Хвилювання

— Братику! — Тевкр стрибнув у розчахнуті руки Чайльда відразу ж, як побачив парубка. — Я прокинувся у цьому дивному місці, тут нікого не було, а потім ця страшенна квітка почала за мною гнатися і!.. — його обличчя вкрили сльози; решта довгого речення перетворилася на єдиний тремтячий видих, заглушений риданнями. Серце Люмін вколола провина.

«Це дитина. Неважливо які були обставини, я все одно залишила його самого в цьому моторошному місці…»

Однак хлопчик схоже мав розвинене шосте чуття, тому що негайно помітив зміну в її настрої. Відпустивши Чайльда, він з усіх сил стиснув в обіймах дівчину, через що вона пискнула від здивування.

— Але потім мені допомогла ця добра пані! Вона така крутезна! — Тевкр повернувся до брата із мерехтливим зірками в очах.

— Я Люмін.

— Люмі така крутезна! — незворушно виправився хлопчик.

— Для тебе пані Люмін, маленький негіднику, — «хто б говорив», хотіла сказати вона. — І серйозно? Крутезніша за мене? — Передвісник вигнув брову.

— В рази крутезніша! — хлопчик навіть на мить не завагався, всаджуючи голку прямо в гордість Чайльда.

Однак, всупереч очікуванням Люмін, парубок лише засміявся, сідаючи навпочіпки поруч з маленьким рудиком, і ласкаво погладив його по голові.

— Так, я знаю.

!..

До її щік знову прилила кров. Будь проклятий цей балакун, який за словом в карман не лізе!

— Добре-добре, зупиніться! — зніяковівши, вона обом дала щигля. Хлопці в унісон скривилися, наче покарані дітлахи. — Досить цього, треба з’ясувати, що робити далі.

Але, правду кажучи, вони більше не знали, чого очікувати. Чи їм досі потрібно прямувати до озера? Або це була така хитрість, щоб заманити їх сюди? Всупереч попередньому випробуванню, якщо тут і була якась додаткова перевірка, ніхто їм про це не сказав.

— Гей, Тевкре, ти знаєш, чому тут опинився? — Чайльд подивився на молодшого брата.

— Ні… — а потім він раптом просяяв, наче в нього виникла чудесна думка. — Це певно витівки пана Циклопа! Коли я пішов спати, я сказав йому, що хочу тебе побачити, тож певно він і приніс мене сюди.

— Хто такий пан Циклоп? — Люмі нахмурилася.

— Герой правосуддя! Мені його братик дав, — пояснила малеча, нічого насправді не пояснюючи, — він найкращий продавець іграшок у всьому світі!

Продавець іграшок? Дівчина глянула на Чайльда, не впевнена, як це розуміти.

Парубок явно сполотнів, схилившись над Люмін, лоскочучи теплим диханням їй вухо.

— Це історія для прикриття, будь ласка, просто притримуйся її. Він надто юний, щоб знати про мою працю на Фатуї.

Тож він вирішив збрехати і приховати це. Вона зітхнула.

— Добре, — прошепотіла дівчина у відповідь. — Але я роблю це заради Тевкра, не тебе.

— Мене влаштовує. До речі, можливо таке, що ми помилилися і він насправді реальний?

— Гм-м, не знаю. Примара Дайна знала все, що знав справжній Дайн, включаючи той факт, що він просто фантом. Хоча він дещо особливий випадок, тому я не впевнена, чи кожен привид такий самосвідомий.

— Гей! — Тевкр раптом стрибнув між ними. — Не шепотіться, я теж хочу послухати!

Вони перезирнулися.

— Що ж, — сумніваючись, почала Люмін, — ми просто обмірковували, куди податися далі і…

— …і всі ці нудні деталі швидко б тобі наскучили, — закінчив Чайльд, намагаючись задобрити хлопчика. Хоч вони і розводили тут антимонії*, говорити гіперактивному десятирічці, що він, можливо, не справжній, не здавалося такою вже мудрою ідеєю. Однак рудик зненацька повністю змінив тон голосу і почав посміхатися, як мале дияволеня. Такий же єхидний вираз обличчя полюбляв робити і його брат. Люмі почала шкодувати їхню родину.

— Якщо хотіли знати, куди йти, то могли просто спитати в мене, — він схрестив руки, задираючи носа, насолоджуючись миттю слави. — Бачите? Ось чому не треба шепотітися. А ще мама завжди каже, що це супер грубо.

— Мама права, — погодився Чайльд. — Але це трохи інше…

— Що ти маєш на увазі, Тевкре? Ти справді знаєш, куди йти? — перервала його Люмін, зосереджуючись на важливості крихти інформації і на якийсь час ігноруючи дебати щодо правил у їхньому домі.

— Звісно!

Пара обмінялася поглядами. Знову. Схоже їм вже краще вдавалося спілкуватися таким чином. І, що ж, це приємно здивувало. Принаймні хтось мав яку не яку зачіпку щодо подальших дій. Жаль, що хтось цей був примарою малого хлопчика, котрий не здавався таким вже надійним, судячи з його легковажної, безтурботної особистості, але на безриб’ї і рак риба, еге ж?

— Добрий пан сказав, що ви загубилися, і мені потрібно провести вас.

— Добрий пан? — перепитав Чайльд, відразу ж насторожившись.

— Ага! — Тевкр вказав кудись позаду них. — Ось той.

Двоє крутнулися, негайно виставляючи перед хлопчиком руки в захисному жесті.

— Чудово, — мовив спокійний голос, з туману матеріалізувався високий силует. Позаду нього замайорів блакитний плащ. — Залишатися пильними весь час — найкращий спосіб зберегти собі життя.

Люмін розслабилася, але її око смикнулося від роздратування.

— Дайне, ти можеш хоча б раз нормально з’явитися?

Чайльд же не так швидко перестав бути насторожі.

— Це твоя примара?

Тевкр від останнього слова пожвавішав, почавши підстрибувати.

— Примара? — Люмін негайно накрила долонями хлопчикові вуха.

— Гей! — вона засичала Передвіснику. — Не лякай його!

Чайльд лише гмикнув.

— А він по-твоєму виглядає наляканим? — ну… — Повір мені, у цієї дитини взагалі відсутній інстинкт самозбереження. Він думає, що Руїнний Охоронець, тобто пан Циклоп — герой. А якщо він зустріне справжнього привида, то скоріше за все просто підійде до нього і запропонує стати друзями.

— Хто в біса його таким виховав?!

Парубок зніяковіло почухав шию, принаймні маючи бодай каплю смирення, щоб здатися присоромленим.

— Визнаю, можливо я трохи і винний у цьому, але хіба не краще дозволити йому вірити, що світ не такий вже і поганий, хоч трохи довше?

Це, звісно, була мила сентиментальність, якої вона не очікувала від Передвісника, але чи нормально будувати життя цього хлопчика на брехні? Схоже, що приказка «шлях до пекла вимощений хорошими намірами» не просто так існує…

З легким побоюванням, вона відняла руки, відпускаючи хлопчика, який весь цей час намагався вивільнитися. І, як і очікувалося, він побіг прямо до Дайна, сяючи захватом.

— Ви справді привид, пане Привиде?

Чоловік з білявим волоссям кліпнув, виглядаючи до смішного розгубленим, а потім глянув на Люмін, посилаючи їй мовчазне прохання про допомогу. «Присмерковий меч, якого раніше поважали навіть королі та королеви, тепер спантеличений ще малим дитям», вона усміхнулася, але відразу ж вирішила взяти усе в свої руки, інакше вони простоять так до самісінького заходу сонця. Чи світанку. Який би там взагалі час не був.

— Його звати Дайнслейф, він лицар. Я була б вдячна, якби ти зміг стати його другом.

У Тевкра аж очі засяяли, коли він схопив Дайна за рукав.

— Справжній лицар?! Крутизна! Скільки монстрів ви побили? Це було лячно? Я хочу одного дня побачити дракона, знаєте, що в Сніговій є декілька? А потім захопити його скарб і врятувати принцесу! Ви рятували колись принцесу? Вона була гарною? Гарнішою за пані Люмі? То це значить, що у вас є справжнісінький меч? Я можу його потримати?

— Щ…

Хлопчик відразу ж засипав його питаннями, поки чоловік комічно ще більше розгублювався через таку надмірну увагу. Така зворушлива сцена.

Люмін зненацька відчула на собі чиюсь вагу. Чайльд скористався тим, що вона відволіклася, щоб прослизнути позаду неї та покласти підборіддя їй на голову, обійнявши за плечі. При їхній різниці в рості йому це вдалося по-абсурдному просто.

— Можете перестати перемикати на себе увагу мого меншого братика? — пожалівся він. Тепло його присутності відчувалося таким приємним, зважаючи на туманне прохолодне повітря, що їх оточувало. Як так сталося, що температура його тіла весь час була такою безглуздо високою? Вона поборола бажання відкинутися на нього, і натомість насупилася.

— Що ти це робиш?

— Гм-м-м, дай подумати. Висловлююся? Мабуть?

Люмін ступила у бік, щоб прямо на нього подивитися. І, що дивно, він зосередився не на ній, а на Дайні.

— Іноді ти без всякого сенсу говориш, — зітхнула вона.

Передвісник лише усміхнувся у відповідь. Але миттю потому став нехарактерно серйозним.

— Гей… — а ось і він, цей несвідомий рефлекс почухати шию. Але чому він нервує?

— Гм-м?

— Я не сказав цього раніше, але дякую. Що попіклувалася про Тевкра. Справжній чи ні, він все ще мій брат, і ти захистила його, коли я не зміг.

Який чесний.

Вона приховала зростаюче хвилювання кашлянням.

— Ну, він виглядає прямо як міні-версія тебе, тож не складно було здогадатися, що ви родичі. Але… будь ласка. Він хороша дитина.

— Знаю. І це лякає найбільше, — він ніколи так і не пояснив, що хотів цим сказати.

*~*~*

Подорож з Дайнслейфом і Тевкром полегшила їм життя.

Чайльд і Люмін швидко помітили, що коли двоє «привидів» стояли близько один до одного, туман поблизу них помітно розріджувався, розширюючи поле зору групи. Ба більше, незвична парочка, здавалося, невпинно і впевнено крокувала вперед, ведучи їх у якесь конкретне місце (план, в якому вони знову намагалися знайти річку, на щастя можна було відкласти). Однак, коли вони питали у них деталі, двоє примар не могла відповісти на жодне із запитань, самі не впевнені, чим саме була їхня кінцева.

— Я просто відчуваю, що нам потрібно вас туди відвести, — мовив Дайн, а Тевкр лише кивнув у підтвердженні.

Відтак вони і попрямували за ними. Все одно це їхня єдина зачіпка.

Нова компанія принесла із собою ще один сюрприз: дозволила Люмін побачити неочікувану сторону свого напарника. Вона і раніше помічала проблиски іншої особистості Чайльда — старшого брата — але це було на зовсім іншому рівні.

Парубок споглядав Тевкра, неначе яструб, опікаючи максимально, однак не це було найгіршим — він надто балував хлопчика! Заморилися ніжки від ходьби (малий хитрун явно прикидався)? Звісно, залазь на плечі, я понесу! Не сподобалася вечеря? Не проблема, я приготую щось інше. Злишся, бо Дайн не хоче давати тобі потримати меча? Старший братик купить тобі куди кращий, як тільки повернемося до Лі Ює.

Це було відверте божевілля.

— Він водить тебе навколо пальця, — прокоментувала вона одного вечора, коли вони вдвох сиділи біля вогнища. Дайнслейф кудись зник, як і завжди (він ніколи не проводив біля них ночі, роблячи хтозна що у той час), а Тевкр наче спав, поклавши голову на ноги Чайльда.

Маленьке дияволеня вдень і миленьке янголеня вночі.

— Я знаю, що надто його балую, але не можу інакше. Він повинен бути щасливим і вільним якомога довше, — парубок ніжно поправив ковдру, що вкривала хлопчика. Єдину, яку Люмі вдалося виловити зі свого вимірного простору. — Мрії дитинства дуже легко розбити. Навіть якщо не будеш ніяк їх чіпати, вони все одно колись самі розваляться. Тож хтось мусить їх захищати, вірно? Якщо даєш обіцянку, виконуєш її, якщо помиляєшся, то вибачаєшся… А якщо даруєш комусь мрію, захищаєш до самого кінця, — задумливо протягнув Передвісник. — Ось що таке родина, хіба ні?

Родина…

Це зачепило струни в серці Люмін. Вона теж когось такого мала, вірно? Людину, яка захищала її все життя, навіть коли інколи вона і гадки про це не мала.

— Я цим щось тобі нагадав? — тихо спитав Чайльд, вже знаючи відповідь.

Дівчина усміхнулася, зосереджуючи погляд на полум’ї. З гучним тріском зламалося поліно.

— Просто задумалася, чи мене так само балували в дитинстві, як Тевкра.

Він замислився над цими словами.

— Не здаєшся такою, — зрештою вирішив він. — Ти скоріше з тих, хто лазить на дерево для порятунку наляканого кошеняти, а потім повертаєшся додому з подряпаними колінами і розірваною сукенкою.

— Дуже безрозсудна і надто м’яка?

— Радше незалежна і добра.

Якби це тільки було правдою.

— Добра, га? — підтягнувши коліна до підборіддя, Люмін вп’ялася поглядом у танцюючі вогники. Такі прекрасні. І такі руйнівні. — Я багато подорожувала з братом, знаєш? І під час наших подорожей ми билися у війнах, в яких не повинні були, допомагали тим, хто цього потребував і тим, хто на це не заслуговував без якогось справжнього наміру. Ми мали силу, тож інші хотіли нами скористатися. І ми дозволяли їм із цікавості, гадаючи, куди це нас приведе. Усе це було обманом. Примхою. Ось яку доброту ти бачиш.

Чому вона взагалі йому це розповідала? Думки, глибоко поховані в далеких закутках розуму, найбільша потворність її життя раптово себе проявили. Ця безплідна земля залазила до її голови, га? Через дихаюче нагадування, що крокувало поруч із нею, вона все частіше і частіше згадувала про минуле з кожним прожитим днем. Це і було наміром богів? Знущатися над їхніми розумами? Якщо так, то вони добре справлялися.

Чайльд легко, наче метелик, торкнувся її щоки. Люмі підняла голову.

— Я подумав, що ти плачеш, — ледве прошепотів він.

Вона гмикнула, відштовхнувши його руку.

— Я не плачу.

— Іноді це не така вже і погана ідея, — повільними, обережними рухами, намагаючись не розбудити Тевкра, він почав знімати з себе піджак.

— Сльози роблять нас слабкими, — Люмі миттєво спростувала цю думку.

— Ну. Моя сестра звикла звати це «очищенням серця». Хоч я і не можу стверджувати, що це правда, — Чайльд, на якому тепер залишилася лише темно-червона сорочка, витягнув руки і лагідно накрив плечі Люмі піджаком. Вона глибше занурилася в його приємне тепло.

— Дякую, — сором’язливо мовила дівчина.

— Ти схоже не створена для холодної погоди, — усміхнувся він у відповідь. — У тебе щоки змерзли.

— Мій брат любить зиму. Я ж завжди полюбляла літо, — визнала вона, просовуючи руки в довгі рукава сірого піджака і щільніше в нього кутаючись. «Пахне, як він», майнула думка. Що ж, тепер її щоки точно потеплішали. — Але хіба тобі не буде холодно?

— Мені? Порівнюючи з моєю батьківщиною, це ніщо. І, до речі, — він легенько вдарив її плече своїм, — я не вірю в те, що ти розповіла.

Що?

— У тебе щось не так зі слухом? — безпристрасно мовила вона.

— У мене з ним все добре, дуже дякую, що спитала. Але я не вірю, що це було лише примхою. У тебе душа нарозхрист, панночко. Заперечуй, скільки хочеш, але ти турботлива. Ти просто така є, — Передвісник відкинувся на повалене дерево, піднявши погляд на зорі. — Лайно трапляється. Я засвоїв це ціною складного шляху. Але ти не можеш дозволити цьому тебе зупинити. Завжди йди уперед, прагни стати кращою версією себе, стати сильнішою. А якщо щось стоїть у тебе на заваді, розтрощи це на друзки. Здатися — це так просто і глупо, ніщо не можна змінити, якщо вже мертвий, — Чайльд знову зазирнув їй у лице. — Не знаю, що за історія у тебе з тим консерватором, враховуючи, що ти ходиш як у воду опущена з моменту нашої з ним зустрічі, дуже намагаючись його уникнути, але…

— Я насправді не… — спробувала вона заперечити, але він її проігнорував.

— …але якщо він не бачить, що ти завжди безглуздо бажаєш усім всього найкращого, тоді він ще більш сліпий, ніж я думав, — закінчив він з кривою посмішкою.

Люмін похитала головою, але гмикнула.

— Він і справді консерватор, еге ж?

На перший погляд Чайльдова філософія звучала такою різкою, але потроху вона починала розуміти, чому це так було. Через стійкість, якщо говорити іншими, більш безжальними словами. Який шрам він намагається подолати, жадаючи «завоювати світ»? Кінцева мета… доказ, що він зберіг себе, коли інші не змогли?

— Чому ти взагалі так його лякаєшся? Він твій колишній чи що? — Передвісник намагався здаватися безтурботним, однак вона могла поклястися, що розчула легку насупленість в його тоні. Наче він ревнував… але це було б просто безглуздо, вірно?

— Все не так, — Люмі зарила носа у комір піджака і вдихнула. Правду кажучи, не те щоб вона ніколи про це не замислювалася; Дайнслейф був безсумнівно вродливим, вони зблизилися, і вона насолоджувалася його компанією. Вона його не кохала, і все ж, хтозна? Можливо ті почуття розквітли б з часом. Але дечому ніколи не судиться статися. Особливо з тим, що трапилося потім. — Дайн був першим, кого я зустріла у цьому світі. Він допоміг мені й Ітеру влаштуватися, дав нам домівку і ціль, коли ми не знали, що робити. Він завжди буде особливим.

Чайльд, здавалося, не був повністю задоволеним цією відповіддю, але не наполягав.

— І, знаєш… ти теж стаєш сліпим, коли справа стосується Тевкра. Не думаєш, що повинен трохи більше йому довіряти? Він розумніший і сильніший, ніж ти гадаєш, — «тому що він дуже на тебе схожий», додала дівчина подумки. — Неважливо, як сильно ти його любиш, ця любов збудована на брехні. Дай йому шанс, і він, може, здивує тебе.

Хлопчик, наче відчуваючи, що двоє говорили про нього, почав щось бурмотіти уві сні. Люмі лагідно прибрала волосся з його лиця. Він захихотів. Певно йому снилося щось приємне.

— Я ніколи не бачила сплячої примари, — прошепотіла вона.

Чайльд нахмурився.

— То це значить, що раніше ти бачила не сплячих примар?

Люмін всміхнулася, притуляючись спиною до парубка і закриваючи очі.

— Хтозна? Добраніч.

— Гей! Ти не можеш же просто так подібне видати і піти спати? Гей! Та ладно!

Але вона дуже сильно прагнула прикидатися, що вже заснула.

*~*~*

Люмін довгий час згадувала розмову з минулої ночі після того, як прокинулася наступного дня.

Перш ніж Чайльд вказав на це, дівчина цього не усвідомлювала, але тепер це здавалося таким очевидним — сидячи якомога далі під час перекусів, надмірно теревенячи з Тевкром у дорозі, відчуваючи полегшення, коли він зникає вночі — вона і справді намагалася уникати Дайна, га?

Спочатку, коли вона возз’єдналася з часткою свого минулого, то зраділа, згадуючи щасливі миті, але згодом провина почала потроху оволодівати її думками.

Які помилки вона скоїла? Що можна було зробити інакше? Чи був спосіб запобігти трагедії? Спосіб врятувати Каенрі’ах? Так згодом насипалася ціла купа, наче снігу, запитань.

І замість того, щоб з ними зіткнутися, щоб з ним зіткнутися, вона обрала втечу.

Але більше не буде.

Дівчина стиснула кулаки.

— Як думаєш, коли ми доберемося до… якогось там місця, до якого ви нас ведете? — Люмін підійшла до лицаря. Куточки його губ ледве піднялися, але вона розпізнала в цьому характерну йому усмішку.

— Терплячість ніколи не була твоєю сильною стороною.

Люмін пирхнула, здивована, що він згадав минуле і розмовляв з нею, наче нічого не сталося. Наче вона не сахалася його, як чуми, останні пару днів. Але якщо він почав…

— Ні, я завжди таємно спала під час ваших з Ітером довгих стратегічних зустрічей, — обережно промовила вона, гадаючи, куди ця згадка спогадів їх приведе. Бажаючи нарешті спробувати і з’ясувати.

— Ми знали, — він схрестив руки.

«Знали? Ой?..»

— Але вони були такими нудними! — проскиглила вона, надто добре згадуючи ці безкінечні планувальні засідання. — Ви могли годинами розмовляти про агрокультуру і економію. А ще про числа, та-а-ак багато чисел.

— Тому що це потрібно було робити, — чоловік зітхнув. — Ітер завжди казав не турбувати тебе, оскільки ти певно стомлювалася навчати війська, але справжня робота генерала починається лише тоді, коли він покидає поле битви.

— Як сказати, що ти одружений на роботі, цього не кажучи, — пробурмотіла Люмі собі під ніс.

— Я чую, — Дайн ущипнув себе за перенісся. — Я казав йому, що він надто м’яко до тебе ставився.

Це було дивно. Мати поруч когось, хто теж знав Ітера. Мати можливість поговорити про нього і хоч раз не відчувати надмірне відчуття втрати, а ніжність і ностальгію.

Чому вона дозволяла страхові віднімати в неї це?

Вона заборгувала Чайльду.

— Можливо мене і справді балували, — замислилася Люмін після паузи.

Дайн поклав долоню їй на плече.

— Ну ж бо, ходімо далі. Я відчуваю, що ми нарешті просунулися.

…чому це прозвучало так, наче їхній таємничий пункт призначення був не єдиним, що мав на увазі лицар?

— Подивіться, як здорово! — повний захвату голос Тевкра привернув її увагу.

І хлопчик був правий, це було здорово.

Він зупинився перед високою статуєю вродливої жінки. Її довге волосся спадало з плечей, руки були витягнуті в запрошувальному жесті, майже наче заохочуючи впасти в її обійми. Поділ кам’яної сукні якоюсь незрозумілою силою перетворювався на клуби туману — і це не просто так схоже вирізьбили, звідти стелився справжній туман, що летів униз на п’єдестал, на котрому стояла жінка.

— То ось звідки весь цей туман? — Чайльд міцно вп’явся в братові плечі, запобігаючи хлопчиковій втечі.

— Де ми взагалі? — Люмін озирнулася. Це дещо нагадувало міську площу. Вимощені бруківкою вулиці, побудовані з білого мармуру будинки, тепер вкриті брудом і перетворені на руїни, проте колись вони певно сяяли під сонячними променями, як і всі інші будівлі з цього матеріалу, які можна було знайти на Селестії. І хоча час не пощадив це місце, було очевидно, що раніше тут проживали люди.

— Хто міг би подумати, люди і живуть на небесах поруч із богами, — Передвісник озвучив думки Люмі.

— Ніщо так не демонструє вищість, як наявність слуг смертних на кожну примху, — презирливо виплюнув Дайн.

— Вам не подобаються боги, так, пане Привиде? — невинно спитав Тевкр, зовсім не вміючи читати атмосферу.

Чоловік, однак, не відповів зі звичною неповагою, як очікувала Люмін. Зовсім навпаки. Її здивувала його дипломатична відповідь.

— Я просто вважаю, що людям слід покладатися на самих себе. Коли прохаєш у когось виконати свою просьбу, завжди будь готовим заплатити відповідну ціну.

Це прозвучало зненацька більш зловісно, коли у пам'яті сплив Відбір Селестії.

*вести пусту балаканину, панькатися.