Відголоски темряви

Люмін не стала відразу зриватися з місця тільки тому, що краєм ока помітила, як Чайльд все ще спокійно стоїть на своїй кам’яній плиті. Нехай її проклянуть, якщо вона перша злякається!

Гуркіт навколо них ставав голоснішим, але звук, який спочатку видавався обіцянкою небес покарати їх на місці, починав нагадувати якісь… механізми?

Земля під ними знову затремтіла.

І тоді ще одна кам’яна плита, більша за ці дві, яка теж була схована в ґрунті (у цих богів схоже якась нездорова до них пристрасть), почала рухатися. Повільно зсуваючись, сильніше руйнуючи і так перериту клумбу, вона відкривала вид на сходи, що вели під землю.

Механізм, який запустився, коли вони обоє встали на маленькі плити, стогнав і скрипів так, наче ним не користувалися десятиліттями. Враховуючи обставини, мабуть так і було. На щастя для них, йому вдалося виконати своє призначення хоча б цього разу, відкриваючи прихований шлях.

— Пройшло добре, — прокоментував Чайльд, вдивляючись у відкритий прохід. Люмін визирнула з-за його спини, дивлячись з побоюванням на роззявлену темряву. Її вид викликав занепокоєння, пробуджуючи почуття тривоги, яке, як вона сподівалася, поховала глибоко в собі, закривши на замок та викинувши ключа. Кажуть, що ігнорування — це щастя. Але не в цьому випадку. Дівчина не усвідомлювала, що та рана через це не заживлялася, а лише гноїлася. Гноїлася місяцями.

Таке трапляється в житті. Миті, які вас змінили, рішення, які вас сформували, труднощі, які вас випробували. З наслідками важко стикатися, особливо на самоті. Якась частинка вас завжди буде сподіватися, що все мине само по собі. Дозволяє вам просто жити далі.

Але таке відбувається рідко.

Люмін стиснула руку в кулак.

Вражала не тільки густа темрява, але й дивовижна чистота. На сходах не було й порошинки пилу, а чорні стіни, які під прониклими в прохід сонячними променями видавалися фіолетовими, не були вкриті навіть найменшою павутинкою. Стерильність виглядала настільки неприродною, що це лякало.

— Мені це не подобається, — прошепотіла Люмін.

— Не те, що б в нас був завеликий вибір? — аргументував Чайльд.

— Ми завжди можемо обшукати тут все знову, може ми щось впустили, — запропонувала дівчина, але навіть вона почула, яким жалюгідним було це виправдання.

— Давай, — Чайльд поклав на її плечі руки і почав обережно штовхати вперед. — Що такого може статися?

Вона вперто уперлася підборами в землю.

— Ну не знаю, плита може закритися й заперти нас під землею навічно?

— Мала, в тебе доволі бурхлива уява, — його пальці сильніше стиснули її плечі. Парубок був вдвічі більше за неї і, якщо б хотів, міг запросто змусити її йти, але чому тоді так не зробив? А тому, що це був поєдинок волі, а не сили. Хватка розслабилася. — І якщо щось дійсно трапиться, ми завжди можемо зруйнувати цю плиту зсередини, зробити новий прохід і вибратися.

Відкинувши голову назад, Люмін спробувала подивитися на нього, але це було важче, ніж здавалося. Якби Чайльд не нахилився трохи вперед, то ймовірність того, що таким рухом Люмін могла зламати собі шию, була б високою. Він їй усміхався.

Цей хлопець завжди усміхався.

— На нашому боці вода та вітер, нема нічого, щоб ми не могли зруйнувати.

Вони були знайомі не так й довго, але одне вона вже могла з упевненістю про нього сказати: хоч він і часто посміхався, посмішки рідко досягали його очей. І цього разу також… то напевно було просто світло, яке зіграло з нею трюк, щоб вона думала інакше. Однак, Люмін спіймала себе на тому, що хоче повірити в щирість сказаного, тому що, хто б міг подумати? Підбадьорливі слова? Від нього? Чайльд не здавався людиною, яка робить таке направо й наліво.

І, як він і сказав, який справді в них був вибір?

— Добре, — покірно пробурмотіла вона. — Але мені все одно це не подобається.

Вони почали обережно спускатися сходами, тримаючись руками за стіну. Сходинки були ідеально рівними та тривожно чистими, як і все інше в цьому таємничому проході. З кожним кроком темрява ставала все більш насиченою. Надія, що може ось зараз спалахнуть чарівним чином світильники навкруги, згасла так само швидко, як і з’явилася. Хто б не ходив цими сходами, їм, схоже, не потрібно було світло.

Від цієї думки стало не по собі.

Раптовий скрегіт відлунням долетів до них, заглушаючи звук кроків.

— Що це було?! — Люмін озирнулася, молячись, щоб це було не те, про що вона подумала.

Але, звісно, сталося саме це.

Кам’яна плита, яка відкрила прохід, почала повільно повертатися на місце, поступово відрізаючи їх від єдиного джерела світла.

— Ні, ні, ні, нам треба повернутися назад! — небажані спогади знову спалахнули в її голові, викликаючи не просто відголос тих почуттів, а обрушуючи їх на дівчину з повною силою. Невидима рука потягнулася до її горла.

Ітер. Крик. Зникнення.

Вона. У пастці. Замкнена.

Оточена стінами і темрявою. Навкруги пустота. Нічого не видно, нічого не чутно, тільки стукіт власного серця, яке тривожно б’ється в грудях. Виходу немає.

Виходу. Немає.

Сон. Мрія. Кошмар. Все змішалося в єдність. На секунди. Або роки.

Самотня.

Єдиним супутником був лише запах лілій, який шов від квітки у її волоссі.

І це зберігало їй здоровий глузд.

Вона знала, що це погана ідея! Знала!

Дівчина стрибнула на дві сходинки вверх, готова що сили кинутися звідси геть, як чиясь рука схопила її за зап’ястя, змушуючи залишитися на місці.

— І що потім?

— Не знаю, — Люмін спробувала висмикнути руку, але марно.

— Ми тут прокинулися. І повинні були знайти ці сходи. Щоб спуститися. Або це, або ми просто повернемося до початку.

— Я не знаю, гаразд?! — вигукнула дівчина, ледве стримуючи паніку, яка вже вчепилася в неї. — Я не знаю, що робити, але і залишатися ми тут не можемо! — після невеличкої паузи вона крізь зуби додала: — Я не можу тут залишатися.

Знущання над людством закінчується зараз!

Ці слова повторювалися в голові Люмін, як зламана платівка, її дихання ставало дедалі не рівнішим. Чайльд не відпускав, і їй примарилося, що його рука стала ще одним кайданом, який утримує її тут.

Вона провалилася. Знову залишилася сама. Сама у темряві, у пастці шкодувань. Самотня. Назавжди.

Вона завжди вважала себе сильною, мабуть навіть сильнішою за Ітера. Яка гордість, яка наївність. Стіни наближалися, як ті чорні та криваво-червоні куби, які схопили її брата, а через декілька секунд і її, перетворюючи життя Люмін на справжнє пекло. Стіни наближалися, ледве не руйнуючи її знову.

І все ж перед тим, як Люмін б зламалася, дві сильні руки обійняли її. Білявка миттєво напружилася, не розуміючи, що відбувається. Перехопило подих. Її ніс ткнувся в піджак Чайльда, а його руки ніжно притиснули її ближче до себе, в свої обійми.

— Тихіше, — його голос звучав зовсім по-іншому, коли він розмовляв так близько, майже на вухо. — І, будь ласка, не відправляй мене знову в політ.

— Щ-що? — вона заїкнулася.

— Просто потерпи мене. Зроби глибокий вдих носом. Порахуй до трьох. Видихни через рот. Знову порахуй до трьох. Давай, роби, як я кажу, — спокійно спонукав він.

Це була проста і гарна думка, за яку треба було триматися, особливо коли все навкруги стало неясною грудкою з розмитих спогадів, почуттів та страхів.

Вдих. Пауза. Видох. Пауза.

Звук її тремтливого дихання, ритм якого поступово ставав більш рівномірним, наповнив повітря. Люмін наче опинилася в кульці з миру та теплих обіймів, у яких вона потонула.

З кожним вдихом та видихом її серце, яке шалено калатало, почало заспокоюватися, а паніка повільно вщухала. Світ, такий безнадійний ще мить тому, знову почав ставати більш трохи стерпним. Дозволяючи собі лише цю дію, дівчина притулилася чолом до грудей Чайльда. Від нього пахло морським бризом та ліліями, запахом яких вже встиг просочитися його одяг.

Лілії. Вони знову її рятували.

Вона сумувала за Ітером. Вона так сильно за ним сумувала… чи можна їй визнати це?

— Вибач і… дякую тобі, — м’яко промовила Люмін, її слова луною прокотилися декілька разів по сходам та стінам. Вони стояли у повній темряві, виходу звідси не було, його закривав величезний камінь.

— В тебе була панічна атака, — за словами він у карман не ліз, але неприязні в них не прозвучало. Всього лише озвучення факту. – Я вже справлявся з ними раніше.

— Це принизливо.

— Це людяно, — заперечив Чайльд. — Але ти могла сказати мені, що тобі дійсно не подобається темрява.

— Справа не в темряві. Чи принаймні не повністю в ній, — нарешті визнати це відчувалося як перемога в довгій, затяжній битві. Або як програш. Це не значило, що Люмін планувала колись поділитися своїм минулим з цим парубком, але після того, що сталося, він заслуговував на пояснення. — Цей чорний мармур і темрява… одного разу, — думки плуталися, їй було важко зібратися, — одного разу я була замкнена в подібному місці на довгий-довгий час. Я думала, що відпустила це, але раптом знову опиняюся тут. Самотня. Безсила. Безнадійна. Слабка, — останнє слово наповнилося гіркотою.

— Колись мені сказали, що страх це не слабкість, — рука Чайльда заспокійливо вимальовувала кола на її спині. Дивно, але від цього не було неприємно. Все через темряву? Це через неї було легше відкритися, бути так близько, легше віддавати та приймати? Навіть з незнайомцем? Перебуваючи в страху, вона забула, що все має дві сторони. Темрява може бути настільки ж страшною, наскільки і заспокійливою. І те, що здається важким при світлі дня, з настанням сутінок вже може видаватися легшим. Як прийняття своїх невдач. Чи покладання на когось на благословенні кілька хвилин. — Найчастіше, саме страх змушує нас жити далі. І визнати, чого ми боїмося та зіткнутися з цим — ось в чому справжня сила.

Він… мав рацію, чи не так? Яке ж кліше. Прийми свої недоліки та подолай їх, наче якесь гасло з пригодницької книжки. Легше сказати, ніж зробити. Як подолати те, що не має ані пазурів, ані меча? Як подолати ворога, який ховається у власній голові? Але може іноді потрібно почути такі кліше від когось, щоб дійсно над ними замислитися. Тому що, хоч привид жаху все ще витав у навколишній тьмі, Люмін знала, що саме в цей момент він не зможе їй нашкодити. Не тоді, коли вона все ще стоїть на ногах, оповита запахом океану та лілій.

— Ти справді в це віриш?

— Це врятувало мене колись, — просто відповів Чайльд.

Дівчина нарешті посміхнулася, і хоча він не міг бачити її обличчя, він почув це в її голосі.

— Ти на диво добрий у цьому.

— В чому, чи можна конкретніше? Щоб ти знала, в мене багато гарних якостей, — піддражнив він, помітно розслабляючись. О, так серйозні розмови теж йому не сильно до вподоби. Ну, чи так їй здалося.

— В говорінні людям те, що вони хочуть почути.

Тепер засміявся Чайльд. Люмін не хотілося визнавати, як приємно від цього затремтіли його груди.

— В мене багато братів та сестер, тож мені потрібно було навчитися, як мати справу з людьми, щоб виживати.

«А. Це багато чого пояснює».

— Ти старший, так?

Можливо на перший погляд він і не виглядав старшим, але зараз вона могла це уявити. Як його молодші брати та сестри підбігають до нього, плачучи через подряпане коліно або налякані кошмарами. І коли він поводив себе як старший брат, в нього була така аура, що йому хотілося довіряти. Як Ітеру.

Але в його аурі було щось ще. Щось майже… зловісне. Наче якась темна сила, що тягне її за собою кожного разу, як він з’являється поруч.

Зв’язуватися з ним було поганою ідеєю, тепер вона була в цьому впевнена. «Це ділова угода», кричала їй підсвідомість. Але вона зробила вигляд, що її не чує.

— Старший і також молодший. Насправді, я середня дитина.

Люмін невимушено мугикнула, але через хвильку додала:

— Я молодша.

— Ага, я зрозумів, що ти не можеш бути єдиною дитиною.

Дівчина відсторонилася, але все ще тримала його за руки, щоб не загубити його в тьмі. Чайльд, здавалося, не заперечував.

— І чому це?

— Ти надто зухвала.

Люмін вдарила його по плечу, але коли вони обидва розсміялися, навколо них сплелася маленька ниточка порозуміння. У темряві щойно щось розквітло.

Можливо їм вдасться це зробити?

…може в цій угоді і не потрібні такі жорсткі правила?

*~*~*

Вони не знали, скільки часу минуло, перш ніж нарешті досягли низу сходів. Оточені непроглядною темрявою, Люмін та Чайльд повністю втратили відчуття часу, тож коли на стінах кімнати, в яку вони увійшли, раптом засяяли блакитні лінії, світло ледь їх не засліпило.

— Як мило з їхнього боку не освітлювати сходи.

Люмін не могла не погодитися.

Кімната була квадратною, досить великою та абсолютно порожньою, якщо не враховувати круглого постаменту, який знаходився прямо в центрі. Поки Чайльд уважно придивлявся до стін (блакитні лінії на дотик були ані холодними, ані теплими, і важко сказати, що саме сяяло: камінь чи сила, яка в нього вкладена), Люмін підійшла до постаменту. Вона вже бачила подібне, подорожуючи Тейватом, але ще ніколи такого червоного символу, який витав над ним. Зазвичай цей символ нагадував меч або пісочний годинник. Люди звали це божественними викликами, на які наважувалися лише деякі сміливці в обмін на славу, достаток та визнання богів. Цей, однак, мав форму трикутної форми, складеної з трьох переплетених дуг як трилисник. Трикветр.

«Де я бачила це раніше?»

До того, як вона прокинулася у цьому світі вдруге, вже самотня; задовго до того, як зник Ітер. Але де…

Ця інформація ховалася десь на задвірках свідомості, поза межами досяжності, але хоча б ще мить і Люмін згадала.

Але цієї миті в неї не було.

З раптовим свистом навколо п’єдесталу з’явилася стіна вітру, запираючи Люмін у центрі кімнати. І відгороджуючи її від Чайльда.

— Що ти зробила?! — закричав він, торкаючись бар’єру, але одразу зашипів, швидко відсмикаючи руку. Кінчики його пальців кровоточили крізь розтерті рукавички.

— Нічого! — Люмін підбігла до нього, намагаючись перекричати свист вітру. — Я навіть ще нічого не торкалася!

— Може воно реагує на наближення? Відчуло, що ти близько.

— Це моторошно, — прокоментувала дівчина. А потім вона відчула, як за спиною наче блискавка майнула. Швидко розвернувшись, вона прикликала меча.

Як в мить ока матеріалізувалася її зброя у спалаху сотень крихітних іскор, так і нізвідки перед нею з’явилися два величезні охоронця руїн. Їхні єдині очі, як у циклопів, небезпечно сяяли, оглядаючи все навкруги. Шукаючи здобич.

— От лайно, — Чайльд вилаявся собі під ніс. — Я не можу увійти.

«От і добре», подумала вона.

Люмін наважилася глянути на нього через плече й усміхнулася. Він кліпнув очима. Двічі. Після приниження, яке вона зазнала на тих чортових сходах, їй потрібно було щось, на чому можна випустити пар.

«І вони ідеально для цього підходять».

Вона легенько підкинула меча у руці, по-іншому його хватаючи. Тримаючи тепер меча біля голови, як списа, Люмін націлилася на першу ціль, енергія анемо кружляла навколо ефесу. Незважаючи на гуркіт тяжких кроків охоронців, які наближалися до неї, змушуючи тремтіти підлогу, вона замахнулася.

І кинула.