// «Смаколикам» три роки! Ю-ху! 🥳
ГЛАВА 38 (3). Люлька
«А я завжди вважала, що він нероба».
Маомао була певна, що у настільки родовитого шляхтича, як Женьши посада буде чистою синекурою з купою вільного часу. Але виявилося, що він був набагато зайнятішим, аніж вона гадала. Вважалося, що Женьши працює лише у Внутрішньому дворі, але, схоже, він виконував чимало іншої роботи.
Робота ж Маомао складалася з прибирання в кабінеті Женьши вранці, наведення ладу в його приватних покоях по обіді, поки господар приміщення перебував у Імператорському палаці, а також з роботи на подвір’ї. Хоча покої Женьши складалися лише з однієї особистої кімнати, її розмір можна було порівняти з цілою будівлею, а за величезним вікном було добре видно розкішний сад.
Окрім Маомао тут працювала ще одна служниця, жінка за п’ятдесят. Спочатку Маомао дещо засумувала, бо тут не було ані дівчат, ані хлопців, близьких їй за віком, але подумавши трохи, вирішила, що це на краще — нема чого платити їм за можливість пофліртувати. Дійсно, якби Женьши винаймав молодих працівників, вони б не були здатні виконувати свою роботу через те, що їхній роботодавець такий красень.
Женьши дивився на документи з похмурим обличчям. А Маомао збирала вже використаний і непотрібний папір по кутках кімнати. Дорогоцінний високоякісний папір перетворився на сміття, бо на ньому написали якусь дурницю. І яким би безглуздим не був той напис, використаний папір не дозволялося використовувати вдруге. Його необхідно було спалювати.
«Якби його продати, можна було б заробити трохи грошенят для власної кишені».
Однак, Маомао нагадала собі, що це її робота, й попри капосні думки попрямувала спалювати все зібране сміття, згідно з інструкціями. Вона вийшла з подвір’я дому Женьши й присіла на краю величезного крила Імператорського палацу, де розташовувалися військові навчальні майданчики та склади. Там же знаходились печі для спалювання сміття.
«Отже, військові, так?»
Чесно кажучи, Маомао зовсім не хотілося туди йти, але вона мусила. Чудово розуміючи, що це її обов'язок, вона вже майже встала, коли щось впало їй на плечі.
— Надворі холодно, тож, будь ласка, одягнися. Це також одяг, призначений для служниць.
Ґаошунь як завжди був уважний та турботливий. Він накинув на Маомао теплу свитку. Надворі йшов дрібний сніг, минали останні дні осені. Про це було легко забути, перебуваючи в теплій кімнаті з постійно розпаленими жаровнями, але до кінця року лишилося ледь більше місяця. Починався перший холодний сезон.
— Щиро дякую.
Вона дійсно була вдячна. Цей чолов’яга був надто хороший, він не заслуговував бути євнухом. Хоча накинута ним підбита ватою свитка й призначалась для служниць, а тому була виготовлена з грубого полотна, проте різниця між її присутністю і відсутністю відчувалася аж надто добре. Поки Маомао просовувала руки крізь рукава з невибіленої бавовни, Женьши витріщався на неї. Точніше, не витріщався, а сердито зиркав.
«Я зробила щось не те?»
Маомао нахилила голову, але, здається, він дивився на Ґаошуня, а не на неї. Плечі Ґаошуня здригнулися, наче він помітив той погляд.
— ...Ох, нема за що. Це від пана Женьши. Я лише передав, — навіщось сказав він, подаючи якісь знаки. З незрозумілих причин здавалося, що він виправдовується.
«Це те, що називається „чинити як самодур“?»
Важко доводиться Ґаошуню.
— Он як?
Мимохідь подякувавши Женьши, Маомао підхопила кошик з використаними паперами й попрямувала до сміттєспалювальної печі.
***
«Тату, треба було і тут їх посадити».
Маомао зітхнула. На території Внутрішнього палацу було багато лікарських трав, пересаджених Луоменом, її названим батьком. Він був безтурботною, однак мудрою людиною, тому наважився змінити рослинність Внутрішнього палацу на свій розсуд.
Імператорський двір був у кілька разів більший за Внутрішній палац, але на його території рослин, придатних для виготовлення ліків, було зовсім небагато. Єдине, що вона змогла знайти, це кульбабу та полин — те, що росло будь-де. Ще їй трапилися червоні квіти манджисаги*. Маомао полюбляла їсти їхні цибулини, вимочені у воді. Однак вони були отруйні, а отже якщо гарненько не потурбуватися про видалення отрути, незабаром матимеш розлад шлунку.
// * Лікоріс або манджисага — отруйна рослина з червоними квітами дещо схожими на суцвіття дуже витончених лілей. В Японії вважається символом смерті. Фото і цікава легенда про неї в кінці глави. //
«Гадаю, оце й все».
Звісно, якісь трави знайти було важко ще й тому, що зараз була зима, однак не варто було мати якісь очікування і щодо інших сезонів. Маомао подумала, що їй варто самій почати потай саджати деяке насіння.
Дорогою до сміттєспалювальної печі вона помітила знайому фігуру.
Молодий військовий з хоробрим обличчям. Так, це був Лібай. Судячи з кольору його пояса, він отримав підвищення. Молодик щось втокмачував кільком чоловікам, схожим на його підлеглих.
«Він старанно працює, чи не так?»
Здається кожної своєї вільної днини він відвідував «Малахітовий палац», щоб попити чаю з куртизанками-ученицями. Звісно, його справжнім коханням була сестричка Байлін, але для того, щоб запросити її, знадобилася б сума розміром з піврічний дохід простолюдина. Попри таку ціну, можна було сказати, що вона коштувала доволі дешево, як на першокласну куртизанку, й причина цьому була лише одна — її доступність. Цінність послуг повії завжди визначалася за їхньою рідкістю, тож чим частіше вона їх надавала, тим сильніше падала ціна.
Нещасний хлопчина. Раз пізнавши смак райського нектару, Лібай ладен був гори перетнути та море переплисти заради нової зустрічі й платив просто фантастичні суми аби хоч мигцем, хоч через шпаринку в завісах побачити обличчя милої серцю «квітки».
Маомао чула, що він усіма силами намагався просунутися по службі заради того, щоб наблизитися до своєї «півонії». Справді старанна бджола.
Раптом, можливо відчувши жалісливий погляд, спрямований на нього, Лібай помахав Маомао рукою та підбіг до неї. Ну просто великий кудлатий пес. Он і волосся його замість того, щоб триматися охайним пучком, вилізло з-під головного убору й тепер хвостом розгойдувалось з боку в бік.
— О, ти сьогодні супроводжуєш дружину, чи щось таке? — запитав Лібай, який нічого не знав про звільнення Маомао.
— Ні. Я перейшла з роботи у Внутрішньому палаці на посаду особистої служниці однієї високопоставленої особи.
Говорити про звільнення було тяжко, тому вона опустила це.
— Особиста покоївка? Й в кого це такий дивний смак?
— Так, він дійсно дивак.
Хоча те, що сказав їй Лібай було надзвичайно грубо, але це можна було вважати нормальною реакцією. Здоровий чоловік не обрав би для себе за покоївку дівчину з плямистим обличчям і фігурою, схожою на всохле дерево. Маомао не збиралася знову використовувати свій веснянкуватий макіяж, але їй не лишилося нічого іншого, окрім як підкоритися наказу свого нового господаря. А Женьши з невідомих причин зажадав, щоб вона продовжувала вкривати обличчя ластовинням.
«Що, власне, цьому вояці від мене треба?»
— Я тут почув, один високопоставлений чиновник нещодавно викупив куртизанку з вашого борделю.
— Щось таке було.
«Навіть якщо він думатиме про мене саме так, з цим вже нічого не поробиш».
Коли трудовий договір було укладено й вона мала вирушати до Імператорського палацу, старші сестрички аж надто постаралися: її вимили, напахтили, вбрали в найкращий одяг, зробили вишукану зачіску та щедро наклали макіяж. Вона тоді аж ніяк не була схожа на нову служницю.
Маомао згадалося, що того дня батько чомусь дивився на неї, як на жертовне ягнятко.
Звісно, те, що куртизанка увійшла до Імперського палацу, вже було досить дивним, але через те, що покупцем виступив Женьши, Маомао виділялася ще більше. Від надмірної уваги вона почувалася дуже незатишно. Після прибуття вона відразу ж перевдяглася, але багато людей вже встигли її побачити.
«І все ж...»
Цей молодик продовжував базікати про викуплену куртизанку, наче не помічаючи, що вона стоїть прямо перед ним. Він і справді просто дурний собака.
— До речі, щойно ви виглядали дуже зайнятим. Нічого, що ви відволікаєтесь?
— Ох, це. Все одно я зайшов у глухий кут, — відповів Лібай. Його підлеглі підійшли ближче. Прості військові, що мали низькі зарплати та рідко бачили жінок, зраділи, побачивши придворну даму, але, розгледівши Маомао краще, занепали духом. Дійсно, який начальник — такий підлеглий. — Я ніяк не можу визначити причину. Хоча в цю пору року таке трапляється нерідко.
Наскільки Маомао змогла зрозуміти зі слів Лібая, минулої ночі на складах сталася невелика пожежа, й він мав дослідити її причину.
Маомао дещо зацікавило, тож вона попрямувала до складу, де відбулася пожежа.
— Гей, не наближайся надто близько.
— Зрозуміло, — відповіла Маомао, уважно оглядаючи будівлю з усіх боків.
«Хмм...»
Якщо це просто невелика пожежа, то дещо не сходиться.
Чому справу про незначний випадок доручили такому високопосадовцю, як Лібай? Хіба не було б достатньо звичайного службовця нижчого рангу?
До того ж, хоч це й назвали невеликою пожежею, однак навколо будівлі були розкидані уламки. Це значно більш схоже на наслідки вибуху. Можливо, були постраждалі?
«Невже є підозра, що це був спланований підпал?»
Хоча загалом зараз були мирні часи, невдоволені завжди знаходилися. Час від часу нападали чужоземні племена, траплялися посуха та голод тощо. Зокрема, з часів минулого імператора в сільській місцевості досі відчувалася нестача наречених через щорічне полювання на дівчат для забезпечення Внутрішнього палацу служницями. Ще одним прикладом було скасування палацового рабства, яке торкнулося багатьох продавців живого товару. Чимало хто з них і досі тримав за це образу. Минуло лише п'ять років, як попередній імператор покинув світ живих. В пам’яті людей ще багато чого лишилося від попереднього правління.
— Гей, ти що робиш? Я ж казав тобі триматися якомога далі!
— Ай, та я лише трохи подивлюся, — Маомао зазирнула в розбите вікно.
Обгорілі мішки та пакунки валялися купами. Бульби батату, що розкотилися підлогою, підказали Маомао, що це був продовольчий склад. Це справжнє марнотратство, що солодкий батат, побувавши у вогні, промайнув стадію готовності й майже перетворився на вугілля.
Маомао підняла ще один предмет, що валявся на підлозі й здавався простою паличкою.
«Різьблена слонова кістка? Це люлька?»
— Не блукай тут, як заманеться!
Наче й не почувши Лібая Маомао схрестила руки. У неї в голові наче щось клацнуло й склалося докупи.
— Ти мене чуєш?!
— Чую-чую, — вона чула, але не збиралася слухати. Щоб він там собі не думав, його поведінка була надто набридливою.
Маомао відійшла від погорілого складу й попрямувала до складу навпроти. Схоже, тутешні товари неушкоджені.
— Можна я візьму це? — Маомао вказала на порожній дерев’яний ящик. Швидше за все, він призначався для зберігання фруктів або чогось подібного й виглядав достатньо добротним.
— Добре, чому б і ні? Але навіщо він тобі?
— Я поясню пізніше. А ще я візьму це, — Маомао знайшла дошку, яку можна було використати як кришку для ящика. — У вас знайдуться молоток і пилка? А також мені знадобляться цвяхи.
— Що будеш робити?
— Маленький експеримент.
— Експеримент? — попри те, що Лібай не зрозумів її слів, його цікавість взяла гору, й він погодився. Його підлеглі також, хоч і дивилися на Маомао невдоволено, але помітивши зацікавленість свого командира, взялися допомагати їй з приготуваннями.
Маомао зробила посеред дошки отвір і прибила її до порожнього ящика як кришку.
— А ти напрочуд вправна, — Лібай, що підійшов поглянути ближче, був схожий на собаку, який знайшов іграшковий м'ячик.
— Я росла в злиднях. Все, чого бракувало, доводилось виготовляти власноруч.
Вона взяла щось із товарів, які залишились на погорілому складі й поклала це всередину ящика.
— Вибачте, у вас вогню не знайдеться? — спитала Маомао й один із підлеглих Лібая відійшов, щоб принести товстий солом’яний канат, який досі тлів. Тим часом дівчина набрала води з колодязя й поставила поруч. Лібай, не розуміючи, що відбувається, всівся на один з ящиків поруч й спостерігав за ними, підперши підборіддя рукою.
— Дуже дякую, — Маомао з поклоном прийняла розпал з рук підлеглого. Той, схоже, зацікавлений її діями, присів трохи в стороні й став спостерігати за дівчиною.
Маомао з тліючим канатом у руках підійшла до підготовленого нею ящика з кришкою, але раптом виявила Лібая прямо поруч з собою.
— Пане Лібаю, це небезпечно. Не могли б ви відійти якомога далі від мене?
— Що тут небезпечного? Гадаю, якщо це здатна зробити звичайна дівчинка, то ніякого ризику для такого військового офіцера як я тут нема, — він гордо випнув груди й Маомао не змогла втримати зітхання. Отже ж Хома з невірців. Не зрозуміє, поки сам не відчує.
— Ясно. Це дійсно небезпечно, тому будьте дуже обережні. Будь ласка, тікайте, швидше.
Скоса глянувши на Лібая, який вже засумнівався, Маомао потягнула за рукав того підлеглого, що сидів поруч, спонукаючи відійти чимдалі. Вона порадила йому дивитися з-за рогу згорілого складу.
Повернувшись, Маомао кинула підпал в ящик та швидко втекла, прикривши голову.
Наступної миті з ящика вирвалось полум’я і він вибухнув.
— ААААА!!!
Лібай ледве уник вогняного стовпа. Хоча він зміг ухилитися, але вогонь перекинувся на пасмо волосся, яке хвостом розгойдувалось ззаду. Його охопила паніка, адже горіла його чуприна. Маомао плеснула на нього водою зі заздалегідь приготованого відра. Вогонь зник, залишивши по собі лише дим і сморід горілого волосся.
— Я ж вам сказала тікати, — Маомао здивовано поглянула на Лібая. Він взагалі розуміє, що означає небезпечно?
Той промовчав.
Підлеглий поспішно накинув хутряний плащ на плечі Лібая, який вже почав хлюпати носом. Його погляд говорив, що він хоче щось запитати, але не наважується.
— Чи не могли б ви сказати комірнику, щоб він більше не курив на складі? — пояснила Маомао ймовірну причину пожежі. Це було лише припущення, але майже напевне правда.
— О, ясно, — відповів Лібай із полегшенням на обличчі. Його обличчя побіліло. Ніяка тренованість не могла допомогти проти холоду, йому варто було якомога швидше зігрітися, щоб не захворіти. Але замість того, щоб поспішити до своєї кімнати, перевдягнутися й прогрітися, він витріщався на Маомао.
— То як саме це сталося? — запитав він. Все його обличчя являло собою суцільний знак питання. В обох підлеглих Лібая був такий самий вираз.
Маомао дістала залишки того, що вона поклала в ящик. З джутового мішка просипався білий порошок, який легко розвіявся вітром.
— Рисове борошно легкозаймисте. Навіть пшеничне чи гречане борошно легко може спалахнути, коли воно розпорошене в повітрі.
Ось що вибухнуло. Оце й все. Й будь-хто, знайомий з цим, зрозумів би це одразу. Але Лібай того не знав.
— А ти добре знаєшся на цьому.
— Так, я в такому дуже вправна.
— Ти таке робила? — здивований Лібай обмінявся з підлеглими розгубленими поглядами. Й справді, навряд чи їм колись доводилось працювати в маленькій тісній кімнатці, всипаній борошном. Маомао стала дуже обережною після того, як підірвала комірчину, орендовану в «Малахітовому будинку».
— Будь ласка, будьте обережні, щоб не застудитися. А якщо це все ж станеться, то зверніться у Квітковому Місті до чоловіка на ім’я Луомен. Його ліки дуже ефективні, — не варто було забувати про родинний бізнес. Лібай зможе купити трохи ліків, коли відвідуватиме бордель в надії побачити Байлін. Батько зовсім позбавлений жилки торговця, тож якщо Маомао не потурбується про це, він може залишитися без шматка хліба.
«А це зайняло набагато більше часу, ніж я гадала».
Маомао знов взялася за кошик з паперовим сміттям і попрямувала до печі, де його треба було спалити. Це було вже неподалік, тож вона зосередилась на тому, щоб віддати кошик тамтешній обслузі та якомога швидше повернутися назад.
«Ох, я прихопила її з собою».
Маомао витягла з кишені уламок люльки, який вона підібрала на складі. Хоча ця річ дещо обгоріла, було помітно, наскільки майстерно вона зроблена — занадто вишукана для простого комірника.
«Може, це щось важливе для нього?»
Основна частина люльки була цілком справна. Якщо її почистити й замінити мундштук, буде як нова. Власник, мабуть, оговтувався від отриманих під час пожежі травм, оскільки Маомао сказали, що хоч і були поранені, але ніхто не загинув. Попри те, що люлька могла виявитись тою огидною річчю, що спричинила пожежу, за її продаж можна було б виручити непогані гроші. Навіть якби власника звільнили через те, що він спричинив пожежу, безсумнівно, гроші допомогли б йому примиритися з цим.
Маомао поки поклала заплямований сажею витвір зі слонової кістки назад у кишеню й, передаючи слузі кошик зі сміттям, подумала, що сьогодні ввечері на неї чекатиме багато роботи.
-----
// П.п.: Напевно ви вже здогадались, але про всяк випадок уточню: викуп для повії будь-якого рангу був по суті тим самим, що й заміжжя. В Китаї в ті часи процвітало багатоженство, рішення про перший шлюб молодих приймали старійшини клану, обираючи пари з політичних або фінансових розрахунків. А от другу чи третю дружину чоловік вже міг обрати на власний смак, тому викуплена з борделю куртизанка часто займала положення молодшої дружини. Отже, й названий батько, й старші «сестрички» практично впевнені, що видали Маомао заміж, однак сама вона, зі своїми вкрай низькими навичками спілкування, про це ні сном ні духом)))
А тепер обіцяна легенда про диво-квітку, чиї отруйні цибулинки так полюбляє жувати Маомао. До речі, легенда ця походить з індійського епосу й дуже добре відома по всій Азії.
Два природні духи Манджу й Сага були призначені опікуватися різними частинами однієї рослини. Манджу дбав про квіти, а Сага був хранителем листків. Закортіло їм зустрітися, тож одного разу покинули вони свої обов'язки, щоб побачити одне одного. Й закохалися Манджу та Сага з першого погляду. Але через те, що вони знехтували своє призначення, Бог покарав їх і наклав прокляття, яке навіки розділило квіти та листя. З того часу в цієї рослини квіти розпускаються лише тоді, коли листя опадає, а до того часу, як відросте нове листя, квіти вже в'януть. В пам'ять про двох закоханих, які ніколи більше не побачать один одного знову, цю квітку назвали манджисага.
Однак народні назви цієї рослини куди менш поетичні: квітка померлих, квітка примар, пекельна квітка, квітка-бритва, павукова лілея тощо. А що нагадує вона вам?
=============
// Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі або на сайті. Смакуйте улюблені новели рідною мовою!
