Знайомі обличчя

У небі височіло сонце, в лице Чайльда дмухав ніжний вітерець, заспокійлива мелодія хвиль поглинала всі інші звуки. Під його взуттям заворушився пісок. Море сьогодні було спокійним… ні, це було не море. У повітрі не пахло сіллю.

Коли до нього нарешті повернувся зір — яскравість порталу на мить його засліпила — він побачив, що знаходиться у місці, яке зовсім не було пляжем. Принаймні не пляжем звичайним.

Перед Передвісником розкинулося величезне неосяжне озеро. Звідти, де він стояв, неможливо було розгледіти інший берег. Яке велике. Чайльд не вперше поцікавився: чи була межа силі богів? …вони ж досі були на цьому маленькому дрейфуючому острові, що парив над Тейватом цілий рік, вірно?

Але до біса краєвид — хоч він і визнавав, що йому той куди більше до вподоби, ніж сцена їхнього попереднього випробування — адже було дещо значно важливіше: він вижив. Тільки подумати: протистояння Тевкру виявилося напруженішим, ніж бій у Піщаному Котловані. Однак тривожність нарешті послабила хватку на його серці, лише коли парубок усвідомив ще дещо: якщо вижив він, то і вона теж.

Звісно, вона вижила.

— Люмін? — гукнув він, потираючи очі, що досі не могли сфокусуватися. — Люмін? — узи, що скріплювали їхні душі, залишалися спокійними, значить дівчина була десь неподалеку.

— Чайльд?.. — пролунала позаду слабка відповідь.

— Так, це я, — він кліпнув декілька разів, і, ну звісно, вона стояла всього за десяток кроків від нього, невпевнено витягнувши руки, обережно промацуючи порожнечу перед собою.

— Агх, я наче новонароджене кошеня, — Люмі нерішуче зробила крок. — Я ледве бачу.

Він усміхнувся. Схоже його зір відновлювався швидше.

Чайльд підійшов до білявки, плануючи просто взяти її за руки та допомогти дівчині відновити баланс, враховуючи, наскільки незвично вразливою вона виглядала, але… передумав. Надто гарна нагода підвернулася, щоб нею не скористатися.

Бешкетно посміхнувшись, він поклав руки їй на талію, міцно обійнявши, і стрімким рухом відірвав її від землі!

З горла Люмін вирвався наймиліший вереск у світі.

— А-а-а-а-а! Перестань, досить кружляти, бовдуре!

— Не можу~ — пролунала співуча відповідь. — Ми перемогли і вижили, це треба відсвяткувати! — бо після втечі зі смертельної туманної пастки, після того, як він знову її побачив, на його серці вперше за вічність відчувалася така легкість. Наче він знову став малим дитям, безтурботним і щасливим. Вона обійняла його за шию; здебільшого тому, що не хотіла впасти, здебільшого тому… що це було весело.

— У тебе просто перевага в зрості, — заражена гарним настроєм, навіть Люмін не змогла зберегти беземоційне лице і почала хихотіти. — Я точно б змогла теж так тебе покружляти, якби була трохи вищою.

Образ крихітної білявки, що намагається його підняти, був сміховинно абсурдним, але… знаючи її, Люмі напевно змогла б це провернути.

Він сповільнився. Поклавши долоні йому на плечі, вона трохи відхилилася, а її губи розтягнулися в найяскравішу усмішку, яку тільки можна уявити. Легку і таку сповнену радості. В її золотих очах мерехтіли лукаві іскорки. Раніше він бачив лише мигцем цю сторону неї, що швидко ховалася під зобов’язаннями, які вона на себе звалила, однак…

Раптом усе змеркло в порівнянні.

— Ти ідеальна така, яка є, — випалив Чайльд, не встигши по-справжньому все обдумати. Проте приємна задума тривала не довго, розум до болю швидко обробив, що бовкнув зрадницький язик. — А!.. — його щоки вмить почервоніли від ніяковості. Він відвів погляд.

Вже надто пізно забирати слова назад. Рятувати положення. Знаходити відмовку.

У Люмін широко розплющилися очі. Вони зупинилися, завмерли на місці. Однак незважаючи на все це, він не поставив її на землю. А вона не вирвалася з його рук. Її пальці зім’яли його піджак, майже несвідомо посилюючи хватку.

Хай як ніяково, але це була правда. Ніхто ще настільки не займав його думок, як вона. Золотава дівчина, що увірвалася в його життя, як лютий шторм і ніжний бриз одночасно.

Готова заліпити тобі ляпаса чи взяти за руку в залежності від ситуації.

Однак Люмін не була чудотворцем, вона не перевернула його життя з ніг на голову, не вирішила усіх його проблем, як роблять діви у стародавніх казках, рятуючи героїв у миті небезпеки. Вона навіть не намагалася, тому що ця таємнича Мандрівниця дуже добре розуміла, що міняти все у своєму житті потрібно самотужки, власними силами. Зрештою, вона і сама досі працювала над своїм спасінням.

Їхні чола наблизилися одне до одного. Доторкнулися. Притиснулися. Обидва заплющили очі. Обоє повільно вдихнули. Напружені м’язи нарешті розслабляються, гарячкуваті розуми заспокоюються, позбуваючись стресу, що тиснув на них протягом днів. Не кажучи вже про фінал випробування, що ще сильніше надавив.

Вона не чинила ніяких див, і все ж те, скільки умиротворення він почав відчувати від простого перебування поруч, було божевіллям.

«Звучить надто драматизовано», йому майже захотілося посміятися з самого себе.

Це звичайне возз’єднання після всього декілька годин розлуки не мало бути таким особливим — але якщо так, чому воно відчувалося настільки значним? Якою ж зручною новацією був цей зв’язок душ. Адже саме він був причиною цього блаженства… вірно?

Зліва від Чайльда спалахнула крихітна іскра.

«Га?»

Перш ніж вони змогли відреагувати, повітрям пронісся електричний струм. Двома тонкими фіолетовими нитками, що мали певну мету.

У наступну мить на їхні шиї обрушився удар. Два тіла впали на землю.

І вони знову поринули у забуття.

*~*~*

— Що ти накоїв?! — прокричала дівчина з сміховинно величезним загостреним капелюхом, підбігаючи до пари, що впала на пісок.

— Тц, замовкни вже і розкинь мізками. Ти хотіла дослідити, то ми і досліджуємо. А таким чином нам не прийдеться слухати дорогою їхній гавкіт, — парубок, з настільки ж великим, однак радше пласким капелюхом, прикрашеним ззаду чорною вуаллю, та на вигляд зловісною книжкою, що звисала з його правого боку, схрестив руки.

Риси його лиця спотворилися абсолютною огидою, коли дівчина штовхнула непритомного рудого на спину, і він нарешті побачив обличчя хлопця.

— Цього не може бути, — простогнав він, стискаючи перенісся.

— Ти його знаєш? — чаклунка, чиє волосся кольором нагадувало вороняче крило, насупилася, повертаючись до непритомної дівчини. Якоюсь знайомою вона була…

— На нещастя, так, — каталіст присів біля парубка. — Але яка чудова можливість. Шкода, що я не можу просто його вбити перед випро…

— Милостиві боги, Люмін?! — вигукнула його напарниця, прибираючи розпатлане волосся з обличчя білявки, повністю ігноруючи ним сказане.

— Люмін? — перепитав він, ледве подавляючи дратівливість через її знехтування ним.

— Так, я зустрічала її в Сумеру. Вона намагалася потрапити до Академії, але їй не дозволили, — відьма легко поплескала по щоках непритомної дівчини, однак реакції ніякої не отримала. — Вона хороша людина, навіть пригостила мене обідом.

— Якщо ти вважаєш людину «хорошою» тільки тому, що вона тебе нагодувала, тоді я вже давно став святим.

— Н-не лести собі. Я прекрасно пораюся і без твоєї допомоги, — пирхнула вона з рожевими щоками і повернулася назад до білявки. — Але щоправда вона трохи дивна. Її доля така неясна… Я ніколи так і не змогла прочитати її, хай як старалася.

— Позбав мене від слухання цих дурних нісенітниць, — хлопець зневажливо махнув зап’ястям. — Вона стане для нас загрозою?

— Це не нісенітниці, ти, неосвічений хам! — чаклунка схопилася на ноги, стискаючи долоні в кулаки. — І якщо ти спробуєш їй нашкодити, то, клянуся, я перетворю тебе на ропуху!

Він вигнув брову, зовсім не вражений.

— Так погрожувати може лише п’ятирічка. Ти можеш краще.

Вона розвела руками.

— Ти неможливий! — і розлючено потупотіла геть.

— Ну і куди ти?

— Назад до табору заварити для них чаю.

Парубок мало не прошипів:

— Ти не будеш поїти їх нашим чаєм! — він підтюпцем побіг за нею, миттєво забувши про непритомну парочку. — Тільки через мій труп, чуєш?!

Астрологиня навіть не озирнулася.

— Можу сприйняти це за пропозицію?

*~*~*

Сонце майже сіло, видовжуючи на землі тіні.

Люмі прокинулася із гупаючим головним болем. Простогнавши, спробувала сісти. Чайльд вже був на ногах, виглядаючи розлюченим, у його руках блищали водяні леза.

— Все гаразд? — у парубка пом’якшав погляд, коли він зустрівся ним з її очима, але знову став гострим, як тільки він перевів його до найближчого лісу.

— Гадаю…

— Коли я дізнаюся, хто це зробив…

— Побережи сили, рудий, — до них наблизився силует, сонце сяяло прямо з-за плеча парубка, через що було складно розрізнити його риси. Вони примружилися. Люмін про всяк випадок прикликала меча, хоч і не була певна, чи зможе допомогти, якщо битва дійсно почнеться. — Тобі світових років не вистачає, щоб хоча б здаватися страхітливим.

— Та ви певно жартуєте, — простогнав Чайльд, нарешті впізнаючи новоприбулого.

— Повір, я поділяю ті ж самі почуття, — незнайомець, що був вдягнутий в одяг Іназуми — тепер, коли він підійшов ближче, можна було це побачити — схрестив руки. Волосся кольору індиго, такого ж відтінку очі, незвичний капелюх, що відразу впадав у око, досить привабливий і молодий на вигляд, але ясно як день, що судити його лише за зовнішністю — велика помилка.

Люмін піднялася, борючись із залишками запаморочення.

— Знайомий?

Тому що це явно не могло бути добре. Знайомі Передвісника безумовно не могли стати гарною новиною.

— Де ж наші манери, — хлопець ввічливо вклонився. — Представиш мене гарненькій пані, м?

Очі Чайльда звузилися до щілин; він анітрохи не купився на цю виставу.

— Тільки спробуй щось викинути, курдупелю, і я порубаю тебе на філе прямо тут і зараз.

Невже небо дійсно на дещицю потемнішало, чи Люмін це здалося? Поруч із парубком з’явилася книга, від нього вмить ока повіяло іншою аурою.

«Значить він користується каталізатором», мовчки відзначила вона, намагаючись знайти кращу опору на піску. …чому це завжди пісок?

— Як ти мене щойно назвав? — чарівність голосу цілком зникла, перетворившись на тихе небезпечне сичання. Зауваження щодо росту спрацювало як червоний плащ на бика.

— Це лише факт, — Чайльд попри це (чи можливо якраз через це) теж не планував відступати.

Вони були в миті від того, щоб розірвати одне одного на шматки.

Саме тоді Люмін помітила, як наближається інша людина, а тому примружилася. Нею виявилася дівчина, що нерішуче махала.

— Гей, Люмі, — знайомий голос.

Знайомі хвостики, декоровані золотими прикрасами, зухвалий купальник, який напевно змушував інших обертатися, коли та проходила повз.

І цей величезний відьомський капелюх, що міг належати лише одній людині.

— Мона?!

День ставав все дивнішим з кожною хвилиною.

— Ти її знаєш? — спитав Чайльд, не відриваючи погляду від хлопця. Повітря ставало дедалі вологішим. Електризованішим. Напруга давила, готова вибухнути.

— Зустрічалися колись. Вона допомагала шукати Ітера… А! І це саме вона попередила мене остерігатися Фатуї, — додала Люмі, пригадуючи.

Чайльд пирхнув.

— Як сміховинно.

— Чому?

Мона зненацька відвела очі, не сильно прагнучи зустрічатися з нею поглядом.

— Бо цей слизький хлоп — Скарамучча — також відомий як Казкар, Шостий з Передвісників Фатуї.

— Оу.

У Люмін відвисла щелепа. Що за драматичний поворот сюжету. Вона повернулася до астрологині, очікуючи… невідомо чого саме. Дівчина не винна їй пояснення, хоча саме через пораду Мони вона ледве не випотрошила Чайльда вмить, як дізналася про його приналежність до організації.

— Не те щоб ми могли обирати наших партнерів… — і це також правда, Люмі не з чуток се відомо, якщо пригадати, як вона сперечалася, що те, що їй у пару поставили цього рудого диявола, явно було помилкою. Це сталося ніби так давно… Тож, хтозна, які історії розділяли ці двоє? До того ж, складно злитися, коли дівчина з воронячим волоссям виглядала такою неймовірно втомленою. — І хто твій?

Ну, якщо все обернулося таким чином, немає причин цього приховувати.

— Ще один Передвісник.

Шум хвиль на озері був таким заспокійливим. Таким спокійним. Умиротвореним. Розслаблюючим. Тихим. У лісі цикади цвіркотіли свої пісні, байдужі до драми, що розверталася поруч.

Обидві дівчини зітхнули, миттєво досягнувши мовчазного розуміння.

— Хочеш чаю? — запропонувала Мона, вказуючи на їхній табір на краю пляжу.

— Звісно, — знизала плечима білявка.

Хлопці проводили дві фігури, що віддалялися, поглядами, а потім збентежено перезирнулися. Зброя зникла.

Раптом перспектива битви більше не відчувалася такою ж захопливою.

…вони справді просто так їх залишили?

*~*~*

— Отже, ви знали одне одного ще до Відбору? — спитала Люмін, насолоджуючись чаєм. Смакувало вишнями.

— Так, бачилися, — Мона глянула на двох парубків, які зрештою приєдналися до них, а тепер загрозливо зиркали одне на одного. — У нас збігається сфера академічних інтересів.

— О?

— Дай вгадаю, — втрутився Чайльд, крутячи в руках стрілу (звичайно лише з цілком пацифістських причин, не те щоб він хотів тримати її «про всяк випадок» чи щось таке), — він зав’язав із тобою сварку через свої божевільні теорії?

Відьма кивнула.

— Майже так і було.

— Це не просто якісь теорії, ви, неосвічені дурні, — відрізав Скарамучча. — Щось підозріле відбувається в Тейваті, боги просто не хочуть, щоб ми про це дізналися.

Чайльд зітхнув.

— Ха-а, ось і воно. Велика теорія змови, що «небо фальшиве», — піддражнив він, пальцями показавши невидимі лапки.

— Мавпа, що сходить з розуму через битви, вивчила деякі складні слова, я вражений, — між ними двома знову почала іскритися електрика. Наразі лише метафорично, але все може вийти з-під контролю дуже швидко. Люмін кашлянула, намагаючись привернути їхню увагу.

— Що ти маєш на увазі під цим? Як небо може бути «фальшивим»?

— О, нарешті хтось бажає дізнатися істину, — пожвавішав Скара, посилаючи Чайльду зневажливу посмішку.

Мона застогнала.

— Краще б ти не питала. Тепер він буде цілу годину про це просторікувати.

Однак Люмін охоче принесе цю жертву, щоб послухати, бо чомусь від цього таємничого твердження їй стало не по собі.

*~*~*

Люмін сиділа на березі, споглядаючи озеро, зануривши голі ступні у пісок. Було так тепло. Приємно. Захоплююче. Так відрізнялося від земель, з яких вони прийшли не так давно.

Виявилося, що Мона не перебільшувала. Скарамуччі дійсно подобалося слухати власний голос. І хоч інформація, якою він поділився під час (надто) довгої лекції, не була якоюсь надзвичайною, деякі моменти, що згадав парубок, збігалися з тим, що вони з Ітером помітили давним-давно, прибувши до Тейвату. Цей світ, у певному сенсі, був дуже дивним. Люмі завжди сприймала це як одне з його унікальних див (наприклад можливість бачити Селестію з кожного куточку світу чи перевернуті гори ставали островами), але, можливо, лише можливо, всі ці дивацтва були пов’язаними? Можливо навіть із причиною, чому забрали її брата?

Вона почула позаду себе кроки. Знайома граціозність, але рішуча хода.

— Гей, — поруч із нею присів Чайльд, не чекаючи на запрошення, і витягнув ноги. Якийсь час вони лише споглядали воду, як місячне сяйво відбивалося на її поверхні, створюючи вигляд розплавленого срібла. Дивовижно, але тиша між ними не була ніяковою, однак парубок зрештою вирішив її порушити. — Отже… наш курдупель правий?

— Правий? — не зрозуміла вона.

— Я завжди припускав, що він просто божевільний, раз постійно базікає про фальшиве небо, але ти була такою тихою весь вечір… Тож, невже він дійсно має рацію?

— Якщо я скажу «так», ти мені повіриш?

— Повірю, — відповів він, не вагаючись, дивуючи цим Люмін. — Ти напевно бачила те, про що я тільки міг мріяти, тому якщо кажеш, що це можливо… — Чайльд знизав плечима.

Можливо. Неможливо. Не це насправді було важливим. Справжнє питання, яке їм слід ставити: якщо Скара дійсно має рацію, тоді яка за цим ховалася причина? Люмі зітхнула. Повз проповз краб, байдужий до пари.

— Не можу сказати, чи правий він, але він точно на вірному шляху. Я завжди думала, що зірки у Тейваті дивні.

— Гм-м? І як саме?

— Зірки не пересуваються по цьому небу. А повинні. Мають змінювати своє положення, як сонце та місяць. Деякі сузір’я можна побачити взимку, деякі влітку, саме так це відбувалося всюди, де я побувала. Але у Тейваті вони цілий рік перебувають на одному і тому самому місці.

Чайльд здавався щиро спантеличеним цим відкриттям. І зацікавленим. Він підняв погляд у нічне небо.

— Е-е-е-е… Отже в інших світах зірки рухаються, хах? — невимовлене «я б хотів це побачити» повисло у повітрі. — Можливо вони застрягли на місці, тому що поєднані з тутешніми людьми? Глянь туди, — він вказав на схід, трохи над лінією горизонту, і намалював уявну форму трикутника. — Це Моносероз Кейлі, тато розповідав, що воно з’явилося на небі у день, коли я народився. До того там нічого не було.

— Небесний нарвал, хах? — вона прослідкувала за його пальцем поглядом, намагаючись уявити створіння з сяючих точок. Зненацька все це міркування її втомило. Чому усі проблеми не можна вирішити мечем? Тоді у неї їх взагалі б не було. — Знаєш, я була у стількох світах, але ще ніколи не бачила кита, — з її вуст зіскочило несподіване дурненьке зізнання.

Люмін очікувала, що Чайльд засміється, але він цього не зробив. Навпаки, на мить замислився. І піднявся.

— Ну, це майже злочин, — піддражнив він, потягуючись. Потім схопив її долоню, щоб допомогти дівчині піднятися. — Ходімо.

Вона спіткнулася.

— Зажди! Мої туфлі.

— Вони тобі не знадобляться, — не залишаючи їй причин для протесту, він потягнув Люмі у воду. Чия температура могла б бути вищою, проте і не була неприємно холодною. Повільні хвилі омивали їхні щиколотки, а потім і коліна (скоріше коліна Люмін, вода ледве досягала ікр Чайльда), коли вони увійшли глибше в озеро. Поділ її сукні намокав із кожним кроком.

— Я давненько цього не робив, тому дивись уважно, — Передвісник хруснув пальцями.

— Дивитися на що? — нахмурилася вона.

— Побачиш.

Чайльд глибоко вдихнув, занурив руки у воду, зосередився.

Вона відчувала, як навколо парубка збирається енергія. Під поверхнею раптом почало щось формуватися. Плавник, величезне тіло, великий одинокий ріг. З гучним сплеском нарвал, зроблений повністю з води, піднявся над озером, ширяючи у повітрі та виблискуючи під місячним сяйвом.

Це перехопило їй подих. Так нескладно зроблений, але виглядав наче справжній. Люмі споглядала його із широко розплющеними очима, боячись навіть кліпнути. Чайльд повернувся до неї із усмішкою.

— Тож, що думаєш? Хіба він не величне створіння?

Так. Вона почувалася такою маленькою у порівнянні. Всі проблеми здалися такими крихітними. Дівчина, напевно вперше за цей вечір, усміхнулася.

— Так, величне, — але як і його здібність, що се створила.

І Люмін зрозуміла, що цей дурник зробив це, щоб просто її підбадьорити.

*~*~*

Мона споглядала озеро зі свого місця біля вогнища. Інша пара гралася у воді, весело бризкаючись як малі діти. Складно усвідомити, що їй слід вважати їх ворогами, коли вони так поводяться: для звичайного перехожого вони б здалися не більш, ніж молоддю, що були на, м-м, побаченні, а не воїнами, від рук яких полягла жахлива кількість людей.

— Агх, вони не можуть замовкнути бодай на п’ять хвилин? — пробурмотів Скарамучча, потягнувшись за малим чайником і наповнюючи свою чашку ще чаєм. Цього разу він мав сильний цитрусовий запах. Напевно завдяки апельсинам, здогадалася вона. Хтось міг би сказати, що ця залежність від чаю була його головною слабкістю. Парубок завжди носив із собою маленький мішечок з витонченим посудом для заварювання чаю, і якщо посмієш торкнутися до нього без дозволу, нарікай на себе. І все ж, вишукана й витончена чайна церемонія зовсім не в’язалася із Передвісником, особливо тим, кого ненавиділи навіть власні товариші та вважали злісним до кісток.

Крик паніки вирвав її з думок, вона хутко підняла голову, вишукуючи поглядом Люмін. Великий кит, що ширяв над поверхнею води, раптом впав у озеро, створюючи гігантську хвилю, що накрила пару, яка стояла поруч. Вони виринули з води через декілька секунд, хапаючи ротом повітря, виглядаючи, як змоклі щури.

З їхніх горлянок вирвався дзвінкий сміх. Мона похитала головою із легкою усмішкою.

Прикликавши свої здібності, вона уявила собі Небесного нарвала. Сузір’я з’явилося перед нею у невеличкому колі, сяючи так само яскраво, як і те, що висіло у нічному небі.

Його власником був дивний парубок. Прямолінійний, зухвалий, веселий. Це не те, чого очікуєш, чуючи всі ті чутки про Фатуї. Його зорі це підтверджували. Показували заплутану долю, перед ним простягалася безліч суперечливих шляхів. Багацько з яких перепліталися з іншим сузір’ям: Зоряний Мандрівник. Власниця якого зараз сиділа поруч із ним на піску, використовуючи свої анемо здібності, щоб висушити його мокре руде волосся.

«Вона доглядає за собакою, чи що», Моні захотілося пирхнути.

Доля Люмін досі була оповита таємницею, відмовляючись відкритися астрологині на її сильне роздратування. Але одне було ясно точно: щоб там не було, Люмі наразі поєднана з цим незвичним Передвісником. Відбір Селестії зв’язав їх не лише єдиним способом…

Мона глянула вправо. Не те щоб її власний Передвісник був стереотипним лиходієм, якщо вже зайшла мова; зараз він зарив носа у маленький нотатник, щось люто пишучи і сьорбаючи чай.

І Скарамучча, і Чайльд служили Цариці, обидва були вірними Фатуї, однак у той же час мали власні цілі, що виходили за межі звичайного солдатського обов’язку.

— Чому ти так прагнеш знайти правду? — спитала вона, помахавши рукою, щоб сузір’я зникло, і повернулася до свого напарника.

— Наче ти не прагнеш, — пирхнув він. — Тобі дуже добре відомо, що саме з цієї причини нас поставили у пару.

— Добре, — неохоче погодилася дівчина. — Але я астрологиня, ким би я була без зірок? Звичайно, що мені хочеться дізнатися таємниці, які вони приховують. Ти ж від цього ніякої користі не отримаєш.

Він мовчки закрив нотатник і засунув його у карман, що ховався всередині його вбрання. Вона очікувала ще одну беззмістовну тираду, але його голос був навдивовижу спокійним і стриманим. Вдумливим.

— Дехто колись сказав мені: «життя безсиле, однак зорі вічні, немає нічого прекраснішого за них». Але вічності не існує. І якщо навіть зірки фальшиві, то я нарешті можу це довести.

«Вічність?» Звучало знайомо… «Хіба не цього домагається Архонт Іназуми?» Однак він намагається довести її неправоту. Навіщо комусь бажати кинути виклик богу?

Їй стало лячно розпитувати далі, та і вона мала відчуття, що Скарамучча все одно не відповість.

*~*~*

— Прокидайтеся, пора вставати!! — гучний писклявий голос, що кричить на вухо, не найприємніший спосіб пробудження.

Люмін простогнала, наосліп відмахуючись від малого чортеня, яке смикало її за волосся.

— Ще п’ять хвилиночок, — вона була не з жайворонків.

— Не-а! Коли Паймон каже, що пора прокидатися, значить пора прокидатися! — підкреслила вона це, потягнувши білявку за шарф, який все ще міцно був обмотаний навколо її шиї. Неправильний вчинок (однак складно заперечити його ефективність). Люмін скочила на ноги, готова вбивати.

Ага, вам би точно не хотілося прокидатися від того, що вас душать до смерті.

Паймон оцінила ситуацію натренованим оком місцевої баламутниці й стрімко тактично відступила, сховавшись за Моною. Відьма, на щастя, цього не помітила, на той момент зайнята поправлянням великого капелюха на голові, щоб під нього вмістилися її хвостики.

— Доброго ранку, товаришко, — підійшов тим часом Чайльд, прямуючи від озера, дратівливо посвіжілий та розслаблений. Побачивши, як він ледве не тремтить від сміху, який він подавляв, Люмін роздратувалася ще більше.

— Які ми бадьорі, — буркнула вона.

— Хто рано встає, того удача чекає, сонечко. Навіщо гаяти час на сон? — заявив парубок так, наче це найочевидніша думка у світі.

Його заяву вона зустріла з цілковитою огидою. Чим більше вони проводили часу разом, тим сильніше вона розуміла, наскільки різними вони були.

Однак, перш ніж Чайльд зміг ще її піддражнити, тиха погроза вбила настрій для дурощів точним смертоносним запитанням.

— Не могли б ви люб’язно стулити писок і здохнути?

Вони ледве не здригнулися під шквалом уявного холодного вітру (скоріше буревію).

Скарамучча, млявий і сонний, сидів на найближчій колоді, потираючи очі. Люмін пожвавішала, отримавши неочікуваного союзника у команду, що «ненавидить ранки». Навіть його уїдливому зауваженню бракувало звичайної енергії та чуття.

— Отже, ем-м, тепер, коли всі встали, Паймон має важливе оголошення, — вигулькнула  маленька ельфійка, скориставшись запалою на мить тишею (і тим, що Люмі трохи заспокоїлася). Вона подивилася на кожного із самовдоволеним виразом, тягнучи момент. Створюючи напругу, дражнячи їхню цікавість, очікуючи на ідеальну мить, щоб скинути нови…

— І? Яке випробування? — безпристрасно спитав Скара, навіть не піднімаючи погляду від чайника, що повільно кипів.

І Паймон мало не вибухнула на місці.

— Ні-і-і! Чому ти це зробив?! — вона підлетіла до парубка, почавши його бити своїми крихітними кулачками. — Я ж все спланувала, ви мусили помирати від цікавості, а потім БАМ! Я б розповіла вам усі деталі, але тепер, — удар, — це все, — ще один, — зруйновано!! — і ще три зверху.

— Ну-ну, можливо тобі краще відійти від нього… — спробувала Люмін заспокоїти розлючене створіння, відчувши зміну в аурі Передвісника. Волосся на її руках встало дибом.

У повітрі заіскрилася електрика.

— Вдариш мене ще раз, і Селестії прийдеться шукати нового провідника, — крижаний тон різнув невимушену атмосферу, руйнуючи її за секунди. Якби поглядом можна було вбивати, Паймон вже б у цю мить перетворювалася на прах.

— Ві-і-ірно-о-о… — крихітка завмерла у русі, а потім повільно ретирувалася.

Чайльд і Люмін напружилися, лише зовсім трохи ступивши ближче один до одного, готові прикликати зброю.

Але Мона їх усіх здивувала.

Закотивши очі та зарядивши потиличника Скарамуччі. Сильно. Він смикнувся уперед. Добре, що хоч язика собі не відкусив.

У всіх відвисла щелепа.

— Ти ще більш нестерпний вранці, ніж зазвичай, а це багато про що говорить. Зберися вже, — вона висмикнула з його руки маленький мішечок з чайним листям. Пахло жасмином. — Дай, я заварю чай.

Дівчина заметушилася навколо чайника, а Люмі спостерігала за цим із сумішшю захвату і жаху. Мона дійсно була щось з чимось, впоравшись таким чином із Передвісником. У порівнянні з Чайльдом, Скарамучча був набагато… більш непередбачуваним, що власне і робило його лячним. Але, як не дивно, прямо зараз він навіть не протестував. Через декілька коротких митей астрологиня всучила чашку із завареним чаєм в руку свого сварливого напарника.

— Пий і помовч.

— Тобі не вистачає сотень років, щоб мати змогу мені наказувати, — пробурмотів він у пів сили.

— Так-так, якщо це допомагає тобі спокійно спати, — відьма відмахнулася від нього і повернулася до Паймон. — Тепер можеш продовжувати.

— Продовжувати… так… треба продовжувати, — чортеня здавалося настільки ж шокованим, як й інша пара, тим, як успішно відьма втихомирила парубка, яку мить тому виглядав наче дикий звір, готовий розірвати їх на шмаття. Вона ковтнула. — Отже, як Паймон намагалася сказати, це озеро буде сценою для вашого наступного випробування: Тесту Витривалості, також відомого як Випробування Хвиль і Відважності.

Створіння підлетіло до води, а четвірка — навіть Скара прийшов в себе настільки, щоб піднятися — попрямувала слідом за нею.

— Це, — вона вказала на величезну водойму, — ваш супротивник. І цього разу правила дуже прості: вашим завданням є перетнути озеро…

Чайльд і Мона миттєво всміхнулися, це майже нечесно, що їхні сили дуже добре підходили до цього випробування.

— …без використання ваших Очей Бога, — закінчила Паймон із самовдоволеною посмішкою.

І ось їхня радість, що мить тому була піднесеною, різко ухнула і розбрикалася по землі, наче розтоптаний західник. Лиця двох носіїв гідро Ока Бога вмить похмурнішали, а плани просто осідлати хвилю і швидко переміститися на інший берег зірвалися простими п’ятьома словами.

— Що значить без використання наших Очей Бога??? — зашипіла астрологиня.

— Ваша винахідливість піддасться тесту. Ті, хто є гідними перемогти у Відборі Селестії, мусять довести, що вони можуть вигравати за будь-яких обставин, навіть якщо у них раптом відібрали їхню найбільшу перевагу, — дияволеня клацнуло пальцями; позаду них матеріалізувався невеличкий намет. — Там ви знайдете багато корисних інструментів. Будь-що у вашому розпорядженні. А! Не думайте, що ви такі розумні і можете просто обійти озеро. У правилах чітко зазначено, що вам потрібно перетнути його, будь-який інший спосіб призведе до дискваліфікації.

Побачивши, що ніхто не має запитань (вони скоріше були надто шоковані, щоб про них подумати), Паймон кивнула, задоволена собою.

— У вас є тиждень. Я побачуся з вами через п’ять днів, щоб перевірити ваш прогрес. Удачі! — і з цим вона розчинилася у повітрі.

Залишивши четвірку ошелешеною.

Оговтавшись першим, Чайльд провів долонею по волоссю і мовив, доволі точно озвучуючи те, про що вони усі думали:

— Тобто вона таким чином сказала, щоб ми побудували човен?

Ну, «човен» досить амбіційне слово. Люмін скоріше подумала за «пліт», але все одно кивнула.

— Це буде довгенький тиждень, еге ж?

Перший день лише розпочався. Залишилося ще шість.

Прокльони Мони, спрямовані на богів, що змушували її займатися фізичною працею, як це непристойно астрологині її статусу подібне робити, лунали ще довго після того, як Передвісник і його білява напарниця почали ритися в таємничому наметі, а потім вийшли з нього із сокирами в руках.