Два світогляди

Вона понизила охорону на секунду! На одну секунду! І вже встигла за це поплатитися кинджалом у спину.

— І що це ти робиш, мала? — Чайльд нарешті помітив, що вона прикликала меча та злегка зігнула коліна, готова напасти будь-якої миті. Атакувати, захищатися, бігти — дівчина не знала, чого тепер очікувати.

«Він — з Фатуї. Передвісник Фатуї».

— Я бачила, що творить твоя організація. Переслідує людей, забирає їхні з таким трудом накопичені гроші, усі скоєні брудні справи зрештою виявляються ділом ваших рук, — виплюнула Люмін. — Неважливо, куди податися, малі слизькі пальці Фатуї…

— А от тепер стало образливо.

— …вже там, втручають свого носа та створюють хаос, — меч тепер вказував на Чайльда. — Можеш собі думати, що здатен усіх контролювати, але так просто це не буде. Не цього разу.

Звучало жорстко, навіть як для неї. Ба більше, враховуючи, що Люмін не була в сьому світі тутешньою. Вона прокинулася сама на саму, ошелешена й розгублена. Зі знаннями, які давно застаріли. Але одну річ дівчина все ж зрозуміла з чудовою ясністю в своїх недовгих подорожах: якщо хочеш спокійно жити, тримайся подалі від Фатуї.

Але ось вона, стоїть зараз перед одним з них.

— Хах, то ти вже все з’ясувала? — його голос звучав так холодно. Ні дещиці злості чи особливо образи, про що свідчив попередній коментарій. Просто відстороненість.

Наче військовий, який на коротку мить забув, але тепер нарешті згадав своє місце та обов’язки. Просто погоджуючись слідувати наказам.

У руці Чайльда з’явився водяний клинок, настільки ж прекрасний, як і спис, який він прикликав раніше. А ще такий же гострий. І скільки ще такої зброї він мав у своєму арсеналі? Гідро око Бога надавало йому здібність створювати будь-що з нічого. Подібна перевага здавалася надто великою, майже нечесною. Кажуть, що можливостям немає меж — в його ж випадку, все залежало від необмеженої уяви. І на нещастя для Люмін, парубок про це знав дуже чудово.

Однак, в цю гру брехні могли грати двоє.

Наскільки сильно вона бачила його як океан безмежних можливостей, так само він не знав нічогісінько про місяці, які Люмін провела на нескінченних полях битв. Цілі роки. Десятки, а може навіть й сотні. Вона воювала у війнах роками в різних світах. І вижила. Загрузла в крові, від якої, вона боялася, ніколи не зможе відмитися. Але все ж вижила.

Тож і тепер вона не злякається.

Люмін змістила вагу на праву ногу, рух ледве помітний. Її дихання сповільнилося, серце, здається, теж.

Очі Чайльда звузилися. Більше нічого не змінилося в його постаті, але дівчина відчувала, як її хвилями накриває аура кровожерливості. Одночасно пролунали вигуки «давай!» та «навіть не смій».

Вода стікала по лезу, падаючи на відполіровану підлогу.

Кап. Кап. Кап.

«На рахунок три», вирішила Люмін.

Кап. Кап. Ка…

— Ви не можете битися!! — Паймон втрутилася між ними, розмахуючи своїми маленькими рученятами в паніці. Голос створіння відлунням промайнув по всій кімнаті, поки воно, неймовірно засмучене, підлітало то до неї, то до нього. — У вас же одна мрія! Ви повинні бути командою!

— У нас немає нічого спільного, — відповіла Люмін, все ще не покидаючи Чайльда зі свого поля зору, хоча його тепер і загороджувало трохи це чортеня. Маленьке створіння своїми хаотичними рухами справді сильно намагалося перекрити їй огляд. — Цей хлопець відверто сказав тобі, що хоче підкорити світ. І це ти звеш бажанням? Це ж божевілля!

— А як щодо тебе? Пані мандрівниця з іншого світу? Вирішила зірвати вечірку та вкрасти винагороду? — Чайльд ступив ближче, безцеремонно відмахуючи Паймон. Він підняв руку, кінчик водяного клинка завис прямо перед носом білявки. — Ти взагалі людина?

— А ти, передвіснику? — відповіла вона його ж монетою, витримуючи його погляд. Ці нервуючі очі та пусте лице тепер лякали більше, ніж будь-коли. Люмін нарешті зрозуміла, чому він так багато посміхався; без цієї посмішки він виглядав майже як примара. Але чому? Дівчина не була впевнена, щоб хотіла колись се з’ясувати.

— Цариця має великі плани на цей світ, якщо іноді доведеться забруднити руки, щоб виконати її волю, то так тому і бути.

— Великі плани? І що це за плани такі, конкретніше? Як страждання невинних людей взагалі можна називати, навіть віддалено, «великим»? — він сіпнувся, але майже непомітно. Якимось чином, але вона вдарила по-болючому?

Чайльд лише вдивлявся в неї. На якусь секунду їй здалося, що зараз він нападе. Переріже їй горло. Встромить клинка в серце. Як і належить чинити гарному військовому, який протистоїть ворогу, що підриває переконання.

Люмін могла здогадатися, що зараз відбувається в думках Чайльда, тому що вже стільки разів це бачила в інших нескінченних світах. Як тільки її походження було викрито, зміна в його відношенні сталася миттєво. Звісно, це вона в пориві емоцій першою наставила на нього меча, але не се є причиною.

Він гадав, що насправді значила її присутність у Тейваті. Вона — чужоземка. Неважливо, який вигляд маєш, як говориш чи що робиш, коли правда вибирається назовні, за тобою завжди будуть слідувати ці слова. Незнайома, прибулець, дивна. Що істота з іншого світу хотіла від цього? Від його світу. І чи могла вона стати на заваді його планам?

Дівчина втомилася постійно бути ворогом.

— Я просто хочу знайти свого брата, — нарешті мовила Люмін, вирішивши ризикнути та опустити меча. — Це все.

Знайти Ітера. А потім зникнути. Не оглядаючись, тому що вони ніколи так не робили. Рухалися й жили далі. Все може повернутися до того, як було раніше… так?

Він все ще роздумував над тим, щоб її вбити — ясно, як день. Але…

Парубок зітхнув, а потім повторив за нею. Напруга зникла, як і його клинок.

— А я хочу перемогти, — оголосив Чайльд. — Так, я фатуєць, але не всі ми з одного тіста. І, чесно? Я й сам не прихильник більшості з них, як і їх схем, — роздратований, він запустив пальці в своє руде волосся, ще більше його скуйовджуючи. Червона маска, яка до нього кріпилася, небезпечно нахилилася, майже падаючи, але парубок вчепився в неї сталевою хваткою, обережно поправляючи, наче вона була якоюсь медаллю честі. — Але не зважаючи на наші дії, всі ми віримо в те, що робить Цариця. Майбутнє, якого вона бажає, здійсниться.

— Отже, мета виправдовує засоби — це ти хочеш сказати?

— Що я намагаюся сказати, так те, що я непогана людина… Ладно, можливо, я свого роду й поганий, але тут я не для того, щоб ставити тобі палиці в колеса. Тарталья з Фатуї я чи ні, на Селестії я просто, — він завагався, — я. Тож або ми спробуємо спрацюватися, або вилетимо з цього змагання раніше, ніж воно почнеться, — парубок майнув поглядом по її зап’ястю. — Тому що вибору маємо не так вже й багато, чи не так?

Неважливо, як сильно вона ненавиділа це визнавати, він мав рацію. Дівчина стиснула татуювання іншою долонею. Вони тут застрягли. Хоч би що, та цей зв’язок між їхніми душами не дозволить їм так просто піти геть.

Але навіть якби, гіпотетично, вона погодилася визнати його слова щодо Фатуї за правду, одна велика проблема все ж залишалася, яка і створювала між ними прірву.

— Ти хочеш перемогти, — Люмін зібрала всю свою хоробрість, вчепивши руки в боки, піднявши цю тему. — Як і я хочу перемогти теж. І в нас є тільки одне бажання.

— Тоді давай поборемося за нього в кінці всього, — заусміхався Чайльд.

— Що?! — Паймон вражено вигукнула.

— Ми об’єднаємося, переможемо інших, а потім влаштуємо фінальний поєдинок один-на-один, щоб вирішити, кому дістанеться бажання. Просто, еге ж?

…

Люмін відібрало дар мови. Він ж це не серйозно, так? Але судячи з його посмішки, він не жартував (за іронією долі, побачивши цю тривожну посмішку, дівчина трохи заспокоїлася; усміхнений Чайльд зрештою був звичайним простим Чайльдом). Ну, якщо подумати…

Безумовно, такий результат подій звучав без перебільшення божевільно, але з іншого боку, вона не могла заперечувати, наскільки подібне спрощення вирішувало більшість їхніх поточних проблем.

— Це… так, просто, — гучно визнала Люмін, майже здивована власними словами. Пограти трохи в тутешню, виграти змагання, надрати Чайльду дупу, отримати змогу виконати бажання. Звісно. Це не здавалося таким вже й складним, вірно?

Чому вона не подумала про це сама?

— Ви не можете навіть думати про це, — Паймон розлютилася. — Відбір зовсім не так працює!

— Ну, а тепер працює, — вирішила Люмін, витягуючи руку. — Я не буду тобі перешкоджати, поки твої дії пов’язані зі змаганням, але й також не буду просто стояти осторонь та спостерігати за тим, як ти робиш щось, що суперечить моїм принципам. Якщо приймаєш ці умови, то ми можемо принаймні спробувати співпрацювати.

Він потиснув її руку без зайвих вагань.

Іронічно, наскільки добре їхні з’єднані долоні лягли одна в одну — рукавичка на руці Люмін закривала майже всю долоню, але пальці відкриті, у Чайльда ж рукавичка ховала пальці, але тильна сторона залишалася оголеною — як дві частини пазла. А ще вони щойно домовилися, що цими ж руками вони колись візьмуть зброю та спробують вбити одна одного, коли прийде час.

— Домовилися.

«Сподіваюся, що щойно уклала угоду не з дияволом», Люмін усередині зітхнула.

— Ви двоє просто ненормальні.

І Паймон мала рацію.

*~*~*

Довше в тій підземній кімнаті вони не залишалися. Паймон, заморена від нещодавньої ситуації, просто швидко розповіла їм про все змагання, наказала прямувати на захід та розчинилася в повітрі, оголосивши, що має ще відвідати й інші пари, а ще, що розмова з Чайльдом та Люмін доставляє їй головного болю.

Дорікнути за це їй було важко.

На полегшення Люмін, вибратися на поверхню вони змогли на диво легко (більше ніякого спотикання в темряві) — вони просто увійшли в кулястий синій портал, який зробила для них маленька ельфійка і пуф, привіт сонце та лілії.

Галявина виглядала так, наче хтось повернув час назад. Квіти, які раніше були розтоптані та подрібнені на шматки їхньою сутичкою та спробами знайти підземний хід, цвіли так рясно, наче нічого й не відбувалося, цілі та міцні. На землі навіть не залишилися сліди від їхніх ніг; хтось міг би подумати, що пара ніколи й не була тут, їхню присутність повністю стерли.

Чи справді так легко було стерти чиєсь життя, їхні бажання та негаразди, з лиця землі?

Селестія мала власні правила. Вони розуміли це на якомусь підсвідомому рівні, але побачивши галявину в її первозданному вигляді на власні очі — це наче змусило отямитися. Наче підштовхнуло їх до того, щоб вони нарешті це усвідомили. І вперше значення сих чотирьох слів насправді налякало. Цей летючий острів був володінням богів, місце, над яким істоти з неосяжною силою мали абсолютний контроль. Кожне деревце, кожен кущик, кожна травинка, навіть найтонкіша, росли й цвіли тут тільки тому, що таким було їхнє бажання та примха.

Цього разу боги повернули до життя мертві рослини. Але яким буде їхній наступний хід? Що, якщо вони вийдуть з себе?

Поки йшли на захід, в обох спрацював інстинкт самозбереження, тому вони трималися якомога ближче одна одного. Просто на всяк випадок знаходилися на відстані витягнутої руки. Тому що Чайльд та Люмін зрозуміли ще дещо: неважливо, що вони одна про одного думали, яке мали минуле, відданості чи цілі, тут, змушені чи ні, вони були союзниками. А мати когось надійного, на кого можна покластися часто ставало вирішальним в моменти між життям та смертю.

Раніше Паймон підтвердила їхні підозри: сі узи створені для того, щоб завдавати болю, якщо пара надто сильно відійде одна від одного — це щоб запобігти самостійним учинкам та змусити їх співпрацювати. Цього Відбір вимагав беззаперечно: поєднані зусилля двох людей. Чому вони так зациклилися на цьому правилі? Ніхто насправді не знав, а Паймон легко ухилилася від відповіді на будь-які небажані запитання. В певному сенсі це було приголомшливо. Стільки неймовірних, навіть романтичних легенд та казок ходили світом про це змагання, передавалися з вуст у вуста, від одного покоління наступному, і менше ніж за день, проведений на Селестії, вже можна сказати, що більшість з них брехня повна. Надто всі довірилися таким надійним джерелам інформації як багатовікові усні розповіді, черпаючи з них знання.

Коли почало сутеніти, Чайльд та Люмін нарешті визнали, що втомилися та вирішили влаштувати табір біля доріжки, яка вела в ліс — сонце сідало прямо за ним, оманливо підбадьорюючи сих двох рухатися далі. Однак, вони не знали, чим саме є їхнє місце призначення та коли вони туди дістануться, «йдіть на захід» звучало доволі розпливчасто, щоб визначити відстань. Це значило, що треба йти туди годинами? Чи днями? Паймон цього не пояснила, тому мандрівку в на вигляд темний ліс прийшлося тимчасово відкласти. Обидва погодилися з тим, що краще відпочити, поки вони ще мають на це час, тому що ніхто не міг передбачити, що підготує їм наступний день.

Тому час влаштовувати табір.

Ну, під «табором» малося на увазі розвести вогонь та всістися навколо нього на твердій землі в ніяковій тиші, поїдаючи яблука, які вони знайшли по дорозі.

Зрештою Чайльд запропонував вполювати щось на вечерю, на що Люмін з вдячністю погодилася.

Допоки вона не побачила, як він орудує луком.

На щастя, їм не довелося ризикувати, заходячи надто далеко в цей моторошний ліс, швидко натрапивши на першого дикого кролика. Боги явно не бажали, щоб вони голодували, але судячи зі стійки Чайльда, коли він тримав лук, вірогідність залишитися без нормальної вечері все ж існувала.

— Ну і що ти робиш? — запитала Люмін, підходячи ближче. Узи змусили її скласти йому компанію, але до цього моменту вона намагалася знаходитися позаду та не втручатися в стеження за здобиччю. Однак цього разу вона відчула сильну необхідність заговорити.

— Намагаюся спіймати нам вечерю?

Згорблена спина, опущений лікоть, перекошений лук. Картина маслом під назвою «катастрофа».

— А не можеш, не знаю, просто кинути в нього водяний кинджал чи щось інше?

— Навіщо? — запитав щиро здивований Чайльд, опустивши лук та повернувшись до неї.

Вона відразу вдарила його по спині.

— Не відволікайся, а то ми втратимо його!

Парубок хмикнув, але послухався та знову прицілився.

— Яблука замало, гм-м-м?

— Дівчатам теж треба їсти, — буркнула Люмін, а її щоки зрадницьки зарум’янилися. Ні! Він не змусить її почуватися засоромлено через ведення здорового способу життя. Тільки через її труп! — Звідки мені було знати, що мене викрадуть! Я вирішила не вечеряти перед сном, плануючи щось купити наступного дня, коли дістануся міста. Я чула, що за медове м’ясо в Мондстадті можна і вмерти! — ладно, може її спосіб життя не такий вже і здоровий… але все ж!

— Знаєш, не добре пропускати прийоми їжі, — прокоментував він, налаштовуючи лук. «Яка зухвалість!» До того ж, о всевишні боги (чи доречно так казати, враховуючи, що вони тепер самі були доволі «високо»?), цей хлопець настільки невміло орудував луком, що за цим боляче було спостерігати. «Прощавай, вечеря. Було приємно про тебе помріяти».

Чайльд натягнув тятиву. Затамував подих. Випустив стрілу, яка з різким свистом пролетіла в повітрі та з гучним стуком врізалася в ціль: велику ялицю, приблизно метром вище за кролика.

— Ось чому я казала тобі використати щось інше! — Люмін стрибнула прямо в кущі, переслідуючи здобич, яка миттєво втекла, але маленький негідник, підбадьорений невдалою зустріччю зі смертю, рішуче давав драпака, не даючи себе спіймати.

— Ну добре, можливо володіння луком не зовсім є моєю сильною стороною, — фатуєць попрямував за нею, — але ось чому мені потрібно більше з ним практикуватися, — його високий зріст хоча б на цей раз зіграв проти нього: всі гілки, які низько висіли, сповільнювали пересування парубка.

«Один бал команді низьких, ти, нещасне виправдання лучника!» Люмін смакувала його страждання, швидко віддаляючись від нього.

— Можеш тренуватися, скільки влізе! Але тільки не тоді, коли ми намагаємося не померти з голоду!

— Не будь такою… — гілка, яку вона щойно відсунула в бік, а потім відпустила, ідеально врізалася йому в лице, — …драматичною.

Проігнорувавши передвісника, білявка зробила ще один крок та вибігла на галявину. Кролик стояв прямо в її центрі, задерши носа та глумливо глузуючи з їхніх марних зусиль. Ну це ненадовго. Величезні відкриті простори були її сильною стороною. Дівчина кинулася вперед, прикликаючи меча. Вітер слідував за нею, додаючи їй швидкості. М’ясо вже майже було в Люмін під рукою. Вона замахнулася!

І тут в кролика потрапила стріла, негайно збиваючи його з ніг. Люмін відразу зупинилася й інстинктивно відстрибнула назад, стаючи в стійку для захисту.

Стріла прилетіла не позаду неї, значить, це стріляв не її напарник. Вона прилетіла спереду.

За лічені секунди Чайльд опинився біля Люмін, направивши лук на кущі. Дівчина випростала іншу руку вперед, готова в будь-який момент прикликати вітер та захистити їх обох, якщо буде потрібно.

Вони вичікували. Секунди минали.

В повітрі змахнули крила.

— Міледі, здається, ви його впіймали.