«Вона щойно усміхнулася?»
Меч вилетів з рук Люмін як куля. Просвистів у повітрі і з диявольською точністю встромився в самий центр механічного ока охоронця руїн. Робот упав на спину, наче вражений блискавкою.
І більше не піднявся.
У Чайльда відвисла щелепа.
«Заждіть… Що?!?!»
Навіть вогнепальна зброя, яку використовували деякі з новобранців Фатуї, не була настільки потужною.
Поки він намагався зібратися з думками, Люмін вже бігла до іншого супротивника. Охоронець руїн намагався наступити на неї, але дівчині схоже все одно на його повільні дії, бо вона вправно ухилялася від усіх атак. Її рухи виглядали так, наче вона танцювала. Вліво, вправо, коть, круть, стрибок. Елегантно й чітко. Стрімко й смертоносно. І притягуючи погляд. Такого бійця не хотілося б зустріти по той бік поля битви.
Чи якби подумали нормальні люди.
Вуста Чайльда мимоволі розтягнулися в небезпечну усмішку. Його права рука засвербіла.
Єдиною проблемою було те, що Люмін не мала зараз своєї зброї.
Перекотившись між ніг охоронця руїн, вона спрямувала йому у спину сильний порив вітру. Цього було не достатньо, щоб збити його з ніг, але через силу вітру машина загойдалася, втрачаючи дорогоцінні секунди, щоб відновити рівновагу. Це все, що їй потрібно. Люмін кинулася до поваленого робота і схопила меча, який стирчав у тілі. Смикнула.
Один раз. Другий.
Він застряг.
А функціонуючий охоронець тим часом вже повертався до неї спиною, націлюючи на неї гармати. Залишалося кілька секунд до того, як її б розірвало на шматки від незліченних пострілів.
Люмін прийняла негайне рішення, відпускаючи меча. Розуміючи, що зараз буде, вона широко розвела в сторони руки і крутнулася як балерина, вимальовуючи ногою коло.
Один раз. Другий.
І вітер підкорився її волі.
Вона продовжувала обертатися, а навколо неї утворювалося величезне торнадо, закриваючи білявку в найостанніший момент. Ракети вибухали, вдаряючись об стіну вітру і перетворюючи її на жахливу спіраль полум’я. Чайльд затамував подих. Коли вогняне торнадо зникло, Люмін стояла на животі поваленого роботу з мечем у руці.
Здавалося, жодна ниточка на її сукні не обгоріла.
— Готуйся, мотлоху, зараз тебе унесе!
Цього разу вона нічого не кидала. Напроти зістрибнула з мертвого охоронця руїн і за кілька кроків дісталася до останнього супротивника.
Різанина.
Кожен поріз породжував лезо вітру. Хоча сталі звичайного меча було недостатньо, щоб розрізати стародавній метал, сила природи без проблем розрубала величезного робота на шматки.
Нога. Відрізана.
Рука. Теж.
Коли охоронець руїн впав на землю, Люмін одним і останнім ударом всадила меча йому в око.
Він був мертвий.
Дівчина буденно обтрусила руки і сукню від пилу, наче щойно позбулася злегка дратівливих шкідників у підвалі, а не перемогла двох смертоносних супротивників, у кілька разів більших за неї.
Які б там Чайльд не робив припущення щодо неї раніше: він дуже помилявся.
Це була та сама дівчина з оленячими очима, яка тремтіла в його обіймах і пригорталася до нього всього кілька хвилин тому? Цей звір, який може вбити за секунди? Контраст був надто сильним.
Чайльд не був експертом у всіх цих стосунках між чоловіком та жінкою. Звісно, він знав, як бути чарівним, адже робота змусила його навчитися дечому. Але, відверто кажучи, стосунки його анітрохи не цікавили; стільки часу витратити на гонитву за швидкоплинним шансом на щастя, коли можна зробити себе щасливим самому без чиєїсь допомоги. Тому що з непохитною впевненістю можна добитися будь-яких висот, пробитися з будь-яких глибин.
З його особистого досвіду дівчата були або домашніми, як його мама, милими, як його сестри, вередливими, як Катерина, коли він вчасно не закінчував працю над документами, або відверто дивними, як маги Цисін (ці їхні божевільні кажани одного разу намагалися з’їсти його волосся, не рекомендовано). І головне: дівчата надто боялися Чайльда та його репутації, щоб хоча б підійти до нього.
І все ж, він мав би знати, що Люмін не підходить під жоден з цих описів. Коли він обіймав її, Чайльд переконав себе, що це було лише з жалю. Зручніше заспокоїти, ніж тягнути за собою далі ридаючу дівчину, бо це видавалося зайвим клопотом. Маячня. Насправді було щось не правильне в тому, що хтось, в кому було стільки життя та енергії, раптом загубився в сплетінні емоцій, які навалилися на неї за мить. Тому що, незважаючи на її сильне внутрішнє сяйво, він побачив у Люмін темряву, так сильно схожу на ту, яку ніс у собі сам.
«Я хочу поборотися з нею», спалахнула єдина думка в його голові, поки він йшов до Люмін. Повітряний бар’єр зник відразу, як обидва вороги розчинилися, наче їх ніколи і не було.
Чайльд завжди мріяв прийняти участь у Відборі Селестії. Хоч з часом його мотивація щодо цього змінилася, він ніколи не переставав про це мріяти, відколи будучи ще хлопчиком почув про це в історіях батька. Однак, була проблема, один фатальний недолік у прекрасній картині під назвою «велична королівська битва», яку намалював жаданий насильства розум Чайльда: брати участь можна лише в парах.
Чесно? Він навіть уявити не міг, що може з кимось об’єднатися.
Але най буде, адже те, що він взагалі тут опинився, було дивом, та і як там кажуть: дарованому коневі в зуби не дивляться? З іншого ж боку, досить корисно мати поруч когось, хто засвідчить його тріумф, головне, щоб під ногами не плуталися. Завоювати може і не весь світ, але його найсакральнішу частину звучало як величезне досягнення, гідне належної публіки. Проте ця дівчина…
Чайльд не очікував когось на кшталт неї.
Мініатюрна гарна білявка в білому платті з великими пронизливими золотими очима. Звісно, що вона могла без зайвих зусиль контролювати своє Око, адже це ж було обов’язковою умовою для участі у Відборі, хіба ні? Але хто ж міг подумати, що в цьому крихітному тілі ховається досвідчений воїн, яка здатна самостійно вистояти на полі бою та ще й вийти з нього переможцем? Холодна і така, така впевнена.
Вона хороша і вона це знала… але чи була сильніша за нього? Парубкові хотілося миттєво схопити зброю та зійтися з нею у бійці. Але натомість він поплескав у долоні.
— Браво! Яке шоу, товаришко!
Люмін насупилася.
— Товаришко?
— А ти хочеш, щоб я називав тебе мала? — складка між її бровами поглибилася. Було весело спостерігати за тим, які найрізноманітніші вирази обличчя вона могла робити.
— Краще просто Люмі, — пробурчала дівчина.
— Добре, товаришко.
Чайльд не міг зупинитися посміхатися. День можливо й почався доволі погано, але останні декілька хвилин повністю це змінили. «Який поворот сюжету!» Наразі ніщо не могло зіпсувати його настрій. Хоч він й не був найбільшим шанувальником богів Тейвату, лише єдиній Цариці зберігав вірність, та схоже вони були непогані, принаймні в пошуках партнерів для цих змагань.
З такою силою, як у Люмін, гра тепер здавалася йому набагато цікавішою.
Чайльд відчув, як все тіло приємно засвербіло від радісного хвилювання.
Люмін чутно зітхнула, здаючись щодо суперечки, і подивилася на п’єдестал, який знаходився перед ними. Ніщо не вказувало на те, що їх очікує нова хвиля ворогів, тому в них нарешті було достатньо часу, щоб ближче його оглянути.
— Напевно нам треба його торкнутися, — замислилася дівчина.
Очевидний висновок. Чайльд здригнув плечима та поклав долоню на камінь.
Він трохи очікував, що вона спробує зупинити його, але Люмін навпаки спокійно зробила крок назад та схрестила руки. «Ха, тож, щоб не сталося, тепер моя черга з цим справлятися?» Він несильно засміявся. Судячи з того, що сталося на сходах, ця дівчина несла на своїх плечах важку ношу (як і кожен, хіба ні?), але вона була ще тією бунтівницею.
— Зажди, — білявка подивилася на нього зі свого місця. — Що це?
І справді, що.
Його татуювання ніжно сяяло.
«Цікаво». Він не відчував нічого. Ні тепла, ні холоду. Ні поколювання, ні ще якогось дискомфорту. І все ж, його тату чомусь сяяло.
Але більше нічого не відбувалося.
— Гм-м-м, — коли він відвів руку від каменю, сяйво згасло.
Люмін підійшла трішки ближче, роздивляючись п’єдестал. Вплетена в її волосся квітка з’їхала, напевно через недавню боротьбу, і його здивувало, що першим поривом було простягнути руку та поправити її. Але він ж не був таким охайним диваком, хіба ні?
Замість цього, Чайльд схопив її долоню і притиснув до постаменту, накриваючи своєю.
— Якого чорта?! — наїжачилася вона.
— Для цієї гри потрібні двоє, так? — принаймні, це мало б сенс.
— Але це не означає, що нам для цього потрібно триматися за руки, — сказала Люмі собі під ніс, дивлячись убік.
Коли вона це сказала, то, справді, не потрібно було. І все ж те, як їх схожі одне на одного татуювання сяяли бік-о-бік відчувалося… правильним.
Не даючи Чайльду часу, щоб переварити це, червоний символ над постаментом раптово розлетівся на склоподібні осколки. Він інстинктивно притягнув Люмін до себе, прикриваючи від уламків, а вона схоже була надто перелякана, щоб швидко все обдумати, тому просто дозволила себе захистити, стиснувши його піджак та тихо пискнувши. На щастя для них, осколки виявилися нешкідливими, а доторкнувшись до них, миттєво розпалися.
Раптовий пронизливий голос відлунням рознісся по кімнаті.
— Привіт, Обрані! Паймон вітає вас в… еее… А де ми, власне?
— Ти питаєш нас? — відповіла Люмін, негайно вибираючись з обіймів. Її щоки досі були трохи рум’яними, хоча вона й з усіх сил намагалася зібратися та виглядати лякаючою. Марна спроба, але гідна похвали.
— Паймон з’являється там, де Паймон потрібна! Звідки мені було знати, що наступною зупинкою буде моторошний підвал.
В тому, що казало це дратуюче чортеня, була якась заплутана логіка. А ще: що це взагалі за створіння таке? Виглядало наче маленький ельф, яке мало біле волосся, накидку, що мерехтіла наче зіркове небо та дивне сприймання. А ще взялося просто нізвідки. Може це було якесь божество? Чайльд багато мандрував завдяки свої роботі, але ніколи ще не зустрічав нічого подібного. «Тевкр б точно подумав, що це якась нова балакуча літаюча іграшка. Точно прийшов б в захоплення, якби побачив», з ніжністю подумав він. «Як і Тоня. І Антон теж. Цікаво, що вони там вдома подумають, коли дізнаються, що я раптово зник, не сказавши про це й слова…»
— То хто ти? — тим часом запитала Люмін у створіння.
— Паймон це Паймон! Найкращий путівник у всій Селестії!
Похвальна скромність.
— А інші путівники для порівняння є?
— Паймон єдина в своєму роді! — вона гордо випнула вперед груди.
Раптом щось загуркотіло. Відлуння великої порожньої кімнати посилило цей звук, зробивши його схожим майже на сердитий грім. Всі троє здивовано переглянулися. Люмін перша відвернулася, її щоки настільки почервоніли, що стали схожими на помідор.
Це ж був… не її шлунок?!
— Як тобі ідея перейменуватися на запасну їжу? — пробурмотіла вона, намагаючись приховати сором, але не дуже вдало.
— Агов! Ти не можеш їсти Паймон!!
— Я чула, що в Інадзумі є такий делікатес під назвою онігірі. Вони білі, круглі і…
— Ти хочеш сказати, що Паймон товста?!!
— Тоді може тобі більш подобається термін «поживна»?
Обидві хотіли багато чого ще сказати, розуміючи, що зараз буде сварка, але Люмін та Паймон раптово зупинилися обмінюватися поглядами та насупилися, подивившись на Чайльда. Тут внизу не було холодно, але хлопець підозріло трясся, прикриваючи рота рукою та намагаючись стримувати дивні звуки.
Він намагався. Дійсно. Але Чайльд офіційно досяг межі — достатньо дивацтва для одного дня.
Він розсміявся, ледве не зігнувшись навпіл.
Люмін та Паймон ще сильніше насупилися.
— Що це з ним? — запитало маленьке чортеня.
— Не знаю. Можливо я надто сильно вдарила його раніше, — нескладно відповіла Люмі.
Від цього Чайльд засміявся навіть сильніше. Раніше все настільки було вкрай нудним. Кожного ранку він вставав, щоб далі жити монотонним життям, повним паперової роботи та візитів «клієнтів», поки роздумував, як в Ім’я Семи дозволив так легко обвести себе навколо пальця. Фіаско з Осіалом стало його крахом. Чайльд перетворився на цапа-відбувайла*, ціле місто ненавиділо його, і замість того, щоб збиратися та направлятися додому, йому був відданий наказ залишитися та прибрати скоєний безлад. Дивитися кожного дня на власний провал. Сірість подібного існування ледве не душила його.
До сьогодні.
Тому що зараз він був далеко від усіляких схем в загадковому місці з двома такими чудовими дивачками.
— Закінчив? — Люмін схрестила руки та зміряла його поглядом. Але важко було сприймати всерйоз її залякування, коли дівчина ледве діставала його плечей. Сміх погрожував знову вирватися.
— Вибач, вибач! — йому точно не було шкода. — А-ха-ха-ха, аж боки болять… Ох, дякую вам, я вже давно так добре не сміявся. Але, прошу, продовжуйте, — хлопець зробив жест рукою, запрошуючи їх продовжити.
І якось відчув, що Люмін побачила в цьому глузування. Ну, трохи вона права.
Білявка перемкнула свою увагу на літаюче створіння.
— Ти чула його. Слово надається вам, о чудовий гіде. Скажи нам нарешті, що тут відбувається.
Паймон випрямилася та прочистила горло. Гідності їй це анітрохи не додало.
— Як я казала, перед тим як мене грубо перервали, — вона змірила поглядом парочку, — Паймон буде вашим путівником під час вашого перебування на Селестії. Ви двоє були обрані стати учасниками цьогорічного Відбору Селестії — якщо вам вдасться перемогти ваших суперників та стати переможцями, то ваше бажання здійсниться.
Люмін підняла руку.
— Зажди. Що ти маєш на увазі під «ваше бажання»? Тільки одне здійсниться?
— Так, — кивнула Паймон.
— Моє чи його?
Тепер ельф здавалася розгубленою. Вона дивилась то на одну, то на іншого, комічно нахиляючи в боки голову.
— Але ви маєте одне й те саме бажання, хіба ні?
…
Чайльд та Люмін блимнули.
— ЩО? — запитали вони в один голос, дивлячись в усі очі одну на одного так, наче бачили вперше.
— Так все і працює, — непохитно продовжила Паймон. — Пари складаються на основі їх бажань. Якщо збігаються, то бум! Ви команда! Набагато легше працювати разом заради єдиної цілі, вірно?
То це велике божественне змагання було засновано лише на… зручності?
— Ти теж когось шукаєш? — здивовано запитала Люмін, дивлячись на Чайльда своїми величезними очима.
Він похитав головою.
— Ні, — і вираз її обличчя миттєво померк. Бачити це відверте розчарування на обличчі Люмін було якось дивно… їй просто не підходило бути песимістичною.
— Ага, я зрозуміла, — тихо пробурмотіла вона. — Тоді яке в тебе бажання?
— Я хочу завоювати світ, — відразу відповів він. Зрештою, це є ціллю Чайльда з того самого доленосного дня, коли йому було ще чотирнадцять. Коли він полював і коли полювали на нього. Страшно, але водночас і захоплююче. Коли він переродився новою людиною там, в самому серці землі, далеко-далеко від поверхні, від сонця та місяця. Далеко від будь-якого світла. Ось чому він був тут, хіба ні?
Але якщо так, то чому їх поставили в пару? Бо не беручи до уваги її бойові здібності, він просто не міг уявити, щоб Люмін розділяла подібну до його мрію. І вона вже підтвердила це своїм попереднім запитанням — вона когось шукала. Когось достатньо важливого, щоб дівчина ризикнула своїм життям, аби тільки знайти.
Невинна ціль невинної душі.
Його настрій погіршився.
— Тож, гадаю, подібного бажання ти не поділяєш? — запитав Чайльд незвично відстороненим голосом.
— Очевидно, що ні, — Люмін зітхнула та повернулася до Паймон. — Не поясниш, будь ласка? Тому що ваша машина для пошуку пари схоже цього разу налажала.
«Ах-х-х, а на якусь коротку мить це був такий гарний день».
От мало все стати гірше.
— І зовсім ні! Все відбувається з причини і ця причина в десять… дідько! В сто разів важливіша, якщо стосується Селестії! — маленьке створіння стояло на своєму. Принаймні ця її риса гідна похвали.
— Ну, цього разу вони допустили помилку, — настоювала Люмін.
У відповідь Паймон розлючено дістала нізвідки сувій, демонстративно розгортуючи його. Потім знову кахикнула і прочитала зарозумілим голосом.
— Ось тут все написано, — вона вказала на папір, хоча їм все одно не було видно, що там написано. — Люмін, мандрівниця з іншого світу. Тарталья, одинадцятий Передвісник Фатуї. Це ж ви, так? Так було вирішено, а боги ніколи не помиляються, — усміхнулося чортеня, задоволене собою.
Але двоє більше не слухали її, застиглі на місці.
Мандрівниця з іншого світу. З іншого світу. Ці слова відлунням віддавалися в свідомості Чайльда. Ця дівчина не з Тейвату. Неважливо, як важко уявити подібне чи прийняти таку можливість, боги б не помилилися, чи не так? Вона прийшла сюди хтозна звідки. Бажаючи зробити хтозна що.
І він був пов’язаний з нею. Майже втратив пильність.
«Невідомий чинник. Непередбачуваний. Небезпечний», прошепотів голос в його голові. Голос, тривожно схожий на Царицин. «Хто… що вона таке?»
Чайльд не помітив, як Люмін зробила крок назад.
— Фатуї… — прошепотіла вона. — Передвісник Фатуї.
А потім прикликала меча.
Далі
Розділ 5 - Два світогляди
Вона понизила охорону на секунду! На одну секунду! І вже встигла за це поплатитися кинджалом у спину. — І що це ти робиш, мала? — Чайльд нарешті помітив, що вона прикликала меча та злегка зігнула коліна, готова напасти будь-якої миті. Атакувати, захищатися, бігти — дівчина не знала, чого тепер очікувати. «Він — з Фатуї. Передвісник Фатуї». — Я бачила, що творить твоя організація. Переслідує людей, забирає їхні з таким трудом накопичені гроші, усі скоєні брудні справи зрештою виявляються ділом ваших рук, — виплюнула Люмін. — Неважливо, куди податися, малі слизькі пальці Фатуї… — А от тепер стало образливо. — …вже там, втручають свого носа та створюють хаос, — меч тепер вказував на Чайльда. — Можеш собі думати, що здатен усіх контролювати, але так просто це не буде. Не цього разу. Звучало жорстко, навіть як для неї. Ба більше, враховуючи, що Люмін не була в сьому світі тутешньою. Вона прокинулася сама на саму, ошелешена й розгублена. Зі знаннями, які давно застаріли. Але одну річ дівчина все ж зрозуміла з чудовою ясністю в своїх недовгих подорожах: якщо хочеш спокійно жити, тримайся подалі від Фатуї. Але ось вона, стоїть зараз перед одним з них. — Хах, то ти вже все з’ясувала? — його голос звучав так холодно. Ні дещиці злості чи особливо образи, про що свідчив попередній коментарій. Просто відстороненість. Наче військовий, який на коротку мить забув, але тепер нарешті згадав своє місце та обов’язки. Просто погоджуючись слідувати наказам. У руці Чайльда з’явився водяний клинок, настільки ж прекрасний, як і спис, який він прикликав раніше. А ще такий же гострий. І скільки ще такої зброї він мав у своєму арсеналі? Гідро око Бога надавало йому здібність створювати будь-що з нічого. Подібна перевага здавалася надто великою, майже нечесною. Кажуть, що можливостям немає меж — в його ж випадку, все залежало від необмеженої уяви. І на нещастя для Люмін, парубок про це знав дуже чудово. Однак, в цю гру брехні могли грати двоє. Наскільки сильно вона бачила його як океан безмежних можливостей, так само він не знав нічогісінько про місяці, які Люмін провела на нескінченних полях битв. Цілі роки. Десятки, а може навіть й сотні. Вона воювала у війнах роками в різних світах. І вижила. Загрузла в крові, від якої, вона боялася, ніколи не зможе відмитися. Але все ж вижила. Тож і тепер вона не злякається. Люмін змістила вагу на праву ногу, рух ледве помітний. Її дихання сповільнилося, серце, здається, теж. Очі Чайльда звузилися. Більше нічого не змінилося в його постаті, але дівчина відчувала, як її хвилями накриває аура кровожерливості. Одночасно пролунали вигуки «давай!» та «навіть не смій». Вода стікала по лезу, падаючи на відполіровану підлогу. Кап. Кап. Кап. «На рахунок три», вирішила Люмін. Кап. Кап. Ка… — Ви не можете битися!! — Паймон втрутилася між ними, розмахуючи своїми маленькими рученятами в паніці. Голос створіння відлунням промайнув по всій кімнаті, поки воно, неймовірно засмучене, підлітало то до неї, то до нього. — У вас же одна мрія! Ви повинні бути командою! — У нас немає нічого спільного, — відповіла Люмін, все ще не покидаючи Чайльда зі свого поля зору, хоча його тепер і загороджувало трохи це чортеня. Маленьке створіння своїми хаотичними рухами справді сильно намагалося перекрити їй огляд. — Цей хлопець відверто сказав тобі, що хоче підкорити світ. І це ти звеш бажанням? Це ж божевілля! — А як щодо тебе? Пані мандрівниця з іншого світу? Вирішила зірвати вечірку та вкрасти винагороду? — Чайльд ступив ближче, безцеремонно відмахуючи Паймон. Він підняв руку, кінчик водяного клинка завис прямо перед носом білявки. — Ти взагалі людина? — А ти, передвіснику? — відповіла вона його ж монетою, витримуючи його погляд. Ці нервуючі очі та пусте лице тепер лякали більше, ніж будь-коли. Люмін нарешті зрозуміла, чому він так багато посміхався; без цієї посмішки він виглядав майже як примара. Але чому? Дівчина не була впевнена, щоб хотіла колись се з’ясувати. — Цариця має великі плани на цей світ, якщо іноді доведеться забруднити руки, щоб виконати її волю, то так тому і бути. — Великі плани? І що це за плани такі, конкретніше? Як страждання невинних людей взагалі можна називати, навіть віддалено, «великим»? — він сіпнувся, але майже непомітно. Якимось чином, але вона вдарила по-болючому? Чайльд лише вдивлявся в неї. На якусь секунду їй здалося, що зараз він нападе. Переріже їй горло. Встромить клинка в серце. Як і належить чинити гарному військовому, який протистоїть ворогу, що підриває переконання. Люмін могла здогадатися, що зараз відбувається в думках Чайльда, тому що вже стільки разів це бачила в інших нескінченних світах. Як тільки її походження було викрито, зміна в його відношенні сталася миттєво. Звісно, це вона в пориві емоцій першою наставила на нього меча, але не се є причиною. Він гадав, що насправді значила її присутність у Тейваті. Вона — чужоземка. Неважливо, який вигляд маєш, як говориш чи що робиш, коли правда вибирається назовні, за тобою завжди будуть слідувати ці слова. Незнайома, прибулець, дивна. Що істота з іншого світу хотіла від цього? Від його світу. І чи могла вона стати на заваді його планам? Дівчина втомилася постійно бути ворогом. — Я просто хочу знайти свого брата, — нарешті мовила Люмін, вирішивши ризикнути та опустити меча. — Це все. Знайти Ітера. А потім зникнути. Не оглядаючись, тому що вони ніколи так не робили. Рухалися й жили далі. Все може повернутися до того, як було раніше… так? Він все ще роздумував над тим, щоб її вбити — ясно, як день. Але… Парубок зітхнув, а потім повторив за нею. Напруга зникла, як і його клинок. — А я хочу перемогти, — оголосив Чайльд. — Так, я фатуєць, але не всі ми з одного тіста. І, чесно? Я й сам не прихильник більшості з них, як і їх схем, — роздратований, він запустив пальці в своє руде волосся, ще більше його скуйовджуючи. Червона маска, яка до нього кріпилася, небезпечно нахилилася, майже падаючи, але парубок вчепився в неї сталевою хваткою, обережно поправляючи, наче вона була якоюсь медаллю честі. — Але не зважаючи на наші дії, всі ми віримо в те, що робить Цариця. Майбутнє, якого вона бажає, здійсниться. — Отже, мета виправдовує засоби — це ти хочеш сказати? — Що я намагаюся сказати, так те, що я непогана людина… Ладно, можливо, я свого роду й поганий, але тут я не для того, щоб ставити тобі палиці в колеса. Тарталья з Фатуї я чи ні, на Селестії я просто, — він завагався, — я. Тож або ми спробуємо спрацюватися, або вилетимо з цього змагання раніше, ніж воно почнеться, — парубок майнув поглядом по її зап’ястю. — Тому що вибору маємо не так вже й багато, чи не так? Неважливо, як сильно вона ненавиділа це визнавати, він мав рацію. Дівчина стиснула татуювання іншою долонею. Вони тут застрягли. Хоч би що, та цей зв’язок між їхніми душами не дозволить їм так просто піти геть. Але навіть якби, гіпотетично, вона погодилася визнати його слова щодо Фатуї за правду, одна велика проблема все ж залишалася, яка і створювала між ними прірву. — Ти хочеш перемогти, — Люмін зібрала всю свою хоробрість, вчепивши руки в боки, піднявши цю тему. — Як і я хочу перемогти теж. І в нас є тільки одне бажання. — Тоді давай поборемося за нього в кінці всього, — заусміхався Чайльд. — Що?! — Паймон вражено вигукнула. — Ми об’єднаємося, переможемо інших, а потім влаштуємо фінальний поєдинок один-на-один, щоб вирішити, кому дістанеться бажання. Просто, еге ж? … Люмін відібрало дар мови. Він ж це не серйозно, так? Але судячи з його посмішки, він не жартував (за іронією долі, побачивши цю тривожну посмішку, дівчина трохи заспокоїлася; усміхнений Чайльд зрештою був звичайним простим Чайльдом). Ну, якщо подумати… Безумовно, такий результат подій звучав без перебільшення божевільно, але з іншого боку, вона не могла заперечувати, наскільки подібне спрощення вирішувало більшість їхніх поточних проблем. — Це… так, просто, — гучно визнала Люмін, майже здивована власними словами. Пограти трохи в тутешню, виграти змагання, надрати Чайльду дупу, отримати змогу виконати бажання. Звісно. Це не здавалося таким вже й складним, вірно? Чому вона не подумала про це сама? — Ви не можете навіть думати про це, — Паймон розлютилася. — Відбір зовсім не так працює! — Ну, а тепер працює, — вирішила Люмін, витягуючи руку. — Я не буду тобі перешкоджати, поки твої дії пов’язані зі змаганням, але й також не буду просто стояти осторонь та спостерігати за тим, як ти робиш щось, що суперечить моїм принципам. Якщо приймаєш ці умови, то ми можемо принаймні спробувати співпрацювати. Він потиснув її руку без зайвих вагань. Іронічно, наскільки добре їхні з’єднані долоні лягли одна в одну — рукавичка на руці Люмін закривала майже всю долоню, але пальці відкриті, у Чайльда ж рукавичка ховала пальці, але тильна сторона залишалася оголеною — як дві частини пазла. А ще вони щойно домовилися, що цими ж руками вони колись візьмуть зброю та спробують вбити одна одного, коли прийде час. — Домовилися. «Сподіваюся, що щойно уклала угоду не з дияволом», Люмін усередині зітхнула. — Ви двоє просто ненормальні. І Паймон мала рацію. *~*~* Довше в тій підземній кімнаті вони не залишалися. Паймон, заморена від нещодавньої ситуації, просто швидко розповіла їм про все змагання, наказала прямувати на захід та розчинилася в повітрі, оголосивши, що має ще відвідати й інші пари, а ще, що розмова з Чайльдом та Люмін доставляє їй головного болю. Дорікнути за це їй було важко. На полегшення Люмін, вибратися на поверхню вони змогли на диво легко (більше ніякого спотикання в темряві) — вони просто увійшли в кулястий синій портал, який зробила для них маленька ельфійка і пуф, привіт сонце та лілії. Галявина виглядала так, наче хтось повернув час назад. Квіти, які раніше були розтоптані та подрібнені на шматки їхньою сутичкою та спробами знайти підземний хід, цвіли так рясно, наче нічого й не відбувалося, цілі та міцні. На землі навіть не залишилися сліди від їхніх ніг; хтось міг би подумати, що пара ніколи й не була тут, їхню присутність повністю стерли. Чи справді так легко було стерти чиєсь життя, їхні бажання та негаразди, з лиця землі? Селестія мала власні правила. Вони розуміли це на якомусь підсвідомому рівні, але побачивши галявину в її первозданному вигляді на власні очі — це наче змусило отямитися. Наче підштовхнуло їх до того, щоб вони нарешті це усвідомили. І вперше значення сих чотирьох слів насправді налякало. Цей летючий острів був володінням богів, місце, над яким істоти з неосяжною силою мали абсолютний контроль. Кожне деревце, кожен кущик, кожна травинка, навіть найтонкіша, росли й цвіли тут тільки тому, що таким було їхнє бажання та примха. Цього разу боги повернули до життя мертві рослини. Але яким буде їхній наступний хід? Що, якщо вони вийдуть з себе? Поки йшли на захід, в обох спрацював інстинкт самозбереження, тому вони трималися якомога ближче одна одного. Просто на всяк випадок знаходилися на відстані витягнутої руки. Тому що Чайльд та Люмін зрозуміли ще дещо: неважливо, що вони одна про одного думали, яке мали минуле, відданості чи цілі, тут, змушені чи ні, вони були союзниками. А мати когось надійного, на кого можна покластися часто ставало вирішальним в моменти між життям та смертю. Раніше Паймон підтвердила їхні підозри: сі узи створені для того, щоб завдавати болю, якщо пара надто сильно відійде одна від одного — це щоб запобігти самостійним учинкам та змусити їх співпрацювати. Цього Відбір вимагав беззаперечно: поєднані зусилля двох людей. Чому вони так зациклилися на цьому правилі? Ніхто насправді не знав, а Паймон легко ухилилася від відповіді на будь-які небажані запитання. В певному сенсі це було приголомшливо. Стільки неймовірних, навіть романтичних легенд та казок ходили світом про це змагання, передавалися з вуст у вуста, від одного покоління наступному, і менше ніж за день, проведений на Селестії, вже можна сказати, що більшість з них брехня повна. Надто всі довірилися таким надійним джерелам інформації як багатовікові усні розповіді, черпаючи з них знання. Коли почало сутеніти, Чайльд та Люмін нарешті визнали, що втомилися та вирішили влаштувати табір біля доріжки, яка вела в ліс — сонце сідало прямо за ним, оманливо підбадьорюючи сих двох рухатися далі. Однак, вони не знали, чим саме є їхнє місце призначення та коли вони туди дістануться, «йдіть на захід» звучало доволі розпливчасто, щоб визначити відстань. Це значило, що треба йти туди годинами? Чи днями? Паймон цього не пояснила, тому мандрівку в на вигляд темний ліс прийшлося тимчасово відкласти. Обидва погодилися з тим, що краще відпочити, поки вони ще мають на це час, тому що ніхто не міг передбачити, що підготує їм наступний день. Тому час влаштовувати табір. Ну, під «табором» малося на увазі розвести вогонь та всістися навколо нього на твердій землі в ніяковій тиші, поїдаючи яблука, які вони знайшли по дорозі. Зрештою Чайльд запропонував вполювати щось на вечерю, на що Люмін з вдячністю погодилася. Допоки вона не побачила, як він орудує луком. На щастя, їм не довелося ризикувати, заходячи надто далеко в цей моторошний ліс, швидко натрапивши на першого дикого кролика. Боги явно не бажали, щоб вони голодували, але судячи зі стійки Чайльда, коли він тримав лук, вірогідність залишитися без нормальної вечері все ж існувала. — Ну і що ти робиш? — запитала Люмін, підходячи ближче. Узи змусили її скласти йому компанію, але до цього моменту вона намагалася знаходитися позаду та не втручатися в стеження за здобиччю. Однак цього разу вона відчула сильну необхідність заговорити. — Намагаюся спіймати нам вечерю? Згорблена спина, опущений лікоть, перекошений лук. Картина маслом під назвою «катастрофа». — А не можеш, не знаю, просто кинути в нього водяний кинджал чи щось інше? — Навіщо? — запитав щиро здивований Чайльд, опустивши лук та повернувшись до неї. Вона відразу вдарила його по спині. — Не відволікайся, а то ми втратимо його! Парубок хмикнув, але послухався та знову прицілився. — Яблука замало, гм-м-м? — Дівчатам теж треба їсти, — буркнула Люмін, а її щоки зрадницьки зарум’янилися. Ні! Він не змусить її почуватися засоромлено через ведення здорового способу життя. Тільки через її труп! — Звідки мені було знати, що мене викрадуть! Я вирішила не вечеряти перед сном, плануючи щось купити наступного дня, коли дістануся міста. Я чула, що за медове м’ясо в Мондстадті можна і вмерти! — ладно, може її спосіб життя не такий вже і здоровий… але все ж! — Знаєш, не добре пропускати прийоми їжі, — прокоментував він, налаштовуючи лук. «Яка зухвалість!» До того ж, о всевишні боги (чи доречно так казати, враховуючи, що вони тепер самі були доволі «високо»?), цей хлопець настільки невміло орудував луком, що за цим боляче було спостерігати. «Прощавай, вечеря. Було приємно про тебе помріяти». Чайльд натягнув тятиву. Затамував подих. Випустив стрілу, яка з різким свистом пролетіла в повітрі та з гучним стуком врізалася в ціль: велику ялицю, приблизно метром вище за кролика. — Ось чому я казала тобі використати щось інше! — Люмін стрибнула прямо в кущі, переслідуючи здобич, яка миттєво втекла, але маленький негідник, підбадьорений невдалою зустріччю зі смертю, рішуче давав драпака, не даючи себе спіймати. — Ну добре, можливо володіння луком не зовсім є моєю сильною стороною, — фатуєць попрямував за нею, — але ось чому мені потрібно більше з ним практикуватися, — його високий зріст хоча б на цей раз зіграв проти нього: всі гілки, які низько висіли, сповільнювали пересування парубка. «Один бал команді низьких, ти, нещасне виправдання лучника!» Люмін смакувала його страждання, швидко віддаляючись від нього. — Можеш тренуватися, скільки влізе! Але тільки не тоді, коли ми намагаємося не померти з голоду! — Не будь такою… — гілка, яку вона щойно відсунула в бік, а потім відпустила, ідеально врізалася йому в лице, — …драматичною. Проігнорувавши передвісника, білявка зробила ще один крок та вибігла на галявину. Кролик стояв прямо в її центрі, задерши носа та глумливо глузуючи з їхніх марних зусиль. Ну це ненадовго. Величезні відкриті простори були її сильною стороною. Дівчина кинулася вперед, прикликаючи меча. Вітер слідував за нею, додаючи їй швидкості. М’ясо вже майже було в Люмін під рукою. Вона замахнулася! І тут в кролика потрапила стріла, негайно збиваючи його з ніг. Люмін відразу зупинилася й інстинктивно відстрибнула назад, стаючи в стійку для захисту. Стріла прилетіла не позаду неї, значить, це стріляв не її напарник. Вона прилетіла спереду. За лічені секунди Чайльд опинився біля Люмін, направивши лук на кущі. Дівчина випростала іншу руку вперед, готова в будь-який момент прикликати вітер та захистити їх обох, якщо буде потрібно. Вони вичікували. Секунди минали. В повітрі змахнули крила. — Міледі, здається, ви його впіймали.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!