348
Слова Дзян Ліна «Я не поводжуся так з іншими. Тільки з тобою» мовби вирізались у Сю Джов просто в мозку. Увесь день він ходив, ніби п’яний від щастя, по кілька разів прокручуючи в голові кожне слово, кожен штрих того зізнання, а серце билося так гучно, що аж лоскотало зсередини. Він навіть примусив свого кота вислухати це вже з десяток разів.
Коли почав переказувати вже в одинадцятий раз, кіт не витримав і спробував утекти, але Сю Джов встиг спритно його схопити і пригорнути назад до себе.
— Цього разу я точно не вигадую, — радів він.
Виглядав, як учень, якому на шпаргалці дали точні відповіді перед іспитом. Уперше в житті він був настільки впевнений:
— Це ж флірт, правда?! Точно флірт!
Кіт протяжно видав:
— Мя-я-я-у~
Це означало: Нарешті дійшло!
349
Через надмірне хвилювання Сю Джов того вечора довго не міг заснути. Ніч уже давно накрила місто, кіт згорнувся клубочком і солодко сопів у сні, вогні на висотках за вікном згасали один за одним, а він усе ще лежав із розширеними зіницями.
Людина — дивна істота. Її почуття складніші за найзаплутанішу задачу з математики…
Раніше, коли він просто закохувався на відстані, то тільки й мріяв, аби колись Дзян Лін відповів йому взаємністю. Але тепер, коли це стало хоча б трохи реальним, то в ньому прокинулася тривога. Хотілося… втекти.
Температура в кімнаті була задушливо високою, обличчя палало, серце гупало як божевільне і через це не можна було заснути.
Що… що ж тепер робити?!
Він мимоволі почав гризти нігті. Закохуватися потайки — він це добре вмів. Просто тихо любити собі це ж так зручно, безпечно, ніхто не бачить. А от з натяками на взаємність — вже зовсім інший рівень! Якщо об’єкт твого кохання стає потенційним флірт-партнером, як тоді поводитися? Як говорити, їсти разом, гуляти?
Сю Джов подумав, що він надто жадібний. Раніше було добре, коли й не сподівався на взаємність, а зараз, коли дістав хоча б трошки, то відразу почав боятися втратити.
А раптом зроблю щось не так? А раптом ці почуття зникнуть?
350
Великий стратег Сунь-дзи писав у «Мистецтві війни»: Якщо не знаєш, як діяти — краще відступи.
Сю Джов цілковито погоджувався з цією думкою.
Якраз почався кінець семестру, і всі були заклопотані підготовкою до іспитів. Це давало йому ідеальний привід, щоб ввічливо відмовлятися від усіх запрошень Дзян Ліна.
Разом йти зранку — ні. Разом обідати в п’ятницю — вибач, заняття. Разом повертатися додому — теж мимо.
Він уникав його з усіх можливих боків.
Сю Джов був переконаний, що це мудре рішення. Адже щойно він думав про Дзян Ліна — щоки наливалися жаром, а серце пускалося в шалений танок. А якщо ще й згадував, що той, можливо, теж щось до нього відчуває, то обличчя вже горіло, наче гречаний млинець на пательні.
Якщо я зараз залишуся з ним наодинці — не витримаю й трьох хвилин, почну пускати сердечка, як дурень…
Ні, краще написати ще одну математичну контрольну — це трохи врівноважує.
351
Відсутність Дзян Ліна ці кілька днів не була надто болісною. Хоча Сю Джов трохи сумував, але ж іспити відбирали всю його увагу — щодня лише підготовка, тести, повторення.
І ось настав третій день, останній іспит добіг кінця. Пролунав дзвінок, що сповіщав про здачу робіт. Сю Джов вийшов із класу, ледь тримаючись на ногах, ніби з нього витягли всі соки. Але щойно він ступив за поріг, як побачив, що Дзян Лін чекає його біля входу.
Бух!
Його очі округлилися — він виразно почув, як серце вдарило раз, гучно й сильно, як дзвін. Наче всі сили миттю повернулися.
— Ти… ти що тут робиш…?
Він хотів спитати: Ти ж мав бути на іспиті, як ти тут опинився? Але людей було багато, надто галасно, тож Дзян Лін нічого не сказав, а просто взяв його за руку й повів у бік, де було тихіше. І тільки коли трохи відійшли, пояснив:
— Я здав екзамен раніше.
Сю Джов, який ледве встиг дописати останню задачу, застиг мовчки:
...
Учителю, ви могли би поділитися своїм зайвим часом зі мною…
Він намагався зрозуміти логіку цієї «ученої істоти»:
— А чому?
— Бо я хотів тебе дочекатися, — Дзян Лін зупинився, нахилився трохи, глянув йому в очі з тією особливою ноткою, яку важко було пояснити. Це не була докірлива злість — радше ніжна вимога. Але тон був м’який:
— Бо інакше ти знову від мене ховатимешся.
352.
Після тих слів, сказаних минулого разу, Сю Джов більше не ходив з ним разом, і Дзян Лін не міг цього збагнути. Врешті-решт, він вирішив, що, мабуть, переступив межу.
Цього разу, нарешті впіймавши Сю, він подивився йому в очі, уважно спостерігаючи, й тільки тоді запитав:
— Це тому, що ти знову мене ненавидиш і не хочеш бачити?
Сю Джов аж почервонів.
Він шалено лаяв себе подумки, як узагалі просте запитання могло звучати так двозначно?! І до чого тут “знову”? Він же ніколи його не ненавидів!
— …Я не…
Дзян Лін здавався трохи полегшеним:
— Не що? Не ненавидиш мене, чи не хочеш уникати зустрічей?
Сю Джов підняв на нього погляд і тихо промовив:
— Ні того, ні іншого.
Насправді… йому просто було трохи соромно.
353.
Того вечора Хо Хва знову зібрала всіх на вечерю — вона вирішила, що наступного семестру більше не ходитиме до школи, й це, можливо, була остання нагода всім зібратися разом.
Атмосфера була похмура. Особливо сумувала старша з клубу. Вона трохи випила, розплакалася навзрид і крізь сльози казала, як шкода їй розлучатися з друзями перед переїздом на навчання далеко звідси.
Розлука — тяжка тема для сімнадцятирічних. Сю Джов раніше ніколи особливо не переймався прощаннями, бо всі люди для нього були приблизно однаковими: нові, старі — неважливо.
Але зараз...
Він підвів очі й подивився на людей через стіл — Хо Хва, Джов Шу, Дзіі Сяоай і Джао Дена. Вони були не такими, як інші. Це були його справжні друзі. Йому було прикро розлучатися з ними.
А найбільше… з Дзян Ліном.
354.
…А чи буде Дзян Лін сумувати за ним?
Сю Джов не знав.
Він опустив погляд у склянку — легке фруктове вино вигравало гарним кольором під світлом. Він випив уже чимало, йому трохи паморочилось у голові.
Раптом напій у склянці потемнів, то Дзян Лін протягнув руку і накрив його долонею край склянки.
— Більше не можна. Потім голова болітиме.
Він забрав склянку й поставив натомість банку з соком.
Сю Джов повільно перевів на нього погляд. Через білу шкіру навіть невелика кількість алкоголю надавала його щокам рум’янцю, а чорні очі блищали й здавалися розгубленими. Такий вигляд мав дуже слухняний, трохи наївний хлопець.
Дзян Лін подивився на нього кілька секунд, стримуючи бажання потягнутися й ущипнути за щоку.
Він видихнув і тихо запитав:
— А в яке місто ти хочеш вступати в університет?
Сю Джов трохи помовчав. Він не думав про це раніше. Але зараз… йому здавалося, що найкраще — бути десь поряд із Дзян Ліном.
Але ж не можна отак прямо сказати: «Я хочу бути з тобою».
Тому він похитав головою, натякаючи, що ще не вирішив. Потім злегка стиснув губи і спитав у відповідь:
— …А ти?
— Я? — Дзян Лін м’яко усміхнувся, його темні очі глянули просто в Сю. Він відповів щиро й без вагань:
— Я хочу бути в одному місті з тобою. І щоб ми могли щодня разом вечеряти.
355.
Кожне слово Дзян Ліна гупало в гладенький мозок Сю Джов, мов камінь у воду. Він розплющив очі, довго сидів розгублений і почав підозрювати, що таки добре захмелів.
Бо інакше чому ж він знає всі ці слова, а разом — ну ніяк не може збагнути, що вони означають?!
«Хочу бути в одному місті з тобою» — це що взагалі значить?
«Щоб щодня разом вечеряти» — і це як розуміти?
Невже Дзян Лін має на увазі те, що він подумав?..
У голові з урочистістю заграла мелодія з “Детектива Конана”, а Сю Джов, уявно тримаючи в лівій руці лупу, а в правій — шоколадну паличку, перетворився на Шерлока Холмса. І нарешті згадав:
“Відкинувши всі неможливості, те, що залишилося, хай як би неймовірно це звучало, і є істина.”
Отже...
Дзян Лін, схоже, теж його трохи... любить?
356.
Та схоже, не просто трохи.
Схоже — дуже любить.
357.
Повернувшись додому ввечері, Сю Джов, якому щастя звалилось просто з неба, сидів, обіймаючи кота, й ідіотськи усміхався хвилин зо двадцять.
Потім ще й змусив бідну тварину танцювати з ним весільний танець.
У кімнаті грали дві колонки навпереміну: одна співала «Сьогодні гарний день, все бажане здійсниться», а друга — «Хай прийде удача, з нею — щастя і кохання».
Гвалт просто нестерпний.
Кіт затулив вуха лапами, він не розумів, що бурмоче господар, але бачив, як у того горить обличчя і блищать очі.
— …Дзян Лін сказав, що хоче вступити в університет, в тому ж самого міста, що й я… — Сю Джов говорив тихо, ніби зізнавався в таємниці. — Виходить, він уже так далеко дивиться в майбутнє…
Він прикрив долонею обличчя — його щоки палали.
Все. Йому здається, він закохався в Дзян Ліна ще більше.
358.
Тим часом Дзян Лін сидів за письмовим столом і відкрив свій блокнот із життєвими планами.
…
Пункт 23: На десятирічну річницю разом повернутись до старої школи й згадати юність.
Подарунок має бути…
359.
Коли це була ще одностороння симпатія, Сю Джов не надто переймався. Йому було досить просто бачити Дзян Ліна щодня, і цього вистачало для внутрішнього щастя та самозаспокоєння.
Але тепер усе змінилося.
Тепер — це вже не просто закоханість. Тепер — взаємна.
Це як дві хімічні речовини, що стоять поряд, варто зійтись ще в одному параметрі, й відбудеться реакція.
Їм залишилося зробити тільки одне — зізнатися одне одному.
Сю Джов глибоко вдихнув і за три секунди прийняв велике рішення:
він зізнається.
Для нього це здавалося нездійсненним, він навіть просто так заговорити з кимось не завжди міг.
Але насправді, як не дивно, прийняти це рішення було дуже легко. Сам Сю аж здивувався.
Мабуть, тому, що занадто багато разів у житті він мовчав, коли хотів сказати щось важливе.
А тепер —
Цього разу — найважливіший, найнеобхідніший момент.
Його не можна проґавити.
Цього разу він скаже. Вголос. Без страху.
П.п: в цьому романі згадують мої найулюбленіші тайтли! То Покемони, то Шерлок Холмс, ще й Детектив Конан! Обожнюю Конана всім серцем, така радісна і від відносин головних героїв, і від кота, і від відсилок, хіхіхі
