.
— Флоренс.
Хоч Ітан і не показував цього, час від часу приїздили родичі, аби побачити Флоренс. Їм було цікаво, ким же є дівчина, яка раптово стала сестрою голови родини. Бо ніхто її раніше не бачив, і прийняти її як онуку Даніеля їм було непросто.
Паула зустрічалась із ними кілька разів. Спочатку в їхніх очах читалось недовіра, мовляв, це не може бути родичка Даніеля. Але вона тримала себе в руках.
Вони обережно перевіряли її словами, однак завдяки підказкам самого Даніеля вона була підготовлена. Він розповів їй про свої смаки, звички, улюблені страви й дорогі родинні спогади. Спираючись на ці знання, Паула відповідала на їхні запитання, поступово розвіюючи підозри. Згодом Ітан вирішив, що зустрічей більше не потрібно, і почав ввічливо відмовляти гостям.
— Флоренс.
Ітанова опіка була подекуди надмірною, та вона виходила з турботи. І все ж іноді Паулі хотілося, щоб він трохи послабив свій контроль.
— Паула.
Голос Вінсента вирвав її з роздумів, і Паула інстинктивно підвела голову.
Вона просила і Ітана, і Вінсента звертатись до неї справжнім ім’ям, коли вони залишаються наодинці. Оскільки ім’я «Флоренс» було для неї радше прикриттям, вона хотіла, щоб Вінсент використовував його лише як лагідне звертання. Він без вагань погодився — і відтоді в приватних розмовах завжди називав її Паулою.
— Про що так задумалась?
— О, нічого важливого.
Паула похитала головою, намагаючись прогнати думки, й помітила, як Вінсент схилив голову набік.
— Що з твоєю рукою?
Його погляд зупинився на бинтах, обмотаних навколо її лівого зап’ястя.
— А, це дрібна травма. Невеликий інцидент.
— Це серйозно?
— Ні, незначне. Швидко загоїться.
Не бажаючи його турбувати, вона непомітно сховала поранену руку за спину. Вінсент стежив за її рухом, а тоді знову подивився їй в очі.
— То що, сумувала за мною?
Питання повернулося по колу. Паула м’яко всміхнулась.
— Авжеж сумувала.
— Справді?
— Так.
— Тоді… можна я тебе обійму?
Вона тихенько засміялася.
— Звісно.
Розкинувши руки, Паула спостерігала, як Вінсент глибоко вдихнув і ступив уперед. Відстань між ними миттєво скоротилась, і він міцно обійняв її. Знайоме тепло огорнуло її — затишне, захисне.
Карета знову здригнулася, рушаючи далі.
Опівдні вулиці були заповнені людьми. Бути серед натовпу без Ітана змушувало Паулу почуватися неспокійно. Хоч вона й була вдягнена в розкішну сукню і дороге взуття, що виразно вказувало на її належність до дворянства, тривога не полишала її.
Ковтаючи клубок у горлі, вона раптом відчула, як щось накриває їй голову. Це був капелюх із широкими крисами. Вінсент обережно надів його, частково обмеживши їй огляд.
Паула підвела очі й побачила, як він дивиться на неї згори.
— Я поруч. Не хвилюйся.
Вона кивнула, і Вінсент простяг руку. Зрозумівши безмовне запрошення, вона легенько поклала долоню на його руку. Він переплів їхні пальці, і його міцне, впевнене стискання заспокоїло її.
Спираючись на Вінсента, Паула ступила вперед у гомінкий натовп.
Першим їхнім пунктом був обід. Вінсент повів її до вишуканого ресторану, що випромінював елегантність. У повітрі лунала класична мелодія, а офіціант провів їх до затишного столика, заздалегідь зарезервованого.
Сидячи скованою, Паула спостерігала, як Вінсент легко замовляє їжу.
— Як тобі живеться там?
— Добре. Навіть весело.
Хоч іноді й важко, вона була вдячна. Мала дах над головою й не голодувала — речі, які раніше не сприймала як належне.
— Ітан добре до тебе ставиться?
— Так, дуже.
Паула усміхнулась і сьорбнула води. Якщо вже на те пішло, Ітан ставився до неї навіть занадто добре.
Був випадок, коли вона пішла в місто разом з Ітаном. Після смачного обіду вони прогулювались вулицями, коли Ітан раптом оголосив, що купить їй подарунок. Він зайшов у бутік суконь і накупив повну гору одягу.
Крім того, він замовив кілька суконь за її мірками. Потім заявив, що до цього потрібні відповідні туфлі й аксесуари — і потягнув її на шопінг по всьому місту. Спостерігаючи за цією розкішшю, Паула була в повному шоці.
Пізніше служниці розповіли їй, що той бутік настільки престижний, що навіть королівські особи там купуються, і потрапити туди можна лише за попереднім записом. Лише тоді Паула зрозуміла, що Ітан усе заздалегідь організував і під приводом «подарунка» спеціально привів її туди. Дізнавшись про вартість суконь, вона одразу кинулась його зупиняти.
Подібне траплялося ще не раз. Ще коли Ітан був її наставником, він виявляв надзвичайну турботу. Попри щільний графік, він завжди детально розпитував, як минув її день. Одного разу, вирішивши, що кімната Паули не відповідає рівню юної леді, він замінив штори, килими та майже все інше на варіанти з мереживом.
Саме тоді Паула зрозуміла… Ітану це справді подобається. Йому було щиро цікаво, що їй подобається, що завдає незручностей, і що ще він міг би для неї зробити.
Якось він навіть обмовився:
— Якби в мене була молодша сестра, я б саме так хотів за нею піклуватися.
Служниці тоді були шоковані до глибини душі — вигляд у них був такий, ніби світ перевернувся. І хоча Паула вже звикла до подібного, вона досі пам’ятає, якими розгубленими вони були спочатку.
— Він справді дуже добре до мене ставиться.
Навіть надто. Завдяки нескінченним подарункам від Ітана її шафа була забита сукнями. Вона досі пам’ятала, як він надувся, коли вона сказала, що не потребує більше жодного подарунка.
— Моя сестра занадто скромна. Яка нудьга.
Це був перший раз, коли вона зустріла людину, яка нарікала на чиюсь нестяжність. Але хіба це не добре — не бути жадібною?
— Мені хочеться, щоб ти трохи більше вимагала. Попросила це, попросила те.
— У мене вже є все, що треба.
— Але я хочу почути, як ти щось просиш.
Вона вже збиралася заперечити, але, побачивши його крижаний погляд, здалася і виконала його прохання. Замість того щоб просто попросити квіти, вона заявила, що хоче дуже велику композицію.
Ітан задоволено кивнув — йому сподобався її маленький акт протесту.
Наступного ранку її кімната перетворилася на квітковий рай. Вона прокинулася в оточенні такого розмаїття бутонів, що пройти було майже неможливо. Зрештою, вона залишила лише кілька квітів, а решту відправила до саду.
— Судячи з виразу твого обличчя, він справді добре про тебе дбає, — зауважив Вінсент.
— Справді так виглядає?
Паула машинально торкнулася щоки. Вінсент крутив склянку з водою.
— Ти усміхаєшся.
Вона й не помітила. Торкнулася губ — і справді, вони були злегка зігнуті в усмішці.
— Як там Ізабелла? Все добре?
— О, до речі, що саме сталося з леді Ізабеллою?
— Ти ще не чув усю історію?
— Чув уривками, але… важко повірити.
Паулі й самій давно кортіло дізнатись більше.
У цей момент офіціант приніс замовлення. Попри апетитний вигляд страв, вона не поспішала їсти. Натомість продовжувала дивитись на Вінсента.
Він нарізав стейк акуратними шматочками. Здавалося, рухи були простими, але в них відчувалась вишуканість.
Згадавши уроки етикету, Паула вирішила спостерігати та наслідувати, як Вінсент тримає прибори. Вона підняла ніж і спробувала акуратно нарізати свій стейк.
Однак, перш ніж встигла закінчити, Вінсент просто забрав її тарілку. Мовчки поставив перед нею свій, уже нарізаний стейк — ідеальні шматочки, рівні й однакові.
Вона й сама могла це зробити… Паула глянула на стейк, який він нарізав — ідеальний. А тоді на свій — порізаний так, ніби його рубали сокирою.
Відчуваючи легкий сором, вона взяла виделку і скуштувала один зі шматочків. М’ясо просто тануло в роті, ароматне й неймовірно ніжне.
