342.
Відтоді як того дня вони разом запізнилися й стояли в коридорі на покаранні, Сю Джов відчув, що щось у його спілкуванні з Дзян Лінем ніби справді змінилося.
Здавалося б, усе як раніше — разом обідають, разом розв’язують тести, іноді йдуть до школи або повертаються з неї разом.
Але щось туманне й неясне наче поступово ставало чітким.
Ніби виглянуло сонце, й туман розвіявся.
343.
Повністю не розуміючи, звідки взялися ці зміни, Сю Джов кілька днів думав про це й зрештою вирішив перевтілитися у "Шерлока Джов" та провести власне розслідування.
Він дістав з шафи картуз, встромив у рот шоколадну паличку замість люльки, в одній руці тримав лупу, іншою обіймав кота й серйозно мовив:
— Коте, а як думаєш ти?
Кіт спантеличено: — Мяу?
— Я питаю, як ти поясниш те, що останнім часом Дзян Лін щодня чекає мене під під’їздом, аби йти разом до школи?
Сю Джов затягнувся шоколадом і урочисто продовжив:
— За моїми даними, його дім взагалі не по дорозі! То навіщо йому щодня долати стільки, щоб іти разом зі мною? Які в нього наміри?!
Кіт промовчав і вдавав, що нічого не відбувається, лижучи собі лапку: — …Мяу.
— А ще він гладить мене по голові, коли йде сніг, бере за руку й каже, що слизько, а ще тричі на тиждень каже, що я милий!
Обличчя Сю знову мимоволі почервоніло. Він хрумтів шоколадну паличку і, обіймаючи кота, бурмотів:
— Ну гаразд, колись він мене вже гладив, а компліменти — це, мабуть, просто гарне виховання… Здавалося б, усе це можна пояснити, але все одно почуття зовсім інші.
— Коли ми перехоплюємось поглядом… —
Голос Сю став тихішим, а погляд метушливим, — він дивиться так… ніби трохи… подобаюся я йому.
344.
Сю Джов знову пригадав той день.
Уночі випав рясний сніг, а на ранок усе ще було затягнуто туманом. Дзян Лін уже чекав його під під’їздом.
Усвідомлення того, що тебе чекають — дивне й приємне, особливо якщо це очікування базується на невисловленій домовленості між двома людьми.
Це ніби торт, що стоїть перед тобою: ще не час його їсти, але його запах, колір і солодкий аромат уже тисячу разів змушують твоє серце тремтіти.
Серце Сю билося швидше. Він боявся, що змусить когось довго чекати, тож швидко зібрався й поспішив униз. Від ліфта до виходу пролетів як вітер, захеканий і з розчервонілими щоками.
Шарф і шапку накинув абияк, закривши пів обличчя, ледь бачивши щось.
Та Сю не звернув уваги. Він подумки репетирував, як привітатись із Дзян Лінем.
Версія в стилі яскравого японського аніме:
— Оха-йо, Дзян Лін-кун! Сьогодні знову день, коли я тебе дуже люблю!
Версія в стародавньому поетичному стилі:
— Брате Дзян, навіть стоячи під снігом, ти такий вродливий і гідний. Яке щастя — мокнути разом із тобою!
Версія "соціалістичної братерської дружби":
— Такий сніг, а ти все одно прийшов чекати на мене — ти справжній брат! Іди, обійму, поговоримо по душах!
…
Сю почухав голову — обличчя під шарфом горіло.
Обігнув поворот, підняв очі, й одразу побачив постать Дзян Ліна біля під’їзду.
Серце забилося ще швидше. Він хотів підійти ближче, навіть зробив кілька кроків… але поспішав, не роздивився, і, щойно вийшов з будинку — нога підслизнулась…
Плюх!
Він так спіткнувся, що опинився навколішки просто перед Дзян Лінем.
Не встиг нічого зрозуміти, просто сидів на колінах, його обличчя було всього за п’ять сантиметрів від краю куртки Дзяна.
Сю розгублено підняв очі, перехопив погляд Дзяна, і перетворився на камінь, який розтріскався й розсипався на пил.
Ха… ха… ха…
Чудово. Можна помирати.
Це не японський аніме-романс, не поетичний давньокитайський епос, не братерська промова…
Це був… поклон рабом перед імператором.
Чи може бути щось ще більш соціально смертельне, ніж зранку влаштувати такий «уклін» перед людиною, в яку ти закоханий?
345.
З лицем, як попіл, Сю Джов дозволив Дзян Ліну підняти себе з землі. Він байдуже дивився, як той присів перед ним і старанно обтрушував сніг з його одягу, а потім ще й занепокоєно підвів на нього погляд:
— Чому такий необережний? Ти не забився?
Сю Джов повільно похитав головою, з повним відчаєм у погляді.
Фізично — ні, він не вдарився. Але інше вже давно розбите вщент.
Його серце, його гідність, та й той ретельно вибудуваний образ перед об’єктом симпатії — усе пішло шкереберть.
Було б краще, якби він просто втратив свідомість.
— Якщо не забився, то чому такий вираз обличчя? —
Дзян Лін підвівся, взявся поправляти йому накиданий абияк шарф, і знову не втримався — погладив його по голові.
— Виглядаєш зовсім не щасливо.
— Ні, усе добре...
Сю Джов був готовий розплакатись. Скажіть на милість, хто зміг би щиро усміхатись після такого фіаско перед тим, хто йому подобається? Якщо він не сміється — значить, у нього просто такий норов.
В його уяві він уже кусає хустинку, очі повні сліз, стукає чолом об землю, та ще не встиг навіть як слід розридатись, як раптом хтось бере його за руку.
— Дуже слизько на вулиці.
Сю Джов здивовано підвів голову і побачив, як Дзян Лін дивиться на нього з м’якою усмішкою, трохи червоніючи у вухах:
— Можна взяти тебе за руку? Так ти точно більше не впадеш.
…А?
Це що, нагорода за «величний уклін»?
Дякуємо, Вашій Імператорській Милості?
Сю Джов швидко вибив дурниці з голови.
Тримати за руку? Чому б ні! Він це заслужив!
Він простягнув руку, але цього разу це вже не було звичне «дати руку».
Тепла долоня Дзян Ліна накрила його, їхні пальці переплелись.
346.
— Кіт, тобі не здається, що це вже трохи занадто неоднозначно? —
Сю Джов катався по килиму вдома, а кіт згорнувся клубочком, удаючи, що спить, не реагуючи.
Він почав тикати йому в живіт лупою.
— Великий Шерлок Джов вже розгадав, що ти тільки прикидаєшся. Ану вставай, скажи мені — навіщо Дзян Лін так себе веде?!
Сю Джов ліг горілиць на теплий килим. Тепло від підігріву підлоги було якраз приємне, аж розслабляло. Він заплющив одне око, а другим через лупу вдивлявся в ряд банок на винній полиці, його голос був сповнений сумнівів:
— А може, це просто дружнє спілкування? У хороших друзів же теж може бути рукопотискання? Може, він просто вважає мене другом?
Кіт ворухнувся, підсунувся ближче й тихо «мявкнув» — ніби заперечуючи.
— Гаразд, щодо тримання за руку — залишимо питання відкритим. Але ж окрім цього, він щодня приносить мені маленькі подарунки, дивиться на мене з усмішкою в очах... А коли я з ним — таке враження, ніби потрапляєш в якийсь особливий магнітний простір. Його не видно, але точно щось спільне, на одній хвилі…
Сю Джов почухав голову:
— Кіт, ти знаєш, яке це відчуття? Наче... наче коли два полюси магніту збігаються. А притягальна сила магніту ж взаємна. То хіба я один це відчуваю?
Чим більше він говорив, тим частіше калатало серце. Може, через тепло від підлоги, а може через щось інше. Його щоки розчервонілися.
Але, зустрівшись поглядом з котом, Сю Джов глибоко вдихнув. Відповідь, така очевидна, ніби сама стояла перед ним, та він раптом злякався.
Наче людина, що впевнена у своїх силах на іспиті, але перед отриманням результатів занижує очікування, щоб не розчаруватись.
— Звісно, не можна так легко вирішити, що це любов. Людські стосунки дуже складні, я не завжди можу їх зрозуміти. А Дзян Лін завжди був хорошою людиною. Можливо, він просто вважає мене хорошим другом, і до всіх ставиться однаково добре…
Кіт підскочив, голосно «мявкнув» і пішов.
346.2
У наступні кілька днів Сю Джов так і не вдалося поласувати улюбленими смаженими булочками шендзянь — тиждень добігав кінця, і вже ось-ось починалися зимові канікули. Багато крамниць біля шкільних воріт уже зачинялися, зокрема й та, біля якої завжди стояла довжелезна черга.
Але він зовсім не засмутився, бо новий сніданок, який приносив йому Дзян Лін, рум’яні круасани з кремом, був теж напрочуд смачний.
Щойно спечена, м’яка, пухка випічка з ароматним солодким кремом і до цього чашка гарячого какао, яким можна й руки зігріти. І навіть зимовий ранок уже не здається таким крижаним.
На вітрі, що кусав за щоки, Сю Джов незграбно стягнув наполовину шарф, зробив великий ковток гарячого какао й відчув, як у нього знову з’явились сили.
Солодкий шоколадний смак розливався по язику, і він повернув голову до Дзян Ліна, щиро подякував:
— Ти справді добра людина.
Вимовляючи кожне слово чітко й повільно, з серйозністю та навіть благоговінням у голосі.
Але Дзян Лін злегка насупив брови, ніби про щось згадав, і раптом поклав руку йому на потилицю, змусивши лишатися в тій позі, щоб дивитися йому прямо в очі.
Пронизливий ранковий вітер грався з чубом Дзян Ліна. Його глибокі чорні очі нагадували став, на поверхні якого вкрилося тонке крижане покриття, але щойно він подивився на Сю Джов, це покриття раптом затремтіло від ледь помітних хвиль.
Боже… який же він гарний…
Сю Джов ковтнув слину. Краса співрозмовника наклала на нього трисекундний ефект «запаморочення». І він навіть не помітив, що той взагалі робить.
Що він там бурмоче?
Нічого не розумію.
Хочу поцілувати.
347
Дзян Лін злегка зітхнув і торкнувся його чола пальцем:
— Ти взагалі слухаєш, що я кажу?
— …А?
Сю Джов нарешті отямився. Його великі, круглі очі блищали щирою… наївністю.
— Я щойно сказав: не треба казати, що я добра людина.
Дзян Лін повторив, цього разу дуже серйозно:
— Я не приношу сніданок іншим людям. Я не кажу іншим, що вони милі. І не маю жодного бажання купувати їм подарунки. Навіть друзям — ні.
Вітер, здавалося, стих. Світ навколо став тихим, Сю Джов затамував подих. Його щоки запеклися від жару, і єдиний звук, який він чув — це був голос Дзян Ліна.
І він почув, як Дзян Лін сказав:
— Ти розумієш, Сю Джов? Я не поводжусь так із іншими.
— Я… тільки з тобою.
