Розділ 9

Розділ 9

 

— Дякую, лікарю. Щиро дякую! — промовила Лі-йон, і дзвінок завершився.

 

Лікар здивовано подивився на телефон.

Він покрутив його в руці, тоді поклав назад у кишеню.

Раптовий перелом у тоні її голосу був для нього загадкою.

 

Пацієнт, що перебував у вегетативному стані два роки, прокинувся — справжнє диво.

Завдяки ретельному догляду його суглоби залишались гнучкими, і реабілітація проходила напрочуд добре.

 

Головна причина — не медична, а майже природна: він народився зі щільною кістковою структурою та чутливою руховою системою.

Це дозволило йому дуже швидко відновити здатність вільно рухатися.

 

Але дивна річ: його дивовижне одужання тривало лише тиждень.

Після цього пацієнт проспав 12 днів поспіль — мов людина, що підсіла на вегетативний режим.

 

У нього вже були виявлені проблеми з пам’яттю.

Лікар, якщо чесно, і не сподівався, що той повністю вийде з вегетативного стану. Він постійно обдумував цей випадок — і нарешті його осяяло.

Якщо голова пацієнта зазнала такого серйозного ушкодження, то й наслідки мали проявитися. І проявились.

 

Але… щось не давало йому спокою.

 

Лікар набрався рішучості й запитав:

 

— Чи можете ви назвати своє ім’я?

 

— Ви мене чуєте? — лікар запитав, здивований. — Скажіть бодай що-небудь, що спаде на думку.

 

— Не…

 

На губах лікаря з’явилась ледь помітна усмішка.

 

— Так, добре. Ось так, потроху…

 

Але згодом він ніяк не міг забути те, що почув від пацієнта.

 

— Будь ласка, не прокидайся.

 

Квон Че-у повторював ці слова знову і знову — навіть перебуваючи на межі свідомості.

 

Лікар йшов порожнім коридором. Він потер підборіддя, насупив брови й задумливо зупинився.

 

— Мабуть, директор Квон справді засмучений через молодшого брата…

 

Він потягнувся назад і розім’яв спину.

Хоч для Квона Че-у було б значно краще проходити лікування в великій клініці,

наказ директора Квона повернути його до тієї старої, обшарпаної оселі… виглядав дещо дивно.

 

Та це було не його діло.

Хоча він і жив як доглядальник на задвірках життя, зарплата була надто щедрою, щоб ставити зайві запитання або сперечатися через дрібниці.

 

— Ах… — раптом зупинився він і клацнув пальцями. — Я забув їй сказати…

 

У Квона Че-у наслідки травми були не лише у вигляді надмірної сонливості.

Його стан мав назву синдром Сплячої красуні, або ж у медичних термінах — синдром Кляйна-Левіна.

Це захворювання зазвичай супроводжується розладами поведінки:

нав’язливим переїданням, агресивністю та… надмірним сексуальним потягом.

 

— Ну, тобто… сьогодні все має бути нормально. — Він позіхнув. — Це ж лише день. Нічого не станеться.

 

***

 

— Ум-гм-гмм… — наспівувала Лі-йон, піднімаючись сходами. Вона щойно вирвалася з пастки жорстокої людини — ледь не загинула, але сьогоднішній день здався дивом. Відчуттям порятунку.

 

Коли вона дісталася до дверей і ввела код, її різко накрило відчуттям дежавю.

 

— Що за…?!

 

Дзень. Дзень. Дзень.

 

Дзвін пролунав у північній тиші — і Лі-йон скувала крижана паніка. Задні двері були відчинені — їх мовби протаранив автомобіль.

 

— Де він…?

 

Більше пів години вона блукала темною ґрунтовою дорогою, обабіч якої стояли поодинокі старі електричні стовпи.

 

Може, повідомити йому…? Брату Квона Че-у. Тому самому "А", який зробив Лі-йон "Б".

Вона нервово терла екран телефону, аж поки той не став дзеркально блискучим.

 

Але Лі-йон не хотіла давати директору Квону жодного приводу знову нею маніпулювати.

 

Вона зав'язала своє довге хвилясте волосся й пришвидшила крок.

 

— Квон Че-у!

 

Собаки, що дрімали біля дороги, загавкали на її вигук.

 

Лі-йон металася вузькими вулицями, шукаючи — й раптом помітила дивний слід.

Він виглядав так, ніби тут повзла велетенська змія.

 

— Неймовірно… — прошепотіла вона й сухо усміхнулась.

 

Повернула, щоби простежити слід. І щойно наблизилася — почула шурхіт. Її серце шалено закалатало від передчуття лиха.

 

— Квон Че-у! Поклади це на місце! — вигукнула вона вражено.

 

Але Квон Че-у вже жував сире м’ясо.

Його погляд був порожній, а щелепи ритмічно працювали.

Коли він захрипів і сплюнув шмат м’яса — Лі-йон ледве стримала блювоту. Вона зусиллям волі стримала себе.

 

Півень уже був мертвий. Йому зламали шию.

 

Її руки тремтіли. Вона боялася цього чоловіка — цієї істоти, що спокійно стояла з кров’ю на губах.

 

Це був один із проявів синдрому Кляйна-Левіна.

Його розсіяний, порожній погляд свідчив: він навіть не усвідомлював, що робив. Він був поза межами реальності.

 

— Тобі ж важко рухатися… Навіщо ти вийшов? — сказала вона, вдаючи турботу про його стан.

Вона намагалася вловити його настрій, щоб за потреби скоригувати власну роль «дружини».

— Ходімо додому. Тобі не можна тут бути.

 

Квон Че-у кинув мертвого птаха й перевів погляд на Лі-йон.

Цей погляд змусив її знову стиснутись усередині.

 

Він стояв у темряві — за межами місячного сяйва.

Виглядав вищим, ніж раніше. Майже на дві голови.

 

Із тієї темряви він рушив до неї. Ніби не йшов — повз.

 

Його рукави, штанини, груди — все було в пилюці.

 

Коли подув вітер, його одяг розвивався, оголюючи обриси загартованого тіла.

Трохи ошелешена, Лі-йон згадала про Драконове Дерево, яке росте на острові Сокотра, Ємен.

Криваве дерево. Дивовижна рослина, крізь яку тече червона, мов кров, смола.

 

Два роки тому вона вперше побачила Квона Че-у.

Місяць тому він вийшов із коми.

 

І тоді він був у крові. І зараз — теж. У бризках, у плямах, як частина його шкіри.

 

— Квон Че-у…

 

— Ім’я…

 

— Що?

 

— Твоє ім’я?

 

Його холодний погляд зупинився на ній.

Неможливо було вгадати, що він думає.

 

Думай, Лі-йон. Думай! — вмовляла вона себе.

 

Та слова не йшли. Їй нічого не спадало на думку.

 

*******

 

Раніше тут був світлофор. Зелений — на втечу. Його більше нема.

(Так, це знову я. Перекладачка з тремтячим ліхтариком. Де ви були? Я вже копала для вас яму любові й паніки.)

 

І якщо ти читаєш це — значить, приманка таки втримала. Ласкаво прошу вглиб.

 

Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і неврозів — у моєму Telegram-каналі

(Не змушуй мене ще раз вдаватись до метафори з цементом. Просто зайди. Будь ласка.)

 

Переклад — це як ходити босоніж по битому склу сюжету, намагаючись донести кожен уламок цілим. Повільно, тихо, не дихаючи.

Якщо тобі відгукнулось — кинь монетку цьому божевільному, що це все зібрав. Можливо, вона врятує його від перевтоми (або принаймні від ненависті до клавіатури).

 

(На чай, на ліхтарик, на витривалість. А головне — на продовження.)

 

Monobank

 

abank24

 

Ko-fi