164.
Аж до самого виходу з метро, входу до школи, прийняття сніданку від Дзян Лін і заходу до класу Сю Джов залишався в стані повного трансу.
Фраза «можна, будь ласка, не ненавидіти мене?» крутилася в його голові без упину, зліва направо, зправа наліво, відлуння за відлунням.
Сю Джов досі пам’ятав той погляд, яким Дзян Лін подивився на нього, коли говорив це — у глибоких чорних зіницях не було нікого, крім нього самого. Вони стояли так близько, що можна було перерахувати його вії…
Згідно з усіма канонами класичних фільмів, серіалів, романів і манґи, наступна сцена мала б бути —
Стоп!
Сю Джов потер розпашілі вуха, глибоко вдихнув і наказав собі більше не думати.
До початку ранкового читання ще залишалося трохи часу, тож він відкрив паперовий пакет зі сніданком. Усередині були пляшка молока й сендвіч.
Прекрасно. Цю пляшку молока він поставить поруч із тими двома банками газованої води — на полицю в батьківському барі.
Почекай, Дзян Лін щойно сказав, що буде приносити йому сніданок щодня…
Схоже, час вже винести все батькове різноманітне спиртне в комірку.
До речі, що ще сказав Дзян Лін?
Усю дорогу Сю Джов був засліплений фразою «можна не ненавидіти мене», тож зараз щосили намагався згадати. Його рука з сендвічем зависла на півдорозі.
Він згадав.
Дзян Лін сказав: пообідаймо разом опівдні.
165.
Для Сю Джов отримати запрошення на обід від об'єкта його прихованої симпатії — це як у 11 років отримати листа про вступ до Школи Чарівництва.
Уся його понура ментальність миттєво зникла, дух злетів до небес, навіть читав уголос під час ранкової підготовки голосніше, ніж зазвичай.
Водночас його думки були далеко — у майбутньому обіді через чотири години.
З темного грибочка він перетворився на грибочка з 15 одиницями сонячної енергії, а згодом — на великого грибочка з 25 одиницями, як у Plants vs Zombies.
Вранці в розкладі було по дві з’єднані пари уроків: математика й англійська. Зазвичай ідеальне комбо для сну, але Сю Джов не заплющив очей ні разу — був бадьорий як ніколи.
Коли пролунав дзвоник на обід, він відразу вийшов з класу. Проходячи повз дзеркало біля задніх дверей, мимохідь зиркнув на себе —
Бліда шкіра, похмурий вираз, чуб спадає на очі, беземоційне обличчя.
Виглядає як якийсь антагоніст…
Він згадав, що казав Дзян Лін…
«У тебе гарні очі.»
166.
Через кілька хвилин клас спорожнів, усі однокласники розбіглися мов голодні тигри.
Сю Джов залишився сам, стояв перед дзеркалом, дивився на себе й несміливо підняв чуба.
О? Так виглядає не так похмуро. Видимість краща. Взагалі-то непогано. Але незвично без волосся на обличчі, і жахливо подумати, що можна випадково зустрітись поглядом з кимось. Страшно! Ні, хай усе буде як раніше…
Йому досі було важко дивитися людям в очі без прикриття. Він уже хотів знову опустити чуб, як раптом хтось легко торкнувся його пальців.
Дзян Лін — стояв біля дверей, дивився на нього з лагідною усмішкою:
— Так тобі дуже личить.
167.
Рішення відкрити очі — позитивна ознака бажання впоратися з соціофобією. Дзян Лін завжди вважав, що Сю Джов потребує більше друзів, тож однозначно підтримував.
Він допоміг йому пригладити волосся, хоч воно й неслухняно спадало назад.
Тоді запитав лагідно:
— Тобі незвично?
Сю Джов знову опустив погляд, але кивнув. Через пару секунд додав:
— …Але терпимо.
А «терпимо» — це вже не «відразливо».
Дзян Лін усміхнувся:
— Нічого, все з часом.
Сонячне світло лилося в клас, й у волоссі Сю Джов з’явився золотисто-коричневий відтінок. Дзян Лін згадав, як щойно торкався його волосся — воно було тепле й гладке.
У нього виникло відчуття, ніби перед ним надзвичайно миле, але лякливе кошеня. Хотілося знову торкнутися, але раптом злякається… тож поки утримався.
Та все одно, той факт, що Сю Джов зважився підняти волосся — великий крок уперед.
Дзян Лін, який завжди був за систему «заохочення та покарання», сказав:
— Я куплю тобі маленьку шпильку.
168.
Шпильку?
Шпильку!!!
Сю Джов розширив очі. В уяві гримнув грибоподібний ядерний вибух, а потім на нього з неба посипались шпильки — пластикові, металеві, пухнасті, плетені…
Він почервонів, серце забилося сильніше. У морі шпильок він розгублено думав:
Чи можна таке просто дарувати? Це нормально між друзями? Чи не занадто це двозначно?..
Минулого місяця вони навіть не розмовляли, а тепер холодний красень і об’єкт його симпатії хоче дарувати йому шпильки!
Це взагалі законно?!
Дзян Лін точно з іншої планети!
169.
На щастя, Сю Джов був зрілим старшокласником, що навіть за внутрішнього емоційного хаосу зберігав зовнішню спокійність.
У голові промайнули всі можливі варіанти шпильок, і він стримано змінив тему, пошепки запитав:
— А… а ти що тут робиш?
Дзян Лін подивився на нього зверху вниз, трохи підняв брову:
— Забув? Ми ж домовилися пообідати разом. Звісно, я тебе чекав.
170.
Сю Джов глибоко вдихнув: «…»
Усередині — ще один вибух гриба.
Гаразд, Дзян Лін, навіть якщо ти прибулець — я змирюся з цим. Тепер я твій фанат!
171.
У їдальні було повно людей і гамірно. Якраз коли вони з Дзян Ліном зайшли, кілька хлопців уже виходили.
Один з них, здається, був знайомий із Дзян Ліном — махнув рукою:
— Дзян Лін! Я якраз шукав тебе! Наступної п’ятниці в нас пробний запуск в A31, не забудь прийти…
Погляд хлопця зупинився на Сю Джов, і він здивувався:
— О, а це хто?
Сю Джов злякався. Він досі не звик спілкуватися з незнайомцями. Інстинктивно заховався за спину Дзян Ліна і схопив його за рукав.
Забув, що чуба вже немає — тепер очі були відкриті, й на його обличчі виразно читалася паніка.
Виглядав він як налякане маленьке звірятко.
Дзян Лін глянув на нього, не став нічого пояснювати, лише сказав:
— Це Сю Джов з 7 класу. Мій друг.
— Оооо…
Хлопець на ім’я Джов Шу не зважав на холодність Сюя, весело сказав:
— Я Джов Шу. Якщо цікаво — приходь у п’ятницю з Дзян Ліном!»
Сю Джов ледь визирнув з-за його спини й несміливо кивнув.
172.
На обід вони взяли знамениту локшину з заправкою, улюблену страву серед учнів та вчителів.
У шкільній їдальні рідко знайдеш щось смачне, але ця страва була приємним винятком.
Єдиний мінус — у ній були шматочки моркви.
Ті самі варені, напівсирі, просочені солодко-солоним соусом — жахливі!
Сю Джов терпіти не міг моркву з дитинства, навіть вважав її своїм заклятим ворогом.
Іноді, якщо в доставці їжі траплялась морква, він промивав її й кидав у миску коту, вмовляючи, що це корисно.
З часом кіт звик і сам починав скидати моркву з тарілки Сю собі.
А зараз — схоже, саме це й робив Дзян Лін.
Сю Джов підняв очі: …що?
Щось не те.
173.
Сю Джов на власні очі побачив, як Дзян Лін відкрив палички, простягнув руку до його тарілки й забрав моркву.
Рухи — як єдиний злагоджений танець.
Погляди зустрілися.
Обидва завмерли.
Обидва мовчали.
174.
Вони дивилися одне на одного. Рух Дзян Ліна зупинився на три секунди, тоді він обережно поставив палички, серйозно сказав:
— Насправді… я дуже люблю моркву.
Сю Джов почервонів.
— А… ага.
Ох, то він просто любить моркву! А я вже подумав, що ми настільки зблизились, що можемо їсти одне в одного з тарілки!
Як він так добре управляється з відстанню між людьми? Це й є соціальний талант?
Ні, це не нормально — Дзян Лін точно інопланетянин.
Що він тут задумав?!
