Люмін не стала відразу зриватися з місця тільки тому, що краєм ока помітила, як Чайльд все ще спокійно стоїть на своїй кам’яній плиті. Нехай її проклянуть, якщо вона перша злякається!
Гуркіт навколо них ставав голоснішим, але звук, який спочатку видавався обіцянкою небес покарати їх на місці, починав нагадувати якісь… механізми?
Земля під ними знову затремтіла.
І тоді ще одна кам’яна плита, більша за ці дві, яка теж була схована в ґрунті (у цих богів схоже якась нездорова до них пристрасть), почала рухатися. Повільно зсуваючись, сильніше руйнуючи і так перериту клумбу, вона відкривала вид на сходи, що вели під землю.
Механізм, який запустився, коли вони обоє встали на маленькі плити, стогнав і скрипів так, наче ним не користувалися десятиліттями. Враховуючи обставини, мабуть так і було. На щастя для них, йому вдалося виконати своє призначення хоча б цього разу, відкриваючи прихований шлях.
— Пройшло добре, — прокоментував Чайльд, вдивляючись у відкритий прохід. Люмін визирнула з-за його спини, дивлячись з побоюванням на роззявлену темряву. Її вид викликав занепокоєння, пробуджуючи почуття тривоги, яке, як вона сподівалася, поховала глибоко в собі, закривши на замок та викинувши ключа. Кажуть, що ігнорування — це щастя. Але не в цьому випадку. Дівчина не усвідомлювала, що та рана через це не заживлялася, а лише гноїлася. Гноїлася місяцями.
Таке трапляється в житті. Миті, які вас змінили, рішення, які вас сформували, труднощі, які вас випробували. З наслідками важко стикатися, особливо на самоті. Якась частинка вас завжди буде сподіватися, що все мине само по собі. Дозволяє вам просто жити далі.
Але таке відбувається рідко.
Люмін стиснула руку в кулак.
Вражала не тільки густа темрява, але й дивовижна чистота. На сходах не було й порошинки пилу, а чорні стіни, які під прониклими в прохід сонячними променями видавалися фіолетовими, не були вкриті навіть найменшою павутинкою. Стерильність виглядала настільки неприродною, що це лякало.
— Мені це не подобається, — прошепотіла Люмін.
— Не те, що б в нас був завеликий вибір? — аргументував Чайльд.
— Ми завжди можемо обшукати тут все знову, може ми щось впустили, — запропонувала дівчина, але навіть вона почула, яким жалюгідним було це виправдання.
— Давай, — Чайльд поклав на її плечі руки і почав обережно штовхати вперед. — Що такого може статися?
Вона вперто уперлася підборами в землю.
— Ну не знаю, плита може закритися й заперти нас під землею навічно?
— Мала, в тебе доволі бурхлива уява, — його пальці сильніше стиснули її плечі. Парубок був вдвічі більше за неї і, якщо б хотів, міг запросто змусити її йти, але чому тоді так не зробив? А тому, що це був поєдинок волі, а не сили. Хватка розслабилася. — І якщо щось дійсно трапиться, ми завжди можемо зруйнувати цю плиту зсередини, зробити новий прохід і вибратися.
Відкинувши голову назад, Люмін спробувала подивитися на нього, але це було важче, ніж здавалося. Якби Чайльд не нахилився трохи вперед, то ймовірність того, що таким рухом Люмін могла зламати собі шию, була б високою. Він їй усміхався.
Цей хлопець завжди усміхався.
— На нашому боці вода та вітер, нема нічого, щоб ми не могли зруйнувати.
Вони були знайомі не так й довго, але одне вона вже могла з упевненістю про нього сказати: хоч він і часто посміхався, посмішки рідко досягали його очей. І цього разу також… то напевно було просто світло, яке зіграло з нею трюк, щоб вона думала інакше. Однак, Люмін спіймала себе на тому, що хоче повірити в щирість сказаного, тому що, хто б міг подумати? Підбадьорливі слова? Від нього? Чайльд не здавався людиною, яка робить таке направо й наліво.
І, як він і сказав, який справді в них був вибір?
— Добре, — покірно пробурмотіла вона. — Але мені все одно це не подобається.
Вони почали обережно спускатися сходами, тримаючись руками за стіну. Сходинки були ідеально рівними та тривожно чистими, як і все інше в цьому таємничому проході. З кожним кроком темрява ставала все більш насиченою. Надія, що може ось зараз спалахнуть чарівним чином світильники навкруги, згасла так само швидко, як і з’явилася. Хто б не ходив цими сходами, їм, схоже, не потрібно було світло.
Від цієї думки стало не по собі.
Раптовий скрегіт відлунням долетів до них, заглушаючи звук кроків.
— Що це було?! — Люмін озирнулася, молячись, щоб це було не те, про що вона подумала.
Але, звісно, сталося саме це.
Кам’яна плита, яка відкрила прохід, почала повільно повертатися на місце, поступово відрізаючи їх від єдиного джерела світла.
— Ні, ні, ні, нам треба повернутися назад! — небажані спогади знову спалахнули в її голові, викликаючи не просто відголос тих почуттів, а обрушуючи їх на дівчину з повною силою. Невидима рука потягнулася до її горла.
Ітер. Крик. Зникнення.
Вона. У пастці. Замкнена.
Оточена стінами і темрявою. Навкруги пустота. Нічого не видно, нічого не чутно, тільки стукіт власного серця, яке тривожно б’ється в грудях. Виходу немає.
Виходу. Немає.
Сон. Мрія. Кошмар. Все змішалося в єдність. На секунди. Або роки.
Самотня.
Єдиним супутником був лише запах лілій, який шов від квітки у її волоссі.
І це зберігало їй здоровий глузд.
Вона знала, що це погана ідея! Знала!
Дівчина стрибнула на дві сходинки вверх, готова що сили кинутися звідси геть, як чиясь рука схопила її за зап’ястя, змушуючи залишитися на місці.
— І що потім?
— Не знаю, — Люмін спробувала висмикнути руку, але марно.
— Ми тут прокинулися. І повинні були знайти ці сходи. Щоб спуститися. Або це, або ми просто повернемося до початку.
— Я не знаю, гаразд?! — вигукнула дівчина, ледве стримуючи паніку, яка вже вчепилася в неї. — Я не знаю, що робити, але і залишатися ми тут не можемо! — після невеличкої паузи вона крізь зуби додала: — Я не можу тут залишатися.
Знущання над людством закінчується зараз!
Ці слова повторювалися в голові Люмін, як зламана платівка, її дихання ставало дедалі не рівнішим. Чайльд не відпускав, і їй примарилося, що його рука стала ще одним кайданом, який утримує її тут.
Вона провалилася. Знову залишилася сама. Сама у темряві, у пастці шкодувань. Самотня. Назавжди.
Вона завжди вважала себе сильною, мабуть навіть сильнішою за Ітера. Яка гордість, яка наївність. Стіни наближалися, як ті чорні та криваво-червоні куби, які схопили її брата, а через декілька секунд і її, перетворюючи життя Люмін на справжнє пекло. Стіни наближалися, ледве не руйнуючи її знову.
І все ж перед тим, як Люмін б зламалася, дві сильні руки обійняли її. Білявка миттєво напружилася, не розуміючи, що відбувається. Перехопило подих. Її ніс ткнувся в піджак Чайльда, а його руки ніжно притиснули її ближче до себе, в свої обійми.
— Тихіше, — його голос звучав зовсім по-іншому, коли він розмовляв так близько, майже на вухо. — І, будь ласка, не відправляй мене знову в політ.
— Щ-що? — вона заїкнулася.
— Просто потерпи мене. Зроби глибокий вдих носом. Порахуй до трьох. Видихни через рот. Знову порахуй до трьох. Давай, роби, як я кажу, — спокійно спонукав він.
Це була проста і гарна думка, за яку треба було триматися, особливо коли все навкруги стало неясною грудкою з розмитих спогадів, почуттів та страхів.
Вдих. Пауза. Видох. Пауза.
Звук її тремтливого дихання, ритм якого поступово ставав більш рівномірним, наповнив повітря. Люмін наче опинилася в кульці з миру та теплих обіймів, у яких вона потонула.
З кожним вдихом та видихом її серце, яке шалено калатало, почало заспокоюватися, а паніка повільно вщухала. Світ, такий безнадійний ще мить тому, знову почав ставати більш трохи стерпним. Дозволяючи собі лише цю дію, дівчина притулилася чолом до грудей Чайльда. Від нього пахло морським бризом та ліліями, запахом яких вже встиг просочитися його одяг.
Лілії. Вони знову її рятували.
Вона сумувала за Ітером. Вона так сильно за ним сумувала… чи можна їй визнати це?
— Вибач і… дякую тобі, — м’яко промовила Люмін, її слова луною прокотилися декілька разів по сходам та стінам. Вони стояли у повній темряві, виходу звідси не було, його закривав величезний камінь.
— В тебе була панічна атака, — за словами він у карман не ліз, але неприязні в них не прозвучало. Всього лише озвучення факту. – Я вже справлявся з ними раніше.
— Це принизливо.
— Це людяно, — заперечив Чайльд. — Але ти могла сказати мені, що тобі дійсно не подобається темрява.
— Справа не в темряві. Чи принаймні не повністю в ній, — нарешті визнати це відчувалося як перемога в довгій, затяжній битві. Або як програш. Це не значило, що Люмін планувала колись поділитися своїм минулим з цим парубком, але після того, що сталося, він заслуговував на пояснення. — Цей чорний мармур і темрява… одного разу, — думки плуталися, їй було важко зібратися, — одного разу я була замкнена в подібному місці на довгий-довгий час. Я думала, що відпустила це, але раптом знову опиняюся тут. Самотня. Безсила. Безнадійна. Слабка, — останнє слово наповнилося гіркотою.
— Колись мені сказали, що страх це не слабкість, — рука Чайльда заспокійливо вимальовувала кола на її спині. Дивно, але від цього не було неприємно. Все через темряву? Це через неї було легше відкритися, бути так близько, легше віддавати та приймати? Навіть з незнайомцем? Перебуваючи в страху, вона забула, що все має дві сторони. Темрява може бути настільки ж страшною, наскільки і заспокійливою. І те, що здається важким при світлі дня, з настанням сутінок вже може видаватися легшим. Як прийняття своїх невдач. Чи покладання на когось на благословенні кілька хвилин. — Найчастіше, саме страх змушує нас жити далі. І визнати, чого ми боїмося та зіткнутися з цим — ось в чому справжня сила.
Він… мав рацію, чи не так? Яке ж кліше. Прийми свої недоліки та подолай їх, наче якесь гасло з пригодницької книжки. Легше сказати, ніж зробити. Як подолати те, що не має ані пазурів, ані меча? Як подолати ворога, який ховається у власній голові? Але може іноді потрібно почути такі кліше від когось, щоб дійсно над ними замислитися. Тому що, хоч привид жаху все ще витав у навколишній тьмі, Люмін знала, що саме в цей момент він не зможе їй нашкодити. Не тоді, коли вона все ще стоїть на ногах, оповита запахом океану та лілій.
— Ти справді в це віриш?
— Це врятувало мене колись, — просто відповів Чайльд.
Дівчина нарешті посміхнулася, і хоча він не міг бачити її обличчя, він почув це в її голосі.
— Ти на диво добрий у цьому.
— В чому, чи можна конкретніше? Щоб ти знала, в мене багато гарних якостей, — піддражнив він, помітно розслабляючись. О, так серйозні розмови теж йому не сильно до вподоби. Ну, чи так їй здалося.
— В говорінні людям те, що вони хочуть почути.
Тепер засміявся Чайльд. Люмін не хотілося визнавати, як приємно від цього затремтіли його груди.
— В мене багато братів та сестер, тож мені потрібно було навчитися, як мати справу з людьми, щоб виживати.
«А. Це багато чого пояснює».
— Ти старший, так?
Можливо на перший погляд він і не виглядав старшим, але зараз вона могла це уявити. Як його молодші брати та сестри підбігають до нього, плачучи через подряпане коліно або налякані кошмарами. І коли він поводив себе як старший брат, в нього була така аура, що йому хотілося довіряти. Як Ітеру.
Але в його аурі було щось ще. Щось майже… зловісне. Наче якась темна сила, що тягне її за собою кожного разу, як він з’являється поруч.
Зв’язуватися з ним було поганою ідеєю, тепер вона була в цьому впевнена. «Це ділова угода», кричала їй підсвідомість. Але вона зробила вигляд, що її не чує.
— Старший і також молодший. Насправді, я середня дитина.
Люмін невимушено мугикнула, але через хвильку додала:
— Я молодша.
— Ага, я зрозумів, що ти не можеш бути єдиною дитиною.
Дівчина відсторонилася, але все ще тримала його за руки, щоб не загубити його в тьмі. Чайльд, здавалося, не заперечував.
— І чому це?
— Ти надто зухвала.
Люмін вдарила його по плечу, але коли вони обидва розсміялися, навколо них сплелася маленька ниточка порозуміння. У темряві щойно щось розквітло.
Можливо їм вдасться це зробити?
…може в цій угоді і не потрібні такі жорсткі правила?
*~*~*
Вони не знали, скільки часу минуло, перш ніж нарешті досягли низу сходів. Оточені непроглядною темрявою, Люмін та Чайльд повністю втратили відчуття часу, тож коли на стінах кімнати, в яку вони увійшли, раптом засяяли блакитні лінії, світло ледь їх не засліпило.
— Як мило з їхнього боку не освітлювати сходи.
Люмін не могла не погодитися.
Кімната була квадратною, досить великою та абсолютно порожньою, якщо не враховувати круглого постаменту, який знаходився прямо в центрі. Поки Чайльд уважно придивлявся до стін (блакитні лінії на дотик були ані холодними, ані теплими, і важко сказати, що саме сяяло: камінь чи сила, яка в нього вкладена), Люмін підійшла до постаменту. Вона вже бачила подібне, подорожуючи Тейватом, але ще ніколи такого червоного символу, який витав над ним. Зазвичай цей символ нагадував меч або пісочний годинник. Люди звали це божественними викликами, на які наважувалися лише деякі сміливці в обмін на славу, достаток та визнання богів. Цей, однак, мав форму трикутної форми, складеної з трьох переплетених дуг як трилисник. Трикветр.
«Де я бачила це раніше?»
До того, як вона прокинулася у цьому світі вдруге, вже самотня; задовго до того, як зник Ітер. Але де…
Ця інформація ховалася десь на задвірках свідомості, поза межами досяжності, але хоча б ще мить і Люмін згадала.
Але цієї миті в неї не було.
З раптовим свистом навколо п’єдесталу з’явилася стіна вітру, запираючи Люмін у центрі кімнати. І відгороджуючи її від Чайльда.
— Що ти зробила?! — закричав він, торкаючись бар’єру, але одразу зашипів, швидко відсмикаючи руку. Кінчики його пальців кровоточили крізь розтерті рукавички.
— Нічого! — Люмін підбігла до нього, намагаючись перекричати свист вітру. — Я навіть ще нічого не торкалася!
— Може воно реагує на наближення? Відчуло, що ти близько.
— Це моторошно, — прокоментувала дівчина. А потім вона відчула, як за спиною наче блискавка майнула. Швидко розвернувшись, вона прикликала меча.
Як в мить ока матеріалізувалася її зброя у спалаху сотень крихітних іскор, так і нізвідки перед нею з’явилися два величезні охоронця руїн. Їхні єдині очі, як у циклопів, небезпечно сяяли, оглядаючи все навкруги. Шукаючи здобич.
— От лайно, — Чайльд вилаявся собі під ніс. — Я не можу увійти.
«От і добре», подумала вона.
Люмін наважилася глянути на нього через плече й усміхнулася. Він кліпнув очима. Двічі. Після приниження, яке вона зазнала на тих чортових сходах, їй потрібно було щось, на чому можна випустити пар.
«І вони ідеально для цього підходять».
Вона легенько підкинула меча у руці, по-іншому його хватаючи. Тримаючи тепер меча біля голови, як списа, Люмін націлилася на першу ціль, енергія анемо кружляла навколо ефесу. Незважаючи на гуркіт тяжких кроків охоронців, які наближалися до неї, змушуючи тремтіти підлогу, вона замахнулася.
І кинула.
Далі
Розділ 4 - Істини і цілі
«Вона щойно усміхнулася?» Меч вилетів з рук Люмін як куля. Просвистів у повітрі і з диявольською точністю встромився в самий центр механічного ока охоронця руїн. Робот упав на спину, наче вражений блискавкою. І більше не піднявся. У Чайльда відвисла щелепа. «Заждіть… Що?!?!» Навіть вогнепальна зброя, яку використовували деякі з новобранців Фатуї, не була настільки потужною. Поки він намагався зібратися з думками, Люмін вже бігла до іншого супротивника. Охоронець руїн намагався наступити на неї, але дівчині схоже все одно на його повільні дії, бо вона вправно ухилялася від усіх атак. Її рухи виглядали так, наче вона танцювала. Вліво, вправо, коть, круть, стрибок. Елегантно й чітко. Стрімко й смертоносно. І притягуючи погляд. Такого бійця не хотілося б зустріти по той бік поля битви. Чи якби подумали нормальні люди. Вуста Чайльда мимоволі розтягнулися в небезпечну усмішку. Його права рука засвербіла. Єдиною проблемою було те, що Люмін не мала зараз своєї зброї. Перекотившись між ніг охоронця руїн, вона спрямувала йому у спину сильний порив вітру. Цього було не достатньо, щоб збити його з ніг, але через силу вітру машина загойдалася, втрачаючи дорогоцінні секунди, щоб відновити рівновагу. Це все, що їй потрібно. Люмін кинулася до поваленого робота і схопила меча, який стирчав у тілі. Смикнула. Один раз. Другий. Він застряг. А функціонуючий охоронець тим часом вже повертався до неї спиною, націлюючи на неї гармати. Залишалося кілька секунд до того, як її б розірвало на шматки від незліченних пострілів. Люмін прийняла негайне рішення, відпускаючи меча. Розуміючи, що зараз буде, вона широко розвела в сторони руки і крутнулася як балерина, вимальовуючи ногою коло. Один раз. Другий. І вітер підкорився її волі. Вона продовжувала обертатися, а навколо неї утворювалося величезне торнадо, закриваючи білявку в найостанніший момент. Ракети вибухали, вдаряючись об стіну вітру і перетворюючи її на жахливу спіраль полум’я. Чайльд затамував подих. Коли вогняне торнадо зникло, Люмін стояла на животі поваленого роботу з мечем у руці. Здавалося, жодна ниточка на її сукні не обгоріла. — Готуйся, мотлоху, зараз тебе унесе! Цього разу вона нічого не кидала. Напроти зістрибнула з мертвого охоронця руїн і за кілька кроків дісталася до останнього супротивника. Різанина. Кожен поріз породжував лезо вітру. Хоча сталі звичайного меча було недостатньо, щоб розрізати стародавній метал, сила природи без проблем розрубала величезного робота на шматки. Нога. Відрізана. Рука. Теж. Коли охоронець руїн впав на землю, Люмін одним і останнім ударом всадила меча йому в око. Він був мертвий. Дівчина буденно обтрусила руки і сукню від пилу, наче щойно позбулася злегка дратівливих шкідників у підвалі, а не перемогла двох смертоносних супротивників, у кілька разів більших за неї. Які б там Чайльд не робив припущення щодо неї раніше: він дуже помилявся. Це була та сама дівчина з оленячими очима, яка тремтіла в його обіймах і пригорталася до нього всього кілька хвилин тому? Цей звір, який може вбити за секунди? Контраст був надто сильним. Чайльд не був експертом у всіх цих стосунках між чоловіком та жінкою. Звісно, він знав, як бути чарівним, адже робота змусила його навчитися дечому. Але, відверто кажучи, стосунки його анітрохи не цікавили; стільки часу витратити на гонитву за швидкоплинним шансом на щастя, коли можна зробити себе щасливим самому без чиєїсь допомоги. Тому що з непохитною впевненістю можна добитися будь-яких висот, пробитися з будь-яких глибин. З його особистого досвіду дівчата були або домашніми, як його мама, милими, як його сестри, вередливими, як Катерина, коли він вчасно не закінчував працю над документами, або відверто дивними, як маги Цисін (ці їхні божевільні кажани одного разу намагалися з’їсти його волосся, не рекомендовано). І головне: дівчата надто боялися Чайльда та його репутації, щоб хоча б підійти до нього. І все ж, він мав би знати, що Люмін не підходить під жоден з цих описів. Коли він обіймав її, Чайльд переконав себе, що це було лише з жалю. Зручніше заспокоїти, ніж тягнути за собою далі ридаючу дівчину, бо це видавалося зайвим клопотом. Маячня. Насправді було щось не правильне в тому, що хтось, в кому було стільки життя та енергії, раптом загубився в сплетінні емоцій, які навалилися на неї за мить. Тому що, незважаючи на її сильне внутрішнє сяйво, він побачив у Люмін темряву, так сильно схожу на ту, яку ніс у собі сам. «Я хочу поборотися з нею», спалахнула єдина думка в його голові, поки він йшов до Люмін. Повітряний бар’єр зник відразу, як обидва вороги розчинилися, наче їх ніколи і не було. Чайльд завжди мріяв прийняти участь у Відборі Селестії. Хоч з часом його мотивація щодо цього змінилася, він ніколи не переставав про це мріяти, відколи будучи ще хлопчиком почув про це в історіях батька. Однак, була проблема, один фатальний недолік у прекрасній картині під назвою «велична королівська битва», яку намалював жаданий насильства розум Чайльда: брати участь можна лише в парах. Чесно? Він навіть уявити не міг, що може з кимось об’єднатися. Але най буде, адже те, що він взагалі тут опинився, було дивом, та і як там кажуть: дарованому коневі в зуби не дивляться? З іншого ж боку, досить корисно мати поруч когось, хто засвідчить його тріумф, головне, щоб під ногами не плуталися. Завоювати може і не весь світ, але його найсакральнішу частину звучало як величезне досягнення, гідне належної публіки. Проте ця дівчина… Чайльд не очікував когось на кшталт неї. Мініатюрна гарна білявка в білому платті з великими пронизливими золотими очима. Звісно, що вона могла без зайвих зусиль контролювати своє Око, адже це ж було обов’язковою умовою для участі у Відборі, хіба ні? Але хто ж міг подумати, що в цьому крихітному тілі ховається досвідчений воїн, яка здатна самостійно вистояти на полі бою та ще й вийти з нього переможцем? Холодна і така, така впевнена. Вона хороша і вона це знала… але чи була сильніша за нього? Парубкові хотілося миттєво схопити зброю та зійтися з нею у бійці. Але натомість він поплескав у долоні. — Браво! Яке шоу, товаришко! Люмін насупилася. — Товаришко? — А ти хочеш, щоб я називав тебе мала? — складка між її бровами поглибилася. Було весело спостерігати за тим, які найрізноманітніші вирази обличчя вона могла робити. — Краще просто Люмі, — пробурчала дівчина. — Добре, товаришко. Чайльд не міг зупинитися посміхатися. День можливо й почався доволі погано, але останні декілька хвилин повністю це змінили. «Який поворот сюжету!» Наразі ніщо не могло зіпсувати його настрій. Хоч він й не був найбільшим шанувальником богів Тейвату, лише єдиній Цариці зберігав вірність, та схоже вони були непогані, принаймні в пошуках партнерів для цих змагань. З такою силою, як у Люмін, гра тепер здавалася йому набагато цікавішою. Чайльд відчув, як все тіло приємно засвербіло від радісного хвилювання. Люмін чутно зітхнула, здаючись щодо суперечки, і подивилася на п’єдестал, який знаходився перед ними. Ніщо не вказувало на те, що їх очікує нова хвиля ворогів, тому в них нарешті було достатньо часу, щоб ближче його оглянути. — Напевно нам треба його торкнутися, — замислилася дівчина. Очевидний висновок. Чайльд здригнув плечима та поклав долоню на камінь. Він трохи очікував, що вона спробує зупинити його, але Люмін навпаки спокійно зробила крок назад та схрестила руки. «Ха, тож, щоб не сталося, тепер моя черга з цим справлятися?» Він несильно засміявся. Судячи з того, що сталося на сходах, ця дівчина несла на своїх плечах важку ношу (як і кожен, хіба ні?), але вона була ще тією бунтівницею. — Зажди, — білявка подивилася на нього зі свого місця. — Що це? І справді, що. Його татуювання ніжно сяяло. «Цікаво». Він не відчував нічого. Ні тепла, ні холоду. Ні поколювання, ні ще якогось дискомфорту. І все ж, його тату чомусь сяяло. Але більше нічого не відбувалося. — Гм-м-м, — коли він відвів руку від каменю, сяйво згасло. Люмін підійшла трішки ближче, роздивляючись п’єдестал. Вплетена в її волосся квітка з’їхала, напевно через недавню боротьбу, і його здивувало, що першим поривом було простягнути руку та поправити її. Але він ж не був таким охайним диваком, хіба ні? Замість цього, Чайльд схопив її долоню і притиснув до постаменту, накриваючи своєю. — Якого чорта?! — наїжачилася вона. — Для цієї гри потрібні двоє, так? — принаймні, це мало б сенс. — Але це не означає, що нам для цього потрібно триматися за руки, — сказала Люмі собі під ніс, дивлячись убік. Коли вона це сказала, то, справді, не потрібно було. І все ж те, як їх схожі одне на одного татуювання сяяли бік-о-бік відчувалося… правильним. Не даючи Чайльду часу, щоб переварити це, червоний символ над постаментом раптово розлетівся на склоподібні осколки. Він інстинктивно притягнув Люмін до себе, прикриваючи від уламків, а вона схоже була надто перелякана, щоб швидко все обдумати, тому просто дозволила себе захистити, стиснувши його піджак та тихо пискнувши. На щастя для них, осколки виявилися нешкідливими, а доторкнувшись до них, миттєво розпалися. Раптовий пронизливий голос відлунням рознісся по кімнаті. — Привіт, Обрані! Паймон вітає вас в… еее… А де ми, власне? — Ти питаєш нас? — відповіла Люмін, негайно вибираючись з обіймів. Її щоки досі були трохи рум’яними, хоча вона й з усіх сил намагалася зібратися та виглядати лякаючою. Марна спроба, але гідна похвали. — Паймон з’являється там, де Паймон потрібна! Звідки мені було знати, що наступною зупинкою буде моторошний підвал. В тому, що казало це дратуюче чортеня, була якась заплутана логіка. А ще: що це взагалі за створіння таке? Виглядало наче маленький ельф, яке мало біле волосся, накидку, що мерехтіла наче зіркове небо та дивне сприймання. А ще взялося просто нізвідки. Може це було якесь божество? Чайльд багато мандрував завдяки свої роботі, але ніколи ще не зустрічав нічого подібного. «Тевкр б точно подумав, що це якась нова балакуча літаюча іграшка. Точно прийшов б в захоплення, якби побачив», з ніжністю подумав він. «Як і Тоня. І Антон теж. Цікаво, що вони там вдома подумають, коли дізнаються, що я раптово зник, не сказавши про це й слова…» — То хто ти? — тим часом запитала Люмін у створіння. — Паймон це Паймон! Найкращий путівник у всій Селестії! Похвальна скромність. — А інші путівники для порівняння є? — Паймон єдина в своєму роді! — вона гордо випнула вперед груди. Раптом щось загуркотіло. Відлуння великої порожньої кімнати посилило цей звук, зробивши його схожим майже на сердитий грім. Всі троє здивовано переглянулися. Люмін перша відвернулася, її щоки настільки почервоніли, що стали схожими на помідор. Це ж був… не її шлунок?! — Як тобі ідея перейменуватися на запасну їжу? — пробурмотіла вона, намагаючись приховати сором, але не дуже вдало. — Агов! Ти не можеш їсти Паймон!! — Я чула, що в Інадзумі є такий делікатес під назвою онігірі. Вони білі, круглі і… — Ти хочеш сказати, що Паймон товста?!! — Тоді може тобі більш подобається термін «поживна»? Обидві хотіли багато чого ще сказати, розуміючи, що зараз буде сварка, але Люмін та Паймон раптово зупинилися обмінюватися поглядами та насупилися, подивившись на Чайльда. Тут внизу не було холодно, але хлопець підозріло трясся, прикриваючи рота рукою та намагаючись стримувати дивні звуки. Він намагався. Дійсно. Але Чайльд офіційно досяг межі — достатньо дивацтва для одного дня. Він розсміявся, ледве не зігнувшись навпіл. Люмін та Паймон ще сильніше насупилися. — Що це з ним? — запитало маленьке чортеня. — Не знаю. Можливо я надто сильно вдарила його раніше, — нескладно відповіла Люмі. Від цього Чайльд засміявся навіть сильніше. Раніше все настільки було вкрай нудним. Кожного ранку він вставав, щоб далі жити монотонним життям, повним паперової роботи та візитів «клієнтів», поки роздумував, як в Ім’я Семи дозволив так легко обвести себе навколо пальця. Фіаско з Осіалом стало його крахом. Чайльд перетворився на цапа-відбувайла*, ціле місто ненавиділо його, і замість того, щоб збиратися та направлятися додому, йому був відданий наказ залишитися та прибрати скоєний безлад. Дивитися кожного дня на власний провал. Сірість подібного існування ледве не душила його. До сьогодні. Тому що зараз він був далеко від усіляких схем в загадковому місці з двома такими чудовими дивачками. — Закінчив? — Люмін схрестила руки та зміряла його поглядом. Але важко було сприймати всерйоз її залякування, коли дівчина ледве діставала його плечей. Сміх погрожував знову вирватися. — Вибач, вибач! — йому точно не було шкода. — А-ха-ха-ха, аж боки болять… Ох, дякую вам, я вже давно так добре не сміявся. Але, прошу, продовжуйте, — хлопець зробив жест рукою, запрошуючи їх продовжити. І якось відчув, що Люмін побачила в цьому глузування. Ну, трохи вона права. Білявка перемкнула свою увагу на літаюче створіння. — Ти чула його. Слово надається вам, о чудовий гіде. Скажи нам нарешті, що тут відбувається. Паймон випрямилася та прочистила горло. Гідності їй це анітрохи не додало. — Як я казала, перед тим як мене грубо перервали, — вона змірила поглядом парочку, — Паймон буде вашим путівником під час вашого перебування на Селестії. Ви двоє були обрані стати учасниками цьогорічного Відбору Селестії — якщо вам вдасться перемогти ваших суперників та стати переможцями, то ваше бажання здійсниться. Люмін підняла руку. — Зажди. Що ти маєш на увазі під «ваше бажання»? Тільки одне здійсниться? — Так, — кивнула Паймон. — Моє чи його? Тепер ельф здавалася розгубленою. Вона дивилась то на одну, то на іншого, комічно нахиляючи в боки голову. — Але ви маєте одне й те саме бажання, хіба ні? … Чайльд та Люмін блимнули. — ЩО? — запитали вони в один голос, дивлячись в усі очі одну на одного так, наче бачили вперше. — Так все і працює, — непохитно продовжила Паймон. — Пари складаються на основі їх бажань. Якщо збігаються, то бум! Ви команда! Набагато легше працювати разом заради єдиної цілі, вірно? То це велике божественне змагання було засновано лише на… зручності? — Ти теж когось шукаєш? — здивовано запитала Люмін, дивлячись на Чайльда своїми величезними очима. Він похитав головою. — Ні, — і вираз її обличчя миттєво померк. Бачити це відверте розчарування на обличчі Люмін було якось дивно… їй просто не підходило бути песимістичною. — Ага, я зрозуміла, — тихо пробурмотіла вона. — Тоді яке в тебе бажання? — Я хочу завоювати світ, — відразу відповів він. Зрештою, це є ціллю Чайльда з того самого доленосного дня, коли йому було ще чотирнадцять. Коли він полював і коли полювали на нього. Страшно, але водночас і захоплююче. Коли він переродився новою людиною там, в самому серці землі, далеко-далеко від поверхні, від сонця та місяця. Далеко від будь-якого світла. Ось чому він був тут, хіба ні? Але якщо так, то чому їх поставили в пару? Бо не беручи до уваги її бойові здібності, він просто не міг уявити, щоб Люмін розділяла подібну до його мрію. І вона вже підтвердила це своїм попереднім запитанням — вона когось шукала. Когось достатньо важливого, щоб дівчина ризикнула своїм життям, аби тільки знайти. Невинна ціль невинної душі. Його настрій погіршився. — Тож, гадаю, подібного бажання ти не поділяєш? — запитав Чайльд незвично відстороненим голосом. — Очевидно, що ні, — Люмін зітхнула та повернулася до Паймон. — Не поясниш, будь ласка? Тому що ваша машина для пошуку пари схоже цього разу налажала. «Ах-х-х, а на якусь коротку мить це був такий гарний день». От мало все стати гірше. — І зовсім ні! Все відбувається з причини і ця причина в десять… дідько! В сто разів важливіша, якщо стосується Селестії! — маленьке створіння стояло на своєму. Принаймні ця її риса гідна похвали. — Ну, цього разу вони допустили помилку, — настоювала Люмін. У відповідь Паймон розлючено дістала нізвідки сувій, демонстративно розгортуючи його. Потім знову кахикнула і прочитала зарозумілим голосом. — Ось тут все написано, — вона вказала на папір, хоча їм все одно не було видно, що там написано. — Люмін, мандрівниця з іншого світу. Тарталья, одинадцятий Передвісник Фатуї. Це ж ви, так? Так було вирішено, а боги ніколи не помиляються, — усміхнулося чортеня, задоволене собою. Але двоє більше не слухали її, застиглі на місці. Мандрівниця з іншого світу. З іншого світу. Ці слова відлунням віддавалися в свідомості Чайльда. Ця дівчина не з Тейвату. Неважливо, як важко уявити подібне чи прийняти таку можливість, боги б не помилилися, чи не так? Вона прийшла сюди хтозна звідки. Бажаючи зробити хтозна що. І він був пов’язаний з нею. Майже втратив пильність. «Невідомий чинник. Непередбачуваний. Небезпечний», прошепотів голос в його голові. Голос, тривожно схожий на Царицин. «Хто… що вона таке?» Чайльд не помітив, як Люмін зробила крок назад. — Фатуї… — прошепотіла вона. — Передвісник Фатуї. А потім прикликала меча.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!