360.
Зізнання в коханні Сю Джов заніс до категорії абсолютної таємниці першого рівня. Він нікому нічого не сказав, навіть котові.
Усе готував тихцем кілька днів поспіль: купив квіти і приготував подарунок.
Вибір подарунка дався нелегко. Сю Джов перебрав купу варіантів, усі відкинув і зрештою зупинився на малюнку, який сам намалював для Дзян Ліна.
Малювання було одним з небагатьох його справжніх талантів. У вільний час він часто малював прості лінії та чисті кольори. Це були малюнки такого рівня, що якби він виклав їх в інтернет, то зібрав би купу захоплених глядачів.
Та він нікому їх не показував.
А потім він закохався в Дзян Ліна і всі малюнки стали про нього.
Його профіль під час обіду, погляд під час випадкової зустрічі на спортмайданчику, серйозний вираз обличчя під час їхньої першої розмови...
Здавалося, Сю Джов намалював небагато, але коли зібрав усе разом, виявилося вийшла ціла стопка.
В інтернеті пишуть, що найважливіше у подарунку на зізнання це щирість.
Сю Джов підняв цю стопку паперів і подумав: ну, наскільки там із щирістю — не знаю, але важить воно точно багато.
361.
Щоб підкреслити серйозність наміру, Сю Джов навіть виділив дорогоцінний час, що повинен був витратити на навчання, щоби оформити малюнки в рамки.
Він боявся, що кіт все подряпає своїми волохатими лапами, тож замкнув усе, і квіти, і картини, в кабінеті.
Сонце зимового дня пробивалося крізь велике вікно, картини на стіні хитались у легкому протязі й шелестіли тонким папером. Світло блищало на аркушах.
Троянди з магазину ще не були зібрані в букет — просто стояли у відерцях, розставлені без порядку. Вони тільки-но розцвіли зранку, такі яскраві та ароматні. Від них на папір капала вода, ледь не змиваючи фарби у ніжно-рожеве.
Сю Джов стояв на порозі. Запах квітів огортав його, мов хмара. Він глибоко вдихнув і в думках урочисто аплодував собі цілих три хвилини.
Це романтика. Справжня романтика.
Та я ж геній.
362.
Сю Джов вирішив залишити картини й троянди як є — не чіпати нічого до того самого моменту.
Але це породило іншу проблему. Йому доведеться запросити Дзян Ліна до себе додому.
363.
Почалися зимові канікули. А отже, більше не було щоденних зустрічей у школі — треба було самому ініціювати зустріч.
Але за все життя Сю Джов навіть розмову з кимось починав лише зрідка, що вже говорити про запрошення кудись.
Це все одно що змусити дикуна з кам’яного віку з обчислювальною технікою рахувати орбіту Місяця.
Сю Джов ходив туди-сюди між кабінетом і вітальнею, потім з вітальні на балкон і так кілька разів. Хотів уже головою об стіну битися.
То як же?! Як, у біса, запросити свій об’єкт симпатії?!
Роздратовано блукаючи квартирою, він не витримав, побачив, як кіт безтурботно гріється на сонці, і вирішив — досить тому байдикувати.
Він підхопив кота на руки, почав тертися об нього щокою і без зупину бурмотів:
— Я так сумую за Дзян Ліном, так хочу його бачити, так сильно! Уже дві з половиною доби не бачив його! Один день — як три роки, тож уже сім років пройшло, у-у-у!
Кіт намагався втекти.
Не вдалося.
Він змирився — дозволив Сю Джов обтерти сльози об своє пухнасте хутро і гордо випнув груди:
Людина, можеш плакати на мужньому плечі кота.
Коли Сю Джов нарешті видихнув після цієї емоційної атаки, йому залишилось тільки покладатися на магію.
Він тицьнув кота в лоб:
— Якби ти був котячим божеством, то міг би махнути лапою і я б побачив Дзян Ліна…
І в ту ж мить задзвонив телефон, що лежав на столі.
364.
Дзян Лін: [Як тобі ці кілька днів роботи над тестовими зошитами? Є якісь незрозумілі моменти?]
Дзян Лін: [Якщо щось не розумієш, можеш питати мене — пиши або телефонуй, але це, здається, все одно трохи незручно.]
Дзян Лін: [То, може, завтра зустрінемось?]
365.
Сю Джов остовпів, не вірячи своїм очам, а потім його погляд засяяв яскраво, мов святкові вогні.
Він миттєво відповів згодою, потім глибоко зітхнув, урочисто повернувся до кота, підняв його догори й серйозно вклонився:
— Великий Котячий Боже, прийми поклоніння свого вірного послідовника.
Кіт не розумів, що відбувається: — Мяу?
Сю Джов дістав сушену рибку як підношення.
— Насправді в мене є ще одне бажання, — він трохи зніяковів, але очі все одно блищали. — Було б просто чудово, якби завтра Дзян Лін прийшов до мене додому.
— Котячі ворота, відкрийтесь!
366.
Перше побачення у них відбулося в кав’ярні неподалік дому Сю Джов. Перед ними лежали по одному зошиту з математики.
Перед зустріччю Сю Джов трохи нервував, переглядав в інтернеті поради; що робити на побаченні з тих, хто дуже подобається. Але коли вони зустрілись, стало ясно: нічого не треба вигадувати — достатньо просто виконувати домашнє завдання.
Але цього дня він абсолютно не міг зосередитися на цих огидних функціях і геометрії — вся його голова була забита думками про те, як запросити Дзян Ліна до себе додому й зізнатися у своїх почуттях.
Минула ціла година, а в зошиті Сю Джов ледве набралося кілька задач.
Він розгублено дивився на символи, безладно малюючи щось на чернетці, поки Дзян Лін не встав і не сів поруч. Сю Джов одразу вдав, ніби глибоко вивчає завдання, але Дзян Лін спокійно забрав у нього зошит.
— Дай подивлюсь.
Він швидко переглянув написане. Помилки в розрахунках були надто очевидні. Брови Дзян Ліна трохи зсунулись.
Серце Сю Джов стиснулось — це було схоже на те, коли тебе викликають до дошки, а домашку ти не зробив.
— Я… — промимрив він.
Все пропало, майже нічого не вирішив правильно. Раптом йому стало страшно: що як Дзян Лін подумає, що він дурник?..
Але той нічого такого не сказав — лише м’яко скуйовдив йому волосся:
— Що саме не зрозумів? Давай поясню.
Потім він уважно подивився йому в очі, з доброзичливою, але твердою інтонацією сказав:
— Ми ж домовились вступати в університет в одному місті, правда?
Сю Джов миттєво почервонів.
— …Так.
367.
На щастя, за останній час Сю Джов значно покращив свої результати. На контрольних з математики тримався десь біля прохідного балу, а іноді, з удачею, навіть підбирався до 90+.
Сьогодні ж, щоб не зганьбитися перед об’єктом симпатії, він виклався на всі сто двадцять.
На виправлення помилок і завершення решти тесту пішло трохи більше години. Відповідей було повно, все акуратно та чітко.
Сю Джов відчув справжню гордість, як переможець на подіумі, забувши навіть про майбутнє зізнання в коханні.
— Взагалі-то, ці задачі я вже вмів розв’язувати… — пробурмотів він, стискаючи зошит, повернувши голову до Дзян Ліна — хотів похвалитися інтелектом.
Але через те, що щойно вони сиділи зовсім поруч, лоби їхні майже торкалися, пасма волосся Дзян Ліна злегка торкнулися його щоки. Їхні погляди зустрілись, і в зіницях один одного вони побачили своє відображення.
Слів у Сю Джов більше не залишилось, його зіниці тремтіли, серце калатало, не зрозуміло тільки чиє саме.
Так… так близько… У Дзян Ліна така гарна шкіра… і очі… і губи мають таку форму, що їх дуже хочеться поцілувати…
Обличчя Сю Джов миттєво залилося червоним, в голові все перемішалось.
І при цьому ще встиг подумати: якщо б це був манґа-кадр, у них над головами точно вже літали б рожеві бульбашки.
Йому здалось, що минула вічність, хоча це було лише кілька секунд.
Дзян Лін посміхнувся. І цього разу не звично ледь помітно, а по-справжньому — з ямочками на щоках.
Він відповів на те, що Сю Джов так і не встиг договорити:
— Так, дуже розумний.
368.
Коли вони вийшли з кав’ярні, вже були присмерки.
Взимку день короткий, а вечір настає блискавично швидко, щойно в небі ще жевріла тепла, жовтувата заграва, а за кілька кроків навколо вже запала темрява. На горизонті лишився лише вузький серпик помаранчевого місяця.
Жоден з них не поспішав прощатися, і вони просто так кружляли пішохідною вулицею вже втретє. Обличчя Сю Джов здавалося незворушним, та всередині він крутився, як білка в колесі.
Що робити, що робити — день ось-ось скінчиться, а він так і не спромігся запросити його до себе.
Ну не можна ж, у таку холоднечу, ходити тією ж вулицею вчетверте!
Який же придумати привід, щоб це виглядало природно й надійно?
Може, сказати, що він добре готує й хоче пригостити? Надто зухвало.
Може, сказати, що вдома ще дві контрольні й просити про допомогу? Звучить як безсоромне користування домашнім репетитором.
Або…
Вони проходили повз котяче кафе. За скляною вітриною на котячому дереві бавилися кошенята, розмахували лапками й ганяли іграшки.
Сю Джов раптом осяяло — ідея була блискуча, безпрограшна.
Він повернувся до Дзян Ліна, з серйозним, майже урочистим виразом обличчя:
— Хочеш зайти до мене додому погратись?
Потім — ковтнув слину й з повною рішучістю додав:
— У мене кіт вміє робити сальто назад.
369.
Від пішохідної вулиці до будинку Сю Джов було не більше десяти хвилин ходу.
Вони обійшли замерзлий фонтан і вічнозелені кущі у дворі, ліфт відчинився з "дзінь", і закрився за ними.
Гладенька стінка кабіни безжально відображала їхні фігури пліч-о-пліч. Сю Джов нервував, смикав рукав, стискав і розтискав його.
У нього ніколи не було друзів, і тепер уперше він веде когось додому, та ще й свій об’єкт симпатії.
Просто герой, Сю Джов!
Він тихо зітхнув і подумки похвалив себе, почав проганяти в голові репетицію зізнання, але тут його кілька разів окликнув Дзян Лін, і він лише тоді отямився.
Так і не встигнувши сказати навіть першого речення, він зустрівся з поглядом Дзян Ліна. Вії тремтіли, щоки миттєво налилися рум’янцем.
— Що… що таке?
— Який поверх? — Дзян Лін нахилився трохи ближче, з усмішкою в очах. — Про що ти так задумався? Навіть кнопку не натиснув.
Сю Джов: "…"
Поспіхом провів карткою й почав плутано виправдовуватись:
— Я думав, скільки разів змусити кота зробити сальто…
370.
Десять секунд у ліфті здалися вічністю.
У публічному місці все здавалося нормально, але щойно вони залишилися удвох у тісному, замкненому просторі, між ними ніби розчинилася якась легка напруга, що обволікала Сю Джов з голови до п’ят.
Щойно двері ліфта відчинилися, він одразу вистрибнув, ніби з клітки, почав знімати куртку, розкладати взуття, прикидатися дуже зайнятим.
Тепле повітря вдома відразу розвіяло холод із вулиці.
Сю Джов не знав, як приймати гостей — крутився по кімнаті, мов робот-пилосос, то фрукти приносив, то чай заварював.
Зрештою, Дзян Лін змусив його сісти, обережно натиснувши на плече:
— Не треба морочитися.
— Та ні, мені не важко, — скуто відповів Сю Джов.
Коли люди нервують, то вони часто хапаються за роботу. Якщо йому не дозволити метушитися, стане ще гірше.
Вони сиділи в вітальні, мовчки, поглядаючи один на одного. Сю Джов не був майстром світських розмов — мозок гарячково шукав тему. Аж раптом його погляд впав у кут — на лежанку кота. Його очі засяяли.
Ах, точно! Є ж кіт!
371.
І от кота, що солодко спав, безжально підняли за каркас і змусили «вийти в ефір».
Як колись Джов Йов-ван палив маяки, щоб розсмішити красуню, так і Сю Джов шантажував бідолашну тварину, аби вразити Дзян Ліна.
Кіт, якого розбудили на півсні, був дуже незадоволений — зашипів, наїжачився.
Сю Джов одразу присів навпочіпки й почав лагідно вмовляти його:
— Давай, котику, зроби хоча б пару сальто, ввечері дам тобі сушену рибку.
Кіт хвостом обурено ляснув по підлозі, демонстративно відвернувся.
Все пропало. Він подумав, що Дзян Лін точно зараз подумає, ніби він просто вигадав це. Але ж ні! Його кіт справді вміє робити сальто назад!
Сю Джов виглядав ніяково, присів на підлогу, розгублено переводив погляд з кота на Дзян Ліна. Видовище було майже зворушливе.
Дзян Лін глянув на нього і серце його ніби стислося. Він зітхнув і теж присів поруч, легенько постукав кота по голові.
Кіт, упізнавши знайоме обличчя, хоч і знехотя, але піднявся.
Завдяки ментальному зв’язку з основною душею, він без ентузіазму, та все ж таки виконав два задні сальто під пильним поглядом Сю Джов.
Очі Сю Джов засяяли, на щоках проступили неглибокі ямочки. Він різко повернувся до Дзян Ліна, нетерпляче запитав:
— Бачив?!
— Угу, бачив.
Дзян Лін зовсім не дивився на кота.
— Дуже милий.
Він дивився на нього.
372.
До цього моменту Дзян Лін ніколи й подумати не міг, що настане день, коли він змусить уламок власної душі робити сальто назад перед кимось.
…Але якщо це зробить Сю Джов щасливим — чому б і ні.
Він належить Сю Джов, тож і кіт, звісно, теж належить йому.
373.
Кіт, виконавши трюк, розлютився. Почувався глибоко приниженим і, як істота з великим гонором, сердито втік — невідомо, чи то в кабінет, чи то в спальню.
В результаті Сю Джов і Дзян Лін лишились на самоті в вітальні, пили чай.
Насправді Сю Джов дуже любить кока-колу. Вдома він часто гучно проголошував, що кола — найвеличніший напій у світі.
Але зараз вирішив, що пити колу буде занадто легковажно, тож для збереження серйозного іміджу в очах Дзян Ліна спеціально заварив чай, який зазвичай п’є його батько.
Пара здіймалась із красивих порцелянових чашок, легкий аромат заповнив кімнату.
Сю Джов з грацією підняв чашку, спокійно відпив ковток і так само спокійно його виплюнув.
Фу, гидота. Вода з гнилих листків. Кола значно краща.
На щастя, Дзян Лін сам запропонував:
— У тебе є кола? Може, вип’ємо її?
Га? Дзян Лін теж любить колу?
Очі Сю Джов враз розширились від радості. У думках він тут же захопився смаком свого коханого: «От це смак! Просто ідеально підходимо одне одному!»
Із сяючим обличчям він кинувся на кухню по свій найцінніший скарб— ретельно охолоджене у погребі скляне вінтажне видання кока-коли.
374.
Поки Сю Джов пішов за колою, Дзян Лін відкинувся на спинку крісла, і, трохи розслабившись, раптом помітив, що кіт почав носитись по квартирі.
Зі спальні вбіг у відеокімнату, з відеокімнати — до зачиненого кабінету. Спочатку здавалося, що кіт не зможе туди потрапити, але він з розгону стрибнув на ручку дверей, наліг усім тілом і легко її відчинив.
Увійшовши до кабінету, кіт заходився бешкетувати: спершу скинув з вазона листя, потім почав жувати сторінку з домашньої роботи, схованої в шафці.
Дзян Лін хотів його вигнати, щоб той не наробив ще більшої шкоди.
Та коли кіт підняв голову — Дзян Лін застиг на місці.
Він побачив, що в кімнаті лише його портрети. Усі були намальовані від руки, ретельно обрамлені та розвішані на стінах. Навколо — троянди.
А на столі — лист і букет.
375.
…Невже він збирався освідчитись?
