Віщунка навідувала мене ще багато разів. Вона спілкувалася зі мною, давала зілля та ділилася їжею.
А для мене все ставало тільки гірше. Я не могла більше повернутися додому. Я гукала і кидала камінці у вікно. А тоді вийшов тато і побив мене. Мама навіть не намагалася його зупинити. Було дуже боляче.
Я загоїла рани зіллям низького рівня. Моє тіло покрите шрамами, але я не плакала.
В лісі можна легко сховатися. Я не хотіла ні на кого наткнутися, тож навчилася уникати людей.
Я прочитала книжки, які мені дала віщунка і намагалась усе запам’ятати. Їстівні фрукти, отруйні та лікувальні рослини, тепер я могла їх розрізняти. Я призвичаїлася до життя у лісі. Отруєння рослинами тепер позаду.
Там також була книга про пастки. Деякі я можу зробити сама. З кількох спроб вийшло зловити першу жертву. Мені здалося, що я чую, як минула я кричить, поки я здираю шкіру і чищу здобич. Але це, напевно, лише моя уява.
Яке щастя знову поїсти м’яса!
Після трьох виснажливих років у лісі, я стала сильною. Я могла бігти на великі відстані поміж деревами, ловити маленьких тварин, зцілювати свої рани рослинами, хоча краще користуватися зіллям.
Життя тут не таке вже й погане!
Віщунка приходить до мене щодва тижні. Принаймні приходила. Через місяць, я вирішила вперше піти в село, щоб дізнатися, що з нею. Люди навколо не приховували свого здивування. Напевно думали, що я давно померла. Але я не помру так легко! В домі віщунки нікого не було. Щось трапилось? Я почала хвилюватись.
Позаду почувся шепіт. Я прислухалась і почуте стисло моє серце. Вони ніби стискали його власними руками. Але тепер все зрозуміло.
Я обернулась і втекла в ліс. Віщунка померла. Вона застудилась, але її легко можна було зцілити, якби староста села дав їй зілля.
Але він відмовився.
Через мене. Бо вона була доброю до мене. І за це її зненавиділи у селі.
Я не знала про це…
Це моя провина.
Я втекла до свого сховку. Моє тіло оніміло. Нічого не можу вдіяти. Я була засмучена, але.. Не могла плакати. Чому?
Переклад потребує серйозного редагування, тож буду дуже вдячний за будь-які правки
Далі
Том 1. Розділ 5 - Вирушаю в дорогу!
Наразі, у мене всього п’ять сумок нищого рівня. По дві, повністю заповнених, у кожній руці, і одна, наполовину заповнена, біля стегна. Там було чимало зілля різних видів: голубі для зцілення ран, червоні проти хвороб, зелені для знеболення і фіолетові для зняття прокляття. Всі низького рівня, але я не знатиму наскільки вони дієві, доки не спробую. Навіть найменший ефект буде корисним. Знаю це з досвіду. Я бігала в лісі і збирала свої речі, щоб вирушити у подорож. Не хочеться залишати нічого, що дала мені віщунка. З їжі я мала лише в’ялене м’ясо, яке я «позичила» як прощальний подарунок від всіх цих добрих людей у селі. Щось не подобається? Я налила води із джерела у флягу і поклала її в сумку. Мені багато чого не вистачає, але потрібно обійтися тим, що є. Я надто маленька щоб нести багато. Головне, що в мене є книги від віщунки. Далі, я пішла за своїм маленьким зламаним мечем, який був схований у норі біля основи дерева. Чому я вирішила йти зараз? Називайте це щасливим збігом обставин. Кожні п’ять днів я йшла у село зібрати інформацію. З досвіду кажу: для виживання потрібна інформація. Якраз для цього вчора я і пішла у село. Я сховалась у покинутому місці і почала шукати магічні аури. Зазвичай, тут не мало бути нікого. Але цього разу все було інакше. Я прислухалась і почула голоси. Двоє чоловіків. - Знайшов «її». У неї є сховок в лісі, нове гніздечко знайшла. Пізніше розкажу деталі. - Гарна робота, Табле. Це створіння приносить лише біди на наше село, ти ж це розумієш? Табл - ім’я мого батька. Але інший голос був мені незнайомий. Я видихнула, і обережно визирнула зі сховку. Це був староста. - Так, - відповів чоловік, якого я називала батьком, - ми не можемо дозволити беззірковій жити серед нас. Дитя повернеться до Бога. Це найкраще, що ми можемо зробити для неї. «Дурень! Що хорошого в тому, що я помру? Я хочу жити!» - мені хотілося закричати, але я вгамувала себе. Вирішено, я покидаю село. Обережно, щоб залишитися непоміченою, я пішла збирати речі. Я довго до цього готувалась, але в мене не було причин нарешті повністю порвати з цим місцем. Будь-кому було б страшно покидати дім. Але я не дозволю їм себе вбити. Далеко від села, на околиці лісу, росло велике дерево. Найбільше у всьому лісі. Біля його коріння була нора, достатньо велика, щоб ховати там речі. Я простягла руку і витягла звідти меч. Він чудово підходив мені за розміром. Трохи завеликий як для восьмилітньої, але гострий, тому виконує свою роботу. Кращого мені зараз не знайти. Я взяла його і побігла подалі звідси. Нарешті, коли я пробігла достатньо, щоб світло фонарів було ледь видно, я обернулась. Ліс навколо того жахливого місця, радо прийняв мене. Якби ж я могла ще подякувати віщунці… Розлючена, я стисла ефес меча. Ні, не можна дозволяти емоціям брати верх. Я побачила, як мерехтить слабке світло там, де колись був один із моїх сховків. Найблищий до села. В майбутньому треба обережніше вибирати місце для ночівлі. Я продовжила бігти. Уже ніколи я не зможу повернутись назад. Переклад потребує серйозного редагування, тож буду дуже вдячний за будь-які правки
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!