Розділ 6
Вона була налякана до смерті. Серце шалено гупало в грудях, здавалося, що ще мить — і вона вибухне. Все, чого вона хотіла зараз — щоб земля розійшлася під ногами й поглинула її цілком.
І все ж Лі-йон якимось дивом змусила себе зібратися.
— Квон… Квон Че-у… Квон Че-у…
Не почувши жодної відповіді, вона ковтнула клубок у горлі.
— Здається, з тобою… не все гаразд… — сказала вона, простягаючи тремтячі руки до телефону. — Я викличу лікаря!
Коли Лі-йон і Чу-джа були на роботі або виїжджали на виїзний огляд, медперсонал, найнятий братом Квона Че-у, мав бути весь час напоготові. І, на щастя, медик, який доглядав Квона Че-у, сумлінно виконував свої обов’язки: він приходив через чорний хід, який потай встановили під час будівництва другого поверху. Він старанно дотримувався графіка: робив масажі, мив, сушив Че-у та слідкував за всім обладнанням.
У Лі-йон було лише одне завдання.
Доглядати за ним — доти, доки не буде спійманий справжній винуватець.
І не дозволити йому залишити Хвайдо.
Її тіло скувало, коли вона знову згадала той злощасний день.
Вона знала про нього лише одне: ім’я — Квон Че-у.
Більше нічого. Але навіть цього вистачало, щоб зрозуміти: його сім’я має величезні гроші й вплив. Один лише той факт, що другий поверх звели майже миттєво, говорив про дуже серйозні ресурси.
«Мені не важко зробити з тебе вбивцю.»
Ці слова знову зазвучали в її голові, й вона здригнулася.
Ніколи в житті вона не почувалася настільки безпорадною.
Її вже визнали винною: вона отримала штраф за хибний виклик поліції на 112 — бо, коли прибули правоохоронці, на горі вже нікого не було.
А той, хто вдарив Квона Че-у каменем, зник без сліду.
Вона й досі чула в голові слова поліцейського:
Або ви збожеволіли, або все, що стосується Квона Че-у — це щось набагато страшніше, ніж ви можете собі уявити.
Якось вона все ж спробувала навідатися до поліцейського відділку.
Але — якраз у потрібний момент — надійшов дзвінок від брата Квона Че-у.
Він сказав, що просто хотів привітатися.
Та щойно дзвінок завершився — на телефон прийшло фото.
На ньому він стояв поруч із начальником поліції.
Відтоді вона шкодувала, що їхні шляхи взагалі перетнулися.
Вона нічого не могла вдіяти. Її розум не був у стані навіть шукати вихід.
А найгірше — вона здалася ще до того, як спробувала боротися.
Її єдина надія залишалася незмінною: щоб той чоловік у вегетативному стані ніколи не прокинувся.
Але ось він — прямо перед нею.
Його погляд точно не належав до тих, які можна назвати комфортними.
І саме в цей момент розум підказав їй головне правило: ніколи не гавкай на того, хто може тебе тихо закопати.
І тому, щоб не опинитися в тюрмі через хибне звинувачення, — хай як їй цього не хотілося — вона мала переконатися, що вбивцю доглядають як слід.
Шкода, що «як слід» означало її власні руки.
— Квон Че-у. Знаю, ти зараз розгублений — щойно ж прокинувся. Але я все поясню. Повільно, — вона глибоко вдихнула, намагаючись не здригнутися від його погляду. — Тож, будь ласка… відпусти мене і встань.
Але він, як і її доля, зробив усе навпаки.
Він нахилився ближче, зменшуючи відстань до її обличчя. Його велика постать затулила собою весь край ліжка, а незнайоме тепло навалилось на її спину.
У той самий момент кінчик його носа торкнувся її шиї.
Чоловік не відступив. Він закопувався носом у шию Лі-йон і вдихав її запах, наче дика тварина. Гаряче дихання лоскотало шкіру.
— Припини метушитися й відповідай на питання, — його голос був хрипкий, майже гарчанням.
Ковтнувши клубок у горлі, Лі-йон швидко кивнула.
— Це ти мене замкнула?
— Що? — вона глянула на нього з повною розгубленістю. Тон його голосу вибив її з рівноваги. Квон Че-у… яке життя ти прожив? І чому ти говориш таким ввічливим тоном?
— А може, це я тебе замкнув?
Її страх раптом поступився місцем абсурдності всього, що відбувається. Вона роздратовано похитала головою.
— Та ні з якого дива! За кого ти мене приймаєш?!
— Це я тут ставлю питання, — суворо подивився він. — Чому я тут?
Цього разу його голос став майже солодким. Та невинність у ньому була для неї чужою. Ця ввічливість прозвучала не як турбота, а як загроза.
А може, це тільки тому, що я знаю його справжню натуру?
Під тиском його тону вона нарешті заговорила:
— Ти… ти просто пацієнт. Прокинувся після дуже довгого сну.
Мовчанка затягнулася. І Лі-йон зрозуміла: мусить переконати його. Це найменше, що вона може зробити, щоб урятувати собі життя.
— Це… абсолютно не небезпечна ситуація. Будь ласка, заспокойся.
Чоловік, який дихав важко й ривками, поволі почав дихати рівно. Можливо, її слова справді здалися переконливими.
Відтоді як вона опинилася в цьому будинку, вона безупинно молилась, аби він не прокинувся. Він не повинен був прокидатися.
Як тільки цей убивця почне рухатись на власний розсуд — усе ускладниться.
Як Лі-йон зможе впоратись із його жорсткою й егоїстичною натурою? Вона не була до цього готова.
— Але чому ти тремтиш? — прохрипів він, і його голос ніби подряпав її зсередини, змусивши вирватися з потоку думок.
Він… усміхається?
Чи то їй лише здалося?
Він додав:
— Ти щось мені зробила?
— Н-н… ні? — її очі розширились від зухвалості, з якою він це сказав.
Тиск на її тіло зник миттєво.
Він різко перекинув її, мовби вона була скибкою яйця на пательні. Серце забилося гучніше, а у вухах загули вібрації страху.
Його обличчя небезпечно наблизилося до її.
*******
Між заростями мовчання й божевілля росте ця оповідь — і пелюстки в неї з леза.
(Так, це перекладачка намагалася красиво почати вставку. Дайте їй секундочку — вона хвилюється.)
І якщо ти вже доторкнувся до неї — вітаю, приманка спрацювала.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі (Не змушуй мене викопувати сюжетну яму й для тебе. Переходь у канал. Я буду дуже вдячна)
Переклад — це як намагатись тримати ліхтарик у темному лісі, де поруч хтось копає яму. Дуже уважно, дуже тихо, дуже обережно. Якщо тобі сподобалось — кинь монетку цьому перекладачеві. Можливо, вона вбереже його від наступного психопата в тексті (або принаймні від вигорання).
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
У коментарі до донату можеш написати, який твір тебе надихає — або який хочеш побачити наступним. Бо, як бачиш, я слухаюсь.
