Приховані почуття

Вони будували пліт.

Який не виявився повною катастрофою — він уже мав пристойну на вигляд широку палубу, щоглу та стропи*, якими вони будуть підіймати вітрила.

Якби хтось колись сказав Люмін, що вона будуватиме човен (вперше за її довге життя; до цього вона просто завжди перелітала через водяні перешкоди) на острові, що ширяє в небесах — а це точно не те місце, яке зазвичай асоціюється з морем — вона напевно б розсміялася їм у лице.

Вона бачила і вже мала якийсь досвід у дивацтвах, але це і поруч не стояло.

Дівчина глянула на табір, який вони досі розділяли з Моною і Скарамуччою. Незважаючи на суперництво, жоден з четвірки не відчував потреби у драматичних деклараціях війни. А що б це змінило? Тож все залишилося, як і було — вони їли разом, пили чай разом (на превелике невдоволення Скари, який окреслив це «паразитуванням його запасів») і спали біля одного вогнища.

Наразі два чаклуна схилилися над малюнком на піску (напевно малюнком, звідти, де стояла Люмін, неможливо було розгледіти, що там було), голосно сперечаючись… як і зазвичай. Минуло чотири дні, однак вони зовсім ніяк не просунулися в будівництві.

— Поки, здається, перевага за нами, — прокоментувала дівчина, позбавляючи сосну непотрібних гілок. Працювати без допомоги ока Бога — заняття повільне та тяжке. Чайльд, тримаючи в руці іншу сокиру, витер чоло. Погода була справді спекотною, настільки, що навіть знявши піджак і засукавши рукава, парубок все одно сильно пітнів. Люмін не хотіла зізнаватися в цьому, однак, відколи вони сюди прибули, щось у його рухах її непокоїло. Складно сказати, з чим зіштовхнувся Передвісник під час попереднього випробування; на перший погляд здавалося, що з ним все цілком добре, але щоб там не було, воно явно і безсумнівно погано вплинуло на парубка.

І все ж Люмі не була дурною, щоб змушувати його відпочивати — він все одно б не послухався.

— Курдупель може і виглядає, як книжковий черв, але він, з того, що я знаю, виріс в Іназумі — країні, розташованій на острові. У нього в крові мореплавання.

— Справді? — несподівана новина. — Чи всі Передвісники такі різнобічні?

— А що? Хочеш приєднатися до Фатуї? — посміхнувся Чайльд. — З твоїми здібностями ти пречудово б вписалася, маю сказати.

Люмін вигнула брову із сумнівним виглядом.

— Ага, ні, дякую.

Він лише розсміявся, очікуючи на таку відповідь.

— Ну, варто було спробувати. Але якщо чесно, хіба не думаєш, що з нас вийшла гарна команда? Я був би не проти співпрацювати з тобою і далі, навіть після закінчення всього цього на Селестії.

Складно було заперечити, бо навдивовижу з них дійсно вийшла гарна команда. І чомусь це її неймовірно сильно роздратувало.

— Якщо хочеш мати компанію, просто попроси Скарамуччу, оскільки ви, хлопці, такі добрі друзі, — зрештою, якби дружба визначалася тим, наскільки хочеться зарядити кулак в лице іншій людині, вони б вже вважалися найкращими друзяками.

— Дуже смішно, — пробурмотів він, повертаючись до зрубування ще одного дерева.

Люмін гмикнула. Випроставшись, підняла руки і потягнулася. Спина з болем запротестувала проти таких різких дій. Дмухнув ніжний вітерець, пестячи її тіло. Фізична праця явно була не на початку списку того, чого вона очікувала від турніру, однак, як вона вже зрозуміла, Відбір повністю складався саме з неочікуваних випробувань. І ті, хто вміють пристосовуватися, переможуть.

— Чому він взагалі тобі так не подобається? — їй справді було цікаво. — Хіба ви не обидва належите до Фатуї?

— Це так не працює, —  сокира вдарила по дереву з гучним ударом. — Єдине, що члени Фатуї мають спільного, так відданість Цариці. Не беручи до уваги піхотинців, у кожного Передвісника є власні амбіції та плани, і, повір, тобі не захочеться стати на їхньому шляху.

Вона схрестила руки. Колись люди боялися ставати на її шляху.

— Ну, я стала на твоєму шляху і досі дихаю.

Рука Чайльда завмерла. Він повернувся до неї з хижим блиском в очах.

— Тільки тому, що я тобі дозволив.

Люмі вела себе глупо. І чудово розуміла, що навмисно грає з вогнем, але…

— Якщо це допомагає тобі спокійно спати, — вона просто не змогла стриматися.

Передвісник спокійно прийняв виклик, наблизившись з лукавою посмішкою.

— Тобі не захочеться перетинати цю межу, панянко. За нею ховається небезпека, — але вся його поведінка кричала про зворотне, наче він запрошував її продовжувати.

— Ми ж ніколи так і не билися, хіба ні? То може у небезпеці знаходишся саме ти? — вона підняла підборіддя, прямо подивившись йому у вічі, відмовляючись відступати.

Повітря мало не заіскрилося від напруги, проте… це не було неприємно. Якраз навпаки, це було… захоплююче. Кров несамовито завирувала, дихання збилося. Як і його. Чайльд глитнув, вена на його шиї пульсувала в такт серцю, що запалилося.

Перебування поруч мало заспокоювати, саме такими задумувалися узи.

Зараз в них нічого від спокійності не було.

Щось змінилося між ними, відколи вони повернулися з останнього випробування. Вони почали ставати трохи ближче один до одного, почали трошки сильніше хвилюватися одне за одного. Тіснили на стіни, що їх розділяли, з більшою безрозсудністю. Вони пройшли лише тому, що у найважливішу мить обрали довіритися. Поставивши на кін свої життя. Як саме треба ставитися до когось після усвідомлення, що один невірний крок з вашого боку міг його вбити? І знаючи це, сей хтось все одно віддав свою долю у ваші руки?

Вони були друзями. Вона по-справжньому хотіла, щоб вони ними були. Однак водночас з цим Люмін глибоко всередині відчувала, що це її зовсім не влаштовувало.

Її рука затремтіла, вона навіть не була впевнена, що хотіла зробити. Потягнутися за мечем? …чи дечим іншим?

Перш ніж Люмін змогла вирішити, оглушливий удар струс повітря. Звук падаючих одне за одним дерев. Їхні голови повернулися в тому напрямку.

— Якого біса? — Передвісник нахмурився, побачивши, як його колега-фатуєць одним рівним швидким рухом руки послав в ліс інше електризоване лезо, зрубуючи ним все на своєму шляху.

Виглядало так, наче тут щойно пройшло стихійне лихо величезних масштабів.

— Ти з глузду з’їхав? — спантеличено спитала Люмін, коли вони підійшли до іншої пари. — Хтозна, що вони зроблять з тобою за порушення правил.

Скарамучча театрально зітхнув. Драматизм напевно був у нього в крові, як і мореплавання.

— Ось чому я ненавиджу мати справу з бевзями.

Помітивши, що парубок зараз почне просторікувати, швидко втрутилася Мона.

— Ми не порушуємо жодних правил. Паймон сказала «перетнути озеро без використання Очей Бога» — тож, формально, ми ще не перетинаємо озеро, а використовуємо сили лише для того, щоб побудувати човен.

…..

….

…

У Чайльда і Люмін відвисли щелепи.

Лазівка. Ось до чого прийшли два чаклуна після довгих годин нестерпного сперечання.

— Це… — правда. Люмі так сильно захотілося вдарити себе по голові. Все було так само, як і під час першого випробування: розгадка весь час полягала в читанні між рядків, а вони якимось чином упустили це, досі замислені одкровеннями попереднього тесту.

Ось що стається, коли дозволяєш відволікаючим факторам займати розум.

— Не можу повірити, що ми так схибили, — застогнала дівчина, стомлено прикриваючи очі, визнаючи поразку.

Рудоволосий Передвісник скуйовдив собі волосся.

— Ну, принаймні у нас була цікавенька розминка, еге ж?

*~*~*

Сонце вже давно сховалося за небокраєм.

Люмін сиділа за валуном на краю озера, прихована від очей.

Кожен вечір був однаковісіньким. Підтримувати собі настрій впродовж дня було не так складно, але з появою місяця на нічному небі вона починала занурюватися в себе. Найчастіше повертаючись до тієї розмови з Дайном; стільки думок і почуттів виникло, в яких треба було розібратися.

«Тільки подумати, що він живий… Проживши століття на самоті.»

Чи станеться таке і з нею? Якщо вона не знайде Ітера, то проминуть роки, світ і люди навколо зміняться, а вона залишиться такою самою — застигнутою в часі, самотньою, без нічого, окрім спогадів про те, як це — мати когось поруч, хто розуміє прокляття довголіття. І навіть якщо вона якось возз’єднається з Дайнслейфом, це не буде тим самим. Ітер був особливим. Її братом, її дзеркалом, частиною неї. Буття дорожче за будь-що і за будь-кого.

«Хто я без нього?»

— А, ось ти де, товаришко! — з-за валуна вискочив Чайльд.

Люмін насупилася.

— Ти такий настирливий.

Один і той самий сценарій повторювався щодня. Шукаючи усамітнення, вона ховалася в якомусь непримітному місці, і йому, з дратівливою точністю, вдавалося знаходити її кожного разу.

Не чекаючи запрошення, парубок присів. Торкнулися їхні плечі.

Гладь озера тихенько розпливалася хвилями. Якщо не згадувати про майбутнє змагання, це місце було не таким вже й поганим. Таке умиротворене і затишне.

— Хочеш про це поговорити? — спитав Чайльд, не відриваючи очей від небокраю. Вона очікувала на звичні жарти і піддражнювання, але після чотирьох днів такого підходу (що, треба уточнити, ні до чого не призвело) , Передвісник нарешті вирішив відмовитися від удавань і змінити тактику.

На нещастя для нього, Люмі не поділяла його думки.

— А я виглядаю так, наче хочу говорити? — ховання від усіх хіба не сприймалося достатнім сигналом?

— Ну ж бо, будь хорошою дівчинкою і дослухайся до психологів-духів. Адже саме через те, що ми відмовлялися спілкуватися, нас і затягнуло в те безладне туманне випробування, — «ну, так, але…» — Отже? Що таке?

Проблема ось в чому: Люмі і сама точно не знала. Хороший бій на мечах і декілька підбадьорливих слів явно допомогли; однак це не вирішило усіх її проблем, не змінило її. На справжнє зцілення потрібен час.

— Не кажи, що тепер сумуєш за тим твоїм лицарем, коли дізналася, що він досі живий? — запитав він, здавалося, безтурботно, граючись з мушлею. Вона мала гарний відтінок блакиті.

— Я вже казала, що все не так, — запитання чомусь роздратувало дівчину.

Вона нахилилася вперед, обіймаючи коліна. Якщо чомусь її знайомство з Дайном і навчило, так тому, як не будувати стосунки. Коли ставалося щось важливе, вона тримала його на відстані витягнутої руки. Думаючи, що так буде краще для нього, безпечніше для неї. І тільки гляньте, куди це їх привело.

«Чи зможете ви довіритися?» У голові Люмін знову пролунав цей голос. Останнім часом вона часто його чула. І, чесно кажучи, ось через що виникли її сумніви та невпевненість. Довіритися ще один раз.

«Ти вже це робила і все вийшло», прошепотіла частина неї. «Шляху назад не буде, як тільки зробиш це знову», заперечила інша.

Чи можна їй так ризикнути? Чи варте воно того? Почати хоча б раз з чистого аркуша? Чистішого принаймні.

«А!»

Раптом вона дещо усвідомила.

Тоді вона цього не розуміла. Дайн сказав: хай що станеться, хай хто переможе у їхній дуелі, вона «помре». І, як і завжди, лицар виявився правим. Настав час попрощатися з тією Люмін, яка залишала прийняття рішень на Ітера, яка бажала змінитися, але боялася у щось вв’язуватися. Яка в першу чергу обирала захищати себе, а не ризикувати і відкриватися.

Настав час нарешті навчитися довіряти.

Вона закусила губу, повернулася до напарника. В її очах засяяла тверда рішучість, наче розтоплене золото.

— Дайнслейф з Каенрі’аху, — випалила дівчина, не даючи собі шансу на передумати.

— Гм-м? — однак Чайльд не здався збентеженим цією заявою. — То він типу як той лицар з Мондстадту, га?

Вона кліпнула. «Заждіть, що?»

— В Мондстадті є хтось з Каенрі’аху? — такого почути вона не очікувала. Зовсім ні.

— Схоже, що дехто з тієї купки Фавоніусу є нащадком уцілілих з Каенрі’аху, хоча деталі мені не відомі. Дотторе напевно б більше знав, але чесно? Я б не радив з ним зближуватися. Навіть самі Передвісники вважають, що його краще за будь-яку ціну уникати. Краще просто знайти самого цього хлопця з Фавоніуса.

— Нащадок, хах? — це багато чого пояснювало. А ще було такою гарною потенційною відмовкою. Вона досі могла відступити, залишити все як є… Люмін стиснула кулаки. — Це не те, що я мала на увазі. Я зустріла Дайнслейфа в Каенрі’аху, справжньому Каенрі’аху. У країні в серці землі, — пауза. — П’ять сотень років тому.

Ось. Правда. Більше не прихована.

Що тепер?

…

У Чайльда широко розплющилися очі, наче в сповільненій зйомці; розімкнулися вуста.

Його мозок намагався переварити нею сказане. Намагався осягнути ці божевільні слова. Не те щоб йому добре це вдавалося.

— П’ять сот… Що? — гаразд, оце вже більш-менш та реакція, на яку очікувала Люмі. Принаймні він не відразу ж втік, вірно?

— Я прибула у цей світ століття тому, прожила війну, що його змінила і під час цього втратила брата. Тепер намагаюся його повернути. Ось така правда, — часткова. Але сьогодні вона могла поділитися з ним лише цим. Навіть якщо і так, це заклало початок.

Передвісник закрив рота, на мить втративши дар мови. Небезпідставно.

— Чекай, то… Тобі типу п’ятсот років чи що?

— Скоріше тисяча сімсот, плюс-мінус, — зніяковіло визнала Люмі. Після тисячного дня народження подальше рахування здавалося дещо безглуздим.

Це зізнання вразило парубка навіть сильніше.

Чайльд прикрив рота рукою і відвернувся. Вп’явся поглядом у воду. Було б добре, якби озеро підказало йому, що робити далі. На жаль світ настільки зручно не працював. Більшість проблем приходилося вирішувати самотужки.

Люмі опустила очі.

Парубку, зі зрозумілих причин, було складно все це переварити. Вона, без попередження, ось так скинула на нього все це, звісно, що він розгубився! «Дурепа, дурепа, дурепа!» подумки лаяла себе дівчина. Що він скаже, коли нарешті осягне сю інформацію? Який вибір зробить?

Невже почати з чистого листа все ж було помилкою?

— Чайльд… — почала Люмін, не впевнена, що хотіла сказати. Вибачитися? Але за що? Що бодай раз у житті була самою собою?

— Аякс, — раптом перервав він, наче точним ударом меча. Все стихло, навіть цикади вдалині.

Здивована, вона насупилася, не розуміючи.

— Що?

Хтось міг пожартувати, що вони помінялися місцями, оскільки Передвісник більше не виглядав таким розгубленим, сумніви розсіялися, наче ранковий туман. Тепер він відображав її недавню рішучість.

— Аякс, — повторив він і зустрівся з нею очима. Такими чистими і блакитними. — Це моє справжнє ім’я. Ти ж не думала, що мене насправді звуть Чайльдом? Мої батьки не настільки дивні, — гмикнув він, зніяковіло почухавши шию. — Але не багато людей його знають, тому я був би вдячним, якби ти використовувала його тільки, коли ми наодинці.

«Справжнє ім’я».

— Якщо не хочеш, щоб інші знали, чому розповів мені?

— Я досі намагаюся збагнути те, що ти щойно сказала, але… ти поділилася зі мною таємницею, коли не повинна була. Здавалося справедливим поділитися чимось натомість, — знизав плечима парубок.

Ділитися секретом за секрет… невже це справді було так просто? Віддавати, отримувати. Бути на рівних. Сподіватися, вірити і зрештою не розчаровуватися.

«Аякс…» Якимось чином йому воно дуже пасувало. Чайльд, Тарталья — всі ці прізвиська були частиною нього. Примхливий привабливий Передвісник, загартований у боях воїн. Але його справжнє ім’я охоплювало все це і додавало набагато більшого.

— Аякс, — тихо вимовила вона, пробуючи, як воно відчувається на язиці, як смакує на вустах.

Це здавалося правильним. Ніби загублена частинка пазла, що врешті стала на своє місце.

У Чайльда потемніли очі. Місячне сяйво осяювало пару, майже був повний місяць. Він повільно підняв руку, що вперше була без рукавички. Люмі застигла. Провівши лінію її обличчя, він поклав долоню їй на щоку. Мозолисті пальці, але які ніжні.

— Промов знову, — прошепотів він, зачарований незрозумілою силою. Її дихання збилося.

— Аякс, — підкорилася вона, загіпнотизована його очима, спіймана, не в змозі відірватися. Тонучи в тьмяно-темному океані, дозволяючи цьому статися. Це небезпечно. Чудовисько в його глибинах очікувало пожерти її. Однак так приваблююче. Воно її манило.

Лише на дещицю вони схилилися…

— Лю-юмі-і-ін! Сьогодні твоя черга готувати вечерю! — клик Мони сколихнув озеро. — Мені потрібно з’їсти щось смачненьке, особливо після вчорашньої вечері, яку Скара посмів назвати їжею.

— Твій смак селючки просто не може оцінити тонкощі моїх кулінарних здібностей, — додав голос, повний нарікання.

— Тобі пощастило, що ти заможний, інакше ти б вже давно помер від голоду.

— Хто б казав, убога відьма.

Обидва різко відсахнулися, прийшовши до тями, непередбачені чари, що їх зв’язували, розсіялися в ночі. Рука Чайльда впала, але не без деякого небажання. Сперечання іншої пари все ще порушувало спокійний настрій вечора.

Люмін, раптом спалахнувши і засоромившись, скочила на ноги.

— М-мені краще піти, інакше нам знову прийдеться страждати від ще однієї експериментальної вечері, — пробелькотіла вона незв’язне виправдання. Не маючи змоги зустрітися з ним очима і не тратячи більше не секунди, квапливо кинулася до табору. Щоки вкрилися гарним рум’янцем.

Передвісник споглядав, як вона йде. І не міг не помітити, як виблискувало в її золотавому волоссі місячне сяйво, як прекрасно, ніби не з цього світу це виглядало. Коли дівчина нарешті зникла з поля його зору, він сперся об валун і заплющив очі з тяжким зітханням.

«Що в біса це було?» Вперше у житті Передвіснику захотілося вдарити себе по обличчю. Сильно.

А потім з усіх сил він жбурнув блакитну мушлю, яку досі міцно стискав у долоні, в озеро. Вона булькнула у воду з гучним сплеском і зникла в її темних глибинах.

Вони були друзями, напарниками, товаришами. Скільки всього залежало від цих відносин, від того, як добре вони можуть спрацюватися. Один невірний крок і все змагання може полетіти до біса. І незважаючи на все це…

Хмари затулили місяць.

Чайльд сховав обличчя в долонях, щоки палали, усвідомлення було надто жахливим, щоб його ігнорувати.

«Я намагався її поцілувати».

Раптова тьма, що накрила світ, проковтнула його цілком.

*~*~*

Вечеря не виявилася такою ніяковою, якою її уявляла Люмін. Поки готувала, вона міркувала що в дідька сталося між нею і Чайльдом. Чи чого не сталося. Ці думки призвели до кількох невеликих порізів під час чищення овочів і одного дуже неприємного опіку на правій руці, що тепер неприємно поколював. Принаймні страва вийшла доброю.

Чайльд вернувся до табору, наче нічого і не було — присів поруч із нею, почав жартувати над Скарою та навіть попросив добавки супу; через останнє Люмі, можливо, зовсім трішечки і запишалася. І ця нормальність його поведінки заспокоїла і її (вона прикинулася, що не помітила, як його рука лише на мить здригнулася, коли вона подала йому тарілку, а їхні пальці випадково торкнулися). До кінця вечора вона вже сміялася разом з рештою групи, слухаючи, як Мона ділиться історіями про дивакуватих клієнтів, що бажали дізнатися свою долю, як Скарамучча кожного разу намагався піддати сумніву її роботу.

З якоїсь причини чаклунка не була цьому проти, беручи участь в дебатах щодо ідеології з ентузіазмом і пристрастю. Астрологиня і Передвісник якимось чином куди краще підходили одне одному, ніж могло здатися на перший погляд.

І ось так скінчився четвертий день: насолоджуючись вечором біля багаття, схожими на групку друзів. Чайльд час від часу скиглив, що сидіти так було б краще з вогняною водою під рукою.

Наступного ранку їх навістила Паймон, як і було обіцяно.

— Овва! — вигукнула вона, милуючись двома човнами: одним майже закінченим і другим, що досі потребував доопрацювання, але вже мав досить професійний вигляд.

Ну, творіння Люмін і Чайльда більше походило все ж на пліт — десяток деревних колод, зв’язаних товстими мотузками у квадратну форму — але виглядало доволі великим і міцним. Не найгарніше, але могло добре послужити. Мало два весла, вітрило та конструкцію, схожу на намет, щоб захистити їх від можливого дощу чи сильного сонця.

З іншого боку, човен Скари і Мони дійсно був човном — з чепурним корпусом і одним великим вітрилом; мав схожість з тими, які часто використовують рибалки. Створений лише за один день за допомогою їхнього точного володіння очами Бога, він мав охайну обтічну форму, що свідчило про те, що він буде швидким і легким у керуванні.

— Паймон має визнати, Паймон не очікувала, що ви справитеся.

«Погоджуюся», закортіло Люмін сказати. Особливо враховуючи промах, коли вони будували пліт, використовуючи лише грубу силу (Скара явно очікував скинути на них цей поворот сюжету, коли вони майже з усім закінчать). Її руки вкрилися мозолями, пальці пульсували від заноз, а м’язи боліли в тих місцях, які вона навіть не підозрювала, що можуть боліти.

Люмі вважала себе витривалою, але трясця, як це втомлювало! Правду кажуть: без уміння і сила ні при чому. А буття натренованої мечниці не робить з тебе, наприклад, хорошої атлетки чи, в цьому випадку, суднобудівниці.

Людям справді було важко.

Мале чортеня зненацька вигулькнуло прямо перед її обличчям, неочікувано даючи Люмін щигля.

— Ай! — проскиглила дівчина. — А це за що?!

Паймон схрестила руки із забавним виразом обличчя. Це напевно мало показувати, як глибоко вона замислилася, але насправді виглядало так, наче в неї був запор.

Кутики губ Люмін здригнулися.

— Ти надто багато думаєш! — крихітка з тяжким зусиллям нарешті дійшла висновку, піднімаючи палець із задоволеним «ага!» — А ще ти зовсім не слухаєш Паймон!

Враховуючи, що вона поняття не мала, про що торочила ельфійка останні п’ять хвилин, спростувати звинувачення цього разу виявилося особливо важко…

Але маленька дівчинка здивувала її, раптом міняючись у поведінці. Ще раз близько підлетівши до Люмін, вона ніяково погладила білявку по голові.

— Ну-ну~ Не хвилюйся так сильно. Це все провина Рудого, еге ж? Паймон знала, що він та ще заноза, коли Паймон побачила на його обличчі ту лиховісну злодійську посмішку. Якщо він дістає тебе, лише скажи слово і Паймон миттю розбереться з ним цими двома руками! — для кращого ефекту чортеня потрясло своїми крихітними кулачками.

Вона зовсім не вміла лякати.

Але це не важливо. Люмін відчула, як у грудях розповзається тепло. І саме це мало значення. Адже незважаючи на те, що Паймон частково була суддею всього змагання, її підбадьорення прозвучало щирим.

Вже не вперше Люмі подумала, що було б весело подорожувати в її компанії.

Менш самотньо.

В іншому житті вони б склали гарну команду: мандрівниця і провідниця.

— Гаразд, я запам’ятаю.

— Краще дійсно запам’ятай! — вишкірилася фея. Між ними виник неочікуваний зв’язок.

А Скарамучча, звісно, мав зруйнувати момент.

— Хіба не це кличуть фаворитизмом?

— Гей, не використовуй складні слова проти Паймон! — малеча закружляла, вмить роздратувавшись.

— А нас погладити по голові? — поглумився парубок.

— Паймон не гладить по голові задарма! І особливо не сковзкого слизького фатуйця в… в… — в неї мозок мало не вибухнув, поки вона підшукувала відповідну образу, — в непристойному одязі!! Люмі ж хороша, тому і заслужила.

— Непристойному? — Передвісник кліпнув і розгублено на себе глянув. — Як оце може вважатися непристойним?

Цього разу чортеня не вагалося. Впевнено витягнувши палець, вказало на парубкові ноги.

— У тебе неприкриті коліна, збоченцю! Це майже сексуальне домагання.

— Кого?! — вибухнув Скарамучча з червоним лицем.

— Мене! — випалила малеча. — Ти не береш до уваги чисте вразливе серце Паймон! І не соромно тобі так сексуалізувати неповнолітніх!

— Мені двадцять вісім!

— Ну, по вигляду й не скажеш.

— Гей, ти, летюча мавпа, — зашипів крізь стиснуті зуби парубок. — Ти щойно назвала мене коротуном?

На цьому моменті Чайльд вже не зміг стримуватися.

Парубок весело зареготав, але помахав групці.

— О ні, не зважайте на мене, прошу, продовжуйте.

Мона зі свого боку тихенько захихотіла, проте писнула, коли її напарник крутнувся на підборах, схопив її за руку і потягнув до їхнього човна.

— Ворушися, ми тут не зостаємося, дурість може бути заразна, — пробурчав він на прощання, тупаючи геть.

Паймон, вперши руки в боки, повернулася назад до Люмін. Підступна самовдоволена посмішка могла значити лише одне: все пройшло за планом малого дияволеня.

— Бачиш? Нема чого хвилюватися. Навіть Паймон може перемогти цього хлопця, — проголосила ельфійка.

Але цього разу вона точно заслуговувала на похвалу.

— Точно можеш, — Чайльд лагідно скуйовдив їй волосся. — Відшукай мене, якщо колись опинишся в Сніговій. За таке шоу я куплю тобі все, що захочеш.

— Справді?! — в неї засяяли очі. — Тоді вечерю! Шведський стіл із найсмачнішими стравами, які тільки можна уявити, лише для Паймон!

Передвісник пирхнув.

— Домовилися.

*~*~*

Паймон щезла пізнім пообіддям, запаморочлива і сита (їхня провізія суттєво зменшилася). Коли вони додали останні штрихи, два човна були офіційно завершені і готові до відплиття. Тепер залишилося лише зібрати припаси — вони поняття не мали, наскільки затягнеться подорож озером, особливо враховуючи, що це був Тест Витривалості, тож краще перестрахуватися, ніж потім жаліти, і підготуватися.

Наступного дня дівчата вирішили позбирати їжу в лісі. Він був багатий на гриби, трави, дикі овочі, фрукти і малих звірів, чим неодмінно годував їх з тих пір, як вони сюди прибули. І зараз йому потрібно ще раз благословити їх їжею.

Чайльд і Скарамучча, звісно, не надто були щасливі, що Люмі й Мона обрали об’єднати сили, враховуючи їхній статус «ворогів», але дівчини відразу ж проігнорували своїх напарників та пішли насолоджуватися цією рідкісною прогулянкою лише в дівочій компанії.

Вони однозначно цього потребували, після того, як кожнісінького дня приходилося мати справу з двома Передвісниками, які постійно були в секундах від того, щоб розпочати бій на смерть. Ну, якщо вони хотіли нарешті привести погрози в дію, тепер мали усі можливості в світі, щоб це зробити.

Хоча Люмін була доволі впевненою, що вони так не вчинять. Аякс і Скара були докорінно різними, їхні цінності, цілі, погляди на життя призводили до частих словесних перепалок, але між ними не було справжньої ненависті, хай як сильно бовдури це стверджували. Але суперництво? Це вже зовсім інша історія.

— Моно, коли ти зрозуміла, що хочеш бути астрологинею? — зненацька випалила Люмі, збираючи дикі ягоди в плетену корзинку, яку вона знайшла в «чарівному наметі», як вони пізніше стали його кликати.

Чаклунка завмерла у русі, спантеличена запитанням. Здивована ворожка — це точно рідкісне явище.

— Чому питаєш?

— Ти єдина нормальна тут людина, зі звичайною роботою і чіткими прагненнями, — Люмін повернулася до нею з усмішкою.

— Зрозуміла, — пирхнула Мона. Враховуючи, що решта їхньої групки складалася з потойбічної Мандрівниці і двох божевільних Передвісників, вона напевно була найбільш нормальною.

— Якщо чесно, останнім часом багато чого сталося, — зніяковіло почала Люмін. — А всього декілька днів тому я ніколи і не думала про це, але… Мені нарешті хочеться зрозуміти, хто я, ким хочу бути, що хочу робити… Раніше мені було все одно, тому що я думала, що Тейват лише ще одна зупинка в моїй подорожі, проте зараз… — вони знизала плечима.

— Тепер ти не проти залишитися?

— Так. Ні, — білявка похитала головою. — Не знаю. Але це неважливо. Я хочу дізнатися про все це для себе. Я хочу… рухатися далі. Просто не знаю звідки і як почати.

Відьма вперла руки в стегна.

— І тому ти вирішила проконсультуватися з найкращою астрологинею в усьому Тейваті. Найчудовіший вибір! — однак вона швидко розгубила запал. — …хотіла я б сказати, але твоя доля, як і завжди, затьмарена, тож я насправді не можу поділитися своєю професійною думкою.

— А.

— Проте! — Мона підняла палець. — Я можу поділитися дружньою порадою. На жаль, це не буде щось нове і дехто вже випередив мене, але слухай, і слухай уважно, — вона вказала між насупленими бровами Люмі, — не хвилюйся так сильно!

Люмін простогнала.

— І ти туди ж.

— Ну, Паймон вперше сказала дещо влучне, — астрологиня тицьнула дівчині в груди. — Ти постійно відволікаєшся, постійно розсіяна, кожного вечора кудись зникаєш похандрити, не кажучи вже про цю «о-бідна-я» ауру, що витає навколо тебе! Це вимотує! Не зрозумій мене неправильно, у кожного може бути поганий день чи тиждень, кожен може відчувати потребу у відпочинку, щоб розібратися зі своїми думками, проте відповіді на питання, що тебе турбують, не прийдуть просто тому, що ти годинами над ними думаєш. Якщо хочеш відшукати справжню себе, тобі потрібно відкритися, використати можливості, дослідити світ, зустрітися з іншими людьми, випробувати себе в різноманітних ситуаціях і, перш ніж ти це зрозумієш, усі частинки пазла самі собою стануть на місця.

— Все справді так просто? — засумнівалася Люмін.

— Це лише звучить просто, — виправила астрологиня. — Потрібно багато спроб і помилок, щоб дійти до місця, призначеного тобі долею, іноді це навіть може зайняти все життя, а ти так досі і не досягнеш висновків, яких так прагнула.

— Тоді в чому сенс?

— Тому що іноді важливим є сам шлях, — Мона підморгнула. — І хто знає це краще за тебе, Мандрівнице?

*~*~*

Повернувшись до табору, дівчата розділилися. Термін повільно наближався, тому всі хотіли бути готовими за день до призначеного — використати цю останню мить, щоб відпочити і розвіятися перед наступним випробуванням.

Мона споглядала, як Люмі йде, досі прокручуючи в голові розмову, що сталася між ними в лісі.

Усі завжди піддавалися її самовпевненості. Думаючи, що вона вже давно все зрозуміла, що йде по життю без жодних сумнівів…

Астрологиня глянула в бік човна, який допомагала будувати. Її напарник кружляв навколо зі звичною педантичністю, ретельно вивчаючи посудину.

Усі, окрім однієї людини.

Його капелюх дратівливо ставав на шляху кожного разу, як він хотів подивитися на щось зблизька. Небагато хто знав, що Скара не знімає його через дещо таке дивне — той значив для нього надто багато, будучи одним з нагадувань про батьківщину, що він досі носив із собою.

Вона підійшла ближче, побачивши, як Скарамучча возився з невеличким електричним ножем, що мав форму куная**.

— Що робиш? — Мона не могла зазирнути, інакше б їхні капелюхи стикнулися і це викликало безлад.

— А, зрадниця повернулася, — парубок навіть поглядом її не удостоїв, зосереджений на випаленні якогось напису на дерев’яному корпусі.

Вона проігнорувала різкий коментарій.

— Це іназумські символи, — нарешті вдалося помітити напис, повний елегантних, однак гострих ліній. — Це назва?

Двоє символів виглядали наче людина, що готує щось в казанку на вогні та маленький будиночок зі двосхилим дахом, одним вікном та дверима.

— Кожен корабель потребує назву, — просто зазначив Скара, дуже добре знаючи, що такі короткі відповіді завжди її дратували.

— Що це означає? — астрологиня прийняла виклик, продовжуючи розмову з незворушно солодким голоском, вигнувши брову.

Він знову затягував з відповіддю, але цього разу Мона відчула, що це було ненавмисно. Він провів по закінченим лініям з незвичною ніжністю.

— Танмей, — нарешті вимовив. — Короткочасний.

«Повна протилежність вічності».

Дівчина гмикнула, прикидаючись роздратованою.

— Гм, от і треба було вибрати найбільш зловісну назву з можливих, — вона схрестила руки.

— Але вона підходить, хіба ні? — глумливо відповів він, ніж щез з його руки. — Він переправить нас на інший берег озера, послуживши своїй цілі, а потім гнитиме покинутим наступну сотню років, перш ніж інші дурні знайдуть його під час нового Відбору.

— Ти сьогодні точно не сонечко.

— Я реаліст.

На це слів не знайшлося. Дівчина поставила поруч корзинку з фруктами; пізніше потрібно спробувати якось вмістити їх в човен. Принаймні з водою проблем не було — це озеро, а не море, тож вони матимуть купу прісної води в своєму розпорядженні.

— Іноді корисно побути оптимістичним, — випадково промовила Мона.

— Оптимістичним? — Скара пирхнув, нарешті обертаючись до неї. — Ти взагалі мене знаєш? Ми переможемо, і для цього нам не потрібна вдача чи божественне втручання. Якщо комусь і потрібно покладатися на віру, то тому довбню.

Астрологиня глянула на інший бік пляжу. Вона чула приглушені голоси, але ніде не бачила іншої пари.

— Чому ти прикидаєшся, що так сильно його ненавидиш?

— Прикидаюся? — пирхнув Передвісник.

— Ти тиждень прожив у його компанії, і все ж не перерізав йому горло уві сні, — незворушно промовила Мона.

Скарамучча клацнув язиком.

— Мені все одно, житиме він чи помре. Я хочу, щоб він програв.

«Програв?» Це щось новеньке.

— Рудий завжди отримує бажане, — виплюнув він. — Він наймолодший Передвісник, останній, що приєднався, найбільша загроза для всієї організації, і все ж Цариця відноситься до нього, як до когось особливого. Завжди наглядає за ним, завжди хвалить, завжди прощає, — його очі перетворилися на щілини. Відьма майже почула невимовлене «раніше на його місці був я».

— Отже мати знайшла собі нову улюблену дитину, — м’яко пробурмотіла Мона.

— Я хочу, щоб він хоч раз відчув, як це — бути другим.

І це протистояння затягнулося через уражену гордість. Не їй звісно говорити, але, чесно, чоловіки такі дратуючі.

— Ти іноді такий дурень, — дівчина похитала головою.

— Що?

— Кого хвилює подібне? І не те щоб у тебе взагалі нічого не було. Чайльд це Чайльд, а ти це ти. На тебе чекає власний шлях, власна доля. Я знаю, тому що перевіряла, а я — Мона Меґістус, найкраща астрологиня у світі, — як тільки слова зірвалися з її вуст, темноволоса дівчина відвела погляд, засоромившись. Невже вона дійсно сказала щось настільки дурне Передвіснику, який на зло жив у самоті? Вона певно надто довго стояла під сонцем. Так, певно саме через це. А не через раптовий порив підбадьорити цього негідника. Точно ні.

Скара відразу ж не розсміявся їй в обличчя, проте його губи повільно розтягнулися небезпечною посмішкою. Він витягнув руку, провів пальцями по краям її капелюха, продовжуючи цю мить. Майже непомітно глянув вбік, впевняючись, що вони одні.

А потім схопив капелюх ззаду, зім’явши його в кулаку, і підтягнув її ближче.

— Це правда, — прошепотів він, їхні дихання змішалися. — Дещо в мене є.

Їхні вуста зустрілися, і цей поцілунок зовсім не був ніжним. Але «ніжний» — не те, ким був Скарамучча, і вона це знала. Він був розумним, вірним, лихослівним і запальним. Прямо як цей цілунок, вимогливим та жорстким. З сильним бажанням, що ховалося десь всередині. Чогось жадаючи; він напевно і сам навіть не знав, чого саме.

Мона вчепилася в його плече, штовхнула, потребуючи повітря. Він не дозволив їй втекти.

В цьому чоловікові нічого чарівного не було. І все ж, якимось чином, вона пала під його чарами.

Вони нарешті відірвалися, хапаючи повітря, їхні носи досі притискалися. Він все ще її не відпускав.

— Те, що належить мені… Я нікому не дозволю у мене відібрати.

Зі слабкими ногами і розпашілим лицем, дівчина спромоглася лише кивнути.

Хтось міг би поцікавитися: їх обрали для Відбору, бо — можливо, лише можливо — під жагою до знань і зірок вони розділяли також інше приховане бажання — захистити їхній зв’язок, навіть якщо вони мали приховувати його від усього світу?

За два дні зв’язок цей, а також зв’язок між білявою Чужинкою та іншим Передвісником, піддадуться тесту таким чином, якого ніхто з них не міг передбачити.

*мотузки для тяги або підйому.

**кунай — японський універсальний підсобно-господарський інструмент, має рибоподібну або трикутно-клиноподібну форму.