Людська душа Вчителя

Друзі, запрошуємо до нашого телеграм каналу, там ви знайдете багато цікавинок. Тицяй сюди!

Ліхтар відкидав яскраве світло на двох людей.

Вони покинули залу Менпо, і Чу Ваньнін вирушив до покоїв Мо Жаня. Він майже не бачив дороги, тож хлопець вів Учителя за руку. 

Чу Ваньніну бракувало двох душ, він не міг сказати, який сьогодні день, і не знав, чиї пальці зараз перепліталися з його власними. Він просто дозволив вести себе крізь туман. Мо Жань завів чоловіка в кімнату, витер сльози зі щік і зачинив двері.

Чу Ваньнін поставив миску з вонтонами, а тоді навпомацки дістався ліжка й тихо запитав:

— Мо Жань досі спить? 

Хлопець дивився на нього, не в змозі відповісти.

Не почувши відповіді, Чу Ваньнін припустив, що Мо Жань дійсно ще не прокинувся. Чоловік зітхнув, набувши трохи розчарованого вигляду.

Мо Жань не міг угамувати смуток, до того ж він боявся, що Чу Ваньнін піде, тож за мить сів на ліжко навпроти нього.

— Учителю, я вже прокинувся. 

Брови Чу Ваньніна ледь смикнулися, коли він почув ці слова. Він гмикнув, але потім чомусь завагався й замовк. 

Мо Жань знав, що йому складно давалися такі розмови. Якщо «Ши Мей» стоятиме поруч, Учитель, імовірно, піде, кинувши наостанок усього кілька слів. Мо Жань узяв зі столу шпильку й жбурнув її в бік дверей. Та стукнулась об дерев’яну раму, що здалося, ніби Ши Мей вийшов і зачинив за собою двері.

— Учителю, що ви тут робите? Хто вас привів? 

Очікувано, Чу Ваньніна, якому бракувало половини душі, було легко надурити. Тож той на мить зам’явся.

— Мене привів Ши Міндзін. Він пішов?

— Так.

— Ммм…

Запанувала тиша. Урешті Чу Ваньнін заговорив: 

— Рана в тебе на спині…

— Це не провина Вчителя, — ніжно відказав Мо Жань. — Я взяв коштовні трави без дозволу. І заслужив це покарання. 

Чу Ваньніна спантеличило несподіване зізнання. Серпанок його витончених вій затремтів, і Вчитель зітхнув.

— Тобі досі болить? 

— Уже ні. 

Чоловік здійняв руку, шукаючи крижаною долонею лице Мо Жаня. Тоді зупинився.

— Пробач. Будь ласка, не злися на Вчителя. 

Колишній Чу Ваньнін ніколи б не говорив так лагідно. Але після смерті, поки його душа мандрувала потойбіччям, він пригадав минуле і зрозумів, що шкодує лише про те, що не був достатньо добрим до свого учня. Тож коли випав шанс виправити помилки, слова, які Вчитель колись так і не наважився вимовити, природно злетіли з його вуст.

Мо Жань почувався так, ніби його омили теплі та ніжні води струмка. Ненависть, яку він плекав після переродження, старі шрами, що не загоювалися роками, уперте неприйняття, яке супроводжувало його навіть на останньому подиху — усе розсипалося на друзки, начисто змилося цими щирими словами каяття.

У мерехтінні ліхтаря Мо Жань не зводив погляду з обличчя Вчителя. З нього ніби зникли плями крові, а блідих щік натомість торкнувся промінчик життя. Здавалося, він дивився в ті неповоротно втрачені часи, коли вперше побачив ніжне лице Чу Ваньніна.

Не стримуючи почуттів, Мо Жань накрив його крижані пальці своєю теплою рукою.

— Я не ненавиджу вас, — сказав він. — Ви добрий до мене, Учителю. Я не тримаю зла.

Чу Ваньнін якусь мить зачудовано дивився на юнака, а тоді несподівано всміхнувся.

Обличчя мертвого чоловіка вкривали плями бруду та крові, але його усмішка, немов прохолодний струмок, розлилася кімнатою і сповнила її весною. Чу Ваньнін прикрив очі, його зіниці, мов коштовні перлини, сяяли з-під вій. То була радість від нарешті втіленого, хоч і посмертно, бажання. Прекрасна, яскрава усмішка. Горда, але стримана; промениста, але не зваблива; схожа на цвітіння пишного дерева хайтану, що на його гілках велично, але без зайвої пихи, забуяли тендітні білі квіти. Ті сяючі квіти пахли весною, розкидані між гілками, немов зорі на нічному небі.

Мо Жань не міг намилуватися цим видовищем.

За два життя він жодного разу не бачив на обличчі Чу Ваньніна простого щастя. Мо Жань, дурненький, подумав: «Усмішка прекрасна, немов квітка», але вирішив, що цей вираз не підходить. Тоді на думку спало: «Одна усмішка зачарує назавжди», та він вирішив, що це звучить ще більш манірно.

Хлопець ламав голову, але так і не зміг придумати годящого опису цій чарівній усмішці.

Зрештою, він просто зітхнув: «Яка краса». 

Ця людина була такою гарною. Як він цього не помічав? 

Мо Жань заціпенів від несподіваного, випадкового натхнення. 

— Учителю, — прошепотів він, — я хотів би розповісти вам дещо. 

— Гм?

— Я дійсно не знав, наскільки цінними для пані Ван були ті квіти хайтану. Але того дня я зірвав їх, бо хотів подарувати вам. 

Чу Ваньнін мав здивований вигляд. Голос Мо Жаня пом’якшав, став трішки сором’язливим, навіть безпорадним.

— Вони були для… для вас.

— Але навіщо ти зірвав їх для мене? 

Лице Мо Жаня мимоволі спалахнуло.

— Я-я-я не знаю. Просто… просто подумав, що вони дуже гарні. Я… — він замовк, невідомо чому здивований, ясно згадуючи, як почувався, коли збирав ті квіти для Чу Ваньніна.

Учитель, якому бракувало двох частин душі, був неймовірно ніжним, ніби кіт без кігтів. М’який пухнастий живіт і круглі сніжно-білі лапки. Він погладив Мо Жаня по голові й знову всміхнувся.

— Дурненький. 

— Угу, – хлопець поглянув на Чу Ваньніна сяючими очима й шморгнув носом. — Дурненький.

— Більше так не роби. 

— Більше так не робитиму, — Мо Жань згадав, як у минулому житті, піддавшись відчаю, чинив зло до всіх без розбору. Він так розізлив Чу Ваньніна, що той відмовився від нього, кинувши слова, які назавжди закарбувалися в пам’яті: «Паскудний характер. Неможливо виправити». Безліч емоцій сполошилися в його душі. — Учителю, я обіцяю, що відтепер не робитиму нічого, що б вас розчарувало. Я буду хорошим, чесно.

Мо Жань не був начитаним і не знав жодних пишномовних присяг. Але він відчував, як із гарячої крові в його грудях знову прокидається чиста й невинна дитяча душа.

— Учителю, цей учень нетямущий і тільки зараз зрозумів, яким добрим ви були до нього, — очі Мо Жаня засяяли, він піднявся з ліжка й став навколішки, низько вклонившись Чу Ваньніну. Здійнявши голову, хлопець з урочистим та серйозним виразом обличчя промовив: — Віднині я, Мо Жань, більше ніколи не зганьблю вас.

Учитель і учень довго розмовляли, сидячи поруч. Мо Жань говорив більше. Він був справді чарівним, коли вирішував когось любити. Чу Ваньнін уважно слухав, хитаючи головою та всміхаючись. Вони й не помітили, як небо за вікном посвітліло, ніби розбавлене водою чорнило Хвейджов.*

Чорнило Хвейджов (徽州墨) — традиційний вид китайського чорнила, який виготовляється в регіоні Хвейджов (Huizhou), що розташований у сучасній провінції Аньхвей, Китай. Це чорнило відоме своєю високою якістю та довговічністю і використовується в китайському живописі та каліграфії.

Довга ніч добігала кінця. 

Майстер Хвайдзвей стояв на кам’яному мості, поли його одягу змокли від бризок джерела. Проте він не звертав на це уваги й мовчки чекав. 

На сході підіймалося сонце. Перші промені світанку пробивалися крізь листя дерев й освітлювали буремні води Жовтоводного джерела, забарвлюючи його стрімкі течії сліпучим золотом. Блискуче світло відбивалося від поверхні хвиль, що сяяли, як луска дракона.

Хвайдзвей уже перебував у стані порожнечі*, тож побачити його міг лише той, хто знайшов душу Чу Ваньніна. Ши Мей і Сюе Мен пройшли повз, не помітивши старого монаха на березі. Ззовні Хвайдзвей мав спокійний вигляд, але його пальці мимоволі дедалі швидше перебирали буси, що він тримав у руках.

*Шуньята — поняття буддизму. Порожнеча істот і речей, відсутність у них буття в собі та власної природи. Це стосується як речей, так і думок чи станів розуму.

Бах!..

Раптом мотузок розірвався, безліч намистинок краплями дощу розсипалися по землі. 

Очі Хвайдзвея розширились, губи стиснулися в тонку лінію, а з обличчя зійшли фарби.

Це поганий знак. Він погладив потертий край обірваної нитки, спостерігаючи, як хвилі викидають загублені намистини. Геть збліднувши, майстер із порожнім поглядом намагався знайти відповідне заклинання.

— Великий майстре! — несподівано хтось жваво його покликав. — Великий майстре!

Хвайдзвей розвернувся й побачив, як здалеку до нього біжить Мо Жань. Ліхтар у його руках сяяв багряно-золотим світлом.

Якими б яскравими не були промені світанкового сонця, очі цього юнака мерехтіли, мов кришталь. Гукнувши майстра, він зупинився навпроти нього, з розпашілими щоками, трохи задихаючись, але на вигляд дуже щасливий. 

— Я знайшов його, — Мо Жань відкинув скуйовджене волосся в бік, міцно тримаючи ліхтар із людською душею Чу Ваньніна біля грудей. — Він був не проти мене побачити. Він… він тут. — Мо Жань указав на ліхтар, але завагався. Він збирався передати його Хвайдзвею, але водночас не хотів цього робити, тож його руки простяглися вперед всього на кілька цвенів.

Хвайдзвей полегшено видихнув і оглянув Мо Жаня.

— Не потрібно мені його віддавати, — з усмішкою одказав він. — Оскільки ти знайшов душу, можеш залишити її в себе.

Отож, Мо Жань продовжив дуже обережно стискати ліхтар. 

Хвайдзвей узяв свої речі, які стояли біля дерева, і легенько опустився до поверхні води. Нефритово-зелений бамбуковий пліт із білим шнурком, прив’язаним до вигнутого краю, з’явився ніби нізвідки.

— Не можна гаяти часу. Будь ласка, сідай. 

 

Як відомо, річка, яка текла піком Сишен, вела до підземного світу. Але оскільки його оточував бар’єр, подорож у потойбіччя не була просто прогулянкою вниз за течією. Майстер Хвайдзвей наклав на бамбуковий пліт чари, що дозволяли йому перетинати їнь та ян. Просидівши на самоті півдня й подолавши немало чи, Мо Жань нарешті дістався водоспаду. 

Водоспаду Жовтоводного джерела. 

Він поєднував нескінченний Усесвіт і дев’ять царств Безмежного пекла. Вода гриміла, спадаючи вниз великим каскадом, бризки створювали рясний туман. 

У Мо Жаня не було часу роздивлятися. Пліт несло прямо до велетенської, мов доісторичний звір, водяної завіси. Він не встиг нічого вдіяти, коли потужний потік звалився на нього, як лезо, здатне перемолоти плоть і кістки.

— Учителю!

Попри небезпеку, Мо Жань переймався лише про ліхтар у своїх руках. Він міцно тримав його, захищаючи, не послабив хватку, навіть коли пліт затягло до стрімкого виру, коли світло згасло в бурхливому хаосі.

Мо Жань не знав, скільки минуло часу, перш ніж оглушливий звук водоспаду зник разом із тим, схожим на лезо, потоком. Він повільно розплющив очі й зітхнув з полегшенням, переконавшись, що ліхтар цілий. Піднявши голову, хлопець мовчки витріщився на пейзаж, який розстилався попереду. 

Водоспаду між царством їнь та ян видно не було. Бамбуковий пліт м’яко плив широким спокійним озером. Його глибокі блакитні води прикрашало мереживо зірок, а всередині, мов зграя риб, плавали напівпрозорі душі. Уздовж берегів буяв очерет, усіяний сяючими квітами, що хиталися на вітрі.

З чагарників на іншому боці озера линув спів: чоловічі та жіночі голоси. Мелодія навівала сон, сумний, але спокійний. 

Тіло моє входить у буремну безодню,

Кінцівки розтерті у глину*,

Голова моя під безмежним небом,

Очі припали пилом.

Багряні мурахи пожирають моє серце,

А стерв’ятники роздирають нутрощі.

Повернеться лише душа. Повернеться лише душа. 

Зелені води Жовтого джерела течуть на схід, 

Усе тілесне – назавжди лишається позаду. 

*За китайською легендою, люди були зроблені з глини.

Мо Жань дрейфував на плоті, аж поки в нічній темряві не з’явилися ворота, такі великі, що сягали чорного неба.

Підпливши ближче, він помітив вишукані візерунки, які вкривали величезну браму. Вона споконвіку стояла в темряві, схожа на велетенського звіра із золота й нефриту, прикрашеного бурштиновим намистом. Це дивовижне, підступне чудовисько згорбилося, широко розкривши гнилу криваву пащу, готове проковтнути безліч самотніх душ і загублених примар. 

Ближче — схожі на ікла зловісні башти, здавалося, могли пронизати сонце. Будівля нагадувала величну голову бегемота, який лежав, дослухаючись до скорбот світу.

Ще ближче — частинка душі Чу Ваньніна в ліхтарі захвилювалася, золоте сяйво замерехтіло й запульсувало. 

— Усе гаразд, — Мо Жань відчув його тривогу й міцно обійняв ліхтарик. Він схилився, ледь торкаючись губами шовку й прошепотів щось заспокійливе, вливаючи більше духовної енергії в ловця душ, щоб у такий спосіб скласти компанію Чу Ваньніну. — Не бійтеся, Учителю. Я з вами. 

Світло здригнулося ще кілька разів, та зрештою засяяло, як раніше. 

Опустивши повіки, Мо Жань заглянув у ліхтар і не втримався від усмішки. Він погладив краї, а тоді обійняв його ще міцніше. 

Написані великими, жирними символами слова «Брама примар» виділялися серед непроглядної ночі так яскраво, наче щодня поглинали свіжу кров. Бамбуковий пліт дістався берега, і Мо Жань ступив на стежку до потойбіччя. Навіть земля тут була просочена запахом крові.

Дорогою навколо з’являлося дедалі більше людей. Чоловіки й жінки, старі й молоді, почувся навіть плач немовляти, померлого відразу після народження. Усі прямували до брами. Імператори, генерали, урядники з безмежними багатствами й величчю, прості селяни без копійки за душею — не важливо, ким вони були за життя чи скільки коштовностей поклали їм у домовину.* Тут і зараз, усі мусили пройти останню путь на самоті.

*У давньому Китаї був поширений звичай ховати людей із речами, які могли б стати в пригоді в тому житті.

Мо Жань слідував за юрбою душ до входу в підземний світ. 

Коло воріт сидів чоловік, що обмахував себе віялом із листка пальми. Солдат, судячи з одягу. Він помер із розпоротим черевом, тож його нутрощі час від часу випадали. Брамник нетерпляче заштовхав органи назад руків’ям віяла, а тоді ліниво підняв погляд для опитування чергового покійника. 

— Ім’я?

— Свень Ерву. 

— Як помер? 

— Я… В-від старості. 

Брамник підняв велику печатку й недбало проштампував прохідний квиток на той світ із написом «Помер від старості», після чого простягнув його Свень Ерву. 

— Не загуби його, або відправишся до сімнадцятого пекла, щоб подати заяву на заміну. Можеш іти. Наступний!

Свень Ерву сильно нервував. А втім, будь-яка щойно померла душа, хоч якою б доблесною й обізнаною вона не була за життя, поводилась би так само.

— М-мене віддадуть під суд? Та я за всеньке життє й комахи не образив. Чи можу я сподіватися на кращу доленьку в новому житті, чи хоч би на достатньо грошей, щоб завести собі жону?.. — схвильовано лепетав стариган. 

Брамник швидко втомився від його теревенів.

— Суд? — він зневажливо махнув рукою. — До цього ще далеко. У підземному світі надто багато душ. Тобі стояти в черзі ще щонайменше років вісім, якщо не десять. Просто чекай. Це місце не дуже відрізняється від світу живих. Тож прибережи своїх мурах і дружин для пана судді, доки не прийде час. Наступний!

Свень Ерву був спантеличений. 

— Вісім чи д-десять років?! — пробурмотів він із сильним акцентом. 

Мо Жань, що стояв за кілька голів від старого, був так само приголомшений.

— Що? Для переродження потрібно так багато часу? 

— Атож. Хоча зовсім інша справа, якщо ти винен або з душею трапилося щось не те, — брамник злісно вишкірився на власний коментар, від чого його кишки знову випали й чоловік зробив паузу, аби запхати їх назад. — Ті, кому судилося пройти вісімнадцять кіл пекла, ніколи довго не чекають.

Мо Жань витріщився на нього. 

Дурний, нетямущий Свень Ерву хотів ще щось запитати, але брамнику увірвався терпець. Він відігнав його, промовляючи:

— Іди, іди, геть з очей. Знаєш, ти не один чекаєш на переродження. Не затримуй чергу. Наступний! Наступний!

Тож Свень Ерву прогнали помахом пальмового віяла вартового. 

За ним ішла молода жінка з гарним, уміло загримованим личком і стриманим кокетливим поглядом, притаманним певній діяльності. 

— Мій пане, — м’яко проказала вона, — цю скромну особу звуть Дзінь Хва-ер. Мене забив до смерті жорстокий лиходій…

Примари займали чергу один за одним, кожен зі своїми думками, кожен зі своєю смертю. Хаос безлічі життів зараз зосередився тут, створюючи неймовірний галас і безлад. Мо Жань тримав ліхтар так близько до себе, як тільки міг. Він заборгував Учителю, тому переймався лише тим, як знайти останню частинку його душі. 

— Ім’я? — брамник позіхнув, глянувши на Мо Жаня.

Той збирався відповісти, та лице чоловіка скривилося, ніби він відчув, що з юнаком щось не так. Брамник різко встав, аби придивитися до його обличчя. 

Мо Жань подумки вилаявся — він уже раз помер. Що, як із його душею відбувається щось дивне? Годі й говорити, що він тримає в руках частину чужої, а це саме по собі викликає безліч запитань. Утім до примарного царства лише один вхід, тому Мо Жань, не маючи іншого вибору, зібрався з духом і зустрівся поглядом із брамником.

Чоловік звузив очі. 

Юнак з удаваним спокоєм проголосив своє ім’я:

— Мо Жань. 

Брамник чекав. 

Серце Мо Жаня вистрибувало з грудей. Лише завдяки силі волі його обличчя залишалося спокійним.

— У мене було викривлення ці, я помер на місці. Будь ласка, надайте вхідний квиток.