195.
У ту саму секунду, коли прийшло повідомлення, Сю Джов був приголомшений. Він завмер, глибоко вдихнув і, тримавши телефон в руці відчув себе, наче щойно зійшовший на престол імператор, який тримає державну печатку.
Він урочисто сів, урочисто ввімкнув телефон, урочисто підкликав кота.
— Коте, прочитай мені цей рядок. Мені здається, у мене зір підводить. Я бачив, як Дзян Лін запросив мене кудись.
Кіт: «…Мяу мяу мяу?»
Ти що, думаєш, я вмію читати?
Сю Джов задоволено кивнув, підняв кота догори та зареготав у небо:
— Мяу-сан, точно! Саме так! Це справді Дзян Лін запросив мене!
Він підскочив і як тигреня носився квартирою п’ять хвилин, увесь у поту, емоційно декламував це речення тричі, після чого сів, відкрив аватарку Дзян Ліна, його статус, стрічку й діалог і почав все ретельно вивчати.
— Хіба це не побачення? Та це ж справжнісіньке побачення!
Він зацокотів по клавіатурі:
— Зараз подивишся, як я з дипломатичністю та чарівністю спіймаю його на гачок!
196.
[ Сю Джов, у п’ятницю не хочеш зі мною сходити до гуртка авіамоделювання? ]
[ Добре. ]
197.
У школі щоп’ятниці весь ранок виділений на заняття в гуртках. Але Сю Джов, маючи привілей не відвідувати жоден, зазвичай цей час витрачав на солодкий сон.
Та цього разу він спеціально встав дуже рано і заодно витяг кота з-під ковдри, поставив біля раковини спостерігати, як він вмивається та наводить марафет.
Бризки води потрапили на кота, а той вищирився, ображено дивлячись на Сю.
Сю Джов витер обличчя:
— Зранку такий веселий? Але я теж. Доброго ранку.
Кіт: «...»
198.
Щоб не намочити чуб під час вмивання, Сю Джов зазвичай зав’язував собі «яблучний хвостик».
Ось як зараз: він, з цим маленьким пучком волосся, серйозно дивився у дзеркало й щоразу був незадоволений.
— Коте, як думаєш, мені треба підфарбуватися чи щось змінити?
Через те, що він не дуже орієнтувався у власній зовнішності, Сю Джов не усвідомлював, що має доволі гарне обличчя: біла шкіра, гарні брови, густі чорні вії, рожеві губи й білосніжні зуби — типовий яскравий тип краси.
Особливо очі — великі, живі, хоч він і рідко дивиться людям прямо в них. Якщо ж він усміхається, то погляд одразу спалахує.
Кіт ліниво муркнув, махнув хвостом: не треба.
Але Сю Джов, як завжди, неправильно витлумачив його — кивнув і серйозно намазався кремом з баночки «Принц-жабка».
199.
Хоча Дзян Лін колись казав, що з відкритим чолом йому йде більше, Сю Джов вирішив сьогодні не експериментувати — він все ще бачитиметься з іншими людьми.
Тому лишив звичну зачіску — чуб знову прикрив красиві очі.
Він натягнув шкільну форму, з серйозним виглядом зиркнув у дзеркало й вирішив, що так виглядає нормально.
Щоправда, всі довкола вважають його… моторошним.
Сю Джов знову підняв кота до лиця й почав нити:
— Коте, я правда виглядаю понуро? Але я ж не особливо приємна людина, якщо мене всі ненавидітимуть, що ж тоді?
200.
Дзян Лін, що якраз збирався виходити з дому, раптом зітхнув:
Сю Джов зовсім не розуміє, який він насправді безмежно милий.
Треба якось йому це пояснити.
201.
Хоч він і морально готувався, але коли дістався школи, все одно почав нервувати.
Йому належало спілкуватися з незнайомцями, і від цієї думки все тіло затверділо. Він застряг на вході, ніби якась невидима стіна не давала йому ступити далі.
Сю Джов вже мало не гриз нігті.
Аж раптом хтось підійшов ззаду, лагідно погладив йому по голові.
— Чому не заходиш?
Дзян Лін не питав, чи йому страшно, просто взяв його за зап’ястя:
— Ходімо разом.
202.
Увесь шлях до будівлі гуртків, близько десяти хвилин, Сю Джов не зводив уваги з руки Дзян Ліна, що тримала його за зап’ястя.
Тепле доторкання ніби пульсувало по шкірі. Він боявся поворухнутися, а в голові снували дикі думки: а що, як Дзян Лін — інопланетянин, який щупає йому пульс?
А якщо виявиться, що його стан слабкий, Дзян Лін не стане з нього насміхатися?
Сю Джов крадькома зиркнув на обличчя Дзян Ліна — той був у світло-сірому світшоті замість шкільної форми.
Чуб розтріпався на вітрі, додаючи йому юнацького шарму.
Сю Джов опустив погляд, усе прокрутив у голові й… так, все одно красивий.
203.
Кинув погляд.
Красивий.
Ще раз зиркнув.
Дуже красивий.
Ще раз.
І… його помітили.
204.
Спійманий на гарячому, Сю Джов миттєво залився фарбою. Хотілося провалитися під землю.
Невже тепер він подумає, що я збоченець?! Що як розсердиться? Що як...
Сю Джов знову хотів гризти нігті, але раптом почув тихий сміх, а тоді, як Дзян Лін відпустив його зап’ястя й підняв за щоки:
— Чому дивився на мене?
Дзян Лін спокійно чекав відповіді.
Сю Джов горів. Вії тріпотіли. Він зусиллям видавив:
— Бо… красивий.
205.
Хлопець, що хвалить іншого хлопця за красу — це дивно? Мабуть, не дуже. Але ж у підручниках з соціальної поведінки таке не описували…
Сю Джов зніяковіло нахмурився. Його щоки були червоні, а в куточках губ навіть вигулькнули ямочки.
Він чекав на відповідь і почув:
— А ти — дуже милий.
206.
А?
А.
Аааа!!
207.
Сю Джов завмер. У голові — третій ядерний гриб.
Інопланетяни таки небезпечні.
Тепер він знав справжню місію Дзян Ліна на Землі: спостерігати за стрибками людського тиску й температури.
«Ти дуже милий…»
Мамо, тату, я можу спочити з миром.
208.
Замріяного та ніби трохи відключеного від реальності Сю Джов хтось тихенько взяв за руку і привів до дверей кабінету гуртка авіамоделювання.
Перед тим як зайти, Дзян Лін нагадує:
— Усередині будуть інші однокласники, але вони всі дуже хороші. Не хвилюйся.
Сю Джов вдавано впевнено киває, вимовляючи по складах:
— Я… не… хвилю… юсь.
Це ж їхнє перше побачення з Дзян Ліном — треба тримати марку, справити гарне враження.
Якісь там незнайомі однокласники… Та вони ж не з’їдять його. Ха! Він абсолютно готовий!
209.
Двері відчиняються. За довгим столом, заваленим деталями моделей, сидять четверо людей. Всі одразу піднімають голови.
Ближче всіх сидить Джов Шу, який одразу вітається:
— О, Дзян Лін, прийшов?
— Якраз вчасно, ще раз протестуємо і підемо запускати.
Але тут всі помічають хлопця, який стоїть за його спиною.
Очі однокласників округлюються: уперше бачать Дзян Ліна з кимось настільки близько.
Усі одразу кидаються з питаннями:
— Ого, ти привів когось? Це твій друг?
— Давай швидко знайомити!
І той самий Сю Джов, що щойно казав, що не хвилюється, — робить крок назад і зміщується вліво, ховаючись за спину Дзян Ліна. Виходити на світло явно не планує.
210.
— Це мій друг, він трохи сором’язливий.
Дзян Лін відчуває, як Сю Джов хвилюється, і м’яко стискає йому зап’ястя, втішно поплескуючи.
Потім тихо питає:
— Зможеш привітатися?
Сю Джов повільно висовує з-за його плеча половину голови, обережно ковзає поглядом по чотирьох обличчях.
— …Я Сю Джов.
211.
Його вигляд, ніби домашнього звірятка, змушує всіх замовкнути на мить.
Староста гуртка, дівчина з високим хвостом, першою приходить до тями і захоплено вигукує:
— Боже, який милий! Звідки ти такого взяв? І мені такого треба!
Джов Шу, якого Сю Джов вже бачив у їдальні, радісно згадує:
— А, точно! Я тебе пам’ятаю! Ти ж тоді з Дзян Ліном обідав.
Хлопець з червоним волоссям одразу починає верещати:
— Що?! Ви вже разом їли?! А я ще жодного разу не обідав з братом Дзяном!
Його вереск починає трохи дратувати, і найменша дівчина в окулярах поплескує його по плечу:
— Та заспокойся. Сю Джов — друг Дзян Ліна. Пообідали і що з того? Ти ж не друг Дзян Ліна.
Серце рудого хлопця розбивається на друзки.
Усі сміються. Атмосфера в класі — легка і весела.
212.
У Сю Джов соціальні навички на нулі, але спостережливість у нього нормальна.
А тут ще всі в неформальному одязі — значно легше розпізнати.
Ота, що галасує і скаче — староста.
Той, що усміхається тепло — Джов Шу.
Червоноволосий — точно фанат Дзян Ліна.
А маленька дівчина в окулярах — розумниця, і ще й уміє заспокоїти.
Сю Джов видихає.
Нічого страшного, наче. Цілком виживемо.
213.
Усі повертаються до роботи над авіамоделлю. Гомонять жваво, ентузіазм так і бризкає.
Іноді намагаються включити в розмову й Сю Джов.
Для нього кожен такий момент, як гра в "гарячу картоплю" на стадіоні.
Коли слово раптом опиняється в нього — він панікує, мнеться, ледве може видавити з себе кілька слів.
Зовсім не той Сю Джов, який вдома розмовляє з котом до ночі.
Бідолаха виглядає безпорадним, наляканим і зовсім нещасним.
214.
Дзян Лін помічає, як той затиснувся, і тихенько нахиляється:
— Все нормально? Витримаєш ще трохи?
Сю Джов ледь помітно киває.
Дзян Лін задумується. А тоді питає:
— Може, якщо уявляти всіх як тварин, то стане легше?
Очі Сю Джов трохи округлюються.
— О… Можна спробувати.
215.
Староста, яка снує по всій аудиторії, — явно метелик.
Рудий, що бурчить і кричить, — фламінго.
Маленька розумниця — видра.
А Джов Шу — золотистий ретривер.
Сю Джов кілька разів переглядає всіх по черзі.
І раптом гурток перетворюється на справжній зоопарк.
Метелик пурхає, фламінго кричить, видра показує щось на дерев’яній дощечці, а ретривер безтурботно усміхається.
Напруга зникає.
А Сю Джов, єдиний примат серед них, навіть відчуває певну гордість. Тихенько видихає з полегшенням.
216.
Безпілотник під номером A31, над яким працювали всі разом, після фінального налаштування нарешті винесли на маленьке спортивне поле для пробного запуску.
Сьогодні вітер доволі сильний, у всіх розтріпане волосся. Очі Сю Джов нічим не захищені, він мружиться, незвично до яскравого світла й вітру, але уважно стежить за тим, як A31 плавно злітає в небо після натискання на пульт.
Хоча Сю Джов майже нічого не розуміє в авіамоделюванні, але він і сам усвідомлює: якщо така модель злітає — значить, усе вдалося. Побачивши, як A31 робить коло над подвір’ям, він у голові влаштовує три урочисті залпи на честь Дзян Ліна — святкування успішного запуску.
А ще, крізь свою рожеву призму романтики, подумки захлинається похвалою:
«Який же він неймовірний — відмінник, красень і ще й літаки будує!»
Сю Джов навіть уявляє, як сьогодні вночі таємно знесе пам’ятник директору біля шкільних воріт і замінить його на статую Дзян Ліна. Хіхіхі.
Після такого захоплення навіть сам A31 у його очах здається красивішим:
«Ах, це точно літак від Дзян Ліна! Які симетричні крила, який рівномірний колір, яка стабільність польоту — ця пташка точно, абсолютно точно не впаде...»
217.
Хрясь.
A31 несподівано виходить з ладу й героїчно падає.
218.
Сю Джов застигає на місці.
« Що? Та він же насправді впав?! »
Невже навіть внутрішні похвали — це така сильна карма? Хіба думки теж «флаг»?
219.
Староста й рудий хлопець підбігають і приносять уламки A31. Усі гуртом збираються навколо, зосереджено й злегка стривожено обговорюють причини.
Сю Джов не розуміє, про що вони кажуть, тому лише мовчки приєднується до їхнього зітхання подумки.
Він не витримує і крадькома зиркає на Дзян Ліна, який уважно оглядає крило.
Його очі опущені, ледь насуплені брови. Тепер у погляді немає звичної м’якості — лиш серйозність і холодна зосередженість.
«Ох… навіть серйозний Дзян Лін виглядає неймовірно…
Ні! Зараз не час для таких думок!»
Сю Джов трусить головою, жене марення.
«Коли друзі зазнають невдачі й засмучені — слід їх якось підтримати, так? Це ж базові правила соціальної взаємодії?»
У нього немає досвіду в розраді інших. Власне, і сам рідко коли отримував підтримку. Але він не боїться.
Він собі уявляє: підтримка — це ж просто!
М’який голос, теплий погляд, емпатія, співчуття, з’явитися в потрібний момент, мов янгол зі світлом, обійняти, погладити по обличчю й м’яко сказати:
— Нічого страшного. Я буду поруч із тобою.
Просто! Легкотня! Хочеш — роби!
220.
Тож коли всі несуть залишки A31 назад у клас, Сю Джов глибоко вдихає повітря й хапається за рукав Дзян Ліна.
Той обертається трохи здивовано й м’яко запитує:
— Що сталося?
Вони йшли останніми, за кілька секунд інші вже зникли в ліфті. На подвір’ї залишилися тільки вони двоє, вітер колише волосся Сю.
Він трохи розслабляється, повільно піднімає голову, а чубчик від вітру відкидається назад.
Всі ретельно заготовлені репліки й жести, які так добре вивчив, вмить випаровуються, щойно він зустрічається з очима Дзян Ліна.
Що я мав зробити? Точно — обійняти!
Сю Джов піднімає руку, завмирає десь на півдорозі… І зрештою лише легенько торкається до його рукава.
— Все… все гаразд.
Бубонить уривчасто, плутається, ковтає слова.
Але Дзян Лін терплячий. І, нарешті, чує повне речення:
— Я… можу допомогти тобі зробити новий літак.
