ГЛАВА 45 (10). Луохань
— Не тягни до рота отруту щоразу, як тобі заманеться, — наказав Женьши Маомао, щойно вони повернулися до його покоїв.
«Як жорстоко».
Поки Маомао ґав ловила, тарілку з отруйними водоростями в неї також відібрали.
Сьогодні вона приготувала дві страви для себе спеціально, щоб належним чином довести, що водорості отруйні, спробувавши їх особисто. Це був важливий експеримент. Однак через те, що Маомао розкрила походження водоростей і швидко вдалось встановити хто їх придбав, у ньому більше не було необхідності.
Це був молодший брат постраждалого службовця. Після того, як вдалося з’ясувати особистість покупця, він просто визнав свою провину.
Ще тоді, як вони намагалися увійти в кухню, погляд цього чоловіка здався Маомао дивним, й у підсумку виявилося, що вона мала рацію.
Він поводився так, наче йому було, що приховувати.
Загалом, це була поширена історія: поки старший син живий-здоровий, на другу дитину ніхто й уваги не звертає. Маомао та інші були прямо-таки розчаровані тим, наскільки звичайною виявилася причина злочину.
Однак відкладемо це в бік.
Зараз Маомао замислилась над тим, наскільки поблажливим до неї був Женьши. Ну, окрім цієї заборони на вживання отрут. Якщо подумати та не зважати на деякі збочені дії молодого євнуха, ставився він до неї напрочуд добре.
«Кінець кінцем, я просто роблю все, що мені заманеться».
А у відповідь вона не те, що не поважала свого роботодавця, а взагалі тримала його за надокучливого збоченця та кидала на нього такі погляди, наче бридкого слимака побачила.
На його місці Маомао вже давно звільнила б таку працівницю. Чи взагалі голови б позбавила. Хоча ні, відрубання голови — огидне видовище, краще отруєння...
«Якби таке трапилось, то рідкісні трави...»
На цю роботу її привабила не зарплатня. Це було несуттєво, адже в неї були й інші способи заробітку. Однак деякі лікарські трави, наприклад, ті, що завозили з дальніх країн, не могли потрапити до рук простої травниці з Квіткового міста.
Маомао багато чого хотіла випробувати й заради цього роками експериментувала з отрутами.
Вона вирішила, що повинна працювати куди більш старанно та віддано, тож сьогодні привітала Женьши, приклеївши на обличчя усмішку, натреновану під час навчання на повію, яке їй довелося пройти у Квітковому місті.
Його лице набуло настільки ошелешеного виразу, що вона вже подумала, що помилилася і випадково надала своєму обличчю не той вираз, однак Женьши раптом почав битися головою об колону. Він стукав знову й знову, наче дятел.
На звук прибігли Ґаошунь і Шуйлянь, намагаючись з’ясувати, що відбувається.
Вона про це не мала жодного уявлення, тож просто витріщилась на Ґаошуня.
«Цього разу я не винна».
Насупившись, вона подумала, що це його господар дивак, а вона тут ні до чого.
***
Робочий день Маомао вважався завершеним, коли вона вітала господаря з поверненням додому. Тому, чим раніше повертався Женьши, тим краще було для неї.
Сьогодні Женьши увійшов до покоїв з вкрай виснаженим виглядом.
— Ласкаво просимо додому.
Тут треба було б додати «господарю мій», як казала Шуйлянь, але Маомао проігнорувала це. Хай би там як, але в неї просто язик би не повернувся таке сказати. А навіть спробувавши, мимоволі б собі язика відкусила.
Останнім часом Женьши повертався з роботи пізно. Здається, річ була у тому, що він намагався залагодити якісь накопичені справи.
Днями Маомао подумала, що замість вештатися містом через порожню цікавість, краще б він закінчив свою роботу. Однак, схоже, вона була надто складна, щоб впоратися з нею за день.
— Як то кажуть, цей кінь не пасує вершнику, а точніше, наші з ним погляди абсолютно не збігаються, — зітхнув Женьши, приймаючи кубок з фруктовим вином від Шуйлянь. На щастя, в цю мить поруч з ним знаходилися лише люди, здатні опиратися його впливу. Якась панночка з придворних дам могла б навіть зомліти просто побачивши його в цю мить. Одні неприємності від цього євнуха!
А те, що знайшлася людина, здатна не тільки зберегти незалежну думку в його присутності, а й взагалі не сходитись із ним у поглядах, було дивовижно й водночас трохи моторошно. Маомао не могла позбутися думки, що не хотіла б зустрітися з такою людиною.
— Є люди, з якими навіть мені важко мати справу, — сказав Женьши.
Мова йшла, здається, про високопоставленого військового чиновника. Його знали як хоч і розумну, проте також і напрочуд дивакувату людину. Звернувши на когось увагу, він починав прискіпувався до будь-якої дрібниці та приводити до кабінету цієї людини гостей. Або ж вдирався раптово, вимагаючи пограти у шьоґі, нескінченно патякаючи то про те, то про інше, різними способами затягуючи процес роботи з документами й перешкоджаючи прийняттю рішень у справах.
Цього разу мішенню став Женьши. У результаті, йому щодня доводилося щонайменше дві години витрачати на цього чоловіка, а потім лишатися працювати понаднормово.
На обличчі Маомао проступило роздратування:
— Що за огидний дідуган?
— Дідуган? Йому ледве за сорок. Й такий набридливий він тому, що власну роботу закінчує рано.
«Високопоставлений військовий офіцер, дивак й віком близько сорока?»
Ці ключові риси були знайомі Маомао, але вона вирішила забути їх, оскільки така пам'ять не приносила їй ніякої користі.
І от тепер, коли вона вже зовсім забула того чоловіка, неприємне передчуття, що мова зайшла саме про нього, знов нагадало їй забуте.
***
— Сподіваюся, ваша проблема вже розв’язалася, — Женьши посміхнувся непроханому гостю своєю звичайною усмішкою небожителя. Йому довелося докласти чималих зусиль, щоб не скривитися.
— На жаль, ні. Зимою важко побачити квіти. Тож я подумав, що якщо це взагалі можливо, то лише тут.
До нього наблизився чоловік середніх років з відстороненим виразом на неголеному обличчі, прикрашеному моноклем. На ньому була форма військового чиновника, але враження він справляв швидше цивільного службовця. Його вузькі, схожі на лисячі, очі, були сповнені як розуму, так і божевілля.
Чоловіка звали Луохань і він був військовим стратегом. В інші часи він міг би стати другим Тайгун-ваном*, але нині був просто диваком.
// * П.п.: Тайгун-ван або Люй Шан — відомий давньокитайський стратег, що жив в XI ст. до н.е. Вважається родоначальником стратегічних наук.
Луохань мав хороший родовід, але не зважаючи на вік — а йому було вже за сорок — досі не одружився. Натомість він всиновив племінника й довірив йому всі питання щодо управління родинним господарством.
Єдиним, що цікавило Луоханя були ґо, шьоґі та плітки. Й він обов’язково втягував співбесідника в одну з цих справ, навіть якщо того це зовсім не цікавило.
А причиною того, що він останнім часом дошкуляв Женьши, була чутка, що євнух взяв собі за служницю дівчину з «Малахітового палацу».
Це не було брехнею, але якщо так, то забрати додому дівчину з борделю виглядало не надто пристойно. До того ж цей чоловік поводився, як батько дівчини, що увійшла у свою пору, готовий повбивати всіх її набридливих залицяльників, тож краще було залагодити з ним справи, по можливості, без зайвого шуму.
Дівчина виглядала і поводилась як служниця, але те, як це сприймали люди все одно лишалось проблемою.
Так чи інакше, цей чолов’яга, що любив плітки, наче якесь дівчисько, взявся розповідати про всю ту суміш брехні та правди, що поширилась серед військових, буцімто Женьши викупив надзвичайну куртизанку. Втім, заперечити це було б важко.
Пропускаючи повз вуха малозрозумілі теревені цього дядька, Женьши тим часом проставив печатки на документах, які приніс Ґаошунь.
— Між іншим, багато років тому я був дуже близько знайомий з деким у «Малахітовому палаці».
Женьши подумав, що це доволі несподівана тема для розмови. Але чужі любовні пригоди його зовсім не цікавили.
— З якоюсь повією? — мимоволі поцікавився Женьши у відповідь.
Луохань самовдоволено усміхнувся й налив у лазуритову чашу вина, що приніс із собою. Він розкинувся у кріслі так невимушено, наче відпочивав у себе вдома.
— Вона була пречудовою куртизанкою. Блискуче грала в ґо та шьоґі. Хоча у шьоґі я ще міг виграти, у ґо завжди програвав.
Женьши подумав, що вона мала бути справді міцним горішком, щоб перемагати професійного стратега.
— Я думав, що більше ніколи не зустріну таку цікаву жінку, як вона, тож планував викупити її, але світ був не на моєму боці. Саме в той час за неї торгувалися два ексцентричні багатії, тож ціна піднялася до небес.
— Нічого собі!
Викуп за куртизанку часом сягав таких сум, за які можна було цілий палац побудувати. Напевно мова йшла саме про такий випадок, якщо навіть Луохань не зміг заплатити.
Проте, до чого саме вів цей чолов’яга, розповідаючи таку історію?
— Вона була надзвичайною куртизанкою, яка продавала лише своє мистецтво, й ніколи — тіло. Навпаки, вона взагалі не ставилася до своїх гостей, як до клієнтів. Навіть просто наливаючи чай, вона дивилася на них з гордістю панни, що подає милостиню жебракові, а не як служниця, що догоджає господарю. Ех, я дійсно був одним з них, й повинен сказати, що від такого поводження моєю спиною щоразу дрижаки пробігали.
Запанувала тиша.
Раптом відчувши незручність, Женьши відвів очі. А Ґаошунь, що виструнчився в очікуванні, ледь стримуючись, прикусив губи.
Подумати тільки! В цьому світі знайшлася ще одна людина з подібними смаками.
А Луохань чи то свідомо, чи мимоволі продовжив ділитися особистим.
— Мені спало на думку, що я зможу обвести всіх навколо пальця, — в очах усміхненого чоловіка спалахнуло полум'я, просякнуте справжнім божевіллям. — Зрештою, я теж не міг відмовитися від цієї куртизанки, тож у мене не було іншого виходу, як піти на якісь брудні трюки, — Луохань на мить замислився. — Якщо я не можу собі дозволити щось через високу ціну, то всі проблеми зникнуть, коли воно стане дешевшим.
Він сказав, що зміг добитися зниження ціни на такий рідкісний товар.
— Хочеш знати, як я це зробив? — лисяче око наче насміхалося крізь оправу монокля. Цей чоловік вмів примусити супротивника танцювати під свою дудку ще до того, як той розумів, що відбувається. Ось чому він так лякав.
— Ви прийшли аж сюди лише для того, щоб похизуватися цим?
— Ой, лишенько! Мені вже пора. Мій помічник страшенно сердиться, коли я надто довго затримуюсь, — Луохань легко, наче все це нічого не значило, встав, прихопивши своє фруктове вино. На стіл Женьши він поставив іншу, заздалегідь приготовану пляшку.
— Будь ласка, передайте це своїм служницям. Вино не надто міцне, тож легко п'ється, — стратег змахнув рукою. — Що ж, побачимося завтра.
І він пішов.
=============
// Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі або на сайті. Смакуйте улюблені новели рідною мовою!
