Що ховається всередині

Час настав.

Четверо людей споглядали схід сонця, очікуючи на Паймон, що мала з’явитися з хвилини на хвилину, як і зробила тиждень тому, влаштувавши галас та розбудивши їх на світанку. Навіть Люмін і Скара погодилися, хоч і дуже неохоче, що краще випередити її витівки, а тому зараз було видно…  що вони явно не виспалися, проте принаймні виглядали менш сонними, ніж минулого разу.

Останні приготування вони завершили годину тому.

Скарамучча і Мона розклали решту припасів у своєму човні, а після, з почуттям виконаного обов’язку, глянули на своїх суперників… і побачили, що їхній пліт майже порожній.

Люмін, схрестивши руки, стояла біля купи, що складалася з двох корзинок, повних їжі, додаткових ковдр і ящика з інструментами, поки Чайльд підіймав вітрило. Жоден із них, здавалося, не горів бажанням брати речі на борт.

І цьому була досить очевидна причина.

— Ти впевнений, що це все? — спитала білявка, стримуючи позіхання.

— Так-так, просто спакуй все, і ми готові.

Люмі знизала плечима і почала торкатися речей, що перед нею лежали; одна за одною, вони розчинялися в хмарах іскор.

Це було те ще шоу, особливо для однієї людини, чиї очі ледве з орбіт не повилазили.

— Якого дідька?! — вигукнув Скара, з недовірою до неї підходячи. — Як ти це зробила?

Перш ніж дівчина змогла відповісти, Чайльд, відчувши прекрасну можливість поглумитися над колегою Передвісником, зістрибнув з плота та обійняв її за плечі з найпротивнішою з можливих посмішкою.

— Любий друже, що думаєш про мою неймовірну напарницю і її безмежний вимірний простір? Дуже заздриш?

Якби поглядом можна було вбити…

— Не видумуй таких дурних назв… — пробурчала Люмі собі під ніс, трохи роздратована, трохи зніяковіла.

— І чому тут заздрити? Шматку мотлоху, який ти наважився назвати човном? Навряд чи, — Скара швидко оговтався, вирішивши цілком ігнорувати загадку Люмін. Гордість, безсумнівно, взяла верх над цікавістю. — Я дуже здивуюся, якщо воно не потоне відразу ж, як торкнеться води.

Якщо чесно, Люмі це теж хвилювало.

Чіпляючись за останні (і сумнівні) залишки своєї гідності, Скарамучча крутнувся на підборах з гучним «гм» і потупотів геть. Мона лише закотила очі та пішла слідом, але перед цим встигла швидко підморгнути Люмі — астрологиня, вочевидь, мала деяке уявлення про її дивну здібність, але явно була не з тих, хто розкриває таємниці своїх клієнтів. Це хороша робоча політика, шкода, що вона не хотіла брати гроші за ворожіння, це б вмить зробило її заможною.

— А я чув, як ти сварливо бурмотіла, знаєш? — Чайльд подивився вслід парі, а потім тицьнув у щоку Люмін. — Усі завжди лише критикують, — зітхнув він театрально. — Ти маєш суперздібності, тож це очевидно, що їм потрібна суперназва.

— Я мала зрозуміти, що у тебе все погано з назвами ще тоді, коли ти назвав охоронця руїн паном Циклопом.

— Гей, це хороше ім’я, — він відсторонився, і вона, оточена свіжим повітрям раннього ранку, відразу відчула нестачу його тепла. — Круте, зрозуміле і легко запам’ятовується.

«Якби не той факт, що охоронець — машина для вбивств».

— Гаразд, тоді як назвемо наш великий човен, о Майстре Імен? — піддражнила вона, киваючи в бік плота.

— О, назва має бути епічною й величною! — Передвісник легко підіграв жарту. — Наприклад… Морський Пожирач!

— Відхилено.

— Морське Лихо.

— Не-а.

— Фанданго*!

— Це… не так вже й погано, власне, — Люмі завагалася, — але немає нічого спільного з кораблями!

Обидва поринули в думи, шукаючи ідеї. Тоді Чайльд тріумфально підняв палець.

— Придумав! Як щодо…

Мить напруженої тиші й:

— …Плотика?

Так, ну все, це вже перейшло межу.

Інстинкт Чайльда спрацював у найостаннішу мить. Парубок рвонув вздовж пляжу, веселий і щасливий, неначе дитина після вдалого жарту, білявка побігла прямо за ним з кулаком напоготові, чекаючи слушної нагоди.

Від спогаду куточки її губ здригнулися. Вона із задоволенням подивилася на слово «Вершник хвиль», намальоване чорним кольором на білосніжному вітрилі, що зараз м’яко розвівалося на вітрі. Хто ж знав, що перебувати в гарному настрої перед ще одним потенційно смертельним випробуванням було можливим, але гляньте на неї. Сонна, проте насолоджується ситуацією.

— Усім доброго раночку~! — Паймон, як і завжди, з’явилася нізвідки саме тоді, коли вони найменше цього очікували, жвава та повна енергії. — О-о-о, а Паймон так чекала, щоб знову вас розбудити, — вона підморгнула Люмі, — але оскільки ви вже встали, гайда не гаяти більше часу і розпочнімо випробування!

Чортеня зробило у повітрі кульбіт і полетіло до двох посудин.

— Підсумуємо: ціллю випробування є перетин озера без використання Очей Бога. Дотримуватиметеся цього правила і все у вас буде добре, порушите його і вилетите. Дуже просто, вірно?

Це ще як подивитися, тому що жоден з учасників не вірив, що подорож цими ззовні мирними водами не призведе до непередбачуваних труднощів. Таким і був Відбір — ті, хто могли пристосуватися, перемагали, а решта… власне, ніхто й не знав, що з ними ставалося, але жодна з пар не прагнула це дізнатися.

Обидві команди зайняли місця біля власноруч створених човнів — від цього відчувалося дивне задоволення… окрім факту, що чим швидше наближався час відправлення, тим сильніше непокоїлася Люмі, що Скара міг виявитися правим, і їхній пліт справді потоне як якийсь камінь. Адже він аж ніяк не був вершиною людського будівництва...

Хай там як, вона поклала долоні на деревину, готова штовхати пліт у воду. Чайльд, більш впевнений, став поруч із нею, але зрозуміло чому: він, принаймні, мав якийсь досвід у мореплаванні.

— Здається відлік сьогодні буде зайвим, тому… — маленька ельфійка раптом гучно плеснула в долоні. — Готові чи ні, ми відтак розпочинаємо Тест Витривалості! — оголосила Паймон, коли сонце повністю показалося з-за небокраю. — Як там кажуть: попутного вітру й супутнього моря! …чи озера.

І вони штовхнули! І побігли! Як повні бовдури, оскільки це був не спринт, а маратон. Однак уся четвірка повністю проігнорувала одну малесеньку деталь, оскільки бажання бути кращими хоча б на коротку мить після старту затьмарило голоси логіки та розуму.

Обидві посудини вдарилися об воду зі сплеском.

Чайльд та Люмі рвучко стрибнули на свій пліт; Скара і  Мона так само спритно залізли у свій човен. Чаклуни могли й виглядати як типові розумаки, що зазвичай залишалися вдома, але недооцінювання їхньої фізичної підготовки стане першим кроком до програшу в цьому випробуванні.

Чотири пари рук із ентузіазмом прийнялися веслувати.

Паймон на мить затрималася, споглядаючи їхню боротьбу. Поки вони йшли ніс у ніс і, на диво, ніхто ще не потонув. Хто б міг подумати, га?

— Люди, — чортеня закотило очі. — Паймон цікаво, як швидко вони втомляться від цього, — спитала вона, звертаючись до нікого конкретного, і, покачавши головою на дурну конкуренцію двох пар, стрибнула назад у свій вимірний простір.

Немає сенсу залишатися, адже, зрештою, недарма це звалося Тестом Витривалості.

Час їм запасатися терпінням.

*~*~*

Коли спав первісний захват, дні на озері почали до болю повільно тягнутися.

Найцікавіше сталося прямо після першої ночі — прокинувшись вранці, пари виявили, що цілий світ навкруги перетворився на воду. Берег, з якого вони відчалили, берег, що був їхнім пунктом призначення, ліс чи гори, видимі десь на далекому обрії — все зникло, змушуючи почуватися так, наче вони стали останніми людьми у Тейваті. Самотніми, розгубленими, ніби вони вцілілі після якоїсь морської катастрофи, що, безсумнівно, не дуже добре впливало на загальний моральний стан.

Додаймо до цього ще невеличкий та тісний простір, незручну відсутність приватності і непереборну нудьгу, єдині їхні активності, що складалися з їжі, сну, веслування та риболовлі — і ось вам готовий рецепт повного лихоліття.

Точно що тест витривалості — як виявилося, у багатьох аспектах.

Вони боролися з раптовими вітрами, що збивали їх з курсу. З пекучим сонцем впродовж дня і прохолодним повітрям впродовж ночі. Вже не кажучи про неочікувану зливу, через яку вони просякли з ніг до голови, незважаючи на імпровізовану палатку на плоту.

Моні та Скарі довелося заметушитися, коли їхній човен почав поступово набиратися водою, а Люмі майже впала в озеро, тримаючись за вітрило так, неначе від цього залежало її життя, намагаючись врятувати його від шторму. Зрештою Чайльду довелося схопитися за обох: вітрило і неї, щоб не дати їм улетіти.

Це було пекло.

Їхні пальці посмикувалися, жадаючи просто скористатися Очами Бога і врятуватися від усіх цих негараздів, проте… ніхто так і не піддався спокусі, а пізніше вони жартували, що ці моменти принаймні стали хоч якоюсь розвагою.

Наступного дня після такого «веселого сюрпризу», все, як і завжди, було в рази спокійніше. В небі яскраво сяяло сонце, дозволяючи їм зорієнтуватися і повернутися на правильний курс. Увесь той день вони провели висушуючи одяг та просто лежачи, виснаження здолало всіх чотирьох учасників.

Ну, не те щоб вони мали кращого заняття.

*~*~*

Звук.

В Чайльда розплющилися очі. Стояла глупа ніч.

Зліва від нього почувся ще один гучний сплеск. Саме це і розбудило його, проте потенційна невідома небезпека виявилася лише рибиною, що щасливо гралася у воді.

Він зітхнув, розум повільно прокидався. Чайльд вважав себе обережною, пильною людиною, не кажучи вже про те, як легко його можна було розбудити, проте від постійної нудьги останнім часом він став недбалим.

Відколи почалася їхня подорож водоймою, нічого цікавого не ставалося (не враховуючи день проливної зливи, але чи можна вважати погоду захоплюючою?), і саме цей факт був приводом для занепокоєння. Адже затишшя завжди було перед бурею, хіба ні? Але, мабуть, цього разу більш метафоричного характеру. Проте очікування серйозно дратувало.

Парубок, досі у напівсонному стані, відчув приємне тепло з правого боку. Так затишно та зручно. Невже він став настільки байдужим, що забув накритися ковдрою перед сном?

Передвісник ліниво підняв голову, щоб перевірити.

І завмер.

До нього притулилася Люмін. Напевно перекотилася уві сні, тому що декілька годину тому все точно не так виглядало. Дівчина, скрутившись клубочком, злегка стискала його сорочку, розпатлане волосся закривало їй обличчя.

Чайльдові вуста мимоволі розтягнулися в усмішку. Він повільно підвівся на лікті та прибрав неслухняні пасма з її щоки.

— Не їж своє волосся, — прошепотів він сплячій красуні.

До нього донеслося пирхання. Передвісник різко підняв голову, побачивши, що Скарамучча споглядав його з єхидною посмішкою. Вода певно підштовхнула обидва судна ближче, коли він спав, тому що тепер вони практично пливли поруч. «Просто чудово».

— Це неймовірно огидно наскільки ти вже під закаблуком знаходишся, — парубок похитав головою. — Невже Одинадцятий завжди саме так ставиться до своїх ворогів?

— Не твоя справа, — тихо прогарчав Аякс, обережно, щоб не розбудити Люмі. — І Люмін не ворог.

— Впевнений? Дівчина прийшла з іншого світу, ти поняття не маєш, на що вона здатна. Чи навіть ким або чим вона є.

Серце Чайльда пропустило удар. Як він взагалі про це дізнався?!

— Це безглуздо, — спробував він скинути Скару зі сліду. — Знав, що ти скажений, але навіть для тебе це занадто божевільно.

Скарамучча лише зневажливо махнув рукою.

— Прибережи ці дурниці для когось іншого, я знаю, що вона чужинка в повному значенні цього слова. Бачив звіти Фатуї про «біляву мандрівницю з іншого світу» задовго до того, як ти її зустрів, — гмикнув він. — На жаль, тоді я не придав цьому значення, але, на мій захист, я ніколи не очікував, що сам колись стикнуся з клятим прибульцем. Цікаво, що ж сказала б Цариця про її існування… чи не так? Невідомий чинник. Непередбачуваний. Небезпечний, — Скара зашипів, неначе змій. «Сильна, весела, вірна, смілива», заперечив внутрішній голос Чайльда. — Передвісники існують, щоб позбувати цей світ від усього, що може стати на шляху нашої Пані. Твоя дорога Люмін є однією з таких чинників.

Але чи справді є?

Дівчина поворухнулася уві сні, відпускаючи з хватки його сорочку, перевернувшись на інший бік. Обидва парубки застигли.

— І…те…р… — з її вуст злетіло тихе бурмотіння.

Чайльд стиснув щелепу. Все, чого вона хотіла, так возз’єднатися зі своєю родиною, який в цьому злочин?

— То ти в нас такий ідеальний солдат, га? — виплюнув він із солодкавою посмішкою. — Тоді, поки обговорюємо цю тему, як щодо Мони, гм-м-м?

— А що з нею? — інший Передвісник звузив очі, з його тону зникла нотка потіхи.

— Дівчина відкрито виступає проти Фатуї та нашої святої справи, цікаво, що ж сказала б Цариця, — відповів він Скарамуччі його ж нещодавніми словами, — після того, як дізналася б, що ви вдвох практично живете разом вже як декілька місяців.

На нещастя для Скари, він не єдиний, хто мав у своєму розпорядженні надійні джерела інформації.

— Шпигуєш за мною? — процідив парубок крізь стиснуті зуби.

— Зовсім ні. Мені просто спиться краще вночі від знання, що мої побратими Передвісники ведуть гарні життя, слідуючи нашому віруванню. Ти не згоден? — посмішка Чайльда була різкою та смертоносною. — Тому тримайся подалі від Люмі, інакше матимеш зі мною проблеми.

Скарамучча витріщився, однак не зміг заперечити звинувачення. Можливо в глибині душі якась частинка нього відмовлялася це робити, тому що це б значило заперечити щоб там не було між ним і Моною. Відмова мала значення. Це могло повернути його до простого буття витратним матеріалом на шаховій дошці.

— Тц! — парубок нарешті цокнув язиком та схопив весло, мовчки направляючи свій човен подалі від їхнього. Зробив він це швидко і ефективно — мореплавання і справді було у нього в крові.

Чайльд довго, полегшено видихнув. Те, що він щойно зробив… це був крок до зради. У великій схемі Скарамучча був настільки ж неважливим, як і минулорічний сніг, але він вірно підмітив: якщо Цариця колись накаже йому вбити Люмін, чи вдасться це йому зробити? Встромити меча їй у груди, пронизати серце, перерізати горло. Споглядати, як вона стікає кров’ю до смерті, як сяйво в очах, що завжди іскриться і є повним життя, повільно меркне, як її дихання все рідшає, і рідшає, і рідшає, допоки остаточно не щезне, більше ніколи не відновившись знову…

По тілу пробігла дрож.

Він обійняв Люмін за талію, притягуючи її ближче до грудей, обережно, щоб не потривожити її сон. Тепло її крихітного тільця огорнуло його в кокон мира та прийняття.

«Вона так сильно вдарить мене вранці», було його останньою зв’язною думкою. Парубок закрив очі і зарив носа у волосся білявки, легкий аромат лілій повільно його заколисував. Змушуючи забувати, навіть якщо і на мить, яким невизначеним може бути майбутнє.

*~*~*

Наступного дня Люмін його взагалі-то не вдарила. Проте її крик віддавався відлунням в його вухах ще довго після того, як сонце піднялося високо в небо.

Він на це заслужив. Хоча знову ж таки — щось іноді варте жертв.

Човен іншої пари плив попереду них. Схоже минулої ночі Скара розлютився набагато більше, ніж припускав Чайльд, що призвело до сплеску конкуренції. Навіть із Моною в якості метафоричного штурвального (Скарамучча напевно спав), їм вдалося зберегти за собою перевагу, а це доводило, що дівчина, незважаючи на свої перші протести після оголошення випробування, не тікала від фізичного труда, якщо в ньому виникала потреба. Вона бездоганно робила свою роботу, зараз повільно, проте впевнено веслуючи, просуваючись уперед.

— Вони тримається краще, ніж я очікував, — Чайльд задумливо почухав підборіддя, сидячи на краю плота із зануреними у воду ногами. Якщо робити було нічого, то він може принаймні спробувати насолодитися лінощами.

Фігура затулила сонце, відкидаючи на нього тінь. Передвісник глянув назад.

— Не недооцінюй її, — там стояла Люмін із схрещеними руками. Невдоволена. Але зрештою вона зітхнула, зняла взуття і приєдналася до нього — такою в неї була оливкова гілка**. Зрештою, вона і слова йому не сказала відколи вони прокинулися. Проте не дивно, адже вона, лише розплющивши очі, відразу опинилася в досить неоднозначному положенні — обіймаючись із парубком, кінцівки переплетені, його вуста злегка торкаються її шиї, дихання лоскоче шкіру. Її щоки досі рожевіли лише від одного спогаду! Вона наполегливо уникала його погляду, зосереджуючись на воді. «Чарівно», проросла в його розумі думка, але Чайльд хутко її розчавив. Не дай Боги, щоб він знову ляпнув якусь дурість.

— Мона розумна і гордовита, — продовжила Люмі, злегка розбризкуючи воду босими ногами. — Може скаржитися, проте ніколи не визнає поразку без бою.

«Прямо як дехто».

Зі сходу дмухнув прохолодний вітерець. На обрію збиралися темні хмари.

У повітрі витало щось дивне. Аура неспокою і передчуття… Але чого?

— Де ти, до речі, її зустріла?

— В Академії Сумеру. Знайшла її майже непритомною біля входу. Вона достатньо так мене налякала, проте потім я почула найгучніше бурчання живота, — Люмі гмикнула. — Виявилося, що вона так захопилася своїм дослідженням, що витратила усі гроші, навіть цього не помітивши. Вона нічого не їла впродовж трьох днів поспіль.

— Яка божевільна завзятість, — пирхнув Передвісник. Проте не дивно — Скара навіть не глянув би на дівчину, якби в ній не було чогось особливого. — Що ти робила в Академії? Пам’ятаю, ти згадувала про подорож до Мондстадту, а це далеченько від Сумеру. Тебе здолало раптове бажання отримати диплом з якоїсь спеціальності? — пожартував він, але вона по-справжньому над цим замислилася.

— А це насправді не така вже й погана ідея. Ми з братом завжди уникали шкіл. Складно пояснювати вчителям, що, з одного боку, ти маєш знання вище середнього з якихось надскладних тем, а з іншого — не маєш елементарного розуміння навколишнього світу.

— Має сенс. Однак не сказав би, що ти багато упустила, — задумливо прокоментував Чайльд. — У них здебільшого просто зазубрюють нудні предмети, та й діти можуть бути досить жахливими.

— Над тобою хтось знущався? — нахмурилася вона, нарешті наважившись на нього глянути. Ця думка їй не сподобалася.

— Не-а, жахливим був саме я, — відповів він з усмішкою, проте без звичної радості. — Не найвеличніші мої миті, визнаю.

Вдалечині прогримів грім. Тихо, але сповнено невиразного попередження. Наближався шторм. Вони досі мали час, перш ніж він розпочнеться, проте відразу прийшло усвідомлення, що від нього ніяк не сховатися.

Чайльд зітхнув, розсіяно граючись з єдиною червоною сережкою.

— У дитинстві я становив ще ту загрозу. Це розбило батькове серце, але відправити мене до Фатуї для ресоціалізації було напевно його найкращим рішенням, враховуючи всі обставини.

— Не вірю, що кажу це, але… ти не такий вже і поганий зараз, тож це певно спрацювало, принаймні певною мірою, — неочікувано погодилася вона. — До того ж, якось я і не можу уявити милого та невинного Аякса.

Аякс.

Його серце пропустило удар, він швидко відвернувся. Не те щоб Чайльд жалкував, розказавши Люмі правду, проте… Це лише ім’я, така незначна і нешкідлива крихта інформації, однак чому воно звучало настільки важливо, коли промовляла його саме вона?

Чи звикне він колись до цього?

— Давним-давно Аякс був досить милим, дуже дякую, але тоді… дещо сталося і ось тепер натомість є Тарталья.

Вона не була дурною, відразу відчувши приховану за цим історію, але не стала напосідати. Замість цього розповіла власну історію. Справедливий обмін, прямо як у той день на пляжу.

— Я розповідала тобі раніше, що бачила падіння Каенрі’аху, вірно? Після цього дещо сталося, — зімітувала його Люмін, грайливо змінюючи голос, — і я прокинулася без брата п’ять сотень років потому. Я не знала, що робити, проте потім згадала про Академію Сумеру. Навіть у минулому вважалося, що саме в тому місці збираються найясніші розуми Тейвату, тож я вирішила: якщо і було місце, де я можу отримати якісь дані про те, що сталося під час мого сну чи знайти зачіпку про знаходження Ітера, то це воно.

— І як, спрацювало?

— Не зовсім, — вона відкинулася назад, заплющуючи очі, — але завдяки цій подорожі я зустріла Мону, а вона дала мені дещо безцінне: підтвердила зорями, що Ітер точно досі живий. У той час… цього було достатньо.

*~*~*

Складно визначати відстань та час, коли навколо знаходиться нічого, окрім безкінечної водойми.

Шторм, який Люмін і Чайльд помітили на небокраю декілька годин тому, вшанував їх своєю присутністю десь пізно ввечері. Вони сховалися в імпровізованій палатці відразу ж, як перші крижані каплі води потрапили їм на шкіру. Вона не забезпечила достатнього укриття — дощ все одно нещадно нападав з усіх боків — проте це було краще, ніж нічого.

Однак більшою проблемою стали блискавки, що розповзалися по небу, неначе смертельна павутина. Трохи невдачі, і вони вб’ють їх миттєво.

Люмі глянула вгору. Пліт направлявся прямо до темних хмар, що закручувалися в небі, формуючи вихор, що випромінював дуже тривожну ауру. Щоб не сталося невдовзі, воно не було звичайною погодною аномалією. Але вони не мали вибору — в таких умовах досі залишатися на плаву було схожим на диво, а мати контроль над курсом здавалося неможливою мрією, особливо без використання Гідро Око Бога.

— У мене погане передчуття, — прошепотіла вона.

— Ага, — погодився Чайльд. — Нагадує мені про дещо, що я вважав би за краще забути.

З кожною хвилиною грім та блискавки ставали все сильнішими. Це лякало. Вони почувалися ще не підстреленими качками, безсилими, в пастці. Двома крихітними створіннями, що стояли перед справжньою могуттю богів.

Аяксова долонь відшукала її.

— Щоб ти не впала за борт, — мовив він, не зустрічаючись з нею поглядом. Він вперше виглядав серйозним. Зосередженим на тому, що перед ними розверталося.

Вона стиснула його долонь, якось розуміючи, що це не єдина причина.

Раптом гладь озера завирувала. Закружляла, закрутилася, віддзеркалюючи картину, створену в небі.

І новоутворена водоверть почала повільно їх затягувати.

Пара вмить схопилася за весла, направляючи всі сили на визволення плота з міцної хватки зловісної течії. Але чим були їхні зусилля проти могутньої сили природи?

Обидва сильніше вчепилися у весла, почавши гребти навіть інтенсивніше. Бо прямо як Мона і Скара — вони теж були гордовитими, також не знаючи, як програвати.

Вода запінилася.

Спочатку злегка. В середині водоверті з’явилися декілька маленьких бульбашок. Виринули з глибин і лопнули, досягнувши поверхні: подорож в один кінець із трагічним фіналом, така їхня доля. Прелюдія до куди величнішого твору.

Значно, значно величнішого.

З води виринув величезний щупалець! Без попередження, без застороги.

Готовий вивільнити жах, прихований у глибинах.

По озеру вдарилося щось велетенське, розділяючи його майже навпіл, створюючи дві гігантські хвилі, які вмить помчали до двох посудинок, що відчайдушно боролися за виживання.

Чайльд кинувся на Люмі, притискаючи її до палуби. Вони вчепилися в мотузки, які зв’язували разом дерев’яні балки. Бурхлива вода затопила пліт, сповнена гніву підводної істоти. Ламаючи щоглу неначе сірник. Вітрило з написом «Вершник хвиль» безслідно щезло, осідаючи на дно озера, місце свого останнього спочинку, неначе біла траурна вуаль.

— Що нам робити?! — проволала Люмін, намагаючись перекричати шторм.

Чайльд не знав. Він піднявся і розсіяно вп’явся поглядом у ще більшу кількість щупалець, що виринали з води. Ніби гігантська квітка, що повільно розгортала один за одним пелюстки.

Це був не Осіал. Він знав, що ні. Проте майже очікував, що верхівки щупалець перетворяться на драконові голови.

Жорстоке нагадування про його останній провал.

Люмін схопила його за комір і різко потягнула вниз. Він миттєво зустрівся з нею поглядом, звільняючись від заціпеніння, в яке його занурив спогад.

— Це бісів кракен! Зберися, інакше нам кінець!

Кракен.

Морське чудовисько.

Чудище, не божество.

Він випрямився, руки Люмі впали. Дощ, що стікав по їхнім обличчям, нагадував потоки сліз, однак часу на відчай не було.

Їм потрібен план. І потрібен негайно.

— Навіть з нашими Очами Бога його було б складно вбити… — якби він тільки міг трансформуватися в Спадщину Нечестивця, тоді їхні шанси в цій битві були б значно вищими… Але справа в тому, що тіло Чайльда ще не достатньо відновилося після бою проти Тевкрових охоронців руїн, щоб витримати ще одну трансформацію. Ще одним варіантом була форма Омани, однак, з усією цією водою навколо, використання неї могло завдати їм більше шкоди, ніж користі. І взагалі вона призначалася для ближнього, а не морського бою. Він стиснув щелепу і прикликав лук. — Як би сильно мені не хотілося упускати таку можливість, можливо ми просто зможемо обійти його?

Прямо як інша пара.

Скара керував човном, направляючи його між хвилями та атаками з жахаючою точністю, дозволяючи воді відносити їх саме туди, куди він хотів. Але навіть таке вміння мало свої обмеження — величезний кракен був одним із них. Проти супротивника більшого, сильнішого і більш непередбачуваного, ніж усі, з якими ви стикалися раніше, можна зробити лише це.

— Ми ні за що не зможемо таке провернути, — прошепотіла Люмін. Не зі зламаною щоглою, без вітрила чи весел, що потонули разом із її надіями відновити якусь подобу маневреності. У цю мить вони були наче двоє потерпілих, котрі дрейфували на шматку деревини, що ледве тримався на плаву.

Єдиний варіант, який залишався, здавався майже самовбивством — зустрітися з чудовиськом віч-на-віч. Але як вони мають його вбити лише з луком та мечем?

І тоді до них нарешті дійшло.

Це був Тест Витривалості. Витривалості. Боги назвали його так з якоїсь причини. І тепер вони вдвох нарешті зрозуміли з якої. Це випробування було не про витримку труднощів довгої та нудної подорожі по озеру. Це було б надто легко, хіба ні? Надто прямолінійно. Воно було про те, як довго вони зможуть витримувати безнадійне протистояння проти неможливого ворога. Як довго зможуть протриматися, перш ніж здадуться і використають Очі Бога для свого спасіння. Все вело до цієї миті, до цього вибору, цього ризику.

Оберете ви своє бажання чи власне життя?

Але гідро та анемо… Чи можуть вони взагалі їм допомогти? Електро було б значно кориснішим…

Вони різко повернули голови до лиховісного Передвісника вдалечині.

Їм потрібен Скара. Він і його електро сили. Але хлопець був розумним, тому вже точно зрозумів правду за цим тестом. А він ні за що не визнає першим поразку, навіть якщо це значило приректи їх усіх на потоплення.

«Хіба що…» Люмін примружилася, зосереджуючись на маленькому човні суперників, що ледве тримався. Скарамучча добре ним управляв, але не настільки добре. І цей негідник явно не хотів помирати. «Хіба що він вірить, що ми дамо слабину перші».

Щупальця почали бити по воді з люттю, що поступово наростала. Кожен удар сильніший за останній. Зліший. Одне пронеслося над їхніми головами, наче намагаючись поквапити прийняти рішення. Чайльд випустив у нього три стріли (усі влучили!), але кракен навіть і не здригнувся. Наче його просто якась комашка вкусила.

Не час баритися. Їх може врятувати лише диво.

І хтось може сказати, що саме воно й сталося.

Наче бажаючи підбадьорити, з-за хмар виринув місяць. Срібляне сяйво затопило озеро, показуючи їм жахливого кракена у всій його красі. Страховище його люті. Наївність людей, що насмілилися потривожити його спокій.

Але із сяйвом прийшла і сила.

Раптовий сплеск сили наповнив Люмін. Тепла, і яскрава, і… міцна. Неначе камінь. Тільки тоді вона помітила, що сьогодні вночі сяяв повний місяць.

Дівчина крутнулася до Чайльда.

— Ти мені довіряєш? — прокричала вона.

— Що? — він опустив лук, його атаки все одно не мали сенсу.

— У мене є план! Якщо довіряєш, то в жодному разі не використовуй своє Око, щоб не сталося! — вона кинула йому свій меч, який парубок вдало схопив, прокрутивши в руці, оцінюючи вагу. — І не дозволяй нічому мені заважати.

— Дістань мені ще один такий і вважай, що все зроблено.

Вона усміхнулася у відповідь, прикликавши і кинувши йому ще один меч. Передвісник пригадав цей — золотий меч з гардою у формі півмісяця. Вона рідко його використовувала, бо кожного разу її очі від погляду на нього наповнювалися меланхолією.

Це була гарна зброя.

Чайльдове обличчя прийняло дикий вираз. Приплив адреналіну заглушив всі інші думки. Будь-які безглузді переживання. Звільнена жага крові вільно потекла по венах, серце перетворювалося на сталь.

Бути час від часу Аяксом — весело, проте ніщо не може зрівнятися зі свободою, яку відчував Тарталья, кидаючись на поле битви з кровожерливим блиском в його зазвичай беземоційних очах.

Це буде смертельний бій. І він буде славетним.

…ніхто ж не помітить, якщо він трошки зшахраює?

Він зосередився на силі електро своєї форми Омани. Використати на повну не зможе, проте нічого ж, якщо скористається нею зовсім трохи? Дозволить електриці протікати під шкірою, щоб підсилити собі силу, швидкість і рефлекси?

В оці замерехтіла пурпурна іскра.

Коли ще один щупалець вдарив по воді поруч із «Вершником хвиль», Чайльд був готовий. Серія швидких ударів покремсала його на шматки, золотий меч розрізав тіло чудовиська так легко, наче підтоплене масло.

Кракен завив.

«Нарешті хоч якась реакція».

— Це все на що ти здатен, восьминіг-переросток? — ще одна атака створіння, цього разу в лоб, яку він легко парирував, відкидаючи щупалець вбік.

Потоки води бігли по його волоссю, щокам, шиї. Червоний шарф безвольно звисав з тіла, просякнутий, подоланий вагою води. Якимось чином це придало йому небезпечніший вигляд. Хижака, готового накинутися, а не загнаної в кут миші.

— Не пощастило, друже, — парубок витер лице рукавом. — Сьогодні принцеса не приймає гостей, повертайся іншим разом.

Люмін стояла позаду нього із заплющеними очима, купаючись в місячному сяйві. Дозволяючи йому поширюватися в тілі, текти по венам, досягти кінчика кожного нерва. Беззахисна, але єдине, що могла — вірити, що Чайльд її захистить. Але складно було не вірити. Хто зміг би пробити такий щит? Не було нічого, з чим не зіткнувся б ошелешений битвою Тарталья з дикою посмішкою, розтягнутою на губах.

Сьогодні вона могла розділити це почуття: нічого так не хотілося, як встромити меча в лице цього бісового восьминога.

Коли Люмі нарешті розплющила очі, світ не виглядав якось інакше. Однак змінилася вона.

Всередині неї вирувала нова сила, поколюючи на кінчиках пальців… ні. Невірно. Це не «нова» сила. А лише ще один шматочок пазла, який розтрощили п’ять сотень років тому. Ще один необхідний елемент, щоб вона стала цілісною.

Дівчина зосередилася. Занурилася в себе, подумки тягнучись глибоко під поверхню води. Глибше, глибше і глибше, допоки не досягла дна озера. Вона стиснула кулак, наче щось хапаючи. І витягнула одним різким рухом.

Ніщо не могло зупинити її зараз.

Атака прийшла знизу, чого кракен не очікував, вважаючи озеро своїми володіннями.

Величезні кам’яні шипи виринули з води, проштрикуючи його з жахаючою точністю. З неприємним звуком пронизуючи величезне тіло наскрізь. На декілька цінних секунд вони всі замерли, думаючи, що чудовисько було вбите.

Ні, не було.

Чудище заверещало, майже розриваючи їм барабанні перетинки: від болю і злості. Почало бити навколо, руйнуючи гео конструкції так швидко, наче вони були зроблені з піску, а не каменю. Палаюча ненависть в його очах змусила навіть Чайльда зробити крок назад.

Схоже вони щойно підписали себе на повну агонії смерть, замість швидкої і безболісної, тому що ясно було точно: кракена вже не задовольнити лише їхнім потопленням.

На щастя дехто на цьому озері теж жадав насильства і солодкої помсти.

З небес зійшла пурпурова блискавка, неначе божа кара. Спрямована на голову кракена ніби дощ — однак замість крапель зброя — згори полилася злива величезних електросписів. Вдарив перший.

Тоді наступний, і наступний, і наступний, і наст…

Біля Скарамуччі ширяв каталізатор. Сторінки ґримуару повільно перегорталися, майже ліниво. Мона закрила їх обох у водяній бульбашці, захищаючи від навколишнього світу, який напарник її перетворив на справжнє пекло одним помахом зап’ястя.

Атака тривала ще якийсь час. Передвісник, тепер впевнений у своїй перемозі, розкрив повну силу Електро Ока Бога. Стримуватися? Такого слова не існувало в його словниковому запасі. Не тоді, коли йшлося про потворних восьминогів, які мали нахабство стати на його шляху.

— Ну, це вирішує проблему з кракеном, — прокоментував Чайльд, обертаючись з усмішкою. — Це була неймовірна вистава, панянко! Хто б міг подумати, що твій таємничий план насправді спра…

Він завмер.

Люмін там не було.

Кров застигла.

Люмін.

Там.

Не було.

Але узи залишалися спокійними.

Встромивши мечі в пліт, він стрибнув прямо у воду. Холод вмить оточив його з усіх боків, але не зміг охолодити ще більше. Він вже промерз до кісток від переляку.

«Все не може закінчитися ось так!»

Він крутив головою в усіх напрямках, але нічого не бачив. Було так клято темно!

«Не може!»

І тоді його погляд привернула золота нитка. Місячне сяйво проникало у воду, наче божественне втручання, прокреслюючи шлях до плаваючого тіла. Що плавно і повільно тонуло. Глибше і глибше. Золотаве волосся, біла сукня, всеосяжне умиротворення — ідеальне зображення вічного спокою.

«І не скінчиться!»

Передвісник винирнув, глибоко вдихнув і знову занурився. Можливо вони і перемогли кракена, але шторм досі бушував під поверхнею. Досі вирував воду, плутаючи її течії.

Він плив так, як ніколи раніше. Його м’язи пекли, легені благали повітря. Це не мало значення. Взагалі було неважливо, тому що вона нарешті в зоні його досяжності. Ще трішки, ще зовсім трішечки…

Чайльд схопив її. Очі Люмін заплющені, грудна клітина не здіймається. Спить, неначе принцеса.

Чекаючи на пробудження від цілунку.

Не думаючи, він обхопив її лице і притиснувся губами до її вуст. Вдихаючи в її крихітне тільце стільки повітря, скільки міг дати. Але не лише це. Наповнюючи її волею до життя, бажанням вижити, впертістю, гордістю, бажанням не здаватися. Змішалися в єдине ціле тихий відчайдушний крик і чуттєве благання.

З останніх сил він досяг поверхні. З останніх сил він витягнув себе і Люмін на пліт. З останніх сил він подумав, що життя химерно над ним поглумилося, тому що так, він хотів її поцілувати, але ж не так.

А тоді виявилося, що навіть Передвісники могли досягати межі. І Чайльд щойно досягнув своєї. Знепритомнівши поруч із дівчиною, яку так відчайдушно намагався спасти.

Не знаючи, вдалося йому це чи ні.

 

*іспанський народний танець, що виконується в парі під спів Фанданго в супроводі гітари і кастаньєт.

**оливкова гілка — символ миру та примирення.