Служниця постає перед таємницею (3)
З невідомої причини поведінка Вінсента останнім часом помітно змінилася. Іноді вона здавалася чужою — майже тривожною. Він не став відкрито теплішим чи лагіднішим, та його звична стриманість поступилася місцем несподіваним проявам доброти. Ці раптові сплески лагідності збивали Паулу з пантелику, змушуючи її червоніти й мріяти розчинитися у повітрі від сорому.
Вона хутко витерла обличчя хустинкою і опустила її. Тканина була розкішна, і Паула занепокоїлась, що плями від пилу й бруду буде важко вивести. Як і слід було очікувати, хустинка вже була вкрита сірими слідами.
Поки вона нервово крутила її в руках, Вінсент знову підійшов і почав змахувати пил із її плечей. Навіть коли вона запевнила, що все гаразд, він не зупинився, змусивши її також почати себе обтрушувати.
— Що ти робила, що так забруднилася?
— У комірчині на першому поверсі з’явилася діра в стіні. Я допомагала латати — от і вимазалась. Перепрошую за свій вигляд.
— За що ти вибачаєтьсяшся? — в його голосі пролунав нотка невдоволення.
І справді — причин вибачатись не було. Але стоячи перед ним у такому стані, вона чомусь почувалася винною, ніби створила йому незручність. Паула ніяково засміялась і поправила волосся.
— Ви забруднили руки через мене.
— Пусте. Не вибачайся.
Щоб підкреслити свої слова, Вінсент знову обтрусив її плечі. Рухи були різкуваті, але коли він переходив до волосся, пальці ставали напрочуд дбайливими — ковзали прядками з несподіваною ніжністю. Від цієї лагідності Паулі стало ніяково, і вона відвернулася, щоб уникнути його погляду.
— Чому ти завжди береш на себе зайве?
— Це не було аж так складно. Нічого особливого.
Щоразу, коли його пальці розгладжували їй волосся, Паула мимоволі здригалася. Вона почухала потилицю, намагаючись стримати рефлекс.
— Якщо щось ламається — скажи Одрі, хай викликає майстра. Не потрібно все тягнути на собі.
— Я лише допомогла тимчасово полагодити. І не сама — мені допомагали.
— Все одно. Наступного разу повідом Одрі. Вона для того й тут.
— Зрозуміла.
На тому розмова обірвалась. Вінсент мовчки змахував залишки пилу. Його ретельність була цінною, але Паулі ставало дедалі лоскотно — вона лише сподівалася, що він скоро закінчить.
Коли Паула зусиллям волі намагалася зберігати спокій і не втекти, рука Вінсента завмерла на одному місці. Уникаючи його погляду, вона краєм ока глянула назад.
Він тримав пасмо її волосся, розглядаючи посічені кінчики. Побачивши, як він перебирає її волосся, Паула мимоволі згадала про ледь помітний синець на його щоці. Після сутички з Ітаном обличчя Вінсента довго було набряклим, та тепер набряк і більшість синців зійшли.
Коли Паула вдивлялася в його обличчя, їхні погляди зустрілися. Вінсент різко відпустив пасмо.
— Пил шкідливий. Як повернешся — одразу помийся, — сказав він.
— …Так, — нарешті відповіла вона, торкаючись того самого пасма, до якого щойно доторкнувся Вінсент. Мить вона стояла, ніби скам’яніла, витріщившись у порожнечу, аж раптом згадала про хустинку. Розгорнувши її, вона побачила, що колись ідеальна тканина стала зім’ятою. Злякавшись, Паула спробувала її розгладити, та вона вже втратила первісну форму й була вкрита темними плямами.
— Я виперу й поверну вам її.
— Не варто. Просто викинь.
— Ні, я виперу і поверну, — наполягла вона.
Це явно була дорога річ, і Паула не могла собі дозволити просто її викинути. Вона вперто наполягала на своєму, поки Вінсент не кинув коротке:
— Як хочеш.
Вона обережно сховала хустинку до кишені фартуха. Вінсент відвернувся й обтрусив руки. Побачивши, як у повітря здіймається пилюка, Паула відчула черговий напад сорому.
— До речі, де всі? В кімнатах нікого.
Попри від’їзд Ітана, Вінсент і далі регулярно приходив до маєтку провідати Роберта. Мабуть, він спочатку пішов до нього, не знайшов і вирушив шукати далі.
— Після обіду всі пішли на прогулянку. Думаю, вже скоро повернуться.
Минуло вже чимало часу, й сонце схилялося до заходу — тож повернення було очікуваним. І тут Паулі спало на думку:
— Пане… Ітан повернувся благополучно?
Її досі не полишало тривожне відчуття після тієї прощальної зустрічі. Можливо, це лише уява, але вона не могла перестати хвилюватися.
Вінсент глянув на неї, але не відповів одразу. Опущені очі й стиснуті вуста надавали йому важкого, похмурого вигляду, що тільки посилив тривогу. Чим довше він мовчав, тим сильніше стискалося серце.
— Він повернувся нормально, — нарешті промовив Вінсент, і тон його голосу був досить легким, щоб розвіяти найгірші думки.
— І з ним усе гаразд? — уточнила Паула.
— Я чув, що він прибув без пригод.
— Справді?
— Так. Хіба Ітан казав, що щось сталося?
— О, ні. Я просто хотіла переконатися, що він благополучно дістався, — швидко відповіла Паула.
Відчувши полегшення після слів Вінсента, вона тихо видихнула, притиснувши руку до грудей. Невідомість щодо стану Ітана після його від’їзду тримала її в напрузі, але тепер вона нарешті могла розслабитись. Ледь усміхаючись, вона помітила, що Вінсент пильно дивиться на неї. Зніяковівши, Паула швидко випрямилася й удавано почала пригладжувати одяг.
— А це що? — запитав Вінсент, нахиляючись до букета на землі.
— Це букет. Подарунок, — відповіла вона.
— Від кого?
— Ем… від знайомої людини.
— Гм.
Вінсент легко покрутив букет у руках, змусивши білі пелюстки затремтіти. Одна впала на землю. Паула, стурбована, що він може його зіпсувати, вже хотіла попросити повернути. Помітивши її неспокій, Вінсент простягнув їй букет. Вона вагаючись, але обережно прийняла його.
Навіть коли вона тримала його в руках, Вінсент не відпустив одразу, пильно вдивляючись у квіти.
— Увесь білий, — зазначив він.
— Так, він зібраний тільки з білих квітів.
— Букети зазвичай складають з різнокольорових квітів. Цей трохи… простий.
— О, ні. Мені подобаються білі квіти…
Легкий вітерець зрушив пелюстки, і одна з них торкнулася її руки, м’яко лоскочучи шкіру. На мить Паулі здалося, що вона стоїть у білому полі.
Перед очима виринув інший спогад — місце, яке колись дарувало їй спокій. В уяві чітко з’явився Лукас, який з дитячим захватом показував їй своє таємне місце.
— Просто… вони мені подобаються, — прошепотіла вона.
Деякі спогади змушували її бажати повернутись назад. Але кожне повернення несло тільки жаль.
Останнє, що вона пам’ятала про Лукаса, — це ніч. Його надривний голос: «Тікай», спотворене від відчаю обличчя — ці образи затьмарили все інше. Навіть у кошмарах вона бачила лише того Лукаса, наче він благав її не забувати.
Але чому саме зараз вона згадала його усміхненим?
На неї накотила хвиля суму. Частина її хотіла сховати обличчя в букеті, інша — викинути його геть.
Добрі люди дарують тепло просто так. Але Паула не була однією з них. Вона отримала так багато доброти, але не мала чим відповісти. Саме тому п’ять років тому вона відкинула доброту Лукаса, бо не могла її прийняти.
Бо вона знала, якою насправді є — людиною, яку неможливо любити.
«Ти скористався тим обличчям».
[Примітка англ. перекладача: мається на увазі не лише зовнішність, а й "маска", спосіб поводження — те, що дозволяло Лукасу здобувати прихильність інших.]
«Вони мали рацію. Але водночас — помилялися. Я отримала вигоду не тому, що в мене потворне обличчя. А тому, що в мене потворне серце — і тому моє обличчя стало таким.»
«Я досі чую крики тих, кого принесли в жертву через мене.»
— Мені теж подобаються, — тихо мовив Вінсент.
Він відпустив букет.
— Білі квіти.
Його погляд затримався на букеті в обіймах Паули. Смарагдові очі теплішали, вдивляючись у ніжні пелюстки, а на губах з’явилася м’яка посмішка.
— Вони нагадують мені добрих людей.
Він теж думав про Лукаса? Паулу охопило дивне поєднання радості й смутку. Вона натягнуто всміхнулася.
— Авжеж, — відповіла.
Повіяв вітерець, зворушивши повітря навколо. Легкий подих торкнувся волосся Паули й щік, мов ніжний дотик. Вона трохи схилила голову, вловлюючи свіже, лагідне відчуття. Смуток, що охопив її кілька хвилин тому, почав розвіюватися.
Коли вона повернула голову, то побачила, що Вінсент вже дивиться на неї. Їхні погляди зустрілися. Між ними на вітрі пропливла біла пелюстка — мить, схожа на сон. Його погляд був спокійним і непохитним, ніби Вінсент щось хотів сказати, але стримував себе.
Шурхіт вітру та його лагідний дотик здавалося, звучали вже здалеку.
— Пелюстки… — прошепотів Вінсент, тихо, мов вітер у вусі.
Легкий лоскіт змусив Паулу злегка знизати плечима. Вінсент зробив крок уперед. Повільно простяг руку до її коміра. Паула не рухалась.
Його пальці торкнулися тканини. Коли він відсахнув руку, до пальців прилипла пелюстка. Його погляд ще трохи слідкував за нею, поки та відлітала.
І саме тоді Паулі спало на думку:
«Коли ти згадуєш Лукаса… що ти при цьому відчуваєш?»
Щастя? Біль? Вона не могла сказати, що переважало. Ці спогади були просякнуті жертвами — надто важкі, щоб бути простою ностальгією, але й надто значущі, щоб бути лише тягарем.
Повільно Паула простягла букет білих квітів Вінсентові. Вона й сама не знала чому, але відчула потребу віддати їх саме йому. Вона розуміла, що квіти не знімуть його болю, але сподівалась, що зможуть принести хоча б коротку мить спокою, іскру теплого спогаду.
— Ти позичив мені хустинку, тож дозволь віддячити цим, — мовила вона, використовуючи хустинку як привід. На мить Паула подумала, чи не насварить її Реніка за те, що вона віддає подарунок. Але ця думка її не надто непокоїла — Реніка, ймовірно, зрозуміла б.
— Я просто позичаю, — додала Паула з легкою усмішкою. — Але нічого, якщо й не повернеш.
Вона намагалася говорити невимушено, жартівливо. В глибині душі чекала, що Вінсент насварить її, скаже щось на кшталт: «Навіщо даруєш мені те, що тобі сама щойно дали? Хизуєшся чужими подарунками?» Але цього не сталося.
Натомість він мовчки дивився на букет довгу мить, а тоді повільно простягнув руку. Його рухи були нерішучими, майже незграбними, ніби він тримав у руках щось незвичне. Він обережно притис букет до грудей, тримаючи його незграбно. Пелюстки трохи зім’ялися, але Паула не змогла нічого сказати. Вираз обличчя Вінсента, з яким він дивився на квіти — такий неприхований, такий незнайомий — приголомшив її.
— Коли ти приїхав? — порушив тишу знайомий голос.
Зненацька обидва, Паула і Вінсент, різко обернулися на звук.
[Примітка англ. перекладача: Вінсент раніше вже торкався волосся Паули, і, здається, цього разу він хитро скористався можливістю ще раз доторкнутись — можливо, щоб щось підтвердити. І ці білі квіти!! Я кажу вам, він просто чекає на відповідний момент *кричить*]
//Коментар перекладача: але я нагадаю: хлопець, який так бере квіти, не просто бере квіти. Він бере сюжетну відповідальність.//
