У небі височіло сонце, в лице Чайльда дмухав ніжний вітерець, заспокійлива мелодія хвиль поглинала всі інші звуки. Під його взуттям заворушився пісок. Море сьогодні було спокійним… ні, це було не море. У повітрі не пахло сіллю.
Коли до нього нарешті повернувся зір — яскравість порталу на мить його засліпила — він побачив, що знаходиться у місці, яке зовсім не було пляжем. Принаймні не пляжем звичайним.
Перед Передвісником розкинулося величезне неосяжне озеро. Звідти, де він стояв, неможливо було розгледіти інший берег. Яке велике. Чайльд не вперше поцікавився: чи була межа силі богів? …вони ж досі були на цьому маленькому дрейфуючому острові, що парив над Тейватом цілий рік, вірно?
Але до біса краєвид — хоч він і визнавав, що йому той куди більше до вподоби, ніж сцена їхнього попереднього випробування — адже було дещо значно важливіше: він вижив. Тільки подумати: протистояння Тевкру виявилося напруженішим, ніж бій у Піщаному Котловані. Однак тривожність нарешті послабила хватку на його серці, лише коли парубок усвідомив ще дещо: якщо вижив він, то і вона теж.
Звісно, вона вижила.
— Люмін? — гукнув він, потираючи очі, що досі не могли сфокусуватися. — Люмін? — узи, що скріплювали їхні душі, залишалися спокійними, значить дівчина була десь неподалеку.
— Чайльд?.. — пролунала позаду слабка відповідь.
— Так, це я, — він кліпнув декілька разів, і, ну звісно, вона стояла всього за десяток кроків від нього, невпевнено витягнувши руки, обережно промацуючи порожнечу перед собою.
— Агх, я наче новонароджене кошеня, — Люмі нерішуче зробила крок. — Я ледве бачу.
Він усміхнувся. Схоже його зір відновлювався швидше.
Чайльд підійшов до білявки, плануючи просто взяти її за руки та допомогти дівчині відновити баланс, враховуючи, наскільки незвично вразливою вона виглядала, але… передумав. Надто гарна нагода підвернулася, щоб нею не скористатися.
Бешкетно посміхнувшись, він поклав руки їй на талію, міцно обійнявши, і стрімким рухом відірвав її від землі!
З горла Люмін вирвався наймиліший вереск у світі.
— А-а-а-а-а! Перестань, досить кружляти, бовдуре!
— Не можу~ — пролунала співуча відповідь. — Ми перемогли і вижили, це треба відсвяткувати! — бо після втечі зі смертельної туманної пастки, після того, як він знову її побачив, на його серці вперше за вічність відчувалася така легкість. Наче він знову став малим дитям, безтурботним і щасливим. Вона обійняла його за шию; здебільшого тому, що не хотіла впасти, здебільшого тому… що це було весело.
— У тебе просто перевага в зрості, — заражена гарним настроєм, навіть Люмін не змогла зберегти беземоційне лице і почала хихотіти. — Я точно б змогла теж так тебе покружляти, якби була трохи вищою.
Образ крихітної білявки, що намагається його підняти, був сміховинно абсурдним, але… знаючи її, Люмі напевно змогла б це провернути.
Він сповільнився. Поклавши долоні йому на плечі, вона трохи відхилилася, а її губи розтягнулися в найяскравішу усмішку, яку тільки можна уявити. Легку і таку сповнену радості. В її золотих очах мерехтіли лукаві іскорки. Раніше він бачив лише мигцем цю сторону неї, що швидко ховалася під зобов’язаннями, які вона на себе звалила, однак…
Раптом усе змеркло в порівнянні.
— Ти ідеальна така, яка є, — випалив Чайльд, не встигши по-справжньому все обдумати. Проте приємна задума тривала не довго, розум до болю швидко обробив, що бовкнув зрадницький язик. — А!.. — його щоки вмить почервоніли від ніяковості. Він відвів погляд.
Вже надто пізно забирати слова назад. Рятувати положення. Знаходити відмовку.
У Люмін широко розплющилися очі. Вони зупинилися, завмерли на місці. Однак незважаючи на все це, він не поставив її на землю. А вона не вирвалася з його рук. Її пальці зім’яли його піджак, майже несвідомо посилюючи хватку.
Хай як ніяково, але це була правда. Ніхто ще настільки не займав його думок, як вона. Золотава дівчина, що увірвалася в його життя, як лютий шторм і ніжний бриз одночасно.
Готова заліпити тобі ляпаса чи взяти за руку в залежності від ситуації.
Однак Люмін не була чудотворцем, вона не перевернула його життя з ніг на голову, не вирішила усіх його проблем, як роблять діви у стародавніх казках, рятуючи героїв у миті небезпеки. Вона навіть не намагалася, тому що ця таємнича Мандрівниця дуже добре розуміла, що міняти все у своєму житті потрібно самотужки, власними силами. Зрештою, вона і сама досі працювала над своїм спасінням.
Їхні чола наблизилися одне до одного. Доторкнулися. Притиснулися. Обидва заплющили очі. Обоє повільно вдихнули. Напружені м’язи нарешті розслабляються, гарячкуваті розуми заспокоюються, позбуваючись стресу, що тиснув на них протягом днів. Не кажучи вже про фінал випробування, що ще сильніше надавив.
Вона не чинила ніяких див, і все ж те, скільки умиротворення він почав відчувати від простого перебування поруч, було божевіллям.
«Звучить надто драматизовано», йому майже захотілося посміятися з самого себе.
Це звичайне возз’єднання після всього декілька годин розлуки не мало бути таким особливим — але якщо так, чому воно відчувалося настільки значним? Якою ж зручною новацією був цей зв’язок душ. Адже саме він був причиною цього блаженства… вірно?
Зліва від Чайльда спалахнула крихітна іскра.
«Га?»
Перш ніж вони змогли відреагувати, повітрям пронісся електричний струм. Двома тонкими фіолетовими нитками, що мали певну мету.
У наступну мить на їхні шиї обрушився удар. Два тіла впали на землю.
І вони знову поринули у забуття.
*~*~*
— Що ти накоїв?! — прокричала дівчина з сміховинно величезним загостреним капелюхом, підбігаючи до пари, що впала на пісок.
— Тц, замовкни вже і розкинь мізками. Ти хотіла дослідити, то ми і досліджуємо. А таким чином нам не прийдеться слухати дорогою їхній гавкіт, — парубок, з настільки ж великим, однак радше пласким капелюхом, прикрашеним ззаду чорною вуаллю, та на вигляд зловісною книжкою, що звисала з його правого боку, схрестив руки.
Риси його лиця спотворилися абсолютною огидою, коли дівчина штовхнула непритомного рудого на спину, і він нарешті побачив обличчя хлопця.
— Цього не може бути, — простогнав він, стискаючи перенісся.
— Ти його знаєш? — чаклунка, чиє волосся кольором нагадувало вороняче крило, насупилася, повертаючись до непритомної дівчини. Якоюсь знайомою вона була…
— На нещастя, так, — каталіст присів біля парубка. — Але яка чудова можливість. Шкода, що я не можу просто його вбити перед випро…
— Милостиві боги, Люмін?! — вигукнула його напарниця, прибираючи розпатлане волосся з обличчя білявки, повністю ігноруючи ним сказане.
— Люмін? — перепитав він, ледве подавляючи дратівливість через її знехтування ним.
— Так, я зустрічала її в Сумеру. Вона намагалася потрапити до Академії, але їй не дозволили, — відьма легко поплескала по щоках непритомної дівчини, однак реакції ніякої не отримала. — Вона хороша людина, навіть пригостила мене обідом.
— Якщо ти вважаєш людину «хорошою» тільки тому, що вона тебе нагодувала, тоді я вже давно став святим.
— Н-не лести собі. Я прекрасно пораюся і без твоєї допомоги, — пирхнула вона з рожевими щоками і повернулася назад до білявки. — Але щоправда вона трохи дивна. Її доля така неясна… Я ніколи так і не змогла прочитати її, хай як старалася.
— Позбав мене від слухання цих дурних нісенітниць, — хлопець зневажливо махнув зап’ястям. — Вона стане для нас загрозою?
— Це не нісенітниці, ти, неосвічений хам! — чаклунка схопилася на ноги, стискаючи долоні в кулаки. — І якщо ти спробуєш їй нашкодити, то, клянуся, я перетворю тебе на ропуху!
Він вигнув брову, зовсім не вражений.
— Так погрожувати може лише п’ятирічка. Ти можеш краще.
Вона розвела руками.
— Ти неможливий! — і розлючено потупотіла геть.
— Ну і куди ти?
— Назад до табору заварити для них чаю.
Парубок мало не прошипів:
— Ти не будеш поїти їх нашим чаєм! — він підтюпцем побіг за нею, миттєво забувши про непритомну парочку. — Тільки через мій труп, чуєш?!
Астрологиня навіть не озирнулася.
— Можу сприйняти це за пропозицію?
*~*~*
Сонце майже сіло, видовжуючи на землі тіні.
Люмі прокинулася із гупаючим головним болем. Простогнавши, спробувала сісти. Чайльд вже був на ногах, виглядаючи розлюченим, у його руках блищали водяні леза.
— Все гаразд? — у парубка пом’якшав погляд, коли він зустрівся ним з її очима, але знову став гострим, як тільки він перевів його до найближчого лісу.
— Гадаю…
— Коли я дізнаюся, хто це зробив…
— Побережи сили, рудий, — до них наблизився силует, сонце сяяло прямо з-за плеча парубка, через що було складно розрізнити його риси. Вони примружилися. Люмін про всяк випадок прикликала меча, хоч і не була певна, чи зможе допомогти, якщо битва дійсно почнеться. — Тобі світових років не вистачає, щоб хоча б здаватися страхітливим.
— Та ви певно жартуєте, — простогнав Чайльд, нарешті впізнаючи новоприбулого.
— Повір, я поділяю ті ж самі почуття, — незнайомець, що був вдягнутий в одяг Іназуми — тепер, коли він підійшов ближче, можна було це побачити — схрестив руки. Волосся кольору індиго, такого ж відтінку очі, незвичний капелюх, що відразу впадав у око, досить привабливий і молодий на вигляд, але ясно як день, що судити його лише за зовнішністю — велика помилка.
Люмін піднялася, борючись із залишками запаморочення.
— Знайомий?
Тому що це явно не могло бути добре. Знайомі Передвісника безумовно не могли стати гарною новиною.
— Де ж наші манери, — хлопець ввічливо вклонився. — Представиш мене гарненькій пані, м?
Очі Чайльда звузилися до щілин; він анітрохи не купився на цю виставу.
— Тільки спробуй щось викинути, курдупелю, і я порубаю тебе на філе прямо тут і зараз.
Невже небо дійсно на дещицю потемнішало, чи Люмін це здалося? Поруч із парубком з’явилася книга, від нього вмить ока повіяло іншою аурою.
«Значить він користується каталізатором», мовчки відзначила вона, намагаючись знайти кращу опору на піску. …чому це завжди пісок?
— Як ти мене щойно назвав? — чарівність голосу цілком зникла, перетворившись на тихе небезпечне сичання. Зауваження щодо росту спрацювало як червоний плащ на бика.
— Це лише факт, — Чайльд попри це (чи можливо якраз через це) теж не планував відступати.
Вони були в миті від того, щоб розірвати одне одного на шматки.
Саме тоді Люмін помітила, як наближається інша людина, а тому примружилася. Нею виявилася дівчина, що нерішуче махала.
— Гей, Люмі, — знайомий голос.
Знайомі хвостики, декоровані золотими прикрасами, зухвалий купальник, який напевно змушував інших обертатися, коли та проходила повз.
І цей величезний відьомський капелюх, що міг належати лише одній людині.
— Мона?!
День ставав все дивнішим з кожною хвилиною.
— Ти її знаєш? — спитав Чайльд, не відриваючи погляду від хлопця. Повітря ставало дедалі вологішим. Електризованішим. Напруга давила, готова вибухнути.
— Зустрічалися колись. Вона допомагала шукати Ітера… А! І це саме вона попередила мене остерігатися Фатуї, — додала Люмі, пригадуючи.
Чайльд пирхнув.
— Як сміховинно.
— Чому?
Мона зненацька відвела очі, не сильно прагнучи зустрічатися з нею поглядом.
— Бо цей слизький хлоп — Скарамучча — також відомий як Казкар, Шостий з Передвісників Фатуї.
— Оу.
У Люмін відвисла щелепа. Що за драматичний поворот сюжету. Вона повернулася до астрологині, очікуючи… невідомо чого саме. Дівчина не винна їй пояснення, хоча саме через пораду Мони вона ледве не випотрошила Чайльда вмить, як дізналася про його приналежність до організації.
— Не те щоб ми могли обирати наших партнерів… — і це також правда, Люмі не з чуток се відомо, якщо пригадати, як вона сперечалася, що те, що їй у пару поставили цього рудого диявола, явно було помилкою. Це сталося ніби так давно… Тож, хтозна, які історії розділяли ці двоє? До того ж, складно злитися, коли дівчина з воронячим волоссям виглядала такою неймовірно втомленою. — І хто твій?
Ну, якщо все обернулося таким чином, немає причин цього приховувати.
— Ще один Передвісник.
Шум хвиль на озері був таким заспокійливим. Таким спокійним. Умиротвореним. Розслаблюючим. Тихим. У лісі цикади цвіркотіли свої пісні, байдужі до драми, що розверталася поруч.
Обидві дівчини зітхнули, миттєво досягнувши мовчазного розуміння.
— Хочеш чаю? — запропонувала Мона, вказуючи на їхній табір на краю пляжу.
— Звісно, — знизала плечима білявка.
Хлопці проводили дві фігури, що віддалялися, поглядами, а потім збентежено перезирнулися. Зброя зникла.
Раптом перспектива битви більше не відчувалася такою ж захопливою.
…вони справді просто так їх залишили?
*~*~*
— Отже, ви знали одне одного ще до Відбору? — спитала Люмін, насолоджуючись чаєм. Смакувало вишнями.
— Так, бачилися, — Мона глянула на двох парубків, які зрештою приєдналися до них, а тепер загрозливо зиркали одне на одного. — У нас збігається сфера академічних інтересів.
— О?
— Дай вгадаю, — втрутився Чайльд, крутячи в руках стрілу (звичайно лише з цілком пацифістських причин, не те щоб він хотів тримати її «про всяк випадок» чи щось таке), — він зав’язав із тобою сварку через свої божевільні теорії?
Відьма кивнула.
— Майже так і було.
— Це не просто якісь теорії, ви, неосвічені дурні, — відрізав Скарамучча. — Щось підозріле відбувається в Тейваті, боги просто не хочуть, щоб ми про це дізналися.
Чайльд зітхнув.
— Ха-а, ось і воно. Велика теорія змови, що «небо фальшиве», — піддражнив він, пальцями показавши невидимі лапки.
— Мавпа, що сходить з розуму через битви, вивчила деякі складні слова, я вражений, — між ними двома знову почала іскритися електрика. Наразі лише метафорично, але все може вийти з-під контролю дуже швидко. Люмін кашлянула, намагаючись привернути їхню увагу.
— Що ти маєш на увазі під цим? Як небо може бути «фальшивим»?
— О, нарешті хтось бажає дізнатися істину, — пожвавішав Скара, посилаючи Чайльду зневажливу посмішку.
Мона застогнала.
— Краще б ти не питала. Тепер він буде цілу годину про це просторікувати.
Однак Люмін охоче принесе цю жертву, щоб послухати, бо чомусь від цього таємничого твердження їй стало не по собі.
*~*~*
Люмін сиділа на березі, споглядаючи озеро, зануривши голі ступні у пісок. Було так тепло. Приємно. Захоплююче. Так відрізнялося від земель, з яких вони прийшли не так давно.
Виявилося, що Мона не перебільшувала. Скарамуччі дійсно подобалося слухати власний голос. І хоч інформація, якою він поділився під час (надто) довгої лекції, не була якоюсь надзвичайною, деякі моменти, що згадав парубок, збігалися з тим, що вони з Ітером помітили давним-давно, прибувши до Тейвату. Цей світ, у певному сенсі, був дуже дивним. Люмі завжди сприймала це як одне з його унікальних див (наприклад можливість бачити Селестію з кожного куточку світу чи перевернуті гори ставали островами), але, можливо, лише можливо, всі ці дивацтва були пов’язаними? Можливо навіть із причиною, чому забрали її брата?
Вона почула позаду себе кроки. Знайома граціозність, але рішуча хода.
— Гей, — поруч із нею присів Чайльд, не чекаючи на запрошення, і витягнув ноги. Якийсь час вони лише споглядали воду, як місячне сяйво відбивалося на її поверхні, створюючи вигляд розплавленого срібла. Дивовижно, але тиша між ними не була ніяковою, однак парубок зрештою вирішив її порушити. — Отже… наш курдупель правий?
— Правий? — не зрозуміла вона.
— Я завжди припускав, що він просто божевільний, раз постійно базікає про фальшиве небо, але ти була такою тихою весь вечір… Тож, невже він дійсно має рацію?
— Якщо я скажу «так», ти мені повіриш?
— Повірю, — відповів він, не вагаючись, дивуючи цим Люмін. — Ти напевно бачила те, про що я тільки міг мріяти, тому якщо кажеш, що це можливо… — Чайльд знизав плечима.
Можливо. Неможливо. Не це насправді було важливим. Справжнє питання, яке їм слід ставити: якщо Скара дійсно має рацію, тоді яка за цим ховалася причина? Люмі зітхнула. Повз проповз краб, байдужий до пари.
— Не можу сказати, чи правий він, але він точно на вірному шляху. Я завжди думала, що зірки у Тейваті дивні.
— Гм-м? І як саме?
— Зірки не пересуваються по цьому небу. А повинні. Мають змінювати своє положення, як сонце та місяць. Деякі сузір’я можна побачити взимку, деякі влітку, саме так це відбувалося всюди, де я побувала. Але у Тейваті вони цілий рік перебувають на одному і тому самому місці.
Чайльд здавався щиро спантеличеним цим відкриттям. І зацікавленим. Він підняв погляд у нічне небо.
— Е-е-е-е… Отже в інших світах зірки рухаються, хах? — невимовлене «я б хотів це побачити» повисло у повітрі. — Можливо вони застрягли на місці, тому що поєднані з тутешніми людьми? Глянь туди, — він вказав на схід, трохи над лінією горизонту, і намалював уявну форму трикутника. — Це Моносероз Кейлі, тато розповідав, що воно з’явилося на небі у день, коли я народився. До того там нічого не було.
— Небесний нарвал, хах? — вона прослідкувала за його пальцем поглядом, намагаючись уявити створіння з сяючих точок. Зненацька все це міркування її втомило. Чому усі проблеми не можна вирішити мечем? Тоді у неї їх взагалі б не було. — Знаєш, я була у стількох світах, але ще ніколи не бачила кита, — з її вуст зіскочило несподіване дурненьке зізнання.
Люмін очікувала, що Чайльд засміється, але він цього не зробив. Навпаки, на мить замислився. І піднявся.
— Ну, це майже злочин, — піддражнив він, потягуючись. Потім схопив її долоню, щоб допомогти дівчині піднятися. — Ходімо.
Вона спіткнулася.
— Зажди! Мої туфлі.
— Вони тобі не знадобляться, — не залишаючи їй причин для протесту, він потягнув Люмі у воду. Чия температура могла б бути вищою, проте і не була неприємно холодною. Повільні хвилі омивали їхні щиколотки, а потім і коліна (скоріше коліна Люмін, вода ледве досягала ікр Чайльда), коли вони увійшли глибше в озеро. Поділ її сукні намокав із кожним кроком.
— Я давненько цього не робив, тому дивись уважно, — Передвісник хруснув пальцями.
— Дивитися на що? — нахмурилася вона.
— Побачиш.
Чайльд глибоко вдихнув, занурив руки у воду, зосередився.
Вона відчувала, як навколо парубка збирається енергія. Під поверхнею раптом почало щось формуватися. Плавник, величезне тіло, великий одинокий ріг. З гучним сплеском нарвал, зроблений повністю з води, піднявся над озером, ширяючи у повітрі та виблискуючи під місячним сяйвом.
Це перехопило їй подих. Так нескладно зроблений, але виглядав наче справжній. Люмі споглядала його із широко розплющеними очима, боячись навіть кліпнути. Чайльд повернувся до неї із усмішкою.
— Тож, що думаєш? Хіба він не величне створіння?
Так. Вона почувалася такою маленькою у порівнянні. Всі проблеми здалися такими крихітними. Дівчина, напевно вперше за цей вечір, усміхнулася.
— Так, величне, — але як і його здібність, що се створила.
І Люмін зрозуміла, що цей дурник зробив це, щоб просто її підбадьорити.
*~*~*
Мона споглядала озеро зі свого місця біля вогнища. Інша пара гралася у воді, весело бризкаючись як малі діти. Складно усвідомити, що їй слід вважати їх ворогами, коли вони так поводяться: для звичайного перехожого вони б здалися не більш, ніж молоддю, що були на, м-м, побаченні, а не воїнами, від рук яких полягла жахлива кількість людей.
— Агх, вони не можуть замовкнути бодай на п’ять хвилин? — пробурмотів Скарамучча, потягнувшись за малим чайником і наповнюючи свою чашку ще чаєм. Цього разу він мав сильний цитрусовий запах. Напевно завдяки апельсинам, здогадалася вона. Хтось міг би сказати, що ця залежність від чаю була його головною слабкістю. Парубок завжди носив із собою маленький мішечок з витонченим посудом для заварювання чаю, і якщо посмієш торкнутися до нього без дозволу, нарікай на себе. І все ж, вишукана й витончена чайна церемонія зовсім не в’язалася із Передвісником, особливо тим, кого ненавиділи навіть власні товариші та вважали злісним до кісток.
Крик паніки вирвав її з думок, вона хутко підняла голову, вишукуючи поглядом Люмін. Великий кит, що ширяв над поверхнею води, раптом впав у озеро, створюючи гігантську хвилю, що накрила пару, яка стояла поруч. Вони виринули з води через декілька секунд, хапаючи ротом повітря, виглядаючи, як змоклі щури.
З їхніх горлянок вирвався дзвінкий сміх. Мона похитала головою із легкою усмішкою.
Прикликавши свої здібності, вона уявила собі Небесного нарвала. Сузір’я з’явилося перед нею у невеличкому колі, сяючи так само яскраво, як і те, що висіло у нічному небі.
Його власником був дивний парубок. Прямолінійний, зухвалий, веселий. Це не те, чого очікуєш, чуючи всі ті чутки про Фатуї. Його зорі це підтверджували. Показували заплутану долю, перед ним простягалася безліч суперечливих шляхів. Багацько з яких перепліталися з іншим сузір’ям: Зоряний Мандрівник. Власниця якого зараз сиділа поруч із ним на піску, використовуючи свої анемо здібності, щоб висушити його мокре руде волосся.
«Вона доглядає за собакою, чи що», Моні захотілося пирхнути.
Доля Люмін досі була оповита таємницею, відмовляючись відкритися астрологині на її сильне роздратування. Але одне було ясно точно: щоб там не було, Люмі наразі поєднана з цим незвичним Передвісником. Відбір Селестії зв’язав їх не лише єдиним способом…
Мона глянула вправо. Не те щоб її власний Передвісник був стереотипним лиходієм, якщо вже зайшла мова; зараз він зарив носа у маленький нотатник, щось люто пишучи і сьорбаючи чай.
І Скарамучча, і Чайльд служили Цариці, обидва були вірними Фатуї, однак у той же час мали власні цілі, що виходили за межі звичайного солдатського обов’язку.
— Чому ти так прагнеш знайти правду? — спитала вона, помахавши рукою, щоб сузір’я зникло, і повернулася до свого напарника.
— Наче ти не прагнеш, — пирхнув він. — Тобі дуже добре відомо, що саме з цієї причини нас поставили у пару.
— Добре, — неохоче погодилася дівчина. — Але я астрологиня, ким би я була без зірок? Звичайно, що мені хочеться дізнатися таємниці, які вони приховують. Ти ж від цього ніякої користі не отримаєш.
Він мовчки закрив нотатник і засунув його у карман, що ховався всередині його вбрання. Вона очікувала ще одну беззмістовну тираду, але його голос був навдивовижу спокійним і стриманим. Вдумливим.
— Дехто колись сказав мені: «життя безсиле, однак зорі вічні, немає нічого прекраснішого за них». Але вічності не існує. І якщо навіть зірки фальшиві, то я нарешті можу це довести.
«Вічність?» Звучало знайомо… «Хіба не цього домагається Архонт Іназуми?» Однак він намагається довести її неправоту. Навіщо комусь бажати кинути виклик богу?
Їй стало лячно розпитувати далі, та і вона мала відчуття, що Скарамучча все одно не відповість.
*~*~*
— Прокидайтеся, пора вставати!! — гучний писклявий голос, що кричить на вухо, не найприємніший спосіб пробудження.
Люмін простогнала, наосліп відмахуючись від малого чортеня, яке смикало її за волосся.
— Ще п’ять хвилиночок, — вона була не з жайворонків.
— Не-а! Коли Паймон каже, що пора прокидатися, значить пора прокидатися! — підкреслила вона це, потягнувши білявку за шарф, який все ще міцно був обмотаний навколо її шиї. Неправильний вчинок (однак складно заперечити його ефективність). Люмін скочила на ноги, готова вбивати.
Ага, вам би точно не хотілося прокидатися від того, що вас душать до смерті.
Паймон оцінила ситуацію натренованим оком місцевої баламутниці й стрімко тактично відступила, сховавшись за Моною. Відьма, на щастя, цього не помітила, на той момент зайнята поправлянням великого капелюха на голові, щоб під нього вмістилися її хвостики.
— Доброго ранку, товаришко, — підійшов тим часом Чайльд, прямуючи від озера, дратівливо посвіжілий та розслаблений. Побачивши, як він ледве не тремтить від сміху, який він подавляв, Люмін роздратувалася ще більше.
— Які ми бадьорі, — буркнула вона.
— Хто рано встає, того удача чекає, сонечко. Навіщо гаяти час на сон? — заявив парубок так, наче це найочевидніша думка у світі.
Його заяву вона зустріла з цілковитою огидою. Чим більше вони проводили часу разом, тим сильніше вона розуміла, наскільки різними вони були.
Однак, перш ніж Чайльд зміг ще її піддражнити, тиха погроза вбила настрій для дурощів точним смертоносним запитанням.
— Не могли б ви люб’язно стулити писок і здохнути?
Вони ледве не здригнулися під шквалом уявного холодного вітру (скоріше буревію).
Скарамучча, млявий і сонний, сидів на найближчій колоді, потираючи очі. Люмін пожвавішала, отримавши неочікуваного союзника у команду, що «ненавидить ранки». Навіть його уїдливому зауваженню бракувало звичайної енергії та чуття.
— Отже, ем-м, тепер, коли всі встали, Паймон має важливе оголошення, — вигулькнула маленька ельфійка, скориставшись запалою на мить тишею (і тим, що Люмі трохи заспокоїлася). Вона подивилася на кожного із самовдоволеним виразом, тягнучи момент. Створюючи напругу, дражнячи їхню цікавість, очікуючи на ідеальну мить, щоб скинути нови…
— І? Яке випробування? — безпристрасно спитав Скара, навіть не піднімаючи погляду від чайника, що повільно кипів.
І Паймон мало не вибухнула на місці.
— Ні-і-і! Чому ти це зробив?! — вона підлетіла до парубка, почавши його бити своїми крихітними кулачками. — Я ж все спланувала, ви мусили помирати від цікавості, а потім БАМ! Я б розповіла вам усі деталі, але тепер, — удар, — це все, — ще один, — зруйновано!! — і ще три зверху.
— Ну-ну, можливо тобі краще відійти від нього… — спробувала Люмін заспокоїти розлючене створіння, відчувши зміну в аурі Передвісника. Волосся на її руках встало дибом.
У повітрі заіскрилася електрика.
— Вдариш мене ще раз, і Селестії прийдеться шукати нового провідника, — крижаний тон різнув невимушену атмосферу, руйнуючи її за секунди. Якби поглядом можна було вбивати, Паймон вже б у цю мить перетворювалася на прах.
— Ві-і-ірно-о-о… — крихітка завмерла у русі, а потім повільно ретирувалася.
Чайльд і Люмін напружилися, лише зовсім трохи ступивши ближче один до одного, готові прикликати зброю.
Але Мона їх усіх здивувала.
Закотивши очі та зарядивши потиличника Скарамуччі. Сильно. Він смикнувся уперед. Добре, що хоч язика собі не відкусив.
У всіх відвисла щелепа.
— Ти ще більш нестерпний вранці, ніж зазвичай, а це багато про що говорить. Зберися вже, — вона висмикнула з його руки маленький мішечок з чайним листям. Пахло жасмином. — Дай, я заварю чай.
Дівчина заметушилася навколо чайника, а Люмі спостерігала за цим із сумішшю захвату і жаху. Мона дійсно була щось з чимось, впоравшись таким чином із Передвісником. У порівнянні з Чайльдом, Скарамучча був набагато… більш непередбачуваним, що власне і робило його лячним. Але, як не дивно, прямо зараз він навіть не протестував. Через декілька коротких митей астрологиня всучила чашку із завареним чаєм в руку свого сварливого напарника.
— Пий і помовч.
— Тобі не вистачає сотень років, щоб мати змогу мені наказувати, — пробурмотів він у пів сили.
— Так-так, якщо це допомагає тобі спокійно спати, — відьма відмахнулася від нього і повернулася до Паймон. — Тепер можеш продовжувати.
— Продовжувати… так… треба продовжувати, — чортеня здавалося настільки ж шокованим, як й інша пара, тим, як успішно відьма втихомирила парубка, яку мить тому виглядав наче дикий звір, готовий розірвати їх на шмаття. Вона ковтнула. — Отже, як Паймон намагалася сказати, це озеро буде сценою для вашого наступного випробування: Тесту Витривалості, також відомого як Випробування Хвиль і Відважності.
Створіння підлетіло до води, а четвірка — навіть Скара прийшов в себе настільки, щоб піднятися — попрямувала слідом за нею.
— Це, — вона вказала на величезну водойму, — ваш супротивник. І цього разу правила дуже прості: вашим завданням є перетнути озеро…
Чайльд і Мона миттєво всміхнулися, це майже нечесно, що їхні сили дуже добре підходили до цього випробування.
— …без використання ваших Очей Бога, — закінчила Паймон із самовдоволеною посмішкою.
І ось їхня радість, що мить тому була піднесеною, різко ухнула і розбрикалася по землі, наче розтоптаний західник. Лиця двох носіїв гідро Ока Бога вмить похмурнішали, а плани просто осідлати хвилю і швидко переміститися на інший берег зірвалися простими п’ятьома словами.
— Що значить без використання наших Очей Бога??? — зашипіла астрологиня.
— Ваша винахідливість піддасться тесту. Ті, хто є гідними перемогти у Відборі Селестії, мусять довести, що вони можуть вигравати за будь-яких обставин, навіть якщо у них раптом відібрали їхню найбільшу перевагу, — дияволеня клацнуло пальцями; позаду них матеріалізувався невеличкий намет. — Там ви знайдете багато корисних інструментів. Будь-що у вашому розпорядженні. А! Не думайте, що ви такі розумні і можете просто обійти озеро. У правилах чітко зазначено, що вам потрібно перетнути його, будь-який інший спосіб призведе до дискваліфікації.
Побачивши, що ніхто не має запитань (вони скоріше були надто шоковані, щоб про них подумати), Паймон кивнула, задоволена собою.
— У вас є тиждень. Я побачуся з вами через п’ять днів, щоб перевірити ваш прогрес. Удачі! — і з цим вона розчинилася у повітрі.
Залишивши четвірку ошелешеною.
Оговтавшись першим, Чайльд провів долонею по волоссю і мовив, доволі точно озвучуючи те, про що вони усі думали:
— Тобто вона таким чином сказала, щоб ми побудували човен?
Ну, «човен» досить амбіційне слово. Люмін скоріше подумала за «пліт», але все одно кивнула.
— Це буде довгенький тиждень, еге ж?
Перший день лише розпочався. Залишилося ще шість.
Прокльони Мони, спрямовані на богів, що змушували її займатися фізичною працею, як це непристойно астрологині її статусу подібне робити, лунали ще довго після того, як Передвісник і його білява напарниця почали ритися в таємничому наметі, а потім вийшли з нього із сокирами в руках.
Далі
Розділ 14 - Приховані почуття
Вони будували пліт. Який не виявився повною катастрофою — він уже мав пристойну на вигляд широку палубу, щоглу та стропи*, якими вони будуть підіймати вітрила. Якби хтось колись сказав Люмін, що вона будуватиме човен (вперше за її довге життя; до цього вона просто завжди перелітала через водяні перешкоди) на острові, що ширяє в небесах — а це точно не те місце, яке зазвичай асоціюється з морем — вона напевно б розсміялася їм у лице. Вона бачила і вже мала якийсь досвід у дивацтвах, але це і поруч не стояло. Дівчина глянула на табір, який вони досі розділяли з Моною і Скарамуччою. Незважаючи на суперництво, жоден з четвірки не відчував потреби у драматичних деклараціях війни. А що б це змінило? Тож все залишилося, як і було — вони їли разом, пили чай разом (на превелике невдоволення Скари, який окреслив це «паразитуванням його запасів») і спали біля одного вогнища. Наразі два чаклуна схилилися над малюнком на піску (напевно малюнком, звідти, де стояла Люмін, неможливо було розгледіти, що там було), голосно сперечаючись… як і зазвичай. Минуло чотири дні, однак вони зовсім ніяк не просунулися в будівництві. — Поки, здається, перевага за нами, — прокоментувала дівчина, позбавляючи сосну непотрібних гілок. Працювати без допомоги ока Бога — заняття повільне та тяжке. Чайльд, тримаючи в руці іншу сокиру, витер чоло. Погода була справді спекотною, настільки, що навіть знявши піджак і засукавши рукава, парубок все одно сильно пітнів. Люмін не хотіла зізнаватися в цьому, однак, відколи вони сюди прибули, щось у його рухах її непокоїло. Складно сказати, з чим зіштовхнувся Передвісник під час попереднього випробування; на перший погляд здавалося, що з ним все цілком добре, але щоб там не було, воно явно і безсумнівно погано вплинуло на парубка. І все ж Люмі не була дурною, щоб змушувати його відпочивати — він все одно б не послухався. — Курдупель може і виглядає, як книжковий черв, але він, з того, що я знаю, виріс в Іназумі — країні, розташованій на острові. У нього в крові мореплавання. — Справді? — несподівана новина. — Чи всі Передвісники такі різнобічні? — А що? Хочеш приєднатися до Фатуї? — посміхнувся Чайльд. — З твоїми здібностями ти пречудово б вписалася, маю сказати. Люмін вигнула брову із сумнівним виглядом. — Ага, ні, дякую. Він лише розсміявся, очікуючи на таку відповідь. — Ну, варто було спробувати. Але якщо чесно, хіба не думаєш, що з нас вийшла гарна команда? Я був би не проти співпрацювати з тобою і далі, навіть після закінчення всього цього на Селестії. Складно було заперечити, бо навдивовижу з них дійсно вийшла гарна команда. І чомусь це її неймовірно сильно роздратувало. — Якщо хочеш мати компанію, просто попроси Скарамуччу, оскільки ви, хлопці, такі добрі друзі, — зрештою, якби дружба визначалася тим, наскільки хочеться зарядити кулак в лице іншій людині, вони б вже вважалися найкращими друзяками. — Дуже смішно, — пробурмотів він, повертаючись до зрубування ще одного дерева. Люмін гмикнула. Випроставшись, підняла руки і потягнулася. Спина з болем запротестувала проти таких різких дій. Дмухнув ніжний вітерець, пестячи її тіло. Фізична праця явно була не на початку списку того, чого вона очікувала від турніру, однак, як вона вже зрозуміла, Відбір повністю складався саме з неочікуваних випробувань. І ті, хто вміють пристосовуватися, переможуть. — Чому він взагалі тобі так не подобається? — їй справді було цікаво. — Хіба ви не обидва належите до Фатуї? — Це так не працює, — сокира вдарила по дереву з гучним ударом. — Єдине, що члени Фатуї мають спільного, так відданість Цариці. Не беручи до уваги піхотинців, у кожного Передвісника є власні амбіції та плани, і, повір, тобі не захочеться стати на їхньому шляху. Вона схрестила руки. Колись люди боялися ставати на її шляху. — Ну, я стала на твоєму шляху і досі дихаю. Рука Чайльда завмерла. Він повернувся до неї з хижим блиском в очах. — Тільки тому, що я тобі дозволив. Люмі вела себе глупо. І чудово розуміла, що навмисно грає з вогнем, але… — Якщо це допомагає тобі спокійно спати, — вона просто не змогла стриматися. Передвісник спокійно прийняв виклик, наблизившись з лукавою посмішкою. — Тобі не захочеться перетинати цю межу, панянко. За нею ховається небезпека, — але вся його поведінка кричала про зворотне, наче він запрошував її продовжувати. — Ми ж ніколи так і не билися, хіба ні? То може у небезпеці знаходишся саме ти? — вона підняла підборіддя, прямо подивившись йому у вічі, відмовляючись відступати. Повітря мало не заіскрилося від напруги, проте… це не було неприємно. Якраз навпаки, це було… захоплююче. Кров несамовито завирувала, дихання збилося. Як і його. Чайльд глитнув, вена на його шиї пульсувала в такт серцю, що запалилося. Перебування поруч мало заспокоювати, саме такими задумувалися узи. Зараз в них нічого від спокійності не було. Щось змінилося між ними, відколи вони повернулися з останнього випробування. Вони почали ставати трохи ближче один до одного, почали трошки сильніше хвилюватися одне за одного. Тіснили на стіни, що їх розділяли, з більшою безрозсудністю. Вони пройшли лише тому, що у найважливішу мить обрали довіритися. Поставивши на кін свої життя. Як саме треба ставитися до когось після усвідомлення, що один невірний крок з вашого боку міг його вбити? І знаючи це, сей хтось все одно віддав свою долю у ваші руки? Вони були друзями. Вона по-справжньому хотіла, щоб вони ними були. Однак водночас з цим Люмін глибоко всередині відчувала, що це її зовсім не влаштовувало. Її рука затремтіла, вона навіть не була впевнена, що хотіла зробити. Потягнутися за мечем? …чи дечим іншим? Перш ніж Люмін змогла вирішити, оглушливий удар струс повітря. Звук падаючих одне за одним дерев. Їхні голови повернулися в тому напрямку. — Якого біса? — Передвісник нахмурився, побачивши, як його колега-фатуєць одним рівним швидким рухом руки послав в ліс інше електризоване лезо, зрубуючи ним все на своєму шляху. Виглядало так, наче тут щойно пройшло стихійне лихо величезних масштабів. — Ти з глузду з’їхав? — спантеличено спитала Люмін, коли вони підійшли до іншої пари. — Хтозна, що вони зроблять з тобою за порушення правил. Скарамучча театрально зітхнув. Драматизм напевно був у нього в крові, як і мореплавання. — Ось чому я ненавиджу мати справу з бевзями. Помітивши, що парубок зараз почне просторікувати, швидко втрутилася Мона. — Ми не порушуємо жодних правил. Паймон сказала «перетнути озеро без використання Очей Бога» — тож, формально, ми ще не перетинаємо озеро, а використовуємо сили лише для того, щоб побудувати човен. ….. …. … У Чайльда і Люмін відвисли щелепи. Лазівка. Ось до чого прийшли два чаклуна після довгих годин нестерпного сперечання. — Це… — правда. Люмі так сильно захотілося вдарити себе по голові. Все було так само, як і під час першого випробування: розгадка весь час полягала в читанні між рядків, а вони якимось чином упустили це, досі замислені одкровеннями попереднього тесту. Ось що стається, коли дозволяєш відволікаючим факторам займати розум. — Не можу повірити, що ми так схибили, — застогнала дівчина, стомлено прикриваючи очі, визнаючи поразку. Рудоволосий Передвісник скуйовдив собі волосся. — Ну, принаймні у нас була цікавенька розминка, еге ж? *~*~* Сонце вже давно сховалося за небокраєм. Люмін сиділа за валуном на краю озера, прихована від очей. Кожен вечір був однаковісіньким. Підтримувати собі настрій впродовж дня було не так складно, але з появою місяця на нічному небі вона починала занурюватися в себе. Найчастіше повертаючись до тієї розмови з Дайном; стільки думок і почуттів виникло, в яких треба було розібратися. «Тільки подумати, що він живий… Проживши століття на самоті.» Чи станеться таке і з нею? Якщо вона не знайде Ітера, то проминуть роки, світ і люди навколо зміняться, а вона залишиться такою самою — застигнутою в часі, самотньою, без нічого, окрім спогадів про те, як це — мати когось поруч, хто розуміє прокляття довголіття. І навіть якщо вона якось возз’єднається з Дайнслейфом, це не буде тим самим. Ітер був особливим. Її братом, її дзеркалом, частиною неї. Буття дорожче за будь-що і за будь-кого. «Хто я без нього?» — А, ось ти де, товаришко! — з-за валуна вискочив Чайльд. Люмін насупилася. — Ти такий настирливий. Один і той самий сценарій повторювався щодня. Шукаючи усамітнення, вона ховалася в якомусь непримітному місці, і йому, з дратівливою точністю, вдавалося знаходити її кожного разу. Не чекаючи запрошення, парубок присів. Торкнулися їхні плечі. Гладь озера тихенько розпливалася хвилями. Якщо не згадувати про майбутнє змагання, це місце було не таким вже й поганим. Таке умиротворене і затишне. — Хочеш про це поговорити? — спитав Чайльд, не відриваючи очей від небокраю. Вона очікувала на звичні жарти і піддражнювання, але після чотирьох днів такого підходу (що, треба уточнити, ні до чого не призвело) , Передвісник нарешті вирішив відмовитися від удавань і змінити тактику. На нещастя для нього, Люмі не поділяла його думки. — А я виглядаю так, наче хочу говорити? — ховання від усіх хіба не сприймалося достатнім сигналом? — Ну ж бо, будь хорошою дівчинкою і дослухайся до психологів-духів. Адже саме через те, що ми відмовлялися спілкуватися, нас і затягнуло в те безладне туманне випробування, — «ну, так, але…» — Отже? Що таке? Проблема ось в чому: Люмі і сама точно не знала. Хороший бій на мечах і декілька підбадьорливих слів явно допомогли; однак це не вирішило усіх її проблем, не змінило її. На справжнє зцілення потрібен час. — Не кажи, що тепер сумуєш за тим твоїм лицарем, коли дізналася, що він досі живий? — запитав він, здавалося, безтурботно, граючись з мушлею. Вона мала гарний відтінок блакиті. — Я вже казала, що все не так, — запитання чомусь роздратувало дівчину. Вона нахилилася вперед, обіймаючи коліна. Якщо чомусь її знайомство з Дайном і навчило, так тому, як не будувати стосунки. Коли ставалося щось важливе, вона тримала його на відстані витягнутої руки. Думаючи, що так буде краще для нього, безпечніше для неї. І тільки гляньте, куди це їх привело. «Чи зможете ви довіритися?» У голові Люмін знову пролунав цей голос. Останнім часом вона часто його чула. І, чесно кажучи, ось через що виникли її сумніви та невпевненість. Довіритися ще один раз. «Ти вже це робила і все вийшло», прошепотіла частина неї. «Шляху назад не буде, як тільки зробиш це знову», заперечила інша. Чи можна їй так ризикнути? Чи варте воно того? Почати хоча б раз з чистого аркуша? Чистішого принаймні. «А!» Раптом вона дещо усвідомила. Тоді вона цього не розуміла. Дайн сказав: хай що станеться, хай хто переможе у їхній дуелі, вона «помре». І, як і завжди, лицар виявився правим. Настав час попрощатися з тією Люмін, яка залишала прийняття рішень на Ітера, яка бажала змінитися, але боялася у щось вв’язуватися. Яка в першу чергу обирала захищати себе, а не ризикувати і відкриватися. Настав час нарешті навчитися довіряти. Вона закусила губу, повернулася до напарника. В її очах засяяла тверда рішучість, наче розтоплене золото. — Дайнслейф з Каенрі’аху, — випалила дівчина, не даючи собі шансу на передумати. — Гм-м? — однак Чайльд не здався збентеженим цією заявою. — То він типу як той лицар з Мондстадту, га? Вона кліпнула. «Заждіть, що?» — В Мондстадті є хтось з Каенрі’аху? — такого почути вона не очікувала. Зовсім ні. — Схоже, що дехто з тієї купки Фавоніусу є нащадком уцілілих з Каенрі’аху, хоча деталі мені не відомі. Дотторе напевно б більше знав, але чесно? Я б не радив з ним зближуватися. Навіть самі Передвісники вважають, що його краще за будь-яку ціну уникати. Краще просто знайти самого цього хлопця з Фавоніуса. — Нащадок, хах? — це багато чого пояснювало. А ще було такою гарною потенційною відмовкою. Вона досі могла відступити, залишити все як є… Люмін стиснула кулаки. — Це не те, що я мала на увазі. Я зустріла Дайнслейфа в Каенрі’аху, справжньому Каенрі’аху. У країні в серці землі, — пауза. — П’ять сотень років тому. Ось. Правда. Більше не прихована. Що тепер? … У Чайльда широко розплющилися очі, наче в сповільненій зйомці; розімкнулися вуста. Його мозок намагався переварити нею сказане. Намагався осягнути ці божевільні слова. Не те щоб йому добре це вдавалося. — П’ять сот… Що? — гаразд, оце вже більш-менш та реакція, на яку очікувала Люмі. Принаймні він не відразу ж втік, вірно? — Я прибула у цей світ століття тому, прожила війну, що його змінила і під час цього втратила брата. Тепер намагаюся його повернути. Ось така правда, — часткова. Але сьогодні вона могла поділитися з ним лише цим. Навіть якщо і так, це заклало початок. Передвісник закрив рота, на мить втративши дар мови. Небезпідставно. — Чекай, то… Тобі типу п’ятсот років чи що? — Скоріше тисяча сімсот, плюс-мінус, — зніяковіло визнала Люмі. Після тисячного дня народження подальше рахування здавалося дещо безглуздим. Це зізнання вразило парубка навіть сильніше. Чайльд прикрив рота рукою і відвернувся. Вп’явся поглядом у воду. Було б добре, якби озеро підказало йому, що робити далі. На жаль світ настільки зручно не працював. Більшість проблем приходилося вирішувати самотужки. Люмі опустила очі. Парубку, зі зрозумілих причин, було складно все це переварити. Вона, без попередження, ось так скинула на нього все це, звісно, що він розгубився! «Дурепа, дурепа, дурепа!» подумки лаяла себе дівчина. Що він скаже, коли нарешті осягне сю інформацію? Який вибір зробить? Невже почати з чистого листа все ж було помилкою? — Чайльд… — почала Люмін, не впевнена, що хотіла сказати. Вибачитися? Але за що? Що бодай раз у житті була самою собою? — Аякс, — раптом перервав він, наче точним ударом меча. Все стихло, навіть цикади вдалині. Здивована, вона насупилася, не розуміючи. — Що? Хтось міг пожартувати, що вони помінялися місцями, оскільки Передвісник більше не виглядав таким розгубленим, сумніви розсіялися, наче ранковий туман. Тепер він відображав її недавню рішучість. — Аякс, — повторив він і зустрівся з нею очима. Такими чистими і блакитними. — Це моє справжнє ім’я. Ти ж не думала, що мене насправді звуть Чайльдом? Мої батьки не настільки дивні, — гмикнув він, зніяковіло почухавши шию. — Але не багато людей його знають, тому я був би вдячним, якби ти використовувала його тільки, коли ми наодинці. «Справжнє ім’я». — Якщо не хочеш, щоб інші знали, чому розповів мені? — Я досі намагаюся збагнути те, що ти щойно сказала, але… ти поділилася зі мною таємницею, коли не повинна була. Здавалося справедливим поділитися чимось натомість, — знизав плечима парубок. Ділитися секретом за секрет… невже це справді було так просто? Віддавати, отримувати. Бути на рівних. Сподіватися, вірити і зрештою не розчаровуватися. «Аякс…» Якимось чином йому воно дуже пасувало. Чайльд, Тарталья — всі ці прізвиська були частиною нього. Примхливий привабливий Передвісник, загартований у боях воїн. Але його справжнє ім’я охоплювало все це і додавало набагато більшого. — Аякс, — тихо вимовила вона, пробуючи, як воно відчувається на язиці, як смакує на вустах. Це здавалося правильним. Ніби загублена частинка пазла, що врешті стала на своє місце. У Чайльда потемніли очі. Місячне сяйво осяювало пару, майже був повний місяць. Він повільно підняв руку, що вперше була без рукавички. Люмі застигла. Провівши лінію її обличчя, він поклав долоню їй на щоку. Мозолисті пальці, але які ніжні. — Промов знову, — прошепотів він, зачарований незрозумілою силою. Її дихання збилося. — Аякс, — підкорилася вона, загіпнотизована його очима, спіймана, не в змозі відірватися. Тонучи в тьмяно-темному океані, дозволяючи цьому статися. Це небезпечно. Чудовисько в його глибинах очікувало пожерти її. Однак так приваблююче. Воно її манило. Лише на дещицю вони схилилися… — Лю-юмі-і-ін! Сьогодні твоя черга готувати вечерю! — клик Мони сколихнув озеро. — Мені потрібно з’їсти щось смачненьке, особливо після вчорашньої вечері, яку Скара посмів назвати їжею. — Твій смак селючки просто не може оцінити тонкощі моїх кулінарних здібностей, — додав голос, повний нарікання. — Тобі пощастило, що ти заможний, інакше ти б вже давно помер від голоду. — Хто б казав, убога відьма. Обидва різко відсахнулися, прийшовши до тями, непередбачені чари, що їх зв’язували, розсіялися в ночі. Рука Чайльда впала, але не без деякого небажання. Сперечання іншої пари все ще порушувало спокійний настрій вечора. Люмін, раптом спалахнувши і засоромившись, скочила на ноги. — М-мені краще піти, інакше нам знову прийдеться страждати від ще однієї експериментальної вечері, — пробелькотіла вона незв’язне виправдання. Не маючи змоги зустрітися з ним очима і не тратячи більше не секунди, квапливо кинулася до табору. Щоки вкрилися гарним рум’янцем. Передвісник споглядав, як вона йде. І не міг не помітити, як виблискувало в її золотавому волоссі місячне сяйво, як прекрасно, ніби не з цього світу це виглядало. Коли дівчина нарешті зникла з поля його зору, він сперся об валун і заплющив очі з тяжким зітханням. «Що в біса це було?» Вперше у житті Передвіснику захотілося вдарити себе по обличчю. Сильно. А потім з усіх сил він жбурнув блакитну мушлю, яку досі міцно стискав у долоні, в озеро. Вона булькнула у воду з гучним сплеском і зникла в її темних глибинах. Вони були друзями, напарниками, товаришами. Скільки всього залежало від цих відносин, від того, як добре вони можуть спрацюватися. Один невірний крок і все змагання може полетіти до біса. І незважаючи на все це… Хмари затулили місяць. Чайльд сховав обличчя в долонях, щоки палали, усвідомлення було надто жахливим, щоб його ігнорувати. «Я намагався її поцілувати». Раптова тьма, що накрила світ, проковтнула його цілком. *~*~* Вечеря не виявилася такою ніяковою, якою її уявляла Люмін. Поки готувала, вона міркувала що в дідька сталося між нею і Чайльдом. Чи чого не сталося. Ці думки призвели до кількох невеликих порізів під час чищення овочів і одного дуже неприємного опіку на правій руці, що тепер неприємно поколював. Принаймні страва вийшла доброю. Чайльд вернувся до табору, наче нічого і не було — присів поруч із нею, почав жартувати над Скарою та навіть попросив добавки супу; через останнє Люмі, можливо, зовсім трішечки і запишалася. І ця нормальність його поведінки заспокоїла і її (вона прикинулася, що не помітила, як його рука лише на мить здригнулася, коли вона подала йому тарілку, а їхні пальці випадково торкнулися). До кінця вечора вона вже сміялася разом з рештою групи, слухаючи, як Мона ділиться історіями про дивакуватих клієнтів, що бажали дізнатися свою долю, як Скарамучча кожного разу намагався піддати сумніву її роботу. З якоїсь причини чаклунка не була цьому проти, беручи участь в дебатах щодо ідеології з ентузіазмом і пристрастю. Астрологиня і Передвісник якимось чином куди краще підходили одне одному, ніж могло здатися на перший погляд. І ось так скінчився четвертий день: насолоджуючись вечором біля багаття, схожими на групку друзів. Чайльд час від часу скиглив, що сидіти так було б краще з вогняною водою під рукою. Наступного ранку їх навістила Паймон, як і було обіцяно. — Овва! — вигукнула вона, милуючись двома човнами: одним майже закінченим і другим, що досі потребував доопрацювання, але вже мав досить професійний вигляд. Ну, творіння Люмін і Чайльда більше походило все ж на пліт — десяток деревних колод, зв’язаних товстими мотузками у квадратну форму — але виглядало доволі великим і міцним. Не найгарніше, але могло добре послужити. Мало два весла, вітрило та конструкцію, схожу на намет, щоб захистити їх від можливого дощу чи сильного сонця. З іншого боку, човен Скари і Мони дійсно був човном — з чепурним корпусом і одним великим вітрилом; мав схожість з тими, які часто використовують рибалки. Створений лише за один день за допомогою їхнього точного володіння очами Бога, він мав охайну обтічну форму, що свідчило про те, що він буде швидким і легким у керуванні. — Паймон має визнати, Паймон не очікувала, що ви справитеся. «Погоджуюся», закортіло Люмін сказати. Особливо враховуючи промах, коли вони будували пліт, використовуючи лише грубу силу (Скара явно очікував скинути на них цей поворот сюжету, коли вони майже з усім закінчать). Її руки вкрилися мозолями, пальці пульсували від заноз, а м’язи боліли в тих місцях, які вона навіть не підозрювала, що можуть боліти. Люмі вважала себе витривалою, але трясця, як це втомлювало! Правду кажуть: без уміння і сила ні при чому. А буття натренованої мечниці не робить з тебе, наприклад, хорошої атлетки чи, в цьому випадку, суднобудівниці. Людям справді було важко. Мале чортеня зненацька вигулькнуло прямо перед її обличчям, неочікувано даючи Люмін щигля. — Ай! — проскиглила дівчина. — А це за що?! Паймон схрестила руки із забавним виразом обличчя. Це напевно мало показувати, як глибоко вона замислилася, але насправді виглядало так, наче в неї був запор. Кутики губ Люмін здригнулися. — Ти надто багато думаєш! — крихітка з тяжким зусиллям нарешті дійшла висновку, піднімаючи палець із задоволеним «ага!» — А ще ти зовсім не слухаєш Паймон! Враховуючи, що вона поняття не мала, про що торочила ельфійка останні п’ять хвилин, спростувати звинувачення цього разу виявилося особливо важко… Але маленька дівчинка здивувала її, раптом міняючись у поведінці. Ще раз близько підлетівши до Люмін, вона ніяково погладила білявку по голові. — Ну-ну~ Не хвилюйся так сильно. Це все провина Рудого, еге ж? Паймон знала, що він та ще заноза, коли Паймон побачила на його обличчі ту лиховісну злодійську посмішку. Якщо він дістає тебе, лише скажи слово і Паймон миттю розбереться з ним цими двома руками! — для кращого ефекту чортеня потрясло своїми крихітними кулачками. Вона зовсім не вміла лякати. Але це не важливо. Люмін відчула, як у грудях розповзається тепло. І саме це мало значення. Адже незважаючи на те, що Паймон частково була суддею всього змагання, її підбадьорення прозвучало щирим. Вже не вперше Люмі подумала, що було б весело подорожувати в її компанії. Менш самотньо. В іншому житті вони б склали гарну команду: мандрівниця і провідниця. — Гаразд, я запам’ятаю. — Краще дійсно запам’ятай! — вишкірилася фея. Між ними виник неочікуваний зв’язок. А Скарамучча, звісно, мав зруйнувати момент. — Хіба не це кличуть фаворитизмом? — Гей, не використовуй складні слова проти Паймон! — малеча закружляла, вмить роздратувавшись. — А нас погладити по голові? — поглумився парубок. — Паймон не гладить по голові задарма! І особливо не сковзкого слизького фатуйця в… в… — в неї мозок мало не вибухнув, поки вона підшукувала відповідну образу, — в непристойному одязі!! Люмі ж хороша, тому і заслужила. — Непристойному? — Передвісник кліпнув і розгублено на себе глянув. — Як оце може вважатися непристойним? Цього разу чортеня не вагалося. Впевнено витягнувши палець, вказало на парубкові ноги. — У тебе неприкриті коліна, збоченцю! Це майже сексуальне домагання. — Кого?! — вибухнув Скарамучча з червоним лицем. — Мене! — випалила малеча. — Ти не береш до уваги чисте вразливе серце Паймон! І не соромно тобі так сексуалізувати неповнолітніх! — Мені двадцять вісім! — Ну, по вигляду й не скажеш. — Гей, ти, летюча мавпа, — зашипів крізь стиснуті зуби парубок. — Ти щойно назвала мене коротуном? На цьому моменті Чайльд вже не зміг стримуватися. Парубок весело зареготав, але помахав групці. — О ні, не зважайте на мене, прошу, продовжуйте. Мона зі свого боку тихенько захихотіла, проте писнула, коли її напарник крутнувся на підборах, схопив її за руку і потягнув до їхнього човна. — Ворушися, ми тут не зостаємося, дурість може бути заразна, — пробурчав він на прощання, тупаючи геть. Паймон, вперши руки в боки, повернулася назад до Люмін. Підступна самовдоволена посмішка могла значити лише одне: все пройшло за планом малого дияволеня. — Бачиш? Нема чого хвилюватися. Навіть Паймон може перемогти цього хлопця, — проголосила ельфійка. Але цього разу вона точно заслуговувала на похвалу. — Точно можеш, — Чайльд лагідно скуйовдив їй волосся. — Відшукай мене, якщо колись опинишся в Сніговій. За таке шоу я куплю тобі все, що захочеш. — Справді?! — в неї засяяли очі. — Тоді вечерю! Шведський стіл із найсмачнішими стравами, які тільки можна уявити, лише для Паймон! Передвісник пирхнув. — Домовилися. *~*~* Паймон щезла пізнім пообіддям, запаморочлива і сита (їхня провізія суттєво зменшилася). Коли вони додали останні штрихи, два човна були офіційно завершені і готові до відплиття. Тепер залишилося лише зібрати припаси — вони поняття не мали, наскільки затягнеться подорож озером, особливо враховуючи, що це був Тест Витривалості, тож краще перестрахуватися, ніж потім жаліти, і підготуватися. Наступного дня дівчата вирішили позбирати їжу в лісі. Він був багатий на гриби, трави, дикі овочі, фрукти і малих звірів, чим неодмінно годував їх з тих пір, як вони сюди прибули. І зараз йому потрібно ще раз благословити їх їжею. Чайльд і Скарамучча, звісно, не надто були щасливі, що Люмі й Мона обрали об’єднати сили, враховуючи їхній статус «ворогів», але дівчини відразу ж проігнорували своїх напарників та пішли насолоджуватися цією рідкісною прогулянкою лише в дівочій компанії. Вони однозначно цього потребували, після того, як кожнісінького дня приходилося мати справу з двома Передвісниками, які постійно були в секундах від того, щоб розпочати бій на смерть. Ну, якщо вони хотіли нарешті привести погрози в дію, тепер мали усі можливості в світі, щоб це зробити. Хоча Люмін була доволі впевненою, що вони так не вчинять. Аякс і Скара були докорінно різними, їхні цінності, цілі, погляди на життя призводили до частих словесних перепалок, але між ними не було справжньої ненависті, хай як сильно бовдури це стверджували. Але суперництво? Це вже зовсім інша історія. — Моно, коли ти зрозуміла, що хочеш бути астрологинею? — зненацька випалила Люмі, збираючи дикі ягоди в плетену корзинку, яку вона знайшла в «чарівному наметі», як вони пізніше стали його кликати. Чаклунка завмерла у русі, спантеличена запитанням. Здивована ворожка — це точно рідкісне явище. — Чому питаєш? — Ти єдина нормальна тут людина, зі звичайною роботою і чіткими прагненнями, — Люмін повернулася до нею з усмішкою. — Зрозуміла, — пирхнула Мона. Враховуючи, що решта їхньої групки складалася з потойбічної Мандрівниці і двох божевільних Передвісників, вона напевно була найбільш нормальною. — Якщо чесно, останнім часом багато чого сталося, — зніяковіло почала Люмін. — А всього декілька днів тому я ніколи і не думала про це, але… Мені нарешті хочеться зрозуміти, хто я, ким хочу бути, що хочу робити… Раніше мені було все одно, тому що я думала, що Тейват лише ще одна зупинка в моїй подорожі, проте зараз… — вони знизала плечима. — Тепер ти не проти залишитися? — Так. Ні, — білявка похитала головою. — Не знаю. Але це неважливо. Я хочу дізнатися про все це для себе. Я хочу… рухатися далі. Просто не знаю звідки і як почати. Відьма вперла руки в стегна. — І тому ти вирішила проконсультуватися з найкращою астрологинею в усьому Тейваті. Найчудовіший вибір! — однак вона швидко розгубила запал. — …хотіла я б сказати, але твоя доля, як і завжди, затьмарена, тож я насправді не можу поділитися своєю професійною думкою. — А. — Проте! — Мона підняла палець. — Я можу поділитися дружньою порадою. На жаль, це не буде щось нове і дехто вже випередив мене, але слухай, і слухай уважно, — вона вказала між насупленими бровами Люмі, — не хвилюйся так сильно! Люмін простогнала. — І ти туди ж. — Ну, Паймон вперше сказала дещо влучне, — астрологиня тицьнула дівчині в груди. — Ти постійно відволікаєшся, постійно розсіяна, кожного вечора кудись зникаєш похандрити, не кажучи вже про цю «о-бідна-я» ауру, що витає навколо тебе! Це вимотує! Не зрозумій мене неправильно, у кожного може бути поганий день чи тиждень, кожен може відчувати потребу у відпочинку, щоб розібратися зі своїми думками, проте відповіді на питання, що тебе турбують, не прийдуть просто тому, що ти годинами над ними думаєш. Якщо хочеш відшукати справжню себе, тобі потрібно відкритися, використати можливості, дослідити світ, зустрітися з іншими людьми, випробувати себе в різноманітних ситуаціях і, перш ніж ти це зрозумієш, усі частинки пазла самі собою стануть на місця. — Все справді так просто? — засумнівалася Люмін. — Це лише звучить просто, — виправила астрологиня. — Потрібно багато спроб і помилок, щоб дійти до місця, призначеного тобі долею, іноді це навіть може зайняти все життя, а ти так досі і не досягнеш висновків, яких так прагнула. — Тоді в чому сенс? — Тому що іноді важливим є сам шлях, — Мона підморгнула. — І хто знає це краще за тебе, Мандрівнице? *~*~* Повернувшись до табору, дівчата розділилися. Термін повільно наближався, тому всі хотіли бути готовими за день до призначеного — використати цю останню мить, щоб відпочити і розвіятися перед наступним випробуванням. Мона споглядала, як Люмі йде, досі прокручуючи в голові розмову, що сталася між ними в лісі. Усі завжди піддавалися її самовпевненості. Думаючи, що вона вже давно все зрозуміла, що йде по життю без жодних сумнівів… Астрологиня глянула в бік човна, який допомагала будувати. Її напарник кружляв навколо зі звичною педантичністю, ретельно вивчаючи посудину. Усі, окрім однієї людини. Його капелюх дратівливо ставав на шляху кожного разу, як він хотів подивитися на щось зблизька. Небагато хто знав, що Скара не знімає його через дещо таке дивне — той значив для нього надто багато, будучи одним з нагадувань про батьківщину, що він досі носив із собою. Вона підійшла ближче, побачивши, як Скарамучча возився з невеличким електричним ножем, що мав форму куная**. — Що робиш? — Мона не могла зазирнути, інакше б їхні капелюхи стикнулися і це викликало безлад. — А, зрадниця повернулася, — парубок навіть поглядом її не удостоїв, зосереджений на випаленні якогось напису на дерев’яному корпусі. Вона проігнорувала різкий коментарій. — Це іназумські символи, — нарешті вдалося помітити напис, повний елегантних, однак гострих ліній. — Це назва? Двоє символів виглядали наче людина, що готує щось в казанку на вогні та маленький будиночок зі двосхилим дахом, одним вікном та дверима. — Кожен корабель потребує назву, — просто зазначив Скара, дуже добре знаючи, що такі короткі відповіді завжди її дратували. — Що це означає? — астрологиня прийняла виклик, продовжуючи розмову з незворушно солодким голоском, вигнувши брову. Він знову затягував з відповіддю, але цього разу Мона відчула, що це було ненавмисно. Він провів по закінченим лініям з незвичною ніжністю. — Танмей, — нарешті вимовив. — Короткочасний. «Повна протилежність вічності». Дівчина гмикнула, прикидаючись роздратованою. — Гм, от і треба було вибрати найбільш зловісну назву з можливих, — вона схрестила руки. — Але вона підходить, хіба ні? — глумливо відповів він, ніж щез з його руки. — Він переправить нас на інший берег озера, послуживши своїй цілі, а потім гнитиме покинутим наступну сотню років, перш ніж інші дурні знайдуть його під час нового Відбору. — Ти сьогодні точно не сонечко. — Я реаліст. На це слів не знайшлося. Дівчина поставила поруч корзинку з фруктами; пізніше потрібно спробувати якось вмістити їх в човен. Принаймні з водою проблем не було — це озеро, а не море, тож вони матимуть купу прісної води в своєму розпорядженні. — Іноді корисно побути оптимістичним, — випадково промовила Мона. — Оптимістичним? — Скара пирхнув, нарешті обертаючись до неї. — Ти взагалі мене знаєш? Ми переможемо, і для цього нам не потрібна вдача чи божественне втручання. Якщо комусь і потрібно покладатися на віру, то тому довбню. Астрологиня глянула на інший бік пляжу. Вона чула приглушені голоси, але ніде не бачила іншої пари. — Чому ти прикидаєшся, що так сильно його ненавидиш? — Прикидаюся? — пирхнув Передвісник. — Ти тиждень прожив у його компанії, і все ж не перерізав йому горло уві сні, — незворушно промовила Мона. Скарамучча клацнув язиком. — Мені все одно, житиме він чи помре. Я хочу, щоб він програв. «Програв?» Це щось новеньке. — Рудий завжди отримує бажане, — виплюнув він. — Він наймолодший Передвісник, останній, що приєднався, найбільша загроза для всієї організації, і все ж Цариця відноситься до нього, як до когось особливого. Завжди наглядає за ним, завжди хвалить, завжди прощає, — його очі перетворилися на щілини. Відьма майже почула невимовлене «раніше на його місці був я». — Отже мати знайшла собі нову улюблену дитину, — м’яко пробурмотіла Мона. — Я хочу, щоб він хоч раз відчув, як це — бути другим. І це протистояння затягнулося через уражену гордість. Не їй звісно говорити, але, чесно, чоловіки такі дратуючі. — Ти іноді такий дурень, — дівчина похитала головою. — Що? — Кого хвилює подібне? І не те щоб у тебе взагалі нічого не було. Чайльд це Чайльд, а ти це ти. На тебе чекає власний шлях, власна доля. Я знаю, тому що перевіряла, а я — Мона Меґістус, найкраща астрологиня у світі, — як тільки слова зірвалися з її вуст, темноволоса дівчина відвела погляд, засоромившись. Невже вона дійсно сказала щось настільки дурне Передвіснику, який на зло жив у самоті? Вона певно надто довго стояла під сонцем. Так, певно саме через це. А не через раптовий порив підбадьорити цього негідника. Точно ні. Скара відразу ж не розсміявся їй в обличчя, проте його губи повільно розтягнулися небезпечною посмішкою. Він витягнув руку, провів пальцями по краям її капелюха, продовжуючи цю мить. Майже непомітно глянув вбік, впевняючись, що вони одні. А потім схопив капелюх ззаду, зім’явши його в кулаку, і підтягнув її ближче. — Це правда, — прошепотів він, їхні дихання змішалися. — Дещо в мене є. Їхні вуста зустрілися, і цей поцілунок зовсім не був ніжним. Але «ніжний» — не те, ким був Скарамучча, і вона це знала. Він був розумним, вірним, лихослівним і запальним. Прямо як цей цілунок, вимогливим та жорстким. З сильним бажанням, що ховалося десь всередині. Чогось жадаючи; він напевно і сам навіть не знав, чого саме. Мона вчепилася в його плече, штовхнула, потребуючи повітря. Він не дозволив їй втекти. В цьому чоловікові нічого чарівного не було. І все ж, якимось чином, вона пала під його чарами. Вони нарешті відірвалися, хапаючи повітря, їхні носи досі притискалися. Він все ще її не відпускав. — Те, що належить мені… Я нікому не дозволю у мене відібрати. Зі слабкими ногами і розпашілим лицем, дівчина спромоглася лише кивнути. Хтось міг би поцікавитися: їх обрали для Відбору, бо — можливо, лише можливо — під жагою до знань і зірок вони розділяли також інше приховане бажання — захистити їхній зв’язок, навіть якщо вони мали приховувати його від усього світу? За два дні зв’язок цей, а також зв’язок між білявою Чужинкою та іншим Передвісником, піддадуться тесту таким чином, якого ніхто з них не міг передбачити. *мотузки для тяги або підйому. **кунай — японський універсальний підсобно-господарський інструмент, має рибоподібну або трикутно-клиноподібну форму.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!