Вони будували пліт.
Який не виявився повною катастрофою — він уже мав пристойну на вигляд широку палубу, щоглу та стропи*, якими вони будуть підіймати вітрила.
Якби хтось колись сказав Люмін, що вона будуватиме човен (вперше за її довге життя; до цього вона просто завжди перелітала через водяні перешкоди) на острові, що ширяє в небесах — а це точно не те місце, яке зазвичай асоціюється з морем — вона напевно б розсміялася їм у лице.
Вона бачила і вже мала якийсь досвід у дивацтвах, але це і поруч не стояло.
Дівчина глянула на табір, який вони досі розділяли з Моною і Скарамуччою. Незважаючи на суперництво, жоден з четвірки не відчував потреби у драматичних деклараціях війни. А що б це змінило? Тож все залишилося, як і було — вони їли разом, пили чай разом (на превелике невдоволення Скари, який окреслив це «паразитуванням його запасів») і спали біля одного вогнища.
Наразі два чаклуна схилилися над малюнком на піску (напевно малюнком, звідти, де стояла Люмін, неможливо було розгледіти, що там було), голосно сперечаючись… як і зазвичай. Минуло чотири дні, однак вони зовсім ніяк не просунулися в будівництві.
— Поки, здається, перевага за нами, — прокоментувала дівчина, позбавляючи сосну непотрібних гілок. Працювати без допомоги ока Бога — заняття повільне та тяжке. Чайльд, тримаючи в руці іншу сокиру, витер чоло. Погода була справді спекотною, настільки, що навіть знявши піджак і засукавши рукава, парубок все одно сильно пітнів. Люмін не хотіла зізнаватися в цьому, однак, відколи вони сюди прибули, щось у його рухах її непокоїло. Складно сказати, з чим зіштовхнувся Передвісник під час попереднього випробування; на перший погляд здавалося, що з ним все цілком добре, але щоб там не було, воно явно і безсумнівно погано вплинуло на парубка.
І все ж Люмі не була дурною, щоб змушувати його відпочивати — він все одно б не послухався.
— Курдупель може і виглядає, як книжковий черв, але він, з того, що я знаю, виріс в Іназумі — країні, розташованій на острові. У нього в крові мореплавання.
— Справді? — несподівана новина. — Чи всі Передвісники такі різнобічні?
— А що? Хочеш приєднатися до Фатуї? — посміхнувся Чайльд. — З твоїми здібностями ти пречудово б вписалася, маю сказати.
Люмін вигнула брову із сумнівним виглядом.
— Ага, ні, дякую.
Він лише розсміявся, очікуючи на таку відповідь.
— Ну, варто було спробувати. Але якщо чесно, хіба не думаєш, що з нас вийшла гарна команда? Я був би не проти співпрацювати з тобою і далі, навіть після закінчення всього цього на Селестії.
Складно було заперечити, бо навдивовижу з них дійсно вийшла гарна команда. І чомусь це її неймовірно сильно роздратувало.
— Якщо хочеш мати компанію, просто попроси Скарамуччу, оскільки ви, хлопці, такі добрі друзі, — зрештою, якби дружба визначалася тим, наскільки хочеться зарядити кулак в лице іншій людині, вони б вже вважалися найкращими друзяками.
— Дуже смішно, — пробурмотів він, повертаючись до зрубування ще одного дерева.
Люмін гмикнула. Випроставшись, підняла руки і потягнулася. Спина з болем запротестувала проти таких різких дій. Дмухнув ніжний вітерець, пестячи її тіло. Фізична праця явно була не на початку списку того, чого вона очікувала від турніру, однак, як вона вже зрозуміла, Відбір повністю складався саме з неочікуваних випробувань. І ті, хто вміють пристосовуватися, переможуть.
— Чому він взагалі тобі так не подобається? — їй справді було цікаво. — Хіба ви не обидва належите до Фатуї?
— Це так не працює, — сокира вдарила по дереву з гучним ударом. — Єдине, що члени Фатуї мають спільного, так відданість Цариці. Не беручи до уваги піхотинців, у кожного Передвісника є власні амбіції та плани, і, повір, тобі не захочеться стати на їхньому шляху.
Вона схрестила руки. Колись люди боялися ставати на її шляху.
— Ну, я стала на твоєму шляху і досі дихаю.
Рука Чайльда завмерла. Він повернувся до неї з хижим блиском в очах.
— Тільки тому, що я тобі дозволив.
Люмі вела себе глупо. І чудово розуміла, що навмисно грає з вогнем, але…
— Якщо це допомагає тобі спокійно спати, — вона просто не змогла стриматися.
Передвісник спокійно прийняв виклик, наблизившись з лукавою посмішкою.
— Тобі не захочеться перетинати цю межу, панянко. За нею ховається небезпека, — але вся його поведінка кричала про зворотне, наче він запрошував її продовжувати.
— Ми ж ніколи так і не билися, хіба ні? То може у небезпеці знаходишся саме ти? — вона підняла підборіддя, прямо подивившись йому у вічі, відмовляючись відступати.
Повітря мало не заіскрилося від напруги, проте… це не було неприємно. Якраз навпаки, це було… захоплююче. Кров несамовито завирувала, дихання збилося. Як і його. Чайльд глитнув, вена на його шиї пульсувала в такт серцю, що запалилося.
Перебування поруч мало заспокоювати, саме такими задумувалися узи.
Зараз в них нічого від спокійності не було.
Щось змінилося між ними, відколи вони повернулися з останнього випробування. Вони почали ставати трохи ближче один до одного, почали трошки сильніше хвилюватися одне за одного. Тіснили на стіни, що їх розділяли, з більшою безрозсудністю. Вони пройшли лише тому, що у найважливішу мить обрали довіритися. Поставивши на кін свої життя. Як саме треба ставитися до когось після усвідомлення, що один невірний крок з вашого боку міг його вбити? І знаючи це, сей хтось все одно віддав свою долю у ваші руки?
Вони були друзями. Вона по-справжньому хотіла, щоб вони ними були. Однак водночас з цим Люмін глибоко всередині відчувала, що це її зовсім не влаштовувало.
Її рука затремтіла, вона навіть не була впевнена, що хотіла зробити. Потягнутися за мечем? …чи дечим іншим?
Перш ніж Люмін змогла вирішити, оглушливий удар струс повітря. Звук падаючих одне за одним дерев. Їхні голови повернулися в тому напрямку.
— Якого біса? — Передвісник нахмурився, побачивши, як його колега-фатуєць одним рівним швидким рухом руки послав в ліс інше електризоване лезо, зрубуючи ним все на своєму шляху.
Виглядало так, наче тут щойно пройшло стихійне лихо величезних масштабів.
— Ти з глузду з’їхав? — спантеличено спитала Люмін, коли вони підійшли до іншої пари. — Хтозна, що вони зроблять з тобою за порушення правил.
Скарамучча театрально зітхнув. Драматизм напевно був у нього в крові, як і мореплавання.
— Ось чому я ненавиджу мати справу з бевзями.
Помітивши, що парубок зараз почне просторікувати, швидко втрутилася Мона.
— Ми не порушуємо жодних правил. Паймон сказала «перетнути озеро без використання Очей Бога» — тож, формально, ми ще не перетинаємо озеро, а використовуємо сили лише для того, щоб побудувати човен.
…..
….
…
У Чайльда і Люмін відвисли щелепи.
Лазівка. Ось до чого прийшли два чаклуна після довгих годин нестерпного сперечання.
— Це… — правда. Люмі так сильно захотілося вдарити себе по голові. Все було так само, як і під час першого випробування: розгадка весь час полягала в читанні між рядків, а вони якимось чином упустили це, досі замислені одкровеннями попереднього тесту.
Ось що стається, коли дозволяєш відволікаючим факторам займати розум.
— Не можу повірити, що ми так схибили, — застогнала дівчина, стомлено прикриваючи очі, визнаючи поразку.
Рудоволосий Передвісник скуйовдив собі волосся.
— Ну, принаймні у нас була цікавенька розминка, еге ж?
*~*~*
Сонце вже давно сховалося за небокраєм.
Люмін сиділа за валуном на краю озера, прихована від очей.
Кожен вечір був однаковісіньким. Підтримувати собі настрій впродовж дня було не так складно, але з появою місяця на нічному небі вона починала занурюватися в себе. Найчастіше повертаючись до тієї розмови з Дайном; стільки думок і почуттів виникло, в яких треба було розібратися.
«Тільки подумати, що він живий… Проживши століття на самоті.»
Чи станеться таке і з нею? Якщо вона не знайде Ітера, то проминуть роки, світ і люди навколо зміняться, а вона залишиться такою самою — застигнутою в часі, самотньою, без нічого, окрім спогадів про те, як це — мати когось поруч, хто розуміє прокляття довголіття. І навіть якщо вона якось возз’єднається з Дайнслейфом, це не буде тим самим. Ітер був особливим. Її братом, її дзеркалом, частиною неї. Буття дорожче за будь-що і за будь-кого.
«Хто я без нього?»
— А, ось ти де, товаришко! — з-за валуна вискочив Чайльд.
Люмін насупилася.
— Ти такий настирливий.
Один і той самий сценарій повторювався щодня. Шукаючи усамітнення, вона ховалася в якомусь непримітному місці, і йому, з дратівливою точністю, вдавалося знаходити її кожного разу.
Не чекаючи запрошення, парубок присів. Торкнулися їхні плечі.
Гладь озера тихенько розпливалася хвилями. Якщо не згадувати про майбутнє змагання, це місце було не таким вже й поганим. Таке умиротворене і затишне.
— Хочеш про це поговорити? — спитав Чайльд, не відриваючи очей від небокраю. Вона очікувала на звичні жарти і піддражнювання, але після чотирьох днів такого підходу (що, треба уточнити, ні до чого не призвело) , Передвісник нарешті вирішив відмовитися від удавань і змінити тактику.
На нещастя для нього, Люмі не поділяла його думки.
— А я виглядаю так, наче хочу говорити? — ховання від усіх хіба не сприймалося достатнім сигналом?
— Ну ж бо, будь хорошою дівчинкою і дослухайся до психологів-духів. Адже саме через те, що ми відмовлялися спілкуватися, нас і затягнуло в те безладне туманне випробування, — «ну, так, але…» — Отже? Що таке?
Проблема ось в чому: Люмі і сама точно не знала. Хороший бій на мечах і декілька підбадьорливих слів явно допомогли; однак це не вирішило усіх її проблем, не змінило її. На справжнє зцілення потрібен час.
— Не кажи, що тепер сумуєш за тим твоїм лицарем, коли дізналася, що він досі живий? — запитав він, здавалося, безтурботно, граючись з мушлею. Вона мала гарний відтінок блакиті.
— Я вже казала, що все не так, — запитання чомусь роздратувало дівчину.
Вона нахилилася вперед, обіймаючи коліна. Якщо чомусь її знайомство з Дайном і навчило, так тому, як не будувати стосунки. Коли ставалося щось важливе, вона тримала його на відстані витягнутої руки. Думаючи, що так буде краще для нього, безпечніше для неї. І тільки гляньте, куди це їх привело.
«Чи зможете ви довіритися?» У голові Люмін знову пролунав цей голос. Останнім часом вона часто його чула. І, чесно кажучи, ось через що виникли її сумніви та невпевненість. Довіритися ще один раз.
«Ти вже це робила і все вийшло», прошепотіла частина неї. «Шляху назад не буде, як тільки зробиш це знову», заперечила інша.
Чи можна їй так ризикнути? Чи варте воно того? Почати хоча б раз з чистого аркуша? Чистішого принаймні.
«А!»
Раптом вона дещо усвідомила.
Тоді вона цього не розуміла. Дайн сказав: хай що станеться, хай хто переможе у їхній дуелі, вона «помре». І, як і завжди, лицар виявився правим. Настав час попрощатися з тією Люмін, яка залишала прийняття рішень на Ітера, яка бажала змінитися, але боялася у щось вв’язуватися. Яка в першу чергу обирала захищати себе, а не ризикувати і відкриватися.
Настав час нарешті навчитися довіряти.
Вона закусила губу, повернулася до напарника. В її очах засяяла тверда рішучість, наче розтоплене золото.
— Дайнслейф з Каенрі’аху, — випалила дівчина, не даючи собі шансу на передумати.
— Гм-м? — однак Чайльд не здався збентеженим цією заявою. — То він типу як той лицар з Мондстадту, га?
Вона кліпнула. «Заждіть, що?»
— В Мондстадті є хтось з Каенрі’аху? — такого почути вона не очікувала. Зовсім ні.
— Схоже, що дехто з тієї купки Фавоніусу є нащадком уцілілих з Каенрі’аху, хоча деталі мені не відомі. Дотторе напевно б більше знав, але чесно? Я б не радив з ним зближуватися. Навіть самі Передвісники вважають, що його краще за будь-яку ціну уникати. Краще просто знайти самого цього хлопця з Фавоніуса.
— Нащадок, хах? — це багато чого пояснювало. А ще було такою гарною потенційною відмовкою. Вона досі могла відступити, залишити все як є… Люмін стиснула кулаки. — Це не те, що я мала на увазі. Я зустріла Дайнслейфа в Каенрі’аху, справжньому Каенрі’аху. У країні в серці землі, — пауза. — П’ять сотень років тому.
Ось. Правда. Більше не прихована.
Що тепер?
…
У Чайльда широко розплющилися очі, наче в сповільненій зйомці; розімкнулися вуста.
Його мозок намагався переварити нею сказане. Намагався осягнути ці божевільні слова. Не те щоб йому добре це вдавалося.
— П’ять сот… Що? — гаразд, оце вже більш-менш та реакція, на яку очікувала Люмі. Принаймні він не відразу ж втік, вірно?
— Я прибула у цей світ століття тому, прожила війну, що його змінила і під час цього втратила брата. Тепер намагаюся його повернути. Ось така правда, — часткова. Але сьогодні вона могла поділитися з ним лише цим. Навіть якщо і так, це заклало початок.
Передвісник закрив рота, на мить втративши дар мови. Небезпідставно.
— Чекай, то… Тобі типу п’ятсот років чи що?
— Скоріше тисяча сімсот, плюс-мінус, — зніяковіло визнала Люмі. Після тисячного дня народження подальше рахування здавалося дещо безглуздим.
Це зізнання вразило парубка навіть сильніше.
Чайльд прикрив рота рукою і відвернувся. Вп’явся поглядом у воду. Було б добре, якби озеро підказало йому, що робити далі. На жаль світ настільки зручно не працював. Більшість проблем приходилося вирішувати самотужки.
Люмі опустила очі.
Парубку, зі зрозумілих причин, було складно все це переварити. Вона, без попередження, ось так скинула на нього все це, звісно, що він розгубився! «Дурепа, дурепа, дурепа!» подумки лаяла себе дівчина. Що він скаже, коли нарешті осягне сю інформацію? Який вибір зробить?
Невже почати з чистого листа все ж було помилкою?
— Чайльд… — почала Люмін, не впевнена, що хотіла сказати. Вибачитися? Але за що? Що бодай раз у житті була самою собою?
— Аякс, — раптом перервав він, наче точним ударом меча. Все стихло, навіть цикади вдалині.
Здивована, вона насупилася, не розуміючи.
— Що?
Хтось міг пожартувати, що вони помінялися місцями, оскільки Передвісник більше не виглядав таким розгубленим, сумніви розсіялися, наче ранковий туман. Тепер він відображав її недавню рішучість.
— Аякс, — повторив він і зустрівся з нею очима. Такими чистими і блакитними. — Це моє справжнє ім’я. Ти ж не думала, що мене насправді звуть Чайльдом? Мої батьки не настільки дивні, — гмикнув він, зніяковіло почухавши шию. — Але не багато людей його знають, тому я був би вдячним, якби ти використовувала його тільки, коли ми наодинці.
«Справжнє ім’я».
— Якщо не хочеш, щоб інші знали, чому розповів мені?
— Я досі намагаюся збагнути те, що ти щойно сказала, але… ти поділилася зі мною таємницею, коли не повинна була. Здавалося справедливим поділитися чимось натомість, — знизав плечима парубок.
Ділитися секретом за секрет… невже це справді було так просто? Віддавати, отримувати. Бути на рівних. Сподіватися, вірити і зрештою не розчаровуватися.
«Аякс…» Якимось чином йому воно дуже пасувало. Чайльд, Тарталья — всі ці прізвиська були частиною нього. Примхливий привабливий Передвісник, загартований у боях воїн. Але його справжнє ім’я охоплювало все це і додавало набагато більшого.
— Аякс, — тихо вимовила вона, пробуючи, як воно відчувається на язиці, як смакує на вустах.
Це здавалося правильним. Ніби загублена частинка пазла, що врешті стала на своє місце.
У Чайльда потемніли очі. Місячне сяйво осяювало пару, майже був повний місяць. Він повільно підняв руку, що вперше була без рукавички. Люмі застигла. Провівши лінію її обличчя, він поклав долоню їй на щоку. Мозолисті пальці, але які ніжні.
— Промов знову, — прошепотів він, зачарований незрозумілою силою. Її дихання збилося.
— Аякс, — підкорилася вона, загіпнотизована його очима, спіймана, не в змозі відірватися. Тонучи в тьмяно-темному океані, дозволяючи цьому статися. Це небезпечно. Чудовисько в його глибинах очікувало пожерти її. Однак так приваблююче. Воно її манило.
Лише на дещицю вони схилилися…
— Лю-юмі-і-ін! Сьогодні твоя черга готувати вечерю! — клик Мони сколихнув озеро. — Мені потрібно з’їсти щось смачненьке, особливо після вчорашньої вечері, яку Скара посмів назвати їжею.
— Твій смак селючки просто не може оцінити тонкощі моїх кулінарних здібностей, — додав голос, повний нарікання.
— Тобі пощастило, що ти заможний, інакше ти б вже давно помер від голоду.
— Хто б казав, убога відьма.
Обидва різко відсахнулися, прийшовши до тями, непередбачені чари, що їх зв’язували, розсіялися в ночі. Рука Чайльда впала, але не без деякого небажання. Сперечання іншої пари все ще порушувало спокійний настрій вечора.
Люмін, раптом спалахнувши і засоромившись, скочила на ноги.
— М-мені краще піти, інакше нам знову прийдеться страждати від ще однієї експериментальної вечері, — пробелькотіла вона незв’язне виправдання. Не маючи змоги зустрітися з ним очима і не тратячи більше не секунди, квапливо кинулася до табору. Щоки вкрилися гарним рум’янцем.
Передвісник споглядав, як вона йде. І не міг не помітити, як виблискувало в її золотавому волоссі місячне сяйво, як прекрасно, ніби не з цього світу це виглядало. Коли дівчина нарешті зникла з поля його зору, він сперся об валун і заплющив очі з тяжким зітханням.
«Що в біса це було?» Вперше у житті Передвіснику захотілося вдарити себе по обличчю. Сильно.
А потім з усіх сил він жбурнув блакитну мушлю, яку досі міцно стискав у долоні, в озеро. Вона булькнула у воду з гучним сплеском і зникла в її темних глибинах.
Вони були друзями, напарниками, товаришами. Скільки всього залежало від цих відносин, від того, як добре вони можуть спрацюватися. Один невірний крок і все змагання може полетіти до біса. І незважаючи на все це…
Хмари затулили місяць.
Чайльд сховав обличчя в долонях, щоки палали, усвідомлення було надто жахливим, щоб його ігнорувати.
«Я намагався її поцілувати».
Раптова тьма, що накрила світ, проковтнула його цілком.
*~*~*
Вечеря не виявилася такою ніяковою, якою її уявляла Люмін. Поки готувала, вона міркувала що в дідька сталося між нею і Чайльдом. Чи чого не сталося. Ці думки призвели до кількох невеликих порізів під час чищення овочів і одного дуже неприємного опіку на правій руці, що тепер неприємно поколював. Принаймні страва вийшла доброю.
Чайльд вернувся до табору, наче нічого і не було — присів поруч із нею, почав жартувати над Скарою та навіть попросив добавки супу; через останнє Люмі, можливо, зовсім трішечки і запишалася. І ця нормальність його поведінки заспокоїла і її (вона прикинулася, що не помітила, як його рука лише на мить здригнулася, коли вона подала йому тарілку, а їхні пальці випадково торкнулися). До кінця вечора вона вже сміялася разом з рештою групи, слухаючи, як Мона ділиться історіями про дивакуватих клієнтів, що бажали дізнатися свою долю, як Скарамучча кожного разу намагався піддати сумніву її роботу.
З якоїсь причини чаклунка не була цьому проти, беручи участь в дебатах щодо ідеології з ентузіазмом і пристрастю. Астрологиня і Передвісник якимось чином куди краще підходили одне одному, ніж могло здатися на перший погляд.
І ось так скінчився четвертий день: насолоджуючись вечором біля багаття, схожими на групку друзів. Чайльд час від часу скиглив, що сидіти так було б краще з вогняною водою під рукою.
Наступного ранку їх навістила Паймон, як і було обіцяно.
— Овва! — вигукнула вона, милуючись двома човнами: одним майже закінченим і другим, що досі потребував доопрацювання, але вже мав досить професійний вигляд.
Ну, творіння Люмін і Чайльда більше походило все ж на пліт — десяток деревних колод, зв’язаних товстими мотузками у квадратну форму — але виглядало доволі великим і міцним. Не найгарніше, але могло добре послужити. Мало два весла, вітрило та конструкцію, схожу на намет, щоб захистити їх від можливого дощу чи сильного сонця.
З іншого боку, човен Скари і Мони дійсно був човном — з чепурним корпусом і одним великим вітрилом; мав схожість з тими, які часто використовують рибалки. Створений лише за один день за допомогою їхнього точного володіння очами Бога, він мав охайну обтічну форму, що свідчило про те, що він буде швидким і легким у керуванні.
— Паймон має визнати, Паймон не очікувала, що ви справитеся.
«Погоджуюся», закортіло Люмін сказати. Особливо враховуючи промах, коли вони будували пліт, використовуючи лише грубу силу (Скара явно очікував скинути на них цей поворот сюжету, коли вони майже з усім закінчать). Її руки вкрилися мозолями, пальці пульсували від заноз, а м’язи боліли в тих місцях, які вона навіть не підозрювала, що можуть боліти.
Люмі вважала себе витривалою, але трясця, як це втомлювало! Правду кажуть: без уміння і сила ні при чому. А буття натренованої мечниці не робить з тебе, наприклад, хорошої атлетки чи, в цьому випадку, суднобудівниці.
Людям справді було важко.
Мале чортеня зненацька вигулькнуло прямо перед її обличчям, неочікувано даючи Люмін щигля.
— Ай! — проскиглила дівчина. — А це за що?!
Паймон схрестила руки із забавним виразом обличчя. Це напевно мало показувати, як глибоко вона замислилася, але насправді виглядало так, наче в неї був запор.
Кутики губ Люмін здригнулися.
— Ти надто багато думаєш! — крихітка з тяжким зусиллям нарешті дійшла висновку, піднімаючи палець із задоволеним «ага!» — А ще ти зовсім не слухаєш Паймон!
Враховуючи, що вона поняття не мала, про що торочила ельфійка останні п’ять хвилин, спростувати звинувачення цього разу виявилося особливо важко…
Але маленька дівчинка здивувала її, раптом міняючись у поведінці. Ще раз близько підлетівши до Люмін, вона ніяково погладила білявку по голові.
— Ну-ну~ Не хвилюйся так сильно. Це все провина Рудого, еге ж? Паймон знала, що він та ще заноза, коли Паймон побачила на його обличчі ту лиховісну злодійську посмішку. Якщо він дістає тебе, лише скажи слово і Паймон миттю розбереться з ним цими двома руками! — для кращого ефекту чортеня потрясло своїми крихітними кулачками.
Вона зовсім не вміла лякати.
Але це не важливо. Люмін відчула, як у грудях розповзається тепло. І саме це мало значення. Адже незважаючи на те, що Паймон частково була суддею всього змагання, її підбадьорення прозвучало щирим.
Вже не вперше Люмі подумала, що було б весело подорожувати в її компанії.
Менш самотньо.
В іншому житті вони б склали гарну команду: мандрівниця і провідниця.
— Гаразд, я запам’ятаю.
— Краще дійсно запам’ятай! — вишкірилася фея. Між ними виник неочікуваний зв’язок.
А Скарамучча, звісно, мав зруйнувати момент.
— Хіба не це кличуть фаворитизмом?
— Гей, не використовуй складні слова проти Паймон! — малеча закружляла, вмить роздратувавшись.
— А нас погладити по голові? — поглумився парубок.
— Паймон не гладить по голові задарма! І особливо не сковзкого слизького фатуйця в… в… — в неї мозок мало не вибухнув, поки вона підшукувала відповідну образу, — в непристойному одязі!! Люмі ж хороша, тому і заслужила.
— Непристойному? — Передвісник кліпнув і розгублено на себе глянув. — Як оце може вважатися непристойним?
Цього разу чортеня не вагалося. Впевнено витягнувши палець, вказало на парубкові ноги.
— У тебе неприкриті коліна, збоченцю! Це майже сексуальне домагання.
— Кого?! — вибухнув Скарамучча з червоним лицем.
— Мене! — випалила малеча. — Ти не береш до уваги чисте вразливе серце Паймон! І не соромно тобі так сексуалізувати неповнолітніх!
— Мені двадцять вісім!
— Ну, по вигляду й не скажеш.
— Гей, ти, летюча мавпа, — зашипів крізь стиснуті зуби парубок. — Ти щойно назвала мене коротуном?
На цьому моменті Чайльд вже не зміг стримуватися.
Парубок весело зареготав, але помахав групці.
— О ні, не зважайте на мене, прошу, продовжуйте.
Мона зі свого боку тихенько захихотіла, проте писнула, коли її напарник крутнувся на підборах, схопив її за руку і потягнув до їхнього човна.
— Ворушися, ми тут не зостаємося, дурість може бути заразна, — пробурчав він на прощання, тупаючи геть.
Паймон, вперши руки в боки, повернулася назад до Люмін. Підступна самовдоволена посмішка могла значити лише одне: все пройшло за планом малого дияволеня.
— Бачиш? Нема чого хвилюватися. Навіть Паймон може перемогти цього хлопця, — проголосила ельфійка.
Але цього разу вона точно заслуговувала на похвалу.
— Точно можеш, — Чайльд лагідно скуйовдив їй волосся. — Відшукай мене, якщо колись опинишся в Сніговій. За таке шоу я куплю тобі все, що захочеш.
— Справді?! — в неї засяяли очі. — Тоді вечерю! Шведський стіл із найсмачнішими стравами, які тільки можна уявити, лише для Паймон!
Передвісник пирхнув.
— Домовилися.
*~*~*
Паймон щезла пізнім пообіддям, запаморочлива і сита (їхня провізія суттєво зменшилася). Коли вони додали останні штрихи, два човна були офіційно завершені і готові до відплиття. Тепер залишилося лише зібрати припаси — вони поняття не мали, наскільки затягнеться подорож озером, особливо враховуючи, що це був Тест Витривалості, тож краще перестрахуватися, ніж потім жаліти, і підготуватися.
Наступного дня дівчата вирішили позбирати їжу в лісі. Він був багатий на гриби, трави, дикі овочі, фрукти і малих звірів, чим неодмінно годував їх з тих пір, як вони сюди прибули. І зараз йому потрібно ще раз благословити їх їжею.
Чайльд і Скарамучча, звісно, не надто були щасливі, що Люмі й Мона обрали об’єднати сили, враховуючи їхній статус «ворогів», але дівчини відразу ж проігнорували своїх напарників та пішли насолоджуватися цією рідкісною прогулянкою лише в дівочій компанії.
Вони однозначно цього потребували, після того, як кожнісінького дня приходилося мати справу з двома Передвісниками, які постійно були в секундах від того, щоб розпочати бій на смерть. Ну, якщо вони хотіли нарешті привести погрози в дію, тепер мали усі можливості в світі, щоб це зробити.
Хоча Люмін була доволі впевненою, що вони так не вчинять. Аякс і Скара були докорінно різними, їхні цінності, цілі, погляди на життя призводили до частих словесних перепалок, але між ними не було справжньої ненависті, хай як сильно бовдури це стверджували. Але суперництво? Це вже зовсім інша історія.
— Моно, коли ти зрозуміла, що хочеш бути астрологинею? — зненацька випалила Люмі, збираючи дикі ягоди в плетену корзинку, яку вона знайшла в «чарівному наметі», як вони пізніше стали його кликати.
Чаклунка завмерла у русі, спантеличена запитанням. Здивована ворожка — це точно рідкісне явище.
— Чому питаєш?
— Ти єдина нормальна тут людина, зі звичайною роботою і чіткими прагненнями, — Люмін повернулася до нею з усмішкою.
— Зрозуміла, — пирхнула Мона. Враховуючи, що решта їхньої групки складалася з потойбічної Мандрівниці і двох божевільних Передвісників, вона напевно була найбільш нормальною.
— Якщо чесно, останнім часом багато чого сталося, — зніяковіло почала Люмін. — А всього декілька днів тому я ніколи і не думала про це, але… Мені нарешті хочеться зрозуміти, хто я, ким хочу бути, що хочу робити… Раніше мені було все одно, тому що я думала, що Тейват лише ще одна зупинка в моїй подорожі, проте зараз… — вони знизала плечима.
— Тепер ти не проти залишитися?
— Так. Ні, — білявка похитала головою. — Не знаю. Але це неважливо. Я хочу дізнатися про все це для себе. Я хочу… рухатися далі. Просто не знаю звідки і як почати.
Відьма вперла руки в стегна.
— І тому ти вирішила проконсультуватися з найкращою астрологинею в усьому Тейваті. Найчудовіший вибір! — однак вона швидко розгубила запал. — …хотіла я б сказати, але твоя доля, як і завжди, затьмарена, тож я насправді не можу поділитися своєю професійною думкою.
— А.
— Проте! — Мона підняла палець. — Я можу поділитися дружньою порадою. На жаль, це не буде щось нове і дехто вже випередив мене, але слухай, і слухай уважно, — вона вказала між насупленими бровами Люмі, — не хвилюйся так сильно!
Люмін простогнала.
— І ти туди ж.
— Ну, Паймон вперше сказала дещо влучне, — астрологиня тицьнула дівчині в груди. — Ти постійно відволікаєшся, постійно розсіяна, кожного вечора кудись зникаєш похандрити, не кажучи вже про цю «о-бідна-я» ауру, що витає навколо тебе! Це вимотує! Не зрозумій мене неправильно, у кожного може бути поганий день чи тиждень, кожен може відчувати потребу у відпочинку, щоб розібратися зі своїми думками, проте відповіді на питання, що тебе турбують, не прийдуть просто тому, що ти годинами над ними думаєш. Якщо хочеш відшукати справжню себе, тобі потрібно відкритися, використати можливості, дослідити світ, зустрітися з іншими людьми, випробувати себе в різноманітних ситуаціях і, перш ніж ти це зрозумієш, усі частинки пазла самі собою стануть на місця.
— Все справді так просто? — засумнівалася Люмін.
— Це лише звучить просто, — виправила астрологиня. — Потрібно багато спроб і помилок, щоб дійти до місця, призначеного тобі долею, іноді це навіть може зайняти все життя, а ти так досі і не досягнеш висновків, яких так прагнула.
— Тоді в чому сенс?
— Тому що іноді важливим є сам шлях, — Мона підморгнула. — І хто знає це краще за тебе, Мандрівнице?
*~*~*
Повернувшись до табору, дівчата розділилися. Термін повільно наближався, тому всі хотіли бути готовими за день до призначеного — використати цю останню мить, щоб відпочити і розвіятися перед наступним випробуванням.
Мона споглядала, як Люмі йде, досі прокручуючи в голові розмову, що сталася між ними в лісі.
Усі завжди піддавалися її самовпевненості. Думаючи, що вона вже давно все зрозуміла, що йде по життю без жодних сумнівів…
Астрологиня глянула в бік човна, який допомагала будувати. Її напарник кружляв навколо зі звичною педантичністю, ретельно вивчаючи посудину.
Усі, окрім однієї людини.
Його капелюх дратівливо ставав на шляху кожного разу, як він хотів подивитися на щось зблизька. Небагато хто знав, що Скара не знімає його через дещо таке дивне — той значив для нього надто багато, будучи одним з нагадувань про батьківщину, що він досі носив із собою.
Вона підійшла ближче, побачивши, як Скарамучча возився з невеличким електричним ножем, що мав форму куная**.
— Що робиш? — Мона не могла зазирнути, інакше б їхні капелюхи стикнулися і це викликало безлад.
— А, зрадниця повернулася, — парубок навіть поглядом її не удостоїв, зосереджений на випаленні якогось напису на дерев’яному корпусі.
Вона проігнорувала різкий коментарій.
— Це іназумські символи, — нарешті вдалося помітити напис, повний елегантних, однак гострих ліній. — Це назва?
Двоє символів виглядали наче людина, що готує щось в казанку на вогні та маленький будиночок зі двосхилим дахом, одним вікном та дверима.
— Кожен корабель потребує назву, — просто зазначив Скара, дуже добре знаючи, що такі короткі відповіді завжди її дратували.
— Що це означає? — астрологиня прийняла виклик, продовжуючи розмову з незворушно солодким голоском, вигнувши брову.
Він знову затягував з відповіддю, але цього разу Мона відчула, що це було ненавмисно. Він провів по закінченим лініям з незвичною ніжністю.
— Танмей, — нарешті вимовив. — Короткочасний.
«Повна протилежність вічності».
Дівчина гмикнула, прикидаючись роздратованою.
— Гм, от і треба було вибрати найбільш зловісну назву з можливих, — вона схрестила руки.
— Але вона підходить, хіба ні? — глумливо відповів він, ніж щез з його руки. — Він переправить нас на інший берег озера, послуживши своїй цілі, а потім гнитиме покинутим наступну сотню років, перш ніж інші дурні знайдуть його під час нового Відбору.
— Ти сьогодні точно не сонечко.
— Я реаліст.
На це слів не знайшлося. Дівчина поставила поруч корзинку з фруктами; пізніше потрібно спробувати якось вмістити їх в човен. Принаймні з водою проблем не було — це озеро, а не море, тож вони матимуть купу прісної води в своєму розпорядженні.
— Іноді корисно побути оптимістичним, — випадково промовила Мона.
— Оптимістичним? — Скара пирхнув, нарешті обертаючись до неї. — Ти взагалі мене знаєш? Ми переможемо, і для цього нам не потрібна вдача чи божественне втручання. Якщо комусь і потрібно покладатися на віру, то тому довбню.
Астрологиня глянула на інший бік пляжу. Вона чула приглушені голоси, але ніде не бачила іншої пари.
— Чому ти прикидаєшся, що так сильно його ненавидиш?
— Прикидаюся? — пирхнув Передвісник.
— Ти тиждень прожив у його компанії, і все ж не перерізав йому горло уві сні, — незворушно промовила Мона.
Скарамучча клацнув язиком.
— Мені все одно, житиме він чи помре. Я хочу, щоб він програв.
«Програв?» Це щось новеньке.
— Рудий завжди отримує бажане, — виплюнув він. — Він наймолодший Передвісник, останній, що приєднався, найбільша загроза для всієї організації, і все ж Цариця відноситься до нього, як до когось особливого. Завжди наглядає за ним, завжди хвалить, завжди прощає, — його очі перетворилися на щілини. Відьма майже почула невимовлене «раніше на його місці був я».
— Отже мати знайшла собі нову улюблену дитину, — м’яко пробурмотіла Мона.
— Я хочу, щоб він хоч раз відчув, як це — бути другим.
І це протистояння затягнулося через уражену гордість. Не їй звісно говорити, але, чесно, чоловіки такі дратуючі.
— Ти іноді такий дурень, — дівчина похитала головою.
— Що?
— Кого хвилює подібне? І не те щоб у тебе взагалі нічого не було. Чайльд це Чайльд, а ти це ти. На тебе чекає власний шлях, власна доля. Я знаю, тому що перевіряла, а я — Мона Меґістус, найкраща астрологиня у світі, — як тільки слова зірвалися з її вуст, темноволоса дівчина відвела погляд, засоромившись. Невже вона дійсно сказала щось настільки дурне Передвіснику, який на зло жив у самоті? Вона певно надто довго стояла під сонцем. Так, певно саме через це. А не через раптовий порив підбадьорити цього негідника. Точно ні.
Скара відразу ж не розсміявся їй в обличчя, проте його губи повільно розтягнулися небезпечною посмішкою. Він витягнув руку, провів пальцями по краям її капелюха, продовжуючи цю мить. Майже непомітно глянув вбік, впевняючись, що вони одні.
А потім схопив капелюх ззаду, зім’явши його в кулаку, і підтягнув її ближче.
— Це правда, — прошепотів він, їхні дихання змішалися. — Дещо в мене є.
Їхні вуста зустрілися, і цей поцілунок зовсім не був ніжним. Але «ніжний» — не те, ким був Скарамучча, і вона це знала. Він був розумним, вірним, лихослівним і запальним. Прямо як цей цілунок, вимогливим та жорстким. З сильним бажанням, що ховалося десь всередині. Чогось жадаючи; він напевно і сам навіть не знав, чого саме.
Мона вчепилася в його плече, штовхнула, потребуючи повітря. Він не дозволив їй втекти.
В цьому чоловікові нічого чарівного не було. І все ж, якимось чином, вона пала під його чарами.
Вони нарешті відірвалися, хапаючи повітря, їхні носи досі притискалися. Він все ще її не відпускав.
— Те, що належить мені… Я нікому не дозволю у мене відібрати.
Зі слабкими ногами і розпашілим лицем, дівчина спромоглася лише кивнути.
Хтось міг би поцікавитися: їх обрали для Відбору, бо — можливо, лише можливо — під жагою до знань і зірок вони розділяли також інше приховане бажання — захистити їхній зв’язок, навіть якщо вони мали приховувати його від усього світу?
За два дні зв’язок цей, а також зв’язок між білявою Чужинкою та іншим Передвісником, піддадуться тесту таким чином, якого ніхто з них не міг передбачити.
*мотузки для тяги або підйому.
**кунай — японський універсальний підсобно-господарський інструмент, має рибоподібну або трикутно-клиноподібну форму.
Далі
Розділ 15 - Що ховається всередині
Час настав. Четверо людей споглядали схід сонця, очікуючи на Паймон, що мала з’явитися з хвилини на хвилину, як і зробила тиждень тому, влаштувавши галас та розбудивши їх на світанку. Навіть Люмін і Скара погодилися, хоч і дуже неохоче, що краще випередити її витівки, а тому зараз було видно… що вони явно не виспалися, проте принаймні виглядали менш сонними, ніж минулого разу. Останні приготування вони завершили годину тому. Скарамучча і Мона розклали решту припасів у своєму човні, а після, з почуттям виконаного обов’язку, глянули на своїх суперників… і побачили, що їхній пліт майже порожній. Люмін, схрестивши руки, стояла біля купи, що складалася з двох корзинок, повних їжі, додаткових ковдр і ящика з інструментами, поки Чайльд підіймав вітрило. Жоден із них, здавалося, не горів бажанням брати речі на борт. І цьому була досить очевидна причина. — Ти впевнений, що це все? — спитала білявка, стримуючи позіхання. — Так-так, просто спакуй все, і ми готові. Люмі знизала плечима і почала торкатися речей, що перед нею лежали; одна за одною, вони розчинялися в хмарах іскор. Це було те ще шоу, особливо для однієї людини, чиї очі ледве з орбіт не повилазили. — Якого дідька?! — вигукнув Скара, з недовірою до неї підходячи. — Як ти це зробила? Перш ніж дівчина змогла відповісти, Чайльд, відчувши прекрасну можливість поглумитися над колегою Передвісником, зістрибнув з плота та обійняв її за плечі з найпротивнішою з можливих посмішкою. — Любий друже, що думаєш про мою неймовірну напарницю і її безмежний вимірний простір? Дуже заздриш? Якби поглядом можна було вбити… — Не видумуй таких дурних назв… — пробурчала Люмі собі під ніс, трохи роздратована, трохи зніяковіла. — І чому тут заздрити? Шматку мотлоху, який ти наважився назвати човном? Навряд чи, — Скара швидко оговтався, вирішивши цілком ігнорувати загадку Люмін. Гордість, безсумнівно, взяла верх над цікавістю. — Я дуже здивуюся, якщо воно не потоне відразу ж, як торкнеться води. Якщо чесно, Люмі це теж хвилювало. Чіпляючись за останні (і сумнівні) залишки своєї гідності, Скарамучча крутнувся на підборах з гучним «гм» і потупотів геть. Мона лише закотила очі та пішла слідом, але перед цим встигла швидко підморгнути Люмі — астрологиня, вочевидь, мала деяке уявлення про її дивну здібність, але явно була не з тих, хто розкриває таємниці своїх клієнтів. Це хороша робоча політика, шкода, що вона не хотіла брати гроші за ворожіння, це б вмить зробило її заможною. — А я чув, як ти сварливо бурмотіла, знаєш? — Чайльд подивився вслід парі, а потім тицьнув у щоку Люмін. — Усі завжди лише критикують, — зітхнув він театрально. — Ти маєш суперздібності, тож це очевидно, що їм потрібна суперназва. — Я мала зрозуміти, що у тебе все погано з назвами ще тоді, коли ти назвав охоронця руїн паном Циклопом. — Гей, це хороше ім’я, — він відсторонився, і вона, оточена свіжим повітрям раннього ранку, відразу відчула нестачу його тепла. — Круте, зрозуміле і легко запам’ятовується. «Якби не той факт, що охоронець — машина для вбивств». — Гаразд, тоді як назвемо наш великий човен, о Майстре Імен? — піддражнила вона, киваючи в бік плота. — О, назва має бути епічною й величною! — Передвісник легко підіграв жарту. — Наприклад… Морський Пожирач! — Відхилено. — Морське Лихо. — Не-а. — Фанданго*! — Це… не так вже й погано, власне, — Люмі завагалася, — але немає нічого спільного з кораблями! Обидва поринули в думи, шукаючи ідеї. Тоді Чайльд тріумфально підняв палець. — Придумав! Як щодо… Мить напруженої тиші й: — …Плотика? Так, ну все, це вже перейшло межу. Інстинкт Чайльда спрацював у найостаннішу мить. Парубок рвонув вздовж пляжу, веселий і щасливий, неначе дитина після вдалого жарту, білявка побігла прямо за ним з кулаком напоготові, чекаючи слушної нагоди. Від спогаду куточки її губ здригнулися. Вона із задоволенням подивилася на слово «Вершник хвиль», намальоване чорним кольором на білосніжному вітрилі, що зараз м’яко розвівалося на вітрі. Хто ж знав, що перебувати в гарному настрої перед ще одним потенційно смертельним випробуванням було можливим, але гляньте на неї. Сонна, проте насолоджується ситуацією. — Усім доброго раночку~! — Паймон, як і завжди, з’явилася нізвідки саме тоді, коли вони найменше цього очікували, жвава та повна енергії. — О-о-о, а Паймон так чекала, щоб знову вас розбудити, — вона підморгнула Люмі, — але оскільки ви вже встали, гайда не гаяти більше часу і розпочнімо випробування! Чортеня зробило у повітрі кульбіт і полетіло до двох посудин. — Підсумуємо: ціллю випробування є перетин озера без використання Очей Бога. Дотримуватиметеся цього правила і все у вас буде добре, порушите його і вилетите. Дуже просто, вірно? Це ще як подивитися, тому що жоден з учасників не вірив, що подорож цими ззовні мирними водами не призведе до непередбачуваних труднощів. Таким і був Відбір — ті, хто могли пристосуватися, перемагали, а решта… власне, ніхто й не знав, що з ними ставалося, але жодна з пар не прагнула це дізнатися. Обидві команди зайняли місця біля власноруч створених човнів — від цього відчувалося дивне задоволення… окрім факту, що чим швидше наближався час відправлення, тим сильніше непокоїлася Люмі, що Скара міг виявитися правим, і їхній пліт справді потоне як якийсь камінь. Адже він аж ніяк не був вершиною людського будівництва... Хай там як, вона поклала долоні на деревину, готова штовхати пліт у воду. Чайльд, більш впевнений, став поруч із нею, але зрозуміло чому: він, принаймні, мав якийсь досвід у мореплаванні. — Здається відлік сьогодні буде зайвим, тому… — маленька ельфійка раптом гучно плеснула в долоні. — Готові чи ні, ми відтак розпочинаємо Тест Витривалості! — оголосила Паймон, коли сонце повністю показалося з-за небокраю. — Як там кажуть: попутного вітру й супутнього моря! …чи озера. І вони штовхнули! І побігли! Як повні бовдури, оскільки це був не спринт, а маратон. Однак уся четвірка повністю проігнорувала одну малесеньку деталь, оскільки бажання бути кращими хоча б на коротку мить після старту затьмарило голоси логіки та розуму. Обидві посудини вдарилися об воду зі сплеском. Чайльд та Люмі рвучко стрибнули на свій пліт; Скара і Мона так само спритно залізли у свій човен. Чаклуни могли й виглядати як типові розумаки, що зазвичай залишалися вдома, але недооцінювання їхньої фізичної підготовки стане першим кроком до програшу в цьому випробуванні. Чотири пари рук із ентузіазмом прийнялися веслувати. Паймон на мить затрималася, споглядаючи їхню боротьбу. Поки вони йшли ніс у ніс і, на диво, ніхто ще не потонув. Хто б міг подумати, га? — Люди, — чортеня закотило очі. — Паймон цікаво, як швидко вони втомляться від цього, — спитала вона, звертаючись до нікого конкретного, і, покачавши головою на дурну конкуренцію двох пар, стрибнула назад у свій вимірний простір. Немає сенсу залишатися, адже, зрештою, недарма це звалося Тестом Витривалості. Час їм запасатися терпінням. *~*~* Коли спав первісний захват, дні на озері почали до болю повільно тягнутися. Найцікавіше сталося прямо після першої ночі — прокинувшись вранці, пари виявили, що цілий світ навкруги перетворився на воду. Берег, з якого вони відчалили, берег, що був їхнім пунктом призначення, ліс чи гори, видимі десь на далекому обрії — все зникло, змушуючи почуватися так, наче вони стали останніми людьми у Тейваті. Самотніми, розгубленими, ніби вони вцілілі після якоїсь морської катастрофи, що, безсумнівно, не дуже добре впливало на загальний моральний стан. Додаймо до цього ще невеличкий та тісний простір, незручну відсутність приватності і непереборну нудьгу, єдині їхні активності, що складалися з їжі, сну, веслування та риболовлі — і ось вам готовий рецепт повного лихоліття. Точно що тест витривалості — як виявилося, у багатьох аспектах. Вони боролися з раптовими вітрами, що збивали їх з курсу. З пекучим сонцем впродовж дня і прохолодним повітрям впродовж ночі. Вже не кажучи про неочікувану зливу, через яку вони просякли з ніг до голови, незважаючи на імпровізовану палатку на плоту. Моні та Скарі довелося заметушитися, коли їхній човен почав поступово набиратися водою, а Люмі майже впала в озеро, тримаючись за вітрило так, неначе від цього залежало її життя, намагаючись врятувати його від шторму. Зрештою Чайльду довелося схопитися за обох: вітрило і неї, щоб не дати їм улетіти. Це було пекло. Їхні пальці посмикувалися, жадаючи просто скористатися Очами Бога і врятуватися від усіх цих негараздів, проте… ніхто так і не піддався спокусі, а пізніше вони жартували, що ці моменти принаймні стали хоч якоюсь розвагою. Наступного дня після такого «веселого сюрпризу», все, як і завжди, було в рази спокійніше. В небі яскраво сяяло сонце, дозволяючи їм зорієнтуватися і повернутися на правильний курс. Увесь той день вони провели висушуючи одяг та просто лежачи, виснаження здолало всіх чотирьох учасників. Ну, не те щоб вони мали кращого заняття. *~*~* Звук. В Чайльда розплющилися очі. Стояла глупа ніч. Зліва від нього почувся ще один гучний сплеск. Саме це і розбудило його, проте потенційна невідома небезпека виявилася лише рибиною, що щасливо гралася у воді. Він зітхнув, розум повільно прокидався. Чайльд вважав себе обережною, пильною людиною, не кажучи вже про те, як легко його можна було розбудити, проте від постійної нудьги останнім часом він став недбалим. Відколи почалася їхня подорож водоймою, нічого цікавого не ставалося (не враховуючи день проливної зливи, але чи можна вважати погоду захоплюючою?), і саме цей факт був приводом для занепокоєння. Адже затишшя завжди було перед бурею, хіба ні? Але, мабуть, цього разу більш метафоричного характеру. Проте очікування серйозно дратувало. Парубок, досі у напівсонному стані, відчув приємне тепло з правого боку. Так затишно та зручно. Невже він став настільки байдужим, що забув накритися ковдрою перед сном? Передвісник ліниво підняв голову, щоб перевірити. І завмер. До нього притулилася Люмін. Напевно перекотилася уві сні, тому що декілька годину тому все точно не так виглядало. Дівчина, скрутившись клубочком, злегка стискала його сорочку, розпатлане волосся закривало їй обличчя. Чайльдові вуста мимоволі розтягнулися в усмішку. Він повільно підвівся на лікті та прибрав неслухняні пасма з її щоки. — Не їж своє волосся, — прошепотів він сплячій красуні. До нього донеслося пирхання. Передвісник різко підняв голову, побачивши, що Скарамучча споглядав його з єхидною посмішкою. Вода певно підштовхнула обидва судна ближче, коли він спав, тому що тепер вони практично пливли поруч. «Просто чудово». — Це неймовірно огидно наскільки ти вже під закаблуком знаходишся, — парубок похитав головою. — Невже Одинадцятий завжди саме так ставиться до своїх ворогів? — Не твоя справа, — тихо прогарчав Аякс, обережно, щоб не розбудити Люмі. — І Люмін не ворог. — Впевнений? Дівчина прийшла з іншого світу, ти поняття не маєш, на що вона здатна. Чи навіть ким або чим вона є. Серце Чайльда пропустило удар. Як він взагалі про це дізнався?! — Це безглуздо, — спробував він скинути Скару зі сліду. — Знав, що ти скажений, але навіть для тебе це занадто божевільно. Скарамучча лише зневажливо махнув рукою. — Прибережи ці дурниці для когось іншого, я знаю, що вона чужинка в повному значенні цього слова. Бачив звіти Фатуї про «біляву мандрівницю з іншого світу» задовго до того, як ти її зустрів, — гмикнув він. — На жаль, тоді я не придав цьому значення, але, на мій захист, я ніколи не очікував, що сам колись стикнуся з клятим прибульцем. Цікаво, що ж сказала б Цариця про її існування… чи не так? Невідомий чинник. Непередбачуваний. Небезпечний, — Скара зашипів, неначе змій. «Сильна, весела, вірна, смілива», заперечив внутрішній голос Чайльда. — Передвісники існують, щоб позбувати цей світ від усього, що може стати на шляху нашої Пані. Твоя дорога Люмін є однією з таких чинників. Але чи справді є? Дівчина поворухнулася уві сні, відпускаючи з хватки його сорочку, перевернувшись на інший бік. Обидва парубки застигли. — І…те…р… — з її вуст злетіло тихе бурмотіння. Чайльд стиснув щелепу. Все, чого вона хотіла, так возз’єднатися зі своєю родиною, який в цьому злочин? — То ти в нас такий ідеальний солдат, га? — виплюнув він із солодкавою посмішкою. — Тоді, поки обговорюємо цю тему, як щодо Мони, гм-м-м? — А що з нею? — інший Передвісник звузив очі, з його тону зникла нотка потіхи. — Дівчина відкрито виступає проти Фатуї та нашої святої справи, цікаво, що ж сказала б Цариця, — відповів він Скарамуччі його ж нещодавніми словами, — після того, як дізналася б, що ви вдвох практично живете разом вже як декілька місяців. На нещастя для Скари, він не єдиний, хто мав у своєму розпорядженні надійні джерела інформації. — Шпигуєш за мною? — процідив парубок крізь стиснуті зуби. — Зовсім ні. Мені просто спиться краще вночі від знання, що мої побратими Передвісники ведуть гарні життя, слідуючи нашому віруванню. Ти не згоден? — посмішка Чайльда була різкою та смертоносною. — Тому тримайся подалі від Люмі, інакше матимеш зі мною проблеми. Скарамучча витріщився, однак не зміг заперечити звинувачення. Можливо в глибині душі якась частинка нього відмовлялася це робити, тому що це б значило заперечити щоб там не було між ним і Моною. Відмова мала значення. Це могло повернути його до простого буття витратним матеріалом на шаховій дошці. — Тц! — парубок нарешті цокнув язиком та схопив весло, мовчки направляючи свій човен подалі від їхнього. Зробив він це швидко і ефективно — мореплавання і справді було у нього в крові. Чайльд довго, полегшено видихнув. Те, що він щойно зробив… це був крок до зради. У великій схемі Скарамучча був настільки ж неважливим, як і минулорічний сніг, але він вірно підмітив: якщо Цариця колись накаже йому вбити Люмін, чи вдасться це йому зробити? Встромити меча їй у груди, пронизати серце, перерізати горло. Споглядати, як вона стікає кров’ю до смерті, як сяйво в очах, що завжди іскриться і є повним життя, повільно меркне, як її дихання все рідшає, і рідшає, і рідшає, допоки остаточно не щезне, більше ніколи не відновившись знову… По тілу пробігла дрож. Він обійняв Люмін за талію, притягуючи її ближче до грудей, обережно, щоб не потривожити її сон. Тепло її крихітного тільця огорнуло його в кокон мира та прийняття. «Вона так сильно вдарить мене вранці», було його останньою зв’язною думкою. Парубок закрив очі і зарив носа у волосся білявки, легкий аромат лілій повільно його заколисував. Змушуючи забувати, навіть якщо і на мить, яким невизначеним може бути майбутнє. *~*~* Наступного дня Люмін його взагалі-то не вдарила. Проте її крик віддавався відлунням в його вухах ще довго після того, як сонце піднялося високо в небо. Він на це заслужив. Хоча знову ж таки — щось іноді варте жертв. Човен іншої пари плив попереду них. Схоже минулої ночі Скара розлютився набагато більше, ніж припускав Чайльд, що призвело до сплеску конкуренції. Навіть із Моною в якості метафоричного штурвального (Скарамучча напевно спав), їм вдалося зберегти за собою перевагу, а це доводило, що дівчина, незважаючи на свої перші протести після оголошення випробування, не тікала від фізичного труда, якщо в ньому виникала потреба. Вона бездоганно робила свою роботу, зараз повільно, проте впевнено веслуючи, просуваючись уперед. — Вони тримається краще, ніж я очікував, — Чайльд задумливо почухав підборіддя, сидячи на краю плота із зануреними у воду ногами. Якщо робити було нічого, то він може принаймні спробувати насолодитися лінощами. Фігура затулила сонце, відкидаючи на нього тінь. Передвісник глянув назад. — Не недооцінюй її, — там стояла Люмін із схрещеними руками. Невдоволена. Але зрештою вона зітхнула, зняла взуття і приєдналася до нього — такою в неї була оливкова гілка**. Зрештою, вона і слова йому не сказала відколи вони прокинулися. Проте не дивно, адже вона, лише розплющивши очі, відразу опинилася в досить неоднозначному положенні — обіймаючись із парубком, кінцівки переплетені, його вуста злегка торкаються її шиї, дихання лоскоче шкіру. Її щоки досі рожевіли лише від одного спогаду! Вона наполегливо уникала його погляду, зосереджуючись на воді. «Чарівно», проросла в його розумі думка, але Чайльд хутко її розчавив. Не дай Боги, щоб він знову ляпнув якусь дурість. — Мона розумна і гордовита, — продовжила Люмі, злегка розбризкуючи воду босими ногами. — Може скаржитися, проте ніколи не визнає поразку без бою. «Прямо як дехто». Зі сходу дмухнув прохолодний вітерець. На обрію збиралися темні хмари. У повітрі витало щось дивне. Аура неспокою і передчуття… Але чого? — Де ти, до речі, її зустріла? — В Академії Сумеру. Знайшла її майже непритомною біля входу. Вона достатньо так мене налякала, проте потім я почула найгучніше бурчання живота, — Люмі гмикнула. — Виявилося, що вона так захопилася своїм дослідженням, що витратила усі гроші, навіть цього не помітивши. Вона нічого не їла впродовж трьох днів поспіль. — Яка божевільна завзятість, — пирхнув Передвісник. Проте не дивно — Скара навіть не глянув би на дівчину, якби в ній не було чогось особливого. — Що ти робила в Академії? Пам’ятаю, ти згадувала про подорож до Мондстадту, а це далеченько від Сумеру. Тебе здолало раптове бажання отримати диплом з якоїсь спеціальності? — пожартував він, але вона по-справжньому над цим замислилася. — А це насправді не така вже й погана ідея. Ми з братом завжди уникали шкіл. Складно пояснювати вчителям, що, з одного боку, ти маєш знання вище середнього з якихось надскладних тем, а з іншого — не маєш елементарного розуміння навколишнього світу. — Має сенс. Однак не сказав би, що ти багато упустила, — задумливо прокоментував Чайльд. — У них здебільшого просто зазубрюють нудні предмети, та й діти можуть бути досить жахливими. — Над тобою хтось знущався? — нахмурилася вона, нарешті наважившись на нього глянути. Ця думка їй не сподобалася. — Не-а, жахливим був саме я, — відповів він з усмішкою, проте без звичної радості. — Не найвеличніші мої миті, визнаю. Вдалечині прогримів грім. Тихо, але сповнено невиразного попередження. Наближався шторм. Вони досі мали час, перш ніж він розпочнеться, проте відразу прийшло усвідомлення, що від нього ніяк не сховатися. Чайльд зітхнув, розсіяно граючись з єдиною червоною сережкою. — У дитинстві я становив ще ту загрозу. Це розбило батькове серце, але відправити мене до Фатуї для ресоціалізації було напевно його найкращим рішенням, враховуючи всі обставини. — Не вірю, що кажу це, але… ти не такий вже і поганий зараз, тож це певно спрацювало, принаймні певною мірою, — неочікувано погодилася вона. — До того ж, якось я і не можу уявити милого та невинного Аякса. Аякс. Його серце пропустило удар, він швидко відвернувся. Не те щоб Чайльд жалкував, розказавши Люмі правду, проте… Це лише ім’я, така незначна і нешкідлива крихта інформації, однак чому воно звучало настільки важливо, коли промовляла його саме вона? Чи звикне він колись до цього? — Давним-давно Аякс був досить милим, дуже дякую, але тоді… дещо сталося і ось тепер натомість є Тарталья. Вона не була дурною, відразу відчувши приховану за цим історію, але не стала напосідати. Замість цього розповіла власну історію. Справедливий обмін, прямо як у той день на пляжу. — Я розповідала тобі раніше, що бачила падіння Каенрі’аху, вірно? Після цього дещо сталося, — зімітувала його Люмін, грайливо змінюючи голос, — і я прокинулася без брата п’ять сотень років потому. Я не знала, що робити, проте потім згадала про Академію Сумеру. Навіть у минулому вважалося, що саме в тому місці збираються найясніші розуми Тейвату, тож я вирішила: якщо і було місце, де я можу отримати якісь дані про те, що сталося під час мого сну чи знайти зачіпку про знаходження Ітера, то це воно. — І як, спрацювало? — Не зовсім, — вона відкинулася назад, заплющуючи очі, — але завдяки цій подорожі я зустріла Мону, а вона дала мені дещо безцінне: підтвердила зорями, що Ітер точно досі живий. У той час… цього було достатньо. *~*~* Складно визначати відстань та час, коли навколо знаходиться нічого, окрім безкінечної водойми. Шторм, який Люмін і Чайльд помітили на небокраю декілька годин тому, вшанував їх своєю присутністю десь пізно ввечері. Вони сховалися в імпровізованій палатці відразу ж, як перші крижані каплі води потрапили їм на шкіру. Вона не забезпечила достатнього укриття — дощ все одно нещадно нападав з усіх боків — проте це було краще, ніж нічого. Однак більшою проблемою стали блискавки, що розповзалися по небу, неначе смертельна павутина. Трохи невдачі, і вони вб’ють їх миттєво. Люмі глянула вгору. Пліт направлявся прямо до темних хмар, що закручувалися в небі, формуючи вихор, що випромінював дуже тривожну ауру. Щоб не сталося невдовзі, воно не було звичайною погодною аномалією. Але вони не мали вибору — в таких умовах досі залишатися на плаву було схожим на диво, а мати контроль над курсом здавалося неможливою мрією, особливо без використання Гідро Око Бога. — У мене погане передчуття, — прошепотіла вона. — Ага, — погодився Чайльд. — Нагадує мені про дещо, що я вважав би за краще забути. З кожною хвилиною грім та блискавки ставали все сильнішими. Це лякало. Вони почувалися ще не підстреленими качками, безсилими, в пастці. Двома крихітними створіннями, що стояли перед справжньою могуттю богів. Аяксова долонь відшукала її. — Щоб ти не впала за борт, — мовив він, не зустрічаючись з нею поглядом. Він вперше виглядав серйозним. Зосередженим на тому, що перед ними розверталося. Вона стиснула його долонь, якось розуміючи, що це не єдина причина. Раптом гладь озера завирувала. Закружляла, закрутилася, віддзеркалюючи картину, створену в небі. І новоутворена водоверть почала повільно їх затягувати. Пара вмить схопилася за весла, направляючи всі сили на визволення плота з міцної хватки зловісної течії. Але чим були їхні зусилля проти могутньої сили природи? Обидва сильніше вчепилися у весла, почавши гребти навіть інтенсивніше. Бо прямо як Мона і Скара — вони теж були гордовитими, також не знаючи, як програвати. Вода запінилася. Спочатку злегка. В середині водоверті з’явилися декілька маленьких бульбашок. Виринули з глибин і лопнули, досягнувши поверхні: подорож в один кінець із трагічним фіналом, така їхня доля. Прелюдія до куди величнішого твору. Значно, значно величнішого. З води виринув величезний щупалець! Без попередження, без застороги. Готовий вивільнити жах, прихований у глибинах. По озеру вдарилося щось велетенське, розділяючи його майже навпіл, створюючи дві гігантські хвилі, які вмить помчали до двох посудинок, що відчайдушно боролися за виживання. Чайльд кинувся на Люмі, притискаючи її до палуби. Вони вчепилися в мотузки, які зв’язували разом дерев’яні балки. Бурхлива вода затопила пліт, сповнена гніву підводної істоти. Ламаючи щоглу неначе сірник. Вітрило з написом «Вершник хвиль» безслідно щезло, осідаючи на дно озера, місце свого останнього спочинку, неначе біла траурна вуаль. — Що нам робити?! — проволала Люмін, намагаючись перекричати шторм. Чайльд не знав. Він піднявся і розсіяно вп’явся поглядом у ще більшу кількість щупалець, що виринали з води. Ніби гігантська квітка, що повільно розгортала один за одним пелюстки. Це був не Осіал. Він знав, що ні. Проте майже очікував, що верхівки щупалець перетворяться на драконові голови. Жорстоке нагадування про його останній провал. Люмін схопила його за комір і різко потягнула вниз. Він миттєво зустрівся з нею поглядом, звільняючись від заціпеніння, в яке його занурив спогад. — Це бісів кракен! Зберися, інакше нам кінець! Кракен. Морське чудовисько. Чудище, не божество. Він випрямився, руки Люмі впали. Дощ, що стікав по їхнім обличчям, нагадував потоки сліз, однак часу на відчай не було. Їм потрібен план. І потрібен негайно. — Навіть з нашими Очами Бога його було б складно вбити… — якби він тільки міг трансформуватися в Спадщину Нечестивця, тоді їхні шанси в цій битві були б значно вищими… Але справа в тому, що тіло Чайльда ще не достатньо відновилося після бою проти Тевкрових охоронців руїн, щоб витримати ще одну трансформацію. Ще одним варіантом була форма Омани, однак, з усією цією водою навколо, використання неї могло завдати їм більше шкоди, ніж користі. І взагалі вона призначалася для ближнього, а не морського бою. Він стиснув щелепу і прикликав лук. — Як би сильно мені не хотілося упускати таку можливість, можливо ми просто зможемо обійти його? Прямо як інша пара. Скара керував човном, направляючи його між хвилями та атаками з жахаючою точністю, дозволяючи воді відносити їх саме туди, куди він хотів. Але навіть таке вміння мало свої обмеження — величезний кракен був одним із них. Проти супротивника більшого, сильнішого і більш непередбачуваного, ніж усі, з якими ви стикалися раніше, можна зробити лише це. — Ми ні за що не зможемо таке провернути, — прошепотіла Люмін. Не зі зламаною щоглою, без вітрила чи весел, що потонули разом із її надіями відновити якусь подобу маневреності. У цю мить вони були наче двоє потерпілих, котрі дрейфували на шматку деревини, що ледве тримався на плаву. Єдиний варіант, який залишався, здавався майже самовбивством — зустрітися з чудовиськом віч-на-віч. Але як вони мають його вбити лише з луком та мечем? І тоді до них нарешті дійшло. Це був Тест Витривалості. Витривалості. Боги назвали його так з якоїсь причини. І тепер вони вдвох нарешті зрозуміли з якої. Це випробування було не про витримку труднощів довгої та нудної подорожі по озеру. Це було б надто легко, хіба ні? Надто прямолінійно. Воно було про те, як довго вони зможуть витримувати безнадійне протистояння проти неможливого ворога. Як довго зможуть протриматися, перш ніж здадуться і використають Очі Бога для свого спасіння. Все вело до цієї миті, до цього вибору, цього ризику. Оберете ви своє бажання чи власне життя? Але гідро та анемо… Чи можуть вони взагалі їм допомогти? Електро було б значно кориснішим… Вони різко повернули голови до лиховісного Передвісника вдалечині. Їм потрібен Скара. Він і його електро сили. Але хлопець був розумним, тому вже точно зрозумів правду за цим тестом. А він ні за що не визнає першим поразку, навіть якщо це значило приректи їх усіх на потоплення. «Хіба що…» Люмін примружилася, зосереджуючись на маленькому човні суперників, що ледве тримався. Скарамучча добре ним управляв, але не настільки добре. І цей негідник явно не хотів помирати. «Хіба що він вірить, що ми дамо слабину перші». Щупальця почали бити по воді з люттю, що поступово наростала. Кожен удар сильніший за останній. Зліший. Одне пронеслося над їхніми головами, наче намагаючись поквапити прийняти рішення. Чайльд випустив у нього три стріли (усі влучили!), але кракен навіть і не здригнувся. Наче його просто якась комашка вкусила. Не час баритися. Їх може врятувати лише диво. І хтось може сказати, що саме воно й сталося. Наче бажаючи підбадьорити, з-за хмар виринув місяць. Срібляне сяйво затопило озеро, показуючи їм жахливого кракена у всій його красі. Страховище його люті. Наївність людей, що насмілилися потривожити його спокій. Але із сяйвом прийшла і сила. Раптовий сплеск сили наповнив Люмін. Тепла, і яскрава, і… міцна. Неначе камінь. Тільки тоді вона помітила, що сьогодні вночі сяяв повний місяць. Дівчина крутнулася до Чайльда. — Ти мені довіряєш? — прокричала вона. — Що? — він опустив лук, його атаки все одно не мали сенсу. — У мене є план! Якщо довіряєш, то в жодному разі не використовуй своє Око, щоб не сталося! — вона кинула йому свій меч, який парубок вдало схопив, прокрутивши в руці, оцінюючи вагу. — І не дозволяй нічому мені заважати. — Дістань мені ще один такий і вважай, що все зроблено. Вона усміхнулася у відповідь, прикликавши і кинувши йому ще один меч. Передвісник пригадав цей — золотий меч з гардою у формі півмісяця. Вона рідко його використовувала, бо кожного разу її очі від погляду на нього наповнювалися меланхолією. Це була гарна зброя. Чайльдове обличчя прийняло дикий вираз. Приплив адреналіну заглушив всі інші думки. Будь-які безглузді переживання. Звільнена жага крові вільно потекла по венах, серце перетворювалося на сталь. Бути час від часу Аяксом — весело, проте ніщо не може зрівнятися зі свободою, яку відчував Тарталья, кидаючись на поле битви з кровожерливим блиском в його зазвичай беземоційних очах. Це буде смертельний бій. І він буде славетним. …ніхто ж не помітить, якщо він трошки зшахраює? Він зосередився на силі електро своєї форми Омани. Використати на повну не зможе, проте нічого ж, якщо скористається нею зовсім трохи? Дозволить електриці протікати під шкірою, щоб підсилити собі силу, швидкість і рефлекси? В оці замерехтіла пурпурна іскра. Коли ще один щупалець вдарив по воді поруч із «Вершником хвиль», Чайльд був готовий. Серія швидких ударів покремсала його на шматки, золотий меч розрізав тіло чудовиська так легко, наче підтоплене масло. Кракен завив. «Нарешті хоч якась реакція». — Це все на що ти здатен, восьминіг-переросток? — ще одна атака створіння, цього разу в лоб, яку він легко парирував, відкидаючи щупалець вбік. Потоки води бігли по його волоссю, щокам, шиї. Червоний шарф безвольно звисав з тіла, просякнутий, подоланий вагою води. Якимось чином це придало йому небезпечніший вигляд. Хижака, готового накинутися, а не загнаної в кут миші. — Не пощастило, друже, — парубок витер лице рукавом. — Сьогодні принцеса не приймає гостей, повертайся іншим разом. Люмін стояла позаду нього із заплющеними очима, купаючись в місячному сяйві. Дозволяючи йому поширюватися в тілі, текти по венам, досягти кінчика кожного нерва. Беззахисна, але єдине, що могла — вірити, що Чайльд її захистить. Але складно було не вірити. Хто зміг би пробити такий щит? Не було нічого, з чим не зіткнувся б ошелешений битвою Тарталья з дикою посмішкою, розтягнутою на губах. Сьогодні вона могла розділити це почуття: нічого так не хотілося, як встромити меча в лице цього бісового восьминога. Коли Люмі нарешті розплющила очі, світ не виглядав якось інакше. Однак змінилася вона. Всередині неї вирувала нова сила, поколюючи на кінчиках пальців… ні. Невірно. Це не «нова» сила. А лише ще один шматочок пазла, який розтрощили п’ять сотень років тому. Ще один необхідний елемент, щоб вона стала цілісною. Дівчина зосередилася. Занурилася в себе, подумки тягнучись глибоко під поверхню води. Глибше, глибше і глибше, допоки не досягла дна озера. Вона стиснула кулак, наче щось хапаючи. І витягнула одним різким рухом. Ніщо не могло зупинити її зараз. Атака прийшла знизу, чого кракен не очікував, вважаючи озеро своїми володіннями. Величезні кам’яні шипи виринули з води, проштрикуючи його з жахаючою точністю. З неприємним звуком пронизуючи величезне тіло наскрізь. На декілька цінних секунд вони всі замерли, думаючи, що чудовисько було вбите. Ні, не було. Чудище заверещало, майже розриваючи їм барабанні перетинки: від болю і злості. Почало бити навколо, руйнуючи гео конструкції так швидко, наче вони були зроблені з піску, а не каменю. Палаюча ненависть в його очах змусила навіть Чайльда зробити крок назад. Схоже вони щойно підписали себе на повну агонії смерть, замість швидкої і безболісної, тому що ясно було точно: кракена вже не задовольнити лише їхнім потопленням. На щастя дехто на цьому озері теж жадав насильства і солодкої помсти. З небес зійшла пурпурова блискавка, неначе божа кара. Спрямована на голову кракена ніби дощ — однак замість крапель зброя — згори полилася злива величезних електросписів. Вдарив перший. Тоді наступний, і наступний, і наступний, і наст… Біля Скарамуччі ширяв каталізатор. Сторінки ґримуару повільно перегорталися, майже ліниво. Мона закрила їх обох у водяній бульбашці, захищаючи від навколишнього світу, який напарник її перетворив на справжнє пекло одним помахом зап’ястя. Атака тривала ще якийсь час. Передвісник, тепер впевнений у своїй перемозі, розкрив повну силу Електро Ока Бога. Стримуватися? Такого слова не існувало в його словниковому запасі. Не тоді, коли йшлося про потворних восьминогів, які мали нахабство стати на його шляху. — Ну, це вирішує проблему з кракеном, — прокоментував Чайльд, обертаючись з усмішкою. — Це була неймовірна вистава, панянко! Хто б міг подумати, що твій таємничий план насправді спра… Він завмер. Люмін там не було. Кров застигла. Люмін. Там. Не було. Але узи залишалися спокійними. Встромивши мечі в пліт, він стрибнув прямо у воду. Холод вмить оточив його з усіх боків, але не зміг охолодити ще більше. Він вже промерз до кісток від переляку. «Все не може закінчитися ось так!» Він крутив головою в усіх напрямках, але нічого не бачив. Було так клято темно! «Не може!» І тоді його погляд привернула золота нитка. Місячне сяйво проникало у воду, наче божественне втручання, прокреслюючи шлях до плаваючого тіла. Що плавно і повільно тонуло. Глибше і глибше. Золотаве волосся, біла сукня, всеосяжне умиротворення — ідеальне зображення вічного спокою. «І не скінчиться!» Передвісник винирнув, глибоко вдихнув і знову занурився. Можливо вони і перемогли кракена, але шторм досі бушував під поверхнею. Досі вирував воду, плутаючи її течії. Він плив так, як ніколи раніше. Його м’язи пекли, легені благали повітря. Це не мало значення. Взагалі було неважливо, тому що вона нарешті в зоні його досяжності. Ще трішки, ще зовсім трішечки… Чайльд схопив її. Очі Люмін заплющені, грудна клітина не здіймається. Спить, неначе принцеса. Чекаючи на пробудження від цілунку. Не думаючи, він обхопив її лице і притиснувся губами до її вуст. Вдихаючи в її крихітне тільце стільки повітря, скільки міг дати. Але не лише це. Наповнюючи її волею до життя, бажанням вижити, впертістю, гордістю, бажанням не здаватися. Змішалися в єдине ціле тихий відчайдушний крик і чуттєве благання. З останніх сил він досяг поверхні. З останніх сил він витягнув себе і Люмін на пліт. З останніх сил він подумав, що життя химерно над ним поглумилося, тому що так, він хотів її поцілувати, але ж не так. А тоді виявилося, що навіть Передвісники могли досягати межі. І Чайльд щойно досягнув своєї. Знепритомнівши поруч із дівчиною, яку так відчайдушно намагався спасти. Не знаючи, вдалося йому це чи ні. *іспанський народний танець, що виконується в парі під спів Фанданго в супроводі гітари і кастаньєт. **оливкова гілка — символ миру та примирення.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!