Де ви, Учителю?

Доєднуйтеся до нестримних веселощів, які відбуваються в нашому тгк! Тицяй сюди

— Помер від викривлення ці? — повільно перепитав брамник і гмикнув. — Ти заклинач? 

— Угу. 

— І вже тут у такому юному віці? Яке нещастя, — він самовдоволено посміхнувся. Більшість смертних не були здібні до самовдосконалення й не могли напрацювати собі хорошої карми, тому знущання із заклиначів приносило їм неймовірне задоволення.

— Знаєш, твоя душа виглядає дивно. Вона ніби нечиста. 

Майстер Хвайдзвей наклав на Мо Жаня чари, аби приховати його людський запах і дати можливість взаємодіяти з душами. Хоча вартовий не міг цього знати, він щось таки запідозрив. Чоловік сів, схрестивши ноги, і поліз нишпорити у шухляді, звідки врешті дістав чорну лінійку. 

— Мірило гріхів, — пихато повідомив брамник, хоча було би чим пишатися — лінійка ж навіть не належала йому. Та деякі люди що нижчу посаду обіймають, то більше хизуються. Поклавши мірило на стіл, він підняв погляд на Мо Жаня. — Простягни руку. Цей пан визначить твої життєві заслуги. 

Юнак мовчки витріщив очі. Заслуги? Якщо їх виміряють, Мо Жаня одразу ж кинуть до володаря Яньлво, аби той перетер його на порох. Але на очах стількох душ він просто не міг відмовитися. Тікати було нікуди, тож Мо Жань, зітхнувши, перехопив ліхтар однією рукою, аби простягнути іншу.

Брамник поклав лінійку поперек зап’ястя Мо Жаня, на що та  пронизливо скрикнула, ледь торкнувшись шкіри. Із мірила гріхів заюшила кров, простір наповнився риданнями й воєм тисячі голосів. 

—  Я не знайду спокою після смерті…

— Та щоб ти сто разів здох і ніколи не переродився! Мо Вейю!

— Тату! Мамо! Сучий ти сину! Чому?! Чому?!

— Не вбивай мене… Благаю, не вбивай мене!

Мо Жань відсмикнув руку, його лице зблідло. 

Натовп привидів витріщився на хлопця, але найбільш незбагненим було обличчя брамника. Той обвів Мо Жаня поглядом лютого звіра, а тоді опустив очі на мірило. Червоне сяйво на ньому згасло, а кров безслідно щезла, немов ілюзія. Поверхня столу блищала ідеальною чистотою. Проте на лінійці почав проступати напис: «Гріхи непрощенні, відправити до пекла…»

До якого з вісімнадцяти?

Мо Жань забрав руку до того, як артефакт устиг закінчити свою роботу, тож решта слів не проявилася. 

Брамник різко схопив долоню Мо Жаня, роздивляючись його, ніби втомлений нудьгою мисливець, який нарешті вполював рідкісну й дорогоцінну здобич. Ніздрі чоловіка роздулися, в очах замерехтіло дивне світло, а нутрощі знову вивалилися назовні, однак він більше не переймався тим, аби запхати їх назад.

— Стій на місці! Я ще раз виміряю,  — вираз його обличчя став нетерплячим і жадібним, ніби вартовий уже уявляв, як приймає похвалу від Яньлво. Пазурі примари вп’ялися в зап'ястя Мо Жаня, підтягуючи його руку ближче, щоби знову прикласти мірило гріхів. Упіймати привида, якому судилося вісімнадцяте пекло — значна заслуга. За це брамник міг отримати підвищення щонайменше на три ранги й більше не протирати штани біля цих воріт, занотовуючи переміщення у трясовині душ.

— Цього разу виміряємо належним чином!

Лінійка засвітилася знову. Як і минулого разу, на її чорній поверхні виступила кров, залунали крики. Склалося враження, ніби кожна вбита Мо Жанем людина й усі скоєні ним злочини зосередилися в маленькому чорному прямокутнику. Страшенна образа переповнила крихітну річ ледь не переломивши її.

— Ненавиджу…

— Мо Вейю, я й після смерті не відпущу тебе…

Обличчя Мо Жаня ставало дедалі більш похмурим. Він опустив повіки на помутнілі очі й стиснув губи в тонку лінію. 

— У тебе немає совісті! Ти перетворив цей світ на пекло!

— Я переслідуватиму тебе навіть у подобі привида!

— А-а-а-а-а!

Плач, вий, прокльони. Ненависть. Раптом, серед усіх цих галасливих голосів пролунало м’яке зітхання.

— Пробач, Мо Жаню. Це провина твого вчителя…

Мо Жань різко розплющив сповнені горем і жалем очі, почувши слова з минулого, вимовлені Чу Ваньніном на смертному одрі. Вони були такими ніжними, такими тужливими, але врізалися в череп ножем, немов могли розколоти саму душу. 

Голоси повільно стихли й мірило гріхів замовкло. Знову з’явилася фраза: Гріхи непрощенні, відправити на рівень…

Цього разу Мо Жань не відсмикнув руку, але продовження фрази все одно не з’явилося. 

Брамник кліпнув очима й постукав по лінійці кілька разів. 

— Зламалася?

Мірило затремтіло від дотику й слова неочікувано зникли. Тонкий шар небесного серпанку піднявся з поверхні артефакту, і він засвітився яскравим сяйвом. 

Цього разу не було ні ридань, ані криків. Натомість пролунала музика, схожа на мелодичний спів пташок поміж хмарами, ці витончені ноти немов спустилися до потойбіччя прямісінько з Дев’ятого раю. Мелодія зачарувала натовп душ, і навіть брамник стояв, мов заклятий.

Він отямився лише після того, як небесна музика закінчилася. Коли чоловік знову перевірив мірило гріхів, на ньому викарбувалися слова: «Усе гаразд, прохід дозволено». 

— Неможливо! — вигукнув брамник. Хіба хвилину назад не йшлося про «непрощенні гріхи»? Чому зараз «усе гаразд»? Вартовий не йняв віри очам, тому спробував ще кілька разів. Утім щоразу повторювалося те саме: спершу голосіння, тоді гарна музика й урешті вирок: «Усе гаразд, прохід дозволено». 

Брамник виглядав гірко розчарованим, але у нього не залишилося жодних підстав заборонити звичайній душі ввійти до потойбіччя. Злісно запхавши свої нутрощі назад у живіт, він невдоволено клацнув язиком.

— Тц. Припускаю, що ти дійсно помер від викривлення ці. 

Мо Жань був здивованим не менше. Він і гадки не мав, що відбувається. Трохи подумавши, хлопець вирішив, що лінійку ввели в оману чари майстра Хвайдзвея, і полегшено зітхнув.

— Забирай свій клятий пропуск і йди, ти гаєш мій час. Геть!

Мо Жань був більш ніж радий послухатися, тож він, обійнявши ліхтар, розвернувся й уже збирався піти, коли погляд брамника знову загорівся. 

— Зажди! — гукнув він.

Мо Жань зберіг спокійний вираз обличчя, але його серце закалатало.

— Що тепер? — безпорадно запитав юнак.

Брамник кивнув, вказуючи підборіддям на ловець душ.

— А що це в тебе?

— О, це… — Мо Жань погладив ліхтар. Коліщатка в його голові швидко закрутилися, і він із усмішкою розвернувся. — Це мій супровідний дар.

— Поховальна річ?

— Так, це магічна реліквія.

— Хех. Як цікаво, — Брамник, засяявши очима, указав на стіл. — Постав її сюди, а тоді ще раз проведемо заміри. Твоя реліквія, мабуть, заважала лінійці.

Мо Жань подумки вилаяв цього віслюка, та виходу не було. Йому не лишилося нічого, окрім як покласти ліхтар і дещо з острахом простягнути долоню.

Брамник немов набрався якоїсь упевненості. Він нетерпляче вкотре приклав мірило. Але результат не змінився. З’явилися ясні, мов день, слова: «Усе гаразд, прохід дозволено». 

Та що там брамник, навіть сам Мо Жань не знав, що коїться. Та чоловік нарешті здався й ліниво махнув рукою. Мо Жань не вагався більше ні секунди. Він забрав ліхтар і, пригортаючи його до грудей, пішов довгим коридором. Коли юнак вийшов, освітлення різко змінилося.

Грандіозне примарне царство розгорнулося перед очима.

Перше пекло простягалося далеко за небокрай. Небо тут горіло багрянцем, як полум’яний захід сонця, а землю вкривали дивовижні рослини. Поруч вимальовувалися черепичні дахи, а вдалині здіймалися палаци. На монументі коло входу був викарбуваний напис: «Ваші тіла повернуться до праху, а душа — до царства Наньке». На червоних воротах, що височіли біля каменю, сяяли позолотою слова: «Царство Наньке», кожен символ яких був заввишки з дорослого чоловіка.

Отже, перше пекло називалося царство Наньке. Померлі, із якими за життя не сталося нічого незвичного, ниділи тут близько десяти років, перш ніж перейти на другий рівень, де мали отримати вирок.

Мо Жань озирався навсібіч, притискаючи до себе ловця душ. Побачене не дуже відрізнялося від облаштування світу живих. Дороги, маєтки і навіть ринки. Він нарахував усього вісімнадцять вулиць: дев’ять горизонтальних і дев’ять вертикальних. Душі чоловіків, жінок і дітей сновигали, заклопотані справами. Деякі сміялися, інші плакали. Ціле збіговисько примар. 

Мо Жань почув, як зі східного боку схлипувала новопреставлена жінка:

— Що я накоїла?! Подейкують, що двічі заміжня жінка буде розділена на дві частини, — голову і ноги, — кожну з яких віддадуть її чоловікам. Це правда? Хтось може це підтвердити? 

Дівчина в пошарпаному одязі й розпатланим волоссям, що стояла поряд, витирала сльози з лиця. 

— Я не хотіла працювати повією, але як ще я могла заробити на життя? До смерті я намагалася спокутати свої гріхи, тому пішла до місцевого храму, аби пожертвувати поріг. Я сподівалася, що, ступаючи по ньому, люди зітруть мою провину. Але голова селища вимагав за це чотири сотні золотих... Якби я мала такі гроші, то чи стала би торгувати своїм тілом?!

Із західного боку чоловік рахував:

— Чотириста перший день, чотириста другий, чотириста третій… Ми домовилися померти разом на знак любові, але я тут уже чотириста чотири дні, а вона досі не прийшла, — зітхнув чоловік. — Така ніжна. Може, вона заблукала? Якщо так, то що ж мені робити? 

Новоприбулі душі, які досі не змирилися зі своєю смертю, затримувалися біля воріт царства Наньке. Трохи далі метушилися старші привиди, які вже увійшли в звичний ритм і пристосувалися до нової обстановки. Ці примари були більш незворушними, кожен із них знайшов собі заняття в очікуванні суду.

На третій вулиці було жваво й гамірно, як на ринках світу живих. Тут зібралися душі, які ще не відокремилися від земного життя. Вони ще не випили супу забуття Менпо, і, хоч були привидами, мало чим відрізнялися від людей. Колишні артисти влаштовували вуличні вистави; колишні кравці шили одяг, використовуючи замість тканини пекельні хмари; м’ясники, які більше не сміли вбивати, точили ножі та ножиці. Бадьорі звуки торгівлі лунали то тут, то там, кипіли жвавістю. 

Мо Жань зупинився навпроти привида, що продавав каліграфію та картини. Мабуть, він за все життя не спромігся продати жодного твору й буквально помер з голоду. На цю думку наводила його хворобливо худорлява фігура, випнуті вилиці й запалий живіт.

Побачивши, що хтось зупинився біля його ятки, кволий учений підняв погляд. Його очі були затуманені, але голосу не бракувало завзяття.

— Молодий пане, бажаєте купити картину? 

— Я хочу, щоби ви намалювали мені портрет. 

Учений засмутився.

— Зображення людей не зрівняються з пейзажами. Погляньте на цю картину гори Тайшань, оповитої туманними хмарами…

— Я не люблю пейзажі, — відповів Мо Жань. — Мені потрібно, аби ви намалювали декого для мене.

— Не подобаються пейзажі, га? — учений змірив Мо Жаня поглядом. — Кажуть, добрий чоловік цінує гори, а мудрий — воду. Пан іще молодий. Вам варто розвивати смак до мистецтва, спробувати відчути чорнила. Я спочатку не хотів розлучатися з картиною гори Тайшань. Але, оскільки ви зацікавилися моєю яткою, то, певно, маєте ґлузд. Як щодо такого: лише для вас я скину ціну до…

— Мені потрібно, щоби ви намалювали одну людину.

Чоловік замовк.

Обидва тихо витріщалися один на одного. Учений, звісно, не міг зрівнятися з Мо Жанем, тому незабаром відступив. Однак поразка його трохи роздратувала: мертве лице почервоніло, ніби до нього прилила кров. 

— Я не малюю людей. Якщо тобі то так треба, плати вдесятеро більше звичайної вартості.

— Речі коштують грошей навіть у примарному царстві? — поцікавився Мо Жань.

— Паперові гроші, які спалюють друзі та сім’я, є в кожного, — холодно пояснив чоловік. — Гроші керують світом. І хоч кажуть, мов вони не пахнуть, я вважаю, що добродій повинен заробляти чесною працею. Ми не друзі й не родичі, навіть не однодумці на кшталт легендарних Бо Я та Дзиці.* Чому я маю робити тобі послугу?

*За легендою Бо Я грав на ґуціні, а Дзон Дзиці ідеально розумів його музику та цінував її. Коли Дзиці помер, Бо Я вирвав струни свого ґуціня й ніколи більше не грав. Їхні стосунки вважають прикладом дружби, заснованої на взаєморозумінні та спорідненості душ.

Учений базікав без упину. Однак книжкові знання Мо Жаня були обмеженими, тому він міг лише насуплено промовити: 

— Я щойно сюди потрапив, ніхто ще не палив гроші для мене. 

— Немає грошей — немає угоди.

Мо Жань задумався на мить, а тоді йому в голову прийшла ідея. Юнак указав на картину гори Тайшань.

— Гаразд, немає угоди, то й немає. Але оскільки мені нічого робити, не могли б ви розповісти про цей пейзаж? 

Чоловік замовк. Його злість враз перетворилася на захоплення. 

— Ви бажаєте послухати?

Мо Жань кивнув.

— Чи навчання у вас чогось коштує?

— Ні, — учений був надто пихатим. Його обличчя засяяло, що виглядало смішно й водночас жалюгідно. — Знання безцінні. Гроші тільки забруднили би їх. Науку не можна заплямовувати матеріальними турботами.

Мо Жань знову кивнув, подумавши: «О, то ось як цей дрібний книжковий хробак помер із голоду». Було важко стримати сміх. Цей чоловік дійсно досить жалюгідний. На жаль, Мо Жань не мав ані гроша за душею, інакше він би дав ученому кілька срібняків. 

Учений із великим задоволенням вийняв картину з рами та прийняв урочисту позу. Він без особливої потреби прочистив своє нематеріальне горло, а тоді схвильованим і зарозумілим голосом проголосив: 

— Почнімо.

Побачивши, що хробачок клюнув на наживку, Мо Жань широко посміхнувся.

—  Просвітіть мене, будь ласка. 

---

Нотатки авторки:

Цей розділ містить сцени та репліки, які є даниною поваги пану Лу Сюню, схильному до нарікань молодняку середнього класу та цундере. Персонажі примарної жінки та примарного вченого, а також деякі їхні фрази натхненні Сян Лінь Сао та Кон Їдзі* відповідно. Зазначаю це тут, щоб уникнути непорозумінь.

*Персонажі з творів Лу Сюня.