Служниця постає перед таємницею (5)

Служниця постає перед таємницею (5)

 

 

Тією, хто повернув порядок у цей хаос, стала Джоелі. Вона запропонувала продовжити розмову всередині маєтку, щоб уникнути зайвих поглядів з боку прислуги — ридання Алісії вже привернули небажану увагу.

 

Вінсент, що вже опанував себе, погодився з її пропозицією, і вони втрьох зникли в салоні, де пробули досить довго.

 

Коли Роберт прокинувся з плачем, його няня повернулася до нього, а Одрі розпустила слуг, намагаючись відновити бодай видимість спокою.

 

Реніка, яка досі мовчки спостерігала, підійшла й запитала, що сталося. Але відповіді не прозвучало. Ніхто не знав, як це пояснити…

 

Вона запропонувала допомогти з’ясувати непорозуміння, проте їй сказали піти.

 

— Якщо знадоблюся — звертайтесь.

 

Здавалося, Реніка щось відчула. В її занепокоєному погляді читалося більше, ніж просто ввічливість. Вона ще раз озирнулася на чиєсь скам’яніле обличчя — і пішла з маєтку.

 

Ніч остаточно опустилася на маєток, і лише під світлом місяця Алісія нарешті вийшла зі своєї кімнати. Обличчя її було заплакане — явна ознака тривалих ридань.

 

Її схопили за руку й повели надвір. Навіть у кімнатах здавалося, що за ними хтось стежить, тому вони попрямували у віддалене місце за маєтком, де їх ніхто не міг бачити. Алісія пішла мовчки, без опору.

 

— Що, чорт забирай, відбувається? — нарешті заговорила вона.

 

— Це не ти. Це не схоже на тебе!

 

Слова звучали пошепки, але тремтіння в голосі видавало спробу втримати збентеження.

 

Алісія ж лише недбало відкинула волосся за плечі, ніби нічого й не трапилося. Її спокійне обличчя прояснило одне: вона знала про минуле служіння у цьому маєтку.

 

— Як…?

 

— О, це. Хіба ти не знаєш, що уві сні кричиш? Так голосно, що заснути просто неможливо.

 

Ще не так давно Алісія часто зривалася, вимагаючи тиші через шум. У Філтоні, поки жили в окремих кімнатах, таке траплялося рідко, але після переїзду скарги стали частішими. Прокидатися під її втомленим поглядом і сварку стало звичкою, й тому виникла потреба спати якомога далі від неї.

 

Але тут, де вони ділили одну кімнату, навіть легке дратівливе жбурляння подушки могло розбудити. Хоча з часом такі епізоди й припинились…

 

— Раніше ти кликала уві сні імена мертвих, — вела вона далі. — А потім, коли ми знову зустрілися, почала вигукувати імена якихось незнайомих чоловіків. Спочатку я подумала, що ти закохалась. Але потім почула чутки, ніби ти втекла, бо розгнівила когось із вищих, і подумала — а раптом це був скандал із чоловіком. Але коли пожила тут і все склала докупи, зрозуміла, чиї це були імена... і чому ти тоді зірвалася, сказавши, що ця сім’я — це не якийсь там притулок чи що там.

 

— …

 

— Ти… Тоді, коли тебе продали за золоті монети, ти зрештою потрапила сюди. Стала служницею в цьому маєтку.

 

Її ніби задушили невидимі руки — дихати стало важко, думки затуманились, логіка зникла, і розум обірвався, не в змозі приховати паніку, що стрімко охоплювала груди.

 

— Коли… коли ти це зрозуміла?

 

— Відтоді, як почала підходити до інших служниць, шукаючи інформацію про Вінсента. Спочатку було нічого не зрозуміло. Чула якісь чутки, ніби граф шукає якусь служницю, але не вірила. Жінку, та ще й служницю.

 

Джонні колись теж про це згадував — що господар цього дому мав якусь нав’язливу ідею щодо жінки, тому й виставляв дивні умови при наймі, щоб її знайти.

 

— Казали, що він набирає нових служниць у старий маєток, щоб знайти ту жінку. Мені стало цікаво — яка ж вона, що її так шукають? І коли я подивилася — уяви моє здивування — вона була схожа на мене.

 

— Що…?

 

— Я тоді не надала цьому особливого значення, але чим уважніше прислухалася до твоїх нічних кошмарів, тим більше не могла позбутися цієї думки…

 

Алісія шмигнула носом і клацнула пальцями.

 

— Може, це ти — та сама жінка, яку шукає Вінсент.

 

У її голосі було щось лячно безтурботне.

 

— Якщо ти справді вона, то, мабуть, саме тобі доручили тоді доглядати за ним. Кажуть, він осліп на якийсь час. Люди думають, що це чутки, бо зір у нього зараз начебто в порядку. Але тоді все стає на свої місця — інакше як він міг тебе не впізнати?

 

— …

 

//Коментар перекладача: ...Я вже нічого не хочу казати про Алісію. Нічого.

Я просто... зроблю ковток чаю. І ще один. І ще.

Бо якщо я почну говорити — з цього тексту вилетить не лише літературність, а й електрика в домі.

 

Ти ніколи не зможеш бути як вона. Бо щоб бути як вона — треба мати не зовнішність, а душу(у випадку з Вінсентом, бо я знаю інших чоловіків). А в тебе — що?

Не душа. Це рецепт на ляпас.

 

Заварю ще чаю. //

 

— І знаючи тебе, ти б ніколи не показала своєї потворної сторони сліпому. Ти б усе перекрутила так, щоб він тебе не зрозумів. Правда ж?

 

Руки тремтіли, але були міцно зчеплені — ніби намагалися втримати страх, що наростав із кожним словом. Алісія била в саме серце — кожна репліка була болісно точною. Роки близькості між ними не залишили місця для секретів, і з кожним одкровенням відчай ставав дедалі глибшим.

 

— І ще… те, що вона так схожа на мене…

 

Її голос урвався. Вперше в ньому прозвучало щось лячне.

 

— Дякую тобі, сестро. За все, що ти для мене зробила.

 

Усмішка Алісії спалахнула штучною яскравістю, і наступні слова — подяка за те, що вона «вдавала її» — вжалили, як знущання. Обличчя, яке колись було живим і відкритим, тепер здавалося загрозливим, ніби саме зараз показало, скільки часу вона готувалась, мовчки мешкаючи в маєтку.

 

У той час як вона — не знаючи про чутки навколо Вінсента — жила ізольовано, спілкуючись лише з кількома людьми: нянею, Одрі та зрідка з Джонні. Алісія ж, навпаки, легко влилася в колектив служниць.

 

Якби її випробувальний термін завершився, і вона справді пішла — Алісія просто б з’явилася в потрібний момент і безперешкодно зайняла її місце.

 

Та тепер, коли збудована брехня почала розсипатися під власною вагою, стало болісно очевидно, наскільки нерозумно було залишатися тут без жодного плану.

 

— Той чоловік тобі не повірить.

 

— Повірив. Більш-менш. Деякі спогади не збігаються, але я сказала, що збрехала. Якщо вже я змогла збрехати про зовнішність, то чому не про інше? Якщо з’являться якісь труднощі — підлаштуюсь.

 

//Коментар перекладача: Паразит.//

 

— Він зрозуміє, що це не ти. І досить швидко.

 

— Як? Він навіть не пам’ятає твого обличчя як слід.

 

— Але тут є хтось, хто його бачив.

 

Чому ж Вінсент шукав ту жінку, спираючись лише на спогади, навіть не підозрюючи, що вони могли бути брехнею? Якщо подумати… Вайолет швидко віддалилась від нього, Ітан охолов після ситуації з Лукасом. Схоже, ніхто з них не міг сказати йому правду про неї.

 

Та й загалом, вона жила у віддаленому флігелі, тож майже ніхто з прислуги її не бачив. З тих двох, хто все ж знав її — один зник без сліду, а іншого або звільнили, або відправили кудись з наказу самого Вінсента. Ті, що залишились, лише мовчки спостерігали, відчуваючи тривожну атмосферу, але не наважувались сказати бодай слово.

 

Та все одно Алісія не могла нескінченно прикидатися мною. Були люди, які знали моє обличчя — Реніка, яка щойно приходила, Ітан і Вайолет. Річ не лише в зовнішності — ця брехня приречена на викриття.

 

— Усе спливе. Це з самого початку було неможливо.

 

— А хто взагалі знає? Та жінка, що приходила вдень? Вона ж просто доставляла квіти. А, чи ти про графа Крістофера?

 

— Т-так.

 

— Хмм…

 

Алісія зробила вигляд, що замислилась, а потім з радістю плеснула в долоні.

 

— А що як ось так? Скажемо, що ти сама мене попросила. Що не змогла зібратися з духом, щоб зустрітися з ним, і благала мене прикинутися тобою. І я погодилася.

 

— Що?

 

— А ти одразу їдеш. А дорогою потрапляєш в аварію й помираєш. Ідеально!

 

Обличчя Алісії засяяло, ніби вона щойно знайшла геніальний вихід із лабіринту. Але те, що вона говорила, було незбагненним.

 

— Може, це буде аварія карети. Або на вас нападуть розбійники. Або ж ти просто загинеш десь далеко в іншому місці. Якщо сказати, що смерть була раптовою й тіло не знайшли — усе зводиться до красивого фіналу.

 

Що вона взагалі несе? Вона справді очікує, що я інсценую власну смерть? Це взагалі Алісія говорить? Я не встигала за її логікою. Вона знову захоплено плескала в долоні, наче вигадала ідеальний план.

 

— Ти божевільна.

 

— Не хвилюйся. Я ж не кажу, щоб ти справді помирала. Просто зникни десь далеко. Ти ж завжди мріяла втекти, правда? Це ж твій шанс. Живи собі як жебрачка, як і раніше. А я залишуся тут і гарно подбаю про нього.

 

— Ти взагалі усвідомлюєш, що кажеш?

 

— Що, тепер передумала?

 

— Що?

 

— Ти завжди така. Здаєшся турботливою, а насправді думаєш лише про себе. Так було з іншими, і зі мною — так само, правда ж?

 

— Алісіє!

 

— І ще — ця твоя показна жалість до мертвих. Ти взагалі розумієш, якою жалюгідною ти виглядаєш? Вдавала добру, співчутливу, а насправді все прекрасно знала. Ти знала, що з ними відбувається. Але відвертала погляд. А потім зображала каяття, жаль, ставила оту виставу. Хіба це не божевілля?

 

— …

 

— Ти просто та, хто вижила, пожираючи інших.

 

Під очима Паули запекло, наче там застрягла голка. Її тремтячі руки стиснулися ще міцніше. Як вона могла…

 

— Як ти можеш таке говорити? Як ти можеш?

 

— А чому ні?

 

— Тебе хіба не гризе совість? Що наші брати й сестри загинули отак?

 

— Те, що ми народилися з одного лона, ще не означає, що я повинна розділяти їхній біль чи шкодувати їх. Якщо їхня доля була такою — чому я повинна нести її тягар? Вони мали народитися такими ж красивими, як я, якби хотіли її уникнути.

 

//Коментар перекладача: Я не буду це коментувати.

У мене немає ні слів, ні сил, ні найменшого бажання витрачати свою енергію на це.

Це не варте жодної літери.//

 

— …

 

— Вони могли б жити довше. Але тоді — чи змогли б бути такими ж прекрасними, як я? — Алісія розсміялася, її посмішка була викривлена, а обличчя здавалося далеким і розмитим.

 

— Перестань переводити тему. Зроби, як я сказала. Зрозуміла?

 

— Ні.

 

— Що? Ні?

 

— Саме так. Ні. Я не можу. І не зроблю, як ти хочеш.

 

Паулі було важко зрозуміти Алісію. Взагалі.

 

Колись вона намагалася. Незважаючи на образи, злість і старі рани, Паула щиро намагалася зрозуміти її — бо це була її єдина кровна сестра, єдина, хто залишився живим із родини, що щезла без сліду. Вона щиро хотіла, щоб у Алісії була краща доля. Щоб та не закінчила, як інші. Вона справді цього хотіла. Хотіла, щоб та жила — хоч трохи — краще.

 

То чому… чому завжди все закінчувалося саме так?

 

— Чому ти завжди така? Чому постійно чекаєш, що хтось інший буде жертвувати собою заради тебе? Чому не можеш жити інакше?

 

— Ха. І що я такого зробила?

 

— Це все наша провина. Не лише моя — наша. Ми вижили, пожираючи тих дівчат. Ми їх принесли в жертву!

 

— Я ніколи не змушувала тебе це робити! Якби тобі це так огидно — треба було тікати!

 

— Втекти було неможливо!

 

— Можливо. Просто вони не втекли. Напевно, їм подобалося бути жертвами. Якщо тобі так шкода їх — чого ж ти не підеш слідом за ними?

 

— Що?

 

— Ти ж давно хочеш померти, правда? Але продовжувала жити, тягнути це все далі. То йди вже за ними. Цього разу — справді. Я подбаю, щоб тобі влаштували гідний похорон.

 

— Ти серйозно?

 

— Так, я серйозно.

 

Алісія люто глянула на Паулу. Та відпвіла таким самим поглядом. У цю мить усе накопичене між ними — образи, біль, злість — спливло на поверхню. Порив вітру прорізав напруження, мов ножем. Тиша стала важкою, тиснула на шкіру, гнітила, душила.