Розділ 7
Попри стиснуте горло й напругу в тілі, її очі встигли вловити кілька деталей: гострий профіль носа й райдужки кольору світлого дерева. Його волосся, що відросло й спадало на шию, було скуйовджене. Лікарняний одяг висів на ньому вільно, зношений і пом'ятий.
Хоч його тіло й стало худішим, кістки залишались масивними, сильними.
Але найбільше — його погляд.
Світлі очі, які тремтіли, мов язики полум’я, несли в собі щось дивне. Від цього десь усередині неї з’явився дивний рух — якесь хвилювання внизу живота.
Їй було страшно дивитися в ті сяючі очі, що блищали, мов відполіровані.
Вони були занадто чистими — аж порожніми, мов чорна прірва.
Він підвівся на ноги й інстинктивно зв’язав її. Лі-йон затремтіла, по шкірі виступив холодний піт.
Такий чоловік ніколи не забуде обличчя жінки, яку збирався вбити.
А найгірше — останнє, що він побачив перед тим, як скотився з гори… було її обличчя.
Вона молилася з усією силою душі, аби Квон Че-у її не впізнав. Бо якщо в ньому залишилась хоч крапля люті — вона стане її мішенню.
— Ти мені когось нагадуєш, — сказав він порожнім тоном, ніби все в ньому було випалене дотла.
Обличчя Лі-йон вмить зблідло.
Він усміхнувся, не почувши відповіді:
— Квон Че-у… Квон Че-у, — прошепотів він тихо, наче пародіюючи її голос. — Мабуть, так мене звати.
Його вираз став серйознішим.
— Ти для мене важлива?
Лі-йон зробила глибокий вдих.
Це було… дивне відчуття. Її серце билося шалено, і вона не могла зрозуміти, це страх чи… радість?
Радість?!
— Чи ти… просто хтось, кого я можу вбити?
Лі-йон поглядом стежила за кожним його рухом.
Квон Че-у дістав голку, яку весь цей час ховав, і почав натискати на неї, як на кулькову ручку.
Вона намагалася не запанікувати.
Він почав колоти собі палець, знову й знову. Із проколів потекла темно-червона кров.
Вона почала задихатись. Його погляд був, як у м’ясника.
І в ній він, здавалося, бачив м’ясо.
Не роздумуючи, вона різко сказала:
— Н-не кажи таке. Я… я дуже важлива для тебе! — важко дихаючи, вона вхопилася за останній шанс. — Ти що, не пам’ятаєш мене?
Його розгублений вираз показав, наскільки він спантеличений.
— Ми дуже близькі. Ми знайомі значно довше, ніж ти думаєш, — перед очима в Лі-йон усе плуталось, мозок не витримував навантаження. — Ми пов’язані складно. Дуже складно.
Вона згадала контракт, який її змусили підписати. І чоловіків у чорних костюмах, що з’явилися тієї ночі. Вони досі переслідували її в кошмарах.
— І ми не можемо просто взяти й розірвати наші стосунки, — додала вона, притискаючи пальці до лоба.
Може, тоді просто варто було відправити його в суд? Це могло б врятувати мене від цього… жахливого, вегетативного демона.
— Ааа! — скрикнула вона, коли Квон Че-у раптово схопив її за обличчя.
Він стиснув її щоки так сильно, що ті заніміли. Він зовсім не контролював силу — і вона відчула, що щелепа може тріснути будь-якої миті.
— Ти кажеш, що важлива для мене, — прохрипів він, — то чому ж тоді тремтиш?
— Н-ні, я не тремчу!
— Що, тебе сюди продали з відрубаними пальцями чи як? — Лі-йон не могла повірити, що почула це.
— Щоб обслуговувати чоловіка, який навіть рухатися чи думати не може?
Від цих брутальних слів у неї сіпнулась щока.
— Чому я можу згадати тільки такий бруд? — пробурмотів він, потерши лоба з розгубленим виразом обличчя.
Його рука стисла її обличчя ще сильніше. Увесь фокус Лі-йон звузився до пальців, що майже душили її. На тильному боці його руки виступили натягнуті сухожилля.
— Не кричи. Мене болять вуха, — сказав він спокійно, майже ліниво.
Лі-йон стиснула зуби. По її обличчю розходився пульсуючий біль. Вона не мала сили відштовхнути його руку.
Сльози котились по щоках — від болю, страху й безпорадності.
Вона не знала нічого про цього чоловіка. Тільки ім’я — те, що почувала від його брата.
Ані вік, ані професія, ані освіта, ані рідне місто, ані медична історія. Нічого.
Вона гарячково намагалась зосередитись на чомусь, що могло б переконати його.
Та після того, як вона побачила його справжнє обличчя тієї ночі в горах, нічого не спадало на думку. Жодного плану втечі. Жодного рятівного варіанту.
Навіть якщо земля непридатна для життя — рослини пристосовуються. Виживають. Як та акація, що росте, лежачи на боці. Як клен, що викривлюється від вітру. Це бій. Бій за виживання.
І вона щойно це зрозуміла.
Стиснувши зуби, Лі-йон різко схопила його за зап’ястя:
— Квон Че-у! Квон Че-у!
Він нахмурився й опустив руку. Його очі округлилися, коли він побачив червоні відбитки на обох її щоках.
***
— Але між нами зовсім не такі стосунки! Не зрозумій неправильно. Ми… ми… — вона гарячково шукала слова, що могли б переконати, — ми чудово ладнали! Ти був дуже добрим.
Вона збрехала, з надією, що хоч щось зачепить його свідомість.
Її пальці намацали прикрасу на шиї — тонкий ланцюжок, який вона вже почала сприймати як нашийник.
— Ти сам його мені подарував. Надягнув ось цей… — вона намагалася говорити якомога природніше, та голос усе одно зрадливо тремтів.
Чоловік дивився на неї згори вниз — з тим самим виразом обличчя: ані краплі емоцій.
— То ти відсмоктала?
— Що ти маєш на мене увазі?
— Я, мабуть, трахнув тебе, як собаку.
Її витримка трималася на останньому волоску.
— Бо говориш, наче тебе хтось промив тобі мізки.
— Ні, ні, ні! — вигукнула вона й заперечно похитала головою, хоча всередині волала від страху.
Це ж я намагаюся переконати тебе. Я — та, хто хоче змусити тебе повірити. Якби ж ти тільки піддався…
Мовчання чоловіка дратувало Лі-йон. Це відчуття — бути на гачку в когось, чию логіку неможливо вгадати — було нестерпним.
— Ти ніколи не поводився зі мною жорстоко. Ніколи не змушував мене до чогось. Не застосовував насильства. Не погрожував, — сказала вона з удаваним спокоєм.
Брехня. Суцільна, велика брехня.
*******
Раніше тут був світлофор. Зелений — на втечу. Його більше нема.
(Так, це знову я. Перекладачка з тремтячим ліхтариком. Де ви були? Я вже копала для вас яму любові й паніки.)
І якщо ти читаєш це — значить, приманка таки втримала. Ласкаво прошу вглиб.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і неврозів — у моєму Telegram-каналі
(Не змушуй мене ще раз вдаватись до метафори з цементом. Просто зайди. Будь ласка.)
Переклад — це як ходити босоніж по битому склу сюжету, намагаючись донести кожен уламок цілим. Повільно, тихо, не дихаючи.
Якщо тобі відгукнулось — кинь монетку цьому божевільному, що це все зібрав. Можливо, вона врятує його від перевтоми (або принаймні від ненависті до клавіатури).
(На чай, на ліхтарик, на витривалість. А головне — на продовження.)
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
