Розділ 8
Сама того не усвідомлюючи, вона насправді переконувала його зробити саме те, чого так хотіла від нього:
— Ти просто не можеш зробити мені нічого поганого.
У відповідь він лише тихо підвів і опустив брови.
Цього було достатньо, щоб вона зрозуміла: її слова пролітають повз. Він не вірив ані на крихту.
Зробивши крок уперед, він обережно провів пальцями по її шиї.
— Чому?
Це вибило її з рівноваги. Його дотик діяв на неї дивно.
— Га?
— Чому я не можу?
— Бо… — кожен дотик чоловіка змушував її серце битися так швидко, що їй ставало млосно.
Примітка перекладача: млосно — це відчуття нудоти, слабкості або запаморочення, коли наче підступає до горла, але ще не зовсім нудить.
Вона прикусила губу, згадавши те, що сталося в горах. Як вона потрапила в пастку, не змогла втекти, і… той ланцюжок на шиї!
Його лагідність виглядала підозріло. І Лі-йон, не думаючи, випалила:
— Бо… це заборонено законом!
— Законом?
— Так, тобто… — вона знову прикусила губу, тепер від тривоги.
В голові несподівано пролунали слова Чу-джа:
Доля тут ні до чого. Ти сама обираєш, з ким бути. Завчасно. Свідомо.
І тут в її очах блиснуло:
— Якщо ти мене вб’єш — це буде юксорицид! — нарешті знайшла рятівну формулу.
//Примітка перекладача: юксорицид — це термін, що означає вбивство чоловіком своєї дружини.//
Уперше на його обличчі з’явилась якась емоція.
Він нахмурився — і впустив голку.
Совість кольнула Лі-йон, але вона миттєво сховалася за кам’яним обличчям.
Це був її спосіб заявити про власну рішучість:
— Бо я… я твоя дружина.
Тієї ночі вона посіяла смертельне насіння.
***
Найнепередбачуваніше завжди трапляється зненацька. І надзвичайно важко це спрогнозувати.
Аварія, що відбулася просто перед її очима, була з тих, про які хіба що пишуть у зарубіжних наукових статтях. Лі-йон довго підбирала слова.
— Ви впевнені, що його вчора вдарила блискавка?
— Так.
Лі-йон похмуро поглянула на дерево, що почорніло буквально за ніч. Воно було розщеплене навпіл.
Жінка, яка її викликала, міцно тримала Лі-йон за руки, витираючи сльози хустинкою.
— Це дерево я посадила, коли народився мій син. А тепер він уже дорослий, служить в армії. І в мене… дуже погане передчуття.
— Я спершу все огляну, — м’яко сказала Лі-йон.
Дерево виглядало погано — по-справжньому пошкоджене. Лі-йон насупилася, наче відчула його біль, і почала діагностику.
— Менеджерко, тут потрібна операція. Зараз тимчасово закріпимо ланцюгами, а дату втручання призначимо окремо.
Чу-джа, яка несла за нею хірургічну валізу, схвильовано прошепотіла:
— А якщо дерево не виживе? Вони ж на тебе все звалять...
— На щастя, коренева система не пошкоджена, тож дерево можна врятувати. До того ж це ж символ народження її сина, — Лі-йон опустилась навколішки. — У нас у лікарні ще залишився місцевий ґрунт?
Чу-джа сіла поруч. Вона глянула на Лі-йон — і здивувалася. Її обличчя здавалося ще більш втомленим під яскравим світлом. Темні кола під очима видавали щось глибше, ніж просто недоспані ночі.
— Менеджерко, останнім часом я…
Її фраза обірвалась — задзвонив телефон. Подивившись, хто телефонує, Лі-йон вибачилась і відійшла вбік, у тихіше місце.
Вона підняла слухавку:
— Алло?
Очі Лі-йон, які навіть після виду зруйнованого дерева залишались спокійними й зосередженими, раптом змінились.
Вона почала гризти нігті й метушливо ходити туди-сюди — наче гравець, що втік від кредитора.
— Що ви маєте на увазі?
Під солом’яним капелюшком її погляд затремтів.
Місяць минув відтоді, як Квон Че-у — той самий «вегетативний» пацієнт — прокинувся.
Медперсонал повіз його на обстеження. І все, що вона тоді дізналася, — «він має амнезію».
Але дзвінок, який вона щойно отримала… повідомив щось зовсім абсурдне.
— Я не можу сказати, коли він… прокинеться, — відповів співрозмовник.
Лі-йон втратила дар мови. Вона не могла зрозуміти, що саме має на увазі людина на іншому кінці дроту. Але потім заперечно похитала головою:
— Я не розумію, про що ви. Не жартуйте так. Я ж говорила з ним. Він навіть… ліг на мене!
У слухавці почулося приглушене покашлювання.
Тієї ночі, коли Квон Че-у почув її зізнання — «Я твоя дружина» — він знепритомнів, ніби витратив усі сили. Лі-йон одразу ж викликала медиків — і от що з цього вийшло.
Вона була на межі, чекаючи на новини про його стан. Серце гупало, як навіжене, вона рвала на собі волосся — наче в нападі паніки.
І лише тепер, після безсонних ночей, Лі-йон почала усвідомлювати, наскільки це була… жахлива ідея.
«Дружина»… Дружина вбивці! З-поміж сотень брехонь, які можна було придумати — чому ж я обрала саме цю?
— Ні, я не це мав на увазі. Все трохи… складніше.
— Що?
— Згідно з результатами нейротестів, підтверджено, що свідомість повернулась. Важко повірити, що він вийшов із вегетативного стану — але факт є фактом.
На щастя, реакції теж в нормі. Але…
Лі-йон затримала подих. Вона вже готувалась до чергового шоку.
— Я не можу сказати, коли він прокинеться.
— Але ж ви щойно сказали, що він прокинувся! — вона насупилась, відчуваючи, ніби хтось стискає їй шию.
— Я не можу дати точну відповідь, бо пацієнт демонструє рідкісні симптоми.
— Рідкісні?
— Гіперсомнія, — відповів співрозмовник.
Лі-йон торкнулась губ — розгублено, інстинктивно.
— Це ще називають синдромом Сплячої Красуні. Я провів усі можливі обстеження, але не можу точно вказати причину.
З мозком усе в нормі — тож це лише гіпотеза.
Вона відкрила рота, не в силі відповісти. Лише мовчки кліпала очима.
З усіма цими людьми навколо, з усіма цими подіями — здається, вона поступово звикала до того, що «нормальне» життя — це те, що постійно виходить з-під контролю.
— Нам залишається лише чекати, — мовив лікар. — Але якщо це справді той синдром…
— То що? — видихнула Лі-йон.
— Якщо він засне, то може не прокидатись тиждень, десять днів… або й довше.
Зараз пацієнт спить уже 12 днів.
Лі-йон не знала, як реагувати на таку звістку. В її голові панувала тиша.
— Поки що, я знову доправлю його до вас, — сказав лікар, готуючись завершити розмову.
— Д-докторе, зачекайте! — вигукнула вона.
Вона глибоко вдихнула й підняла капелюх. Вітер обдув її спітніле чоло.
— Тобто Квон Че-у не в вегетативному стані, але ніхто не знає, коли він прокинеться, правильно?
— Так. Наразі нічого не можна передбачити.
— Фух, — видихнула Лі-йон, наче плачучи.
Вся тривога, яку вона носила в грудях, раптово розсіялась. Її щільно стиснуті повіки тремтіли.
— Дякую. Дякую вам дуже.
— Перепрошую? — здивувався лікар.
Вона зітхнула з полегшенням і ледь не подякувала небесам.
«Бо я — я ж твоя дружина»… Тепер вона може просто прикинутись, що нічого не сталося.
Усе це… можна буде списати на сон.
— Дякую, лікарю. Щиро дякую!
Повернувшись на місце, Лі-йон уже з посмішкою звернулась до клієнтки, яка досі не могла отямитися від свого горя:
— Я зроблю все можливе, щоб урятувати це дерево!
*******
Раніше тут був світлофор. Зелений — на втечу. Його більше нема.
(Так, це знову я. Перекладачка з тремтячим ліхтариком. Де ви були? Я вже копала для вас яму любові й паніки.)
І якщо ти читаєш це — значить, приманка таки втримала. Ласкаво прошу вглиб.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і неврозів — у моєму Telegram-каналі
(Не змушуй мене ще раз вдаватись до метафори з цементом. Просто зайди. Будь ласка.)
Переклад — це як ходити босоніж по битому склу сюжету, намагаючись донести кожен уламок цілим. Повільно, тихо, не дихаючи.
Якщо тобі відгукнулось — кинь монетку цьому божевільному, що це все зібрав. Можливо, вона врятує його від перевтоми (або принаймні від ненависті до клавіатури).
(На чай, на ліхтарик, на витривалість. А головне — на продовження.)
Monobank
abank24
Ko-fi
