Доєднуйтеся до нестримних веселощів, які відбуваються в нашому тгк! Тицяй сюди
Учений захопився: цілих чотири години він мудруватими реченнями торохтів про Конфуція та Мендзи, від чого Мо Жаня лише хилило до сну. Та хоч у голові в нього вже паморочилось, а перед очима розпливалося, хлопець усе одно мусив виявляти глибоке зацікавлення. Це таки було нелегко.
Та зрештою, Мо Жань навчився вправно вдавати зосередженого слухача на заняттях.
Спершу він вигукував: «О?», насупивши брови, ніби не розумів і мав сумніви.
Трохи згодом видихав: «О...», злегка розслабивши обличчя, немов був дещо спантеличений, але поступово усвідомлював почуте.
Наприкінці ж він завжди широко розплющував очі й із сяючим поглядом тихо белькотів: «О!».
«О!» слід було протягувати достатньо, щоб співрозмовник зрозумів: завдяки його мудрим настановам перед Мо Жанем відкрилося світло знань, вершки мудрості полилися йому на голову.
Мо Жань щедро застосовував потрійне «О» на уроках Чу Ваньніна.
На жаль, Учитель на це не вівся. Він лише холодно дивився на юнака й коротко велів замовкнути.
Проте цей малий зубрило ніколи в житті не бачив такого «уважного» слухача, тож наприкінці лекції очі вченого блищали, а колишня стриманість і пиха зникли без сліду. Він лише шкодував, що не зустрів Мо Жаня раніше.
— Тепер я зрозумів, — усміхнувся хлопець. — Після вашої розповіді, я бачу, що цей пейзаж і справді безцінний шедевр.
Якби зубрило був живий, він би, без сумніву, розчервонівся, як помідор. Але навіть без рум’янцю його лице виражало неприховане захоплення. Учений так радів, що не знав, куди подіти руки і як поставити ноги. Він сяяв, немов дитина, а його худе обличчя майже світилося.
Мо Жань уперше бачив такого щасливого привида.
Це мало спрацювати. Юнак підвівся й шанобливо вклонився.
— Уже пізно, — сказав він. — Я ще трохи прогуляюся та знайду, де зупинитися на ніч. Якщо пан учитель матиме час, я зайду завтра.
Від несподіваного «пан учитель» усмішка вченого стала ще щасливішою. Його осяяла радість, але водночас охопила паніка й він поспішно заперечив:
— Ні-ні-ні, я зовсім не вчитель. Я складав іспити кілька разів, та зрештою не зміг пройти навіть повітовий рівень, щоб отримати звання сьовцая,* — зітхнув чоловік.
*Сьовцай (秀才, xiùcái) — звання, яке отримували кандидати, що склали повітовий (найнижчий) рівень імператорських іспитів.
Мо Жань усміхнувся.
— Глибина знань вимірюється не титулами й рангами, а тим, що в людини на серці.
Вчений ошелешено витріщився на нього.
— Хто... хто б міг подумати, що ти здатен на таку красномовність.
— Так казав мій учитель. Я лише йду його стовпами.
— Може, стопами?..
— А, так? Ха-ха-ха, — Мо Жань почухав потилицю. — Знову обмовився.
Наближалася ніч, навряд чи вченому судилося ще щось продати сьогодні, тож він почав складати свої книги й згортати мішечки.
— Я теж не дуже зайнятий, — мовив він. — До того ж не щодня зустрічаєш людину, з якою так легко знайти спільну мову. Дружба між добродіями чиста, мов вода,* але «коли друзі зустрічаються за чаркою вина, навіть тисячі чарок стає замало»…
*Фраза походить із Джвандзи й означає, що дружба між доброчесними людьми, що слідують конфуціанським моральним принципам, є чистою та незаплямованою. Водночас вона протиставляється вислову 小人之交甘若醴 — «дружба між негідниками солодка, мов вино».
Зрозумівши, що співрозмовник зараз знову зайдеться кислим тоном кидати вчені фрази, Мо Жань усміхнувся й перебив його.
— А, ви хочете сказати: «Уже пізно, може, підемо кудись випити»?
— Так-так. Чарка вина для підняття духу. Чом би й ні?
— Звучить чудово, — кивнув Мо Жань. — Пан учитель пригощає.
Учений промовчав.
На засмальцьованому столику стояла жалюгідна тарілка з розкиданою по ній жменею арахісу й дві напівпорожні чарки. Єдина закіптюжена свічка тьмяно освітлювала шинок, а за стійкою хитрий на вигляд власник протирав тріснуту миску.
— Тут трохи... занедбано, — невпевнено промовив учений. — Але я так і не отримав паперові гроші, тож бував лише в кількох місцях. З усіх них це найпристойніше...
— Усе гаразд, — Мо Жань узяв чарку з вином і задумливо оглянув її. — А привиди їдять?
— Це все несправжнє, працює, як пожертви на вівтарі, — пояснив чоловік, закинувши трохи арахісу до рота. Кількість горішків на тарілці при цьому не змінилася. — Бачиш? Ось так. Це просто про око.
Мо Жань спокійно поставив вино назад. Технічно, він не був мертвим, а отже, варто йому поїсти, він себе викриє.
Після трьох чарок учений нарешті розвіяв свою колишню холодність. Він невимушено розмовляв із Мо Жанем про те й про се, а тоді запитав:
— Мо-ґондзи хотів, щоб я намалював чийсь портрет. Кохання?
Мо Жань метушливо замахав руками.
— Ні-ні, ідеться про мого вчителя.
— А, — учений здивувався. — Я вже багато років займаюся цим ремеслом. Люди здебільшого просять малювати красунь, але вперше комусь потрібен портрет учителя. Він добре до тебе ставився?
Обтяжений почуттям провини, Мо Жань відповів:
— Так... Дуже добре.
— Он воно що, — кивнув чоловік. — І навіщо тобі його портрет?
— Щоб знайти його.
— А... — учений здивовано підвів брови. — Він теж у підземному світі?
— Мгм, — підтвердив Мо Жань. — Я чув, що померлі залишаються в царстві Наньке від восьми до десяти років. Я хвилююся за Вчителя, тож хочу знайти його і скласти компанію.
Співбесідник зовсім нічого не запідозрив, навпаки, навіть був трохи зворушений. Він поміркував, а потім зітхнув.
— Така відданість трапляється дуже рідко... Гаразд, Мо-ґондзи! Я намалюю його для тебе!
З цими словами він підвівся й дістав із футляра свої інструменти.
Мо Жань був у захваті. Він довго дякував ученому і навіть запитав його ім’я, вирішивши, що після повернення до світу живих, обов’язково спалить для бідного художника купу грошей.
Вони обмінялися сердечними словами про дружбу, а тоді Мо Жань допоміг розстелити папір і розтерти туш.
Але не встиг юнак і двох слів сказати, як раптом закляк.
— Мій учитель... Він е-е-е... — Мо Жань стиснув кулак і кілька разів постукав по коліну, але на думку все одно нічого не спало. Він довго вагався, перебираючи в голові прикметники зі свого жалюгідного словникового запасу, і нарешті вичавив: — Словом, він гарний. Малюй.
Вчений витріщився на нього.
— Ну? Починай.
Тиша стояла довго.
— Це як — гарний?
— Хіба не зрозуміло? Гарний — то і є гарний, десь так і малюй.
— Так, усе ясно, намалювати його гарним, але... знаєш що… неважливо. Яке в нього обличчя?
— Яке обличчя? — Мо Жань утупився в чоловіка порожнім поглядом. Поміркувавши, він відповів: — Ну, обличчя як обличчя.
Вчений почав дратуватися.
— Витягнуте, мигдалевидне, квадратне, овальне? Хоча б форму назви.
— Та не знаю я! Привабливе.
Митець утратив дар мови.
— Та забудь, — махнув рукою Мо Жань. — Якщо не розумієш, малюй, як у мене. У нас із ним схожа форма обличчя.
Вчений остаточно здався й просто промовчав.
Далі на черзі були очі.
— Які в нього очі? І тільки спробуй сказати «очі як очі», — попередив учений, перш ніж Мо Жань устиг відповісти.
— Знаю, знаю, — відмахнувся хлопець. — Його очі... Хм, як би пояснити? Страшні, але... чарівні? Холодні, але водночас ніжні.
Чоловік у гніві кинув пензля.
— Усе! З мене досить! Шукай когось іншого!
— Зажди! — Мо Жань схопив його за руку. — Ніхто інший не малює так добре, як ти!
Вчений сердито зиркнув на юнака, ледь стримуючи обурення. Але обличчя Мо Жаня горіло щирістю, тож він зрештою поступився і напружено сказав:
— Гаразд, але відповідай нормально.
Мо Жань відчув себе трохи скривдженим. Власні відповіді здавалися йому цілком нормальними. Що з ними не так? Але сперечатися він не став — голодному не перебирати. Покірно кивнув і міцніше притиснув до себе ліхтар.
— Отже, очі, — учений повернувся до роботи. — Санпаку? Круглі? Мигдалеподібні? Очі фенікса? Чи, може...
Мо Жань похитав головою, у якій уже паморочилося від навали незнайомих слів.
— Вузькі очі?* Ні, це замаленькі. Вони в нього підняті догори, не знаю, як це називається, але вони такі, е-е-е, вигинаються до скроні. Дуже красиві…
*凤眼 (очі фенікса) та 缝眼 (вузькі очі) вимовляються дуже схоже, «фен янь».
— Це і є феніксові очі.
Мо Жань відкрив рота, але, побачивши лице співбесідника, що нагадувало грозову хмару, яка от-от гримне, поспішно стулився.
— Гаразд, вузькі, як скажеш.
Вчений розпитував далі:
— Ніс: високий чи плаский?
— Високий.
— Губи: тонкі чи повні?
— Тонкі.
— Брови: густі чи рідкі?
— Густі.
— Товсті чи тонкі?
— Звичайні... А, знаю! У нього брови прямі, як мечі.
— Гаразд, — учений зробив кілька мазків пензлем. — Родимки на обличчі є?
Мо Жань схилив голову, замислившись. Потім він зачервонівся й пробурмотів:
— Є...
— Де?
— Ліве вухо, — відповів юнак, трохи запинаючись. — Маленька, світла... і...
І така чутлива до поцілунків.
Вчений здійняв брови:
— І?
— Ні, — Мо Жань потряс головою, як брязкальцем, а його щоки почервоніли ще дужче. — Ніякого «і».
Вчений кинув на нього зацікавлений погляд, але, на щастя, у корчмі було досить темно, тож він не побачив, як кров прилила до обличчя Мо Жаня. Він знову вмочив пензля в туш і запитав:
— У що зазвичай одягається?
— Любить носити біле, волосся збирає нефритовою шпилькою або зав’язує у високий хвіст, — Мо Жань на мить замислився, потім додав: — Іноді носить розпущене... і тоді має вигляд особливо…...
— Тільки не кажи «гарний»! — терпіння вченого вже висіло на волосині.
— Гаразд. Тоді «привабливий».
Художник не міг дібрати слів.
Унаслідок цієї болісної тяганини, малюнок нарешті був готовий. Мо Жань подув на туш, щоб висушити її, підняв папір й уважно оглянув роботу. Портрет був не таким прекрасним та привабливим, як оригінал, і не відображав його досконально, але для плану Мо Жаня годився. Хлопець усміхнувся:
— Щиро дякую, пане вчителю. Вийшло чудово.
— Та я тут, здається, змалював Пань Аня, Фань Лі, Сі Дзи і Дяо Чаня* в одному лиці.
*Два легендарних красені та дві легендарні красуні. Див. примітку після розділу.
Мо Жань розсміявся:
— Коли знайду Вчителя, обов’язково віддячу тобі як слід.
Вони пили й розмовляли, аж поки не опустилася темрява. Попрощавшись на виході з корчми, кожен пішов своєю дорогою. За словами вченого, на п’ятій вулиці був заклад під назвою «Зала попутного вітру», де займалися розслідуваннями різних справ для новоприбулих у Наньке.
Не гаючи часу, Мо Жань сховав портрет Учителя в кишеню й попрямував туди.
Перед будівлею в повітрі ледь погойдувався прапор із зображенням чорного змія. Мо Жань відчинив двері й упевнено переступив поріг. Усередині на нього чекала простора зала, уздовж якої тягнулася довга стійка. За нею сиділа дюжина із гаком привидів, одягнених в охристо-червоні шати. Кожен носив дерев’яну маску з намальованою вишкіреною пикою, що приховувала справжнє обличчя.
Перед примарами за стійкою вишикувалася довга, звивиста черга покійників з різними виразами на обличчях і різними проханнями.
Сотні білих воскових свічок висіли в повітрі під самими балками, освітлюючи мертвих, чиї тіні накладалися одна на одну. Привиди без упину прибували та йшли, через що в залі стояв постійний гамір.
— Пане, ви можете допомогти мені знайти молодшого брата? Його звати Джан Бай’ї, він із Ґусу. На момент смерті йому виповнився двадцять один рік...
— Портрет є?
— Н-ні.
— Без портрета теж можна, але коштуватиме вдесятеро дорожче.
— Шановний…
Примара в масці відкашлялася, зазвучав чистий і дзвінкий голос.
— А, перепрошую, не знав, що ви панянка. Пані, справа ось у чому. Тойво, коли я помер, моя дружина присягалася, що нізащо не вийде заміж удруге. Але я давно помітив, як вона пускає бісики моєму молодшому брату, і просто не можу цього прийняти. Можна довідатися, чи вона там поводиться як пристойна вдова, чи все ж таки…
— Ось наші розцінки на розслідування справ у світі живих. Прошу ознайомитися.
— Перепрошую, колись мені подобалась одна дівчина, але вона походила з багатої родини. Я ж був лише бідним ученим, який навіть імператорський іспит скласти не зміг. Я не наважився їй зізнатися, бо не мав жодного шансу. Зрештою, вона вийшла заміж. Спочатку я радів за неї, але потім з’ясувалося, що той хлопець уже був одружений... — привид тяжко зітхнув. — Стався нещасний випадок, і вона... вона загинула раніше за мене. Я хотів би дізнатися дві речі: перше — де вона зараз, і друге... чи судилося нам бути разом у наступному житті?
— Ми, безперечно, можемо розслідувати справи, які стосуються наступного життя. Але оплата буде здійснена не грошима, а роками вашого життя після переродження. А щодо місцезнаходження панянки, будь ласка, назвіть її ім’я та надайте портрет.
— О, так, звісно. Ось її портрет. Прізвище Яо, ім’я Лань.
Біля кожної стійки велися подібні розмови. Хоч їхні тіла давно зотліли, привиди не могли відпустити земні прив’язаності.
Мо Жань пройшовся залою, стискаючи в руках ліхтар і роззираючись навкруги. Він відзначив, що в обмін на відповіді працівники Зали попутного вітру приймали лише дві форми оплати: гроші або роки життя.
У нього не було грошей. А якщо дозволити їм забрати частину життєвого шляху, вони можуть дізнатися, що Мо Жань — живий, який проник до підземного світу. Хлопець дедалі більше нервував і подумки проклинав майстра Хвайдзвея за те, що той не здогадався дати йому трохи паперових грошей на такий випадок.
Мо Жань знову глянув на розцінки. Вартість простого запиту про чиєсь місцезнаходження була не надто високою. Він ухвалив рішення й стрімголов помчав назад у корчму. Пошуки забрали якийсь час, але зрештою він знайшов ученого й доклав усіх зусиль, аби вмовити того позичити кілька дрібних срібняків.
З грошима в руці Мо Жань повернувся до Зали попутного вітру. Простоявши в черзі половину вічності, він нарешті підійшов до стійки.
— Я шукаю одну людину, — протараторив він. — Ось його портрет.
Він віддав портрет Чу Ваньніна і хотів було щось додати, але привид за стійкою, щойно побачивши малюнок, несподівано посміхнувся й згорнув сувій.
— Навіщо він тобі?
— А? — Мо Жань приголомшено кліпнув. — Ви можете сказати, де він, просто глянувши на малюнок?
— Звісно. Але спершу скажи, навіщо ти його шукаєш?
— Ми знайомі.
Привид у масці ще раз уважно на нього подивився.
— Зачекайте тут, будь ласка, — він відповів, а тоді нахилився до свого товариша й щось прошепотів. За мить працівник повернувся назад і помітно теплішим тоном промовив: — Раз ви знайомі з шляхетним паном Чу, оплата не потрібна.
Привид підвівся й зробив Мо Жаню знак слідувати за ним.
— Ходімо. Я проведу вас нагору.
Нотатки авторки:
Байка про три «О!» походить із якогось жарту чи комедійної сценки, це не я придумала. Але вона так часто використовується, що я вже й не знайду джерела… Здається, уперше вона з’явилася в мініатюрі на Новорічному вечорі? Отакої, бородатий жарт. Щоб не виникло непорозумінь, вирішила тут уточнити QaQ.
Від команди перекладачів:
Пань Ань (潘安 247–300) — поет із династії Західна Цзінь, його ім’я стало означати просто «красень». За легендою, коли він проходив вулицями, жінки настільки захоплювалися його красою, що кидали в його візок фрукти.
Фань Лі (范蠡 5 століття до н.е.) — був можновладцем і коханцем легендарної красуні Сі Дзи.
Сі Дзи (西施) — одна з чотирьох великих красунь Китаю, жила в період Весен і Осеней. За легендою, коли вона прала одяг у річці, риби настільки захоплювалися її красою, що забували як плавати (так з’явився спанчбоб).
Дяо Чань (貂蝉) — теж одна з чотирьох великих красунь Китаю. Здебільшого вигадана персонажка, частково заснована на історичній фігурі. Була згадана в історичному романі «Трицарство» і за сюжетом змогла зіштовхнути між собою могутніх полководців Дон Джов та Лю Бу.
