Істини і цілі

«Вона щойно усміхнулася?»

Меч вилетів з рук Люмін як куля. Просвистів у повітрі і з диявольською точністю встромився в самий центр механічного ока охоронця руїн. Робот упав на спину, наче вражений блискавкою.

І більше не піднявся.

У Чайльда відвисла щелепа.

«Заждіть… Що?!?!»

Навіть вогнепальна зброя, яку використовували деякі з новобранців Фатуї, не була настільки потужною.

Поки він намагався зібратися з думками, Люмін вже бігла до іншого супротивника. Охоронець руїн намагався наступити на неї, але дівчині схоже все одно на його повільні дії, бо вона вправно ухилялася від усіх атак. Її рухи виглядали так, наче вона танцювала. Вліво, вправо, коть, круть, стрибок. Елегантно й чітко. Стрімко й смертоносно. І притягуючи погляд. Такого бійця не хотілося б зустріти по той бік поля битви.

Чи якби подумали нормальні люди.

Вуста Чайльда мимоволі розтягнулися в небезпечну усмішку. Його права рука засвербіла.

Єдиною проблемою було те, що Люмін не мала зараз своєї зброї.

Перекотившись між ніг охоронця руїн, вона спрямувала йому у спину сильний порив вітру. Цього було не достатньо, щоб збити його з ніг, але через силу вітру машина загойдалася, втрачаючи дорогоцінні секунди, щоб відновити рівновагу. Це все, що їй потрібно. Люмін кинулася до поваленого робота і схопила меча, який стирчав у тілі. Смикнула.

Один раз. Другий.

Він застряг.

А функціонуючий охоронець тим часом вже повертався до неї спиною, націлюючи на неї гармати. Залишалося кілька секунд до того, як її б розірвало на шматки від незліченних пострілів.

Люмін прийняла негайне рішення, відпускаючи меча. Розуміючи, що зараз буде, вона широко розвела в сторони руки і крутнулася як балерина, вимальовуючи ногою коло.

Один раз. Другий.

І вітер підкорився її волі.

Вона продовжувала обертатися, а навколо неї утворювалося величезне торнадо, закриваючи білявку в найостанніший момент. Ракети вибухали, вдаряючись об стіну вітру і перетворюючи її на жахливу спіраль полум’я. Чайльд затамував подих. Коли вогняне торнадо зникло, Люмін стояла на животі поваленого роботу з мечем у руці.

Здавалося, жодна ниточка на її сукні не обгоріла.

— Готуйся, мотлоху, зараз тебе унесе!

Цього разу вона нічого не кидала. Напроти зістрибнула з мертвого охоронця руїн і за кілька кроків дісталася до останнього супротивника.

Різанина.

Кожен поріз породжував лезо вітру. Хоча сталі звичайного меча було недостатньо, щоб розрізати стародавній метал, сила природи без проблем розрубала величезного робота на шматки.

Нога. Відрізана.

Рука. Теж.

Коли охоронець руїн впав на землю, Люмін одним і останнім ударом всадила меча йому в око.

Він був мертвий.

Дівчина буденно обтрусила руки і сукню від пилу, наче щойно позбулася злегка дратівливих шкідників у підвалі, а не перемогла двох смертоносних супротивників, у кілька разів більших за неї.

Які б там Чайльд не робив припущення щодо неї раніше: він дуже помилявся.

Це була та сама дівчина з оленячими очима, яка тремтіла в його обіймах і пригорталася до нього всього кілька хвилин тому? Цей звір, який може вбити за секунди? Контраст був надто сильним.

Чайльд не був експертом у всіх цих стосунках між чоловіком та жінкою. Звісно, він знав, як бути чарівним, адже робота змусила його навчитися дечому. Але, відверто кажучи, стосунки його анітрохи не цікавили; стільки часу витратити на гонитву за швидкоплинним шансом на щастя, коли можна зробити себе щасливим самому без чиєїсь допомоги. Тому що з непохитною впевненістю можна добитися будь-яких висот, пробитися з будь-яких глибин.

З його особистого досвіду дівчата були або домашніми, як його мама, милими, як його сестри, вередливими, як Катерина, коли він вчасно не закінчував працю над документами, або відверто дивними, як маги Цисін (ці їхні божевільні кажани одного разу намагалися з’їсти його волосся, не рекомендовано). І головне: дівчата надто боялися Чайльда та його репутації, щоб хоча б підійти до нього.

І все ж, він мав би знати, що Люмін не підходить під жоден з цих описів. Коли він обіймав її, Чайльд переконав себе, що це було лише з жалю. Зручніше заспокоїти, ніж тягнути за собою далі ридаючу дівчину, бо це видавалося зайвим клопотом. Маячня. Насправді було щось не правильне в тому, що хтось, в кому було стільки життя та енергії, раптом загубився в сплетінні емоцій, які навалилися на неї за мить. Тому що, незважаючи на її сильне внутрішнє сяйво, він побачив у Люмін темряву, так сильно схожу на ту, яку ніс у собі сам.

«Я хочу поборотися з нею», спалахнула єдина думка в його голові, поки він йшов до Люмін. Повітряний бар’єр зник відразу, як обидва вороги розчинилися, наче їх ніколи і не було.

Чайльд завжди мріяв прийняти участь у Відборі Селестії. Хоч з часом його мотивація щодо цього змінилася, він ніколи не переставав про це мріяти, відколи будучи ще хлопчиком почув про це в історіях батька. Однак, була проблема, один фатальний недолік у прекрасній картині під назвою «велична королівська битва», яку намалював жаданий насильства розум Чайльда: брати участь можна лише в парах.

Чесно? Він навіть уявити не міг, що може з кимось об’єднатися.

Але най буде, адже те, що він взагалі тут опинився, було дивом, та і як там кажуть: дарованому коневі в зуби не дивляться? З іншого ж боку, досить корисно мати поруч когось, хто засвідчить його тріумф, головне, щоб під ногами не плуталися. Завоювати може і не весь світ, але його найсакральнішу частину звучало як величезне досягнення, гідне належної публіки. Проте ця дівчина…

Чайльд не очікував когось на кшталт неї.

Мініатюрна гарна білявка в білому платті з великими пронизливими золотими очима. Звісно, що вона могла без зайвих зусиль контролювати своє Око, адже це ж було обов’язковою умовою для участі у Відборі, хіба ні? Але хто ж міг подумати, що в цьому крихітному тілі ховається досвідчений воїн, яка здатна самостійно вистояти на полі бою та ще й вийти з нього переможцем? Холодна і така, така впевнена.

Вона хороша і вона це знала… але чи була сильніша за нього? Парубкові хотілося миттєво схопити зброю та зійтися з нею у бійці. Але натомість він поплескав у долоні.

— Браво! Яке шоу, товаришко!

Люмін насупилася.

— Товаришко?

— А ти хочеш, щоб я називав тебе мала? — складка між її бровами поглибилася. Було весело спостерігати за тим, які найрізноманітніші вирази обличчя вона могла робити.

— Краще просто Люмі, — пробурчала дівчина.

— Добре, товаришко.

Чайльд не міг зупинитися посміхатися. День можливо й почався доволі погано, але останні декілька хвилин повністю це змінили. «Який поворот сюжету!» Наразі ніщо не могло зіпсувати його настрій. Хоч він й не був найбільшим шанувальником богів Тейвату, лише єдиній Цариці зберігав вірність, та схоже вони були непогані, принаймні в пошуках партнерів для цих змагань.

З такою силою, як у Люмін, гра тепер здавалася йому набагато цікавішою.

Чайльд відчув, як все тіло приємно засвербіло від радісного хвилювання.

Люмін чутно зітхнула, здаючись щодо суперечки, і подивилася на п’єдестал, який знаходився перед ними. Ніщо не вказувало на те, що їх очікує нова хвиля ворогів, тому в них нарешті було достатньо часу, щоб ближче його оглянути.

— Напевно нам треба його торкнутися, — замислилася дівчина.

Очевидний висновок. Чайльд здригнув плечима та поклав долоню на камінь.

Він трохи очікував, що вона спробує зупинити його, але Люмін навпаки спокійно зробила крок назад та схрестила руки. «Ха, тож, щоб не сталося, тепер моя черга з цим справлятися?» Він несильно засміявся. Судячи з того, що сталося на сходах, ця дівчина несла на своїх плечах важку ношу (як і кожен, хіба ні?), але вона була ще тією бунтівницею.

— Зажди, — білявка подивилася на нього зі свого місця. — Що це?

І справді, що.

Його татуювання ніжно сяяло.

«Цікаво». Він не відчував нічого. Ні тепла, ні холоду. Ні поколювання, ні ще якогось дискомфорту. І все ж, його тату чомусь сяяло.

Але більше нічого не відбувалося.

— Гм-м-м, — коли він відвів руку від каменю, сяйво згасло.

Люмін підійшла трішки ближче, роздивляючись п’єдестал. Вплетена в її волосся квітка з’їхала, напевно через недавню боротьбу, і його здивувало, що першим поривом було простягнути руку та поправити її. Але він ж не був таким охайним диваком, хіба ні?

Замість цього, Чайльд схопив її долоню і притиснув до постаменту, накриваючи своєю.

— Якого чорта?! — наїжачилася вона.

— Для цієї гри потрібні двоє, так? — принаймні, це мало б сенс.

— Але це не означає, що нам для цього потрібно триматися за руки, — сказала Люмі собі під ніс, дивлячись убік.

Коли вона це сказала, то, справді, не потрібно було. І все ж те, як їх схожі одне на одного татуювання сяяли бік-о-бік відчувалося… правильним.

Не даючи Чайльду часу, щоб переварити це, червоний символ над постаментом раптово розлетівся на склоподібні осколки. Він інстинктивно притягнув Люмін до себе, прикриваючи від уламків, а вона схоже була надто перелякана, щоб швидко все обдумати, тому просто дозволила себе захистити, стиснувши його піджак та тихо пискнувши. На щастя для них, осколки виявилися нешкідливими, а доторкнувшись до них, миттєво розпалися.

Раптовий пронизливий голос відлунням рознісся по кімнаті.

— Привіт, Обрані! Паймон вітає вас в… еее… А де ми, власне?

— Ти питаєш нас? — відповіла Люмін, негайно вибираючись з обіймів. Її щоки досі були трохи рум’яними, хоча вона й з усіх сил намагалася зібратися та виглядати лякаючою. Марна спроба, але гідна похвали.

— Паймон з’являється там, де Паймон потрібна! Звідки мені було знати, що наступною зупинкою буде моторошний підвал.

В тому, що казало це дратуюче чортеня, була якась заплутана логіка. А ще: що це взагалі за створіння таке? Виглядало наче маленький ельф, яке мало біле волосся, накидку, що мерехтіла наче зіркове небо та дивне сприймання. А ще взялося просто нізвідки. Може це було якесь божество? Чайльд багато мандрував завдяки свої роботі, але ніколи ще не зустрічав нічого подібного. «Тевкр б точно подумав, що це якась нова балакуча літаюча іграшка. Точно прийшов б в захоплення, якби побачив», з ніжністю подумав він. «Як і Тоня. І Антон теж. Цікаво, що вони там вдома подумають, коли дізнаються, що я раптово зник, не сказавши про це й слова…»

— То хто ти? — тим часом запитала Люмін у створіння.

— Паймон це Паймон! Найкращий путівник у всій Селестії!

Похвальна скромність.

— А інші путівники для порівняння є?

— Паймон єдина в своєму роді! — вона гордо випнула вперед груди.

Раптом щось загуркотіло. Відлуння великої порожньої кімнати посилило цей звук, зробивши його схожим майже на сердитий грім. Всі троє здивовано переглянулися. Люмін перша відвернулася, її щоки настільки почервоніли, що стали схожими на помідор.

Це ж був… не її шлунок?!

— Як тобі ідея перейменуватися на запасну їжу? — пробурмотіла вона, намагаючись приховати сором, але не дуже вдало.

— Агов! Ти не можеш їсти Паймон!!

— Я чула, що в Інадзумі є такий делікатес під назвою онігірі. Вони білі, круглі і…

— Ти хочеш сказати, що Паймон товста?!!

— Тоді може тобі більш подобається термін «поживна»?

Обидві хотіли багато чого ще сказати, розуміючи, що зараз буде сварка, але Люмін та Паймон раптово зупинилися обмінюватися поглядами та насупилися, подивившись на Чайльда. Тут внизу не було холодно, але хлопець підозріло трясся, прикриваючи рота рукою та намагаючись стримувати дивні звуки.

Він намагався. Дійсно. Але Чайльд офіційно досяг межі — достатньо дивацтва для одного дня.

Він розсміявся, ледве не зігнувшись навпіл.

Люмін та Паймон ще сильніше насупилися.

— Що це з ним? — запитало маленьке чортеня.

— Не знаю. Можливо я надто сильно вдарила його раніше, — нескладно відповіла Люмі.

Від цього Чайльд засміявся навіть сильніше. Раніше все настільки було вкрай нудним. Кожного ранку він вставав, щоб далі жити монотонним життям, повним паперової роботи та візитів «клієнтів», поки роздумував, як в Ім’я Семи дозволив так легко обвести себе навколо пальця. Фіаско з Осіалом стало його крахом. Чайльд перетворився на цапа-відбувайла*, ціле місто ненавиділо його, і замість того, щоб збиратися та направлятися додому, йому був відданий наказ залишитися та прибрати скоєний безлад. Дивитися кожного дня на власний провал. Сірість подібного існування ледве не душила його.

До сьогодні.

Тому що зараз він був далеко від усіляких схем в загадковому місці з двома такими чудовими дивачками.

— Закінчив? — Люмін схрестила руки та зміряла його поглядом. Але важко було сприймати всерйоз її залякування, коли дівчина ледве діставала його плечей. Сміх погрожував знову вирватися.

— Вибач, вибач! — йому точно не було шкода. — А-ха-ха-ха, аж боки болять… Ох, дякую вам, я вже давно так добре не сміявся. Але, прошу, продовжуйте, — хлопець зробив жест рукою, запрошуючи їх продовжити.

І якось відчув, що Люмін побачила в цьому глузування. Ну, трохи вона права.

Білявка перемкнула свою увагу на літаюче створіння.

— Ти чула його. Слово надається вам, о чудовий гіде. Скажи нам нарешті, що тут відбувається.

Паймон випрямилася та прочистила горло. Гідності їй це анітрохи не додало.

— Як я казала, перед тим як мене грубо перервали, — вона змірила поглядом парочку, — Паймон буде вашим путівником під час вашого перебування на Селестії. Ви двоє були обрані стати учасниками цьогорічного Відбору Селестії — якщо вам вдасться перемогти ваших суперників та стати переможцями, то ваше бажання здійсниться.

Люмін підняла руку.

— Зажди. Що ти маєш на увазі під «ваше бажання»? Тільки одне здійсниться?

— Так, — кивнула Паймон.

— Моє чи його?

Тепер ельф здавалася розгубленою. Вона дивилась то на одну, то на іншого, комічно нахиляючи в боки голову.

— Але ви маєте одне й те саме бажання, хіба ні?

…

Чайльд та Люмін блимнули.

— ЩО? — запитали вони в один голос, дивлячись в усі очі одну на одного так, наче бачили вперше.

— Так все і працює, — непохитно продовжила Паймон. — Пари складаються на основі їх бажань. Якщо збігаються, то бум! Ви команда! Набагато легше працювати разом заради єдиної цілі, вірно?

То це велике божественне змагання було засновано лише на… зручності?

— Ти теж когось шукаєш? — здивовано запитала Люмін, дивлячись на Чайльда своїми величезними очима.

Він похитав головою.

— Ні, — і вираз її обличчя миттєво померк. Бачити це відверте розчарування на обличчі Люмін було якось дивно… їй просто не підходило бути песимістичною.

— Ага, я зрозуміла, — тихо пробурмотіла вона. — Тоді яке в тебе бажання?

— Я хочу завоювати світ, — відразу відповів він. Зрештою, це є ціллю Чайльда з того самого доленосного дня, коли йому було ще чотирнадцять. Коли він полював і коли полювали на нього. Страшно, але водночас і захоплююче. Коли він переродився новою людиною там, в самому серці землі, далеко-далеко від поверхні, від сонця та місяця. Далеко від будь-якого світла. Ось чому він був тут, хіба ні?

Але якщо так, то чому їх поставили в пару? Бо не беручи до уваги її бойові здібності, він просто не міг уявити, щоб Люмін розділяла подібну до його мрію. І вона вже підтвердила це своїм попереднім запитанням — вона когось шукала. Когось достатньо важливого, щоб дівчина ризикнула своїм життям, аби тільки знайти.

Невинна ціль невинної душі.

Його настрій погіршився.

— Тож, гадаю, подібного бажання ти не поділяєш? — запитав Чайльд незвично відстороненим голосом.

— Очевидно, що ні, — Люмін зітхнула та повернулася до Паймон. — Не поясниш, будь ласка? Тому що ваша машина для пошуку пари схоже цього разу налажала.

«Ах-х-х, а на якусь коротку мить це був такий гарний день».

От мало все стати гірше.

— І зовсім ні! Все відбувається з причини і ця причина в десять… дідько! В сто разів важливіша, якщо стосується Селестії! — маленьке створіння стояло на своєму. Принаймні ця її риса гідна похвали.

— Ну, цього разу вони допустили помилку, — настоювала Люмін.

У відповідь Паймон розлючено дістала нізвідки сувій, демонстративно розгортуючи його. Потім знову кахикнула і прочитала зарозумілим голосом.

— Ось тут все написано, — вона вказала на папір, хоча їм все одно не було видно, що там написано. — Люмін, мандрівниця з іншого світу. Тарталья, одинадцятий Передвісник Фатуї. Це ж ви, так? Так було вирішено, а боги ніколи не помиляються, — усміхнулося чортеня, задоволене собою.

Але двоє більше не слухали її, застиглі на місці.

Мандрівниця з іншого світу. З іншого світу. Ці слова відлунням віддавалися в свідомості Чайльда. Ця дівчина не з Тейвату. Неважливо, як важко уявити подібне чи прийняти таку можливість, боги б не помилилися, чи не так? Вона прийшла сюди хтозна звідки. Бажаючи зробити хтозна що.

І він був пов’язаний з нею. Майже втратив пильність.

«Невідомий чинник. Непередбачуваний. Небезпечний», прошепотів голос в його голові. Голос, тривожно схожий на Царицин. «Хто… що вона таке?»

Чайльд не помітив, як Люмін зробила крок назад.

— Фатуї… — прошепотіла вона. — Передвісник Фатуї.

А потім прикликала меча.