Служниця постає перед таємницею (4)
Недалеко стояла Одрі й спостерігала, з виразом, що явно запитував: «Що тут відбувається?» Паула моргнула в її бік, не розуміючи, про що мова, аж поки не помітила, як з карети за її спиною вивантажують квіти.
Ага, мабуть, приїхало замовлення квітів.
— А що з усіма цими квітами? — запитав Вінсент, здивовано глянувши на карету. Одрі пояснила, що це — декорації для їдальні.
Утрьох вони попрямували до карети. Коли служниці, що несли вази з квітами, помітили Вінсента, вони захоплено пискнули. Одрі насупилася і різко наказала їм не гаяти часу, після чого ті, притискаючи вази до грудей, хутко побігли далі.
Цього разу квітів привезли теж чимало. Паула уявила, як їдальня знову перетвориться на квітковий сад. Вона потягнулася, щоб знову надіти фартух, і помітила, як Реніка важко тягне з карети велику вазу. Паула поспішила до неї.
— Дозволь, я допоможу, — запропонувала вона.
— Дуже дякую, — з усмішкою відповіла Реніка, відкидаючи з чола розпатлане волосся. Паула обережно взяла у неї вазу й акуратно поставила на землю.
Тоді Реніка торкнулася її плеча.
— О, і пан граф тут.
Голос у неї був життєрадісний, коли вона глянула кудись повз Паулу. Та обернулася і побачила Вінсента, що стояв неподалік і розмовляв із Одрі. У повітрі ледь чутно зринавали уривки їхньої розмови.
— Що це за букет? — запитала Одрі.
— Мені його подарували, — відповів Вінсент.
— Саме тут?
Відповіді Вінсента Паула не розчула. Вона тривожно поглянула на білий букет у його руках, переймаючись, чи не помітить його Реніка й не образиться. На щастя, схоже, Реніка нічого не запідозрила.
— Давненько я його не бачила. Не надто змінився, — замріяно сказала вона.
— Ти не збираєшся з ним привітатися? — запитала Паула.
— Та він мене й не згадає, певно. Мені досить просто подивитися здалеку, — з усмішкою відповіла Реніка, витягуючи ще одну вазу з карети. Паула тим часом збирала дрібні вазочки з землі та акуратно розставляла їх убік, щоб розчистити прохід.
Коли Паула закінчувала, Реніка поставила вазу поруч, нахилилася ближче й, прикривши рота рукою, прошепотіла:
— До речі, є одне, що я не згадала раніше. Колись ходила така чутка.
— Чутка? — перепитала Паула, насторожившись.
— Тоді, здається, пан граф щось питав про тебе.
— Перепрошую? Що саме?
— Ну... Яка ти людина. Подейкували, що ти якось причетна до того, чому Ізабелла з дворецьким покинули маєток. Люди боялися втягнутися в скандал, тому уникали розмов. Потім усе якось затихло. Але зараз, бачачи тебе тут, думаю, то була просто вигадка.
Реніка тихо засміялася, але Паула не змогла відповісти їй тим самим.
За кілька хвилин з боку маєтку вийшов кремезний чоловік із густою бородою й покликав Реніку. Та ввічливо вибачилася й пішла, а Паула залишилася стояти, мов укопана. Її думки плуталися, і лише голос, що раптово долинув, повернув її до реальності.
— Вінсенте! Коли ти встиг прийти?
Паула здригнулася й обернулася. Це була Джоелі, що махала Вінсентові. Позаду неї йшли Алісія та економка, яка несла на спині сонного Роберта.
Вінсент коротко підняв руку, на мить зустрівшись із Джоелі поглядом. Паула все ще була в заціпенінні, поки до неї не підійшла Одрі й не вказала на вази на землі.
— Енн, неси вази до їдальні.
— А, так... звісно, — розгублено відповіла Паула, схопила найближчу велику вазу. Вона була важкою, занадто важкою, щоб підняти її самій, але думки Паули були десь далеко. Вона зосереджено нишпорила руками біля основи вази, ніби намагаючись підняти її, хоч насправді просто намагалася зібрати себе докупи.
Чому? Чому Вінсент питав про неї? Вона ж думала, що його довга відсутність у маєтку пов’язана з операцією на очах — усе збігалося за часом. Але навіщо було цікавитися нею? Через те, що вона так раптово зникла? Чи, може, після того як він повернув зір і знову побачив її, в ньому прокинулась цікавість?
Ідея про те, що Вінсент міг цікавитися нею, здавалася їй абсурдною. Вона хотіла відмахнутися від слів Реніки як від вигадки, але ті ніяк не йшли з голови.
— Що ти стоїш? — урвав потік думок голос Алісії. Вона стояла поряд і дивилася на Паулу з роздратуванням. — Тобі що, важко?
//Коментар перекладача: щоразу, як ця токсична декоративна орхідея відкриває рота — десь у глибині моєї душі хрумтить нерв.
— А? О, так... це занадто важке, — пробурмотіла Паула.
— Через твою копанину я вже сама нічого зробити не можу, — буркнула Алісія.
— Так, пробач, — пробелькотіла Паула.
— І вигляд у тебе якийсь... — додала Алісія, окидаючи її зневажливим поглядом.
Паула озирнулася на себе й невпевнено відповіла:
— У стіні була дірка. Я допомагала лагодити.
— Ти й справді забагато стараєшся. Відійди, — кинула Алісія, прослизаючи повз і схоплюючи меншу вазу. Очевидно, вона теж мала носити квіти. Паула дивилася їй услід, а потім поспішила виконати свою частину роботи.
Їдальню невдовзі наповнив аромат свіжих квітів. Кожна — пишна й духмяна. Не дивно, що Джоелі була ними так захоплена. Стіл прикрасили страви, підібрані під смаки тих, хто щойно повернувся.
Та думки Паули весь цей час лишалися зосередженими на тому, що сказала Реніка. Поки вона носила вази, її кроки уповільнювалися, і в якийсь момент вона просто завмерла. Аж поки Алісія не гаркнула, щоб вона нарешті рушила.
Залишилась лише одна велика ваза. Алісія, не здатна підняти її самостійно, з нетерпінням тупотіла поруч, кваплячи Паулу. Та підбігла, нахилилася й схопила один бік.
Навіть удвох ваза виявилася громіздкою. Вони не пройшли й кількох кроків, як змушені були поставити її.
— Чому ж вона така важка? — пробурмотіла Алісія, похитуючи вазу. Паула мовчала.
І краєм ока побачила, як з маєтку вийшла Реніка. Побачивши їх, вона широко всміхнулася, й у Паули обірвалося серце.
Інстинктивно вона простягнула руку, ніби хотіла її зупинити, але було вже пізно.
— Паула! Ти вже закінчила? — гукнула Реніка на весь двір.
Її ім’я розлетілося простором, мов дзвінкий сплеск по тихій воді. Все навколо завмерло.
Гнітюча тиша впала, мов камінь.
У Паули похололо всередині. Вона була необачною. Не подумала, що хтось може назвати її справжнє ім’я в присутності Вінсента.
Це через розслаблення біля Ітана? Чи просто через те, що не вірила, що її особу можуть викрити отак? Та яка б не була причина — вона припустилася помилки. І саме зараз.
Чи почув Вінсент? Мав почути. Або... можливо, ні? Може сказати, що то помилка? Чи просто схопити Реніку й утекти? А якщо вона повторить? Що робити? Що сказати?..
Десятки думок промайнули в голові Паули, але жодна не підказувала, що робити. Мовчання розтягнулося нестерпно довго, тиснучи на неї з усіх боків. У неї спітніли долоні, а спина залилася холодним потом.
Вона не могла дихати.
Зчувши напругу в повітрі, Реніка, яка вже прямувала до неї, сповільнила крок і зрештою зупинилася. Вона поглядом ковзала від Паули до чогось позаду, очевидно намагаючись збагнути, що відбувається. Схоже, вона зрозуміла, що її слова спричинили проблему, але, не розуміючи деталей, вагалася втручатися.
Паулі, яка стояла просто перед Ренікою, здавалося, що чийсь погляд ззаду буквально пронизує її наскрізь. І вона не мала сили озирнутися.
Але стояти так вічно вона не могла. Потрібно було або вигадати виправдання, або якось усе пояснити. Вона облизала пересохлі губи й відкрила рота, але мовчанку порушив не її голос.
— Отже, все ж дійшло до цього, — пролунало несподівано.
Приголомшена, Паула обернулася й побачила Алісію, яка виступила вперед. Та, приклавши руку до грудей, ніби стримуючи сльози, мала вираз обличчя, сповнений болю й вини. Паулі не вдавалося збагнути, що відбувається. Алісія неквапно підійшла до Вінсента.
— Вибач, що не сказала раніше, — прошепотіла вона, голос тремтів. — Я просто не могла наважитися зробити це першою.
Погляд Вінсента був прикутий до неї. На його обличчі застиг справжній шок.
— Пау... ла? — прошепотів він, ніби пробуючи ім’я на смак.
Алісія відповіла сліпучою усмішкою:
— Так. Це я, мій лорде.
— …
— Я Паула.
Що це взагалі було?
— Я так сумувала за вами, мій лорде! — вигукнула Алісія, не стримуючи сліз. Вона кинулася йому в обійми, ридаючи безупинно. Біла квіткова композиція, яку Вінсент досі тримав, випала з його рук.
Схилившись до нього, Алісія плакала, як людина, що нарешті возз’єдналася з коханим після років розлуки. Її ридання звучали так щиро, ніби в кожному з них жила багаторічна туга й біль. Вінсент, здавалося, був ошелешений — він ніяково підняв руку й поклав її їй на спину. Цей жест тільки посилив ридання Алісії.
//Коментар перекладача:
ТВАРЮКО.
Т-В-А-Р-Ю-К-О.
ТИ. НЕ. ПАУЛА.
ТИ — обдовбана паразитка на її історії.
Ти вмазалась у пафосну позу, як остання шльондра на кастингу в трагедію, і влізла у кадр, поки реальна героїня стояла осторонь, зі своїм розбитим життям і тремтячими руками.
І ТИ ЩЕ Й ПЛАЧЕШ.
ТИ ЩЕ Й ПЛАЧЕШ, БЛЯДЬ.
ЯКІ СЛЬОЗИ, ТИ ЩО, ЗДУРІЛА?
Це Паула мала б ридати,
а ти мала б валятися в багні, СКОГУЧУЧИ ВІД СОРОМУ Й БОЛЮ ВІД МОГО ПЕРЕКЛАДАЦЬКОГО ПОГЛЯДУ.
ЯКЩО ЦЕ НЕ БУДЕ ВИПРАВЛЕНО — Я САМА ВПИШУСЯ В СЮЖЕТ, ОЗБРОЮСЬ ЛОПАТОЮ, І ПОЧНЕТЬСЯ ЕКСКУРСІЯ ДО ЛІСОВИХ ЯМ.//
Джоелі, яка досі спостерігала за всім враженою, обернулася до Одрі й прошепотіла щось їй. Очі Одрі округлилися від здивування, вона не зводила погляду з Вінсента та Алісії. Домоуправителька також завмерла на місці, не розуміючи, що коїться.
Але найбільше з усіх була спантеличена саме Паула.
Вона просто не могла збагнути, що це взагалі було. Усе виглядало як страшний сон. Алісія, яка плакала в обіймах Вінсента. Розкидані білі квіти на землі. І думки Паули, такі ж розкидані, неслухняні й некеровані.
— Чому ти плачеш у його обіймах?
— Чому кажеш, що скучила за ним?
— Чому… ти користуєшся моїм іменем?
— І чому… ти так на мене дивишся?
