Вонтони Вчителя

Друзі, доєднуйтеся до нашого телеграм каналу, щоб слідкувати за оновленнями тайтлу: Цвіт хайтану

Поодинокий тьмяний ліхтар блукав піком Сишен, шукаючи фрагмент душі, що мав повернутися.

Щойно ловець душ запалився, Мо Жань став невидимим для живих, ніби перетворився на привида. Він пройшов сходами з блакитного каменю, нишпорив коридорами, оглянув палаци.

Павільйон Червоного лотоса, зала Крижаного неба, кін Трьох життів… Він шукав усюди, але Чу Ваньніна ніде не було. Мо Жань не міг позбутися думки, що Вчитель утомився від життя й не хоче більше його бачити. Від цього припущення кров стигла в жилах. Хлопець пришвидшив крок, змітаючи траву подолом плаща.

Раптом він помітив відсторонену сумну постать у кінці мосту Найхе. Мо Жань кинувся до неї, його долоні враз спітніли, а серце закалатало у вухах, наче барабан.

— Учителю…

Але обличчя душі, яка повернулася на оклик, він не впізнав. Імовірно, це один із учнів, які загинули під час битви при Небесному розломі. Його лице заливала кров, а тьмяні очі розгублено дивилися на Мо Жаня.

— В-вибачте, я переплутав вас із деким іншим, — пробурмотів Мо Жань і поспішив далі. 

Ця душа втратила свідомість і лише заціпеніло та нерухомо спостерігала, як Мо Жань проходить повз. Блідий силует застиг, наче порожня оболонка, викинута у світ живих.

Мо Жань відчув тиск у грудях. Що, як людська душа Учителя теж стала такою? Схожою на мертвоблуда. Навіть якщо він знайде її, чи зможе втримати до світанку?

У серці вирувала буря, а ноги ступали дедалі швидше. Мо Жань підняв очі й раптом зрозумів, що вже прибув до входу в зал Менпо, навіть не усвідомивши, як це сталося. Він на мить замислився. Учитель за життя не приділяв особливої уваги їжі, тому навряд чи його душа після повернення завітала би на кухню. Хлопець уже збирався піти, коли зсередини почулося тихе зітхання.

Голос пролунав надзвичайно тихо, але в голові Мо Жаня він прокотився громом. Ледь не перечепившись через поріг, він підняв ловець душ тремтливою рукою. Схоже на світанкове сонце, тепле й м’яке світло ліхтаря осяяло постать у білому вбранні. Нігті юнака впилися в долоню так, що побіліли кісточки пальців.

— Учителю... — прошепотів він.

Фрагмент душі Чу Ваньніна самотньо стояв посеред порожньої просторої кухні. Силует був тьмяним, наче вицвіла від часу фарба. Але це, без сумніву, він. Учитель був убраний у ті самі білі одежі з морозного серпанку, які носив у день смерті. На фоні заплямованих кров’ю подолів плаща його шкіра здавалася блідою, наче туман, ніби він міг розвіятися від найлегшого вітерця.

Мо Жань із ліхтарем у руці дивився на привида перед собою.

Швидше, бо раптом Чу Ваньнін вислизне, якщо забаритися. Повільніше, бо раптом мрія розіб’ється, якщо поквапитися. Тисячі думок перепліталися в голові Мо Жаня. Каяття і провина переповнювали груди, а кутики очей ледь-ледь почервоніли. Він відчував, що заборгував цьому чоловікові занадто багато. Мо Жань зупинився за кілька кроків, надто соромлячись показати своє обличчя.

Ліхтар м’яко погойдувався. Підійшовши ближче, хлопець зрозумів, що Чу Ваньнін чимось заклопотаний. Учитель здавався трохи стурбованим і незграбним. Що він робить? Мо Жань став позаду привида з наміром допомогти нещасній душі. Але побачене вразило його, наче блискавка. Коли подив минув, розриваючий біль відкрив свою криваву пащу й міцно вчепився в Мо Жаневу шию.

Мо Жань відступив на два кроки, повільно хитаючи головою, не в змозі й слова вимовити. Якби йому шилом випатрали груди й вирвали серце разом із жилами, було би не так боляче.

Він побачив, як руки Чу Ваньніна — ті, що перед смертю тягнули Мо Жаня трьома тисячами сходинок і були роздерті до невпізнання — повільно намацували шлях уздовж столу. На ньому стояли борошно, приправи та м’ясний фарш. Поруч на великому вогні кипіла вода в каструлі, але Чу Ваньнін, ото вже дурник , навіть не знав, що треба трохи зменшити вогонь. Густа хмара пари оповила все навколо…

Чи, можливо, зір Мо Жаня затуманила не пара, а сльози, що стояли в очах.

Душа Чу Ваньніна старанно готувала тісто для вонтонів. Він завжди був вправним. Його тонкі пальці зібрали безліч божественної зброї, а долоні здійняли силу-силенну величезних бар’єрів. Однак зараз пошматовані понівечені руки Вчителя тремтіли, акуратно загортаючи пухкі вонтони один за одним.

Мо Жань мовчки витер почервонілі очі. Він усе ще не міг вимовити ні слова. Чу Ваньнін стояв до нього спиною. Здавалося, той нарешті згадав, що вода кипить уже досить довго, і захвилювався, що вона википить, якщо залишити її без нагляду, тому почав шукати каструлю.

Він навпомацки нишпорив навколо. Дійсно, навпомацки.

Мо Жань вирвався з полону страждань, у яких потопав, і поспішив до свого вчителя. Тепер він зрозумів. Коли три душі розділилися, кожна з них щось утратила — спогади, свідомість чи форму. Ця душа, повернувшись із потойбіччя, утратила чуття.

Чу Ваньнін, який прийшов із підземного світу, майже не бачив. Його слух також здавався обмеженим: коли він скидав щось зі столу, не міг визначити, куди воно впало. Незважаючи на це, Учитель з усіх сил намагався приготувати миску звичайних, нічим не примітних вонтонів. Наче це було його улюбленим заняттям у житті, наче він знаходив утіху в цій хмарі пари.

Мо Жань відчув, як серце розривається від болю. Світ навколо йшов обертом. У голові не залишилося жодної думки, він просто застиг на місці, споглядаючи сцену, що розгорталася перед очима.

Пролунав гучний звук. Підсліпуватий Чу Ваньнін не помітив сільничку й випадково перекинув її. Здавалося, це його злякало. Учитель мовчки відсмикнув руку, на його закривавленому обличчі з’явилася тривога.

— Що вам потрібно? — хрипкий голос задушеної сльозами й розбитої горем людини пролунав поруч із ним. — Дозвольте мені допомогти, гаразд?

Чу Ваньнін здивувався, але оскільки він мав неповну душу, його емоції були невиразними. Незабаром чоловік знову заспокоївся.

Слова, які Мо Жань насилу вичавлював із себе, звучали, як благання:

— Учителю, дозвольте мені допомогти.

У каструлі кипіла вода. На цій кухні мертвий був теплим і жвавим, а живий — розгубленим і розбитим. Після тривалої тиші Мо Жань почув знайомий голос, низький і тихий, наче стукіт квеньшанського нефриту.

— Ти тут?

Пауза.

— Так.

— Добре. Зачекай хвилинку. Коли вонтони будуть готові, віднесеш їх Мо Жаню.

   Мо Жань завмер. Слова Чу Ваньніна не мали жодного сенсу. Юнак дивився, як той навпомацки дослідив оточення, а потім один за одним опустив у каструлю нефритово білі пухкі вонтони. У тумані пари його обличчя втратило свою звичайну суворість і набуло ніжного вигляду.

— Я занадто суворо покарав його вчора, — промовив Учитель. — Напевно, тепер він мене ненавидить. Сюе Мен каже, що він не їсть. Коли віднесеш вонтони, не кажи, що це я приготував. Він відмовиться, якщо дізнається.

У голові Мо Жаня панував безлад. Наче якась таємниця, що дрімала пів життя, заворушилася й мала ось-ось розкритися. 

— Учителю…

   Чу Ваньнін криво посміхнувся:

— Боюся, я був надто жорстким, однак його схильний до свавілля характер треба міняти... Ну, неважливо. Допоможи мені знайти миску з товстим дном. Надворі холодно, треба, щоб їжа залишилася теплою.

Ось-ось розкриється… Ось-ось…

Мо Жаню здалося, що він почув, наче щось звіддаля розбилося на друзки. Давно похований спогад нарешті пробився крізь заслінку, та скрикнувши, мов примара, вирвався назовні, щоб добити його. Усе навколо вмить потемніло.

Вонтони. Ши Мей. Учитель…

Того дня він уперше скуштував вонтони Ши Мея. Мо Жань помилково зірвав дорогоцінну квітку пані Ван і був покараний Чу Ваньніном. Тяньвень відшмагала його так, що не залишилося живого місця, і перетворила його серце на попіл.

Хлопець лежав у ліжку, відмовляючись вставати, і думав лише про те, що зірвав квітку, бо хотів подарувати її Вчителю, але натомість отримав нещадну прочуханку. Думав, що був сліпим, коли вподобав Чу Ваньніна. Що бажання затьмарило йому розум, коли вирішив, буцімто Чу Ваньнін ніжний і турботливий.

Тоді Ши Мей навідався до нього з тарілкою гарячих вонтонів в олії чилі. М’який голос, лагідний тон і тепла вечеря перетворили зневіру до Вчителя на любов до Ши Мея.

Але звідки він міг знати... Звідки міг знати?!

Привид стояв поруч із ним. Душі поверталися з різних причин. Одні, як Лво Сяньсянь, хотіли побачити, що сталося після їхньої смерті. Інші, як хлопець на мосту Найхе, були вільні від старих турбот і тривог та лише заціпеніло прогулювалися колишнім домом.

Людська душа Чу Ваньніна втратила зір, не могла відрізнити один голос від іншого, навіть не знала, який сьогодні день. Імовірно, він повернувся до світу живих, бо вважав, що зробив щось погане, припустився помилки й шкодував про це. Хотів усе виправити.

І ось, урешті-решт, Чу Ваньнін прийняв рішення, відмінне від того, яке він ухвалив за життя. Зачерпнувши вонтони з окропу, Учитель поклав їх у миску, додав нефритово-зеленої цибулі, молочно білого бульйону й полив усе червоною гострою олією чилі. Він хотів передати страву «Ши Мею», але в останню мить зупинився.

— Я справді був надто суворим до нього, — пробурмотів він.

Кілька хвилин панувала тиша.

— Забудь. Можеш не передавати. Я сам піду до нього й попрошу вибачення.

Мо Жань витріщився на чоловіка, його обличчя стало примарно-білим. Він завжди вважав Учителя занадто холодним — студеним, наче залізо, настільки морозним, що його власне серце скрижаніло. Як він міг здогадатися, що Чу Ваньнін насправді був таким добрим?.. Що тим, про кого він переймався у світі живих був Мо Жань.

Що його останнім бажанням було перепросити.

Крига скресла. Перетворилася на воду. Стала океаном. Мо Жань повільно підняв руки й сховав обличчя в долоні. Його плечі злегка здригнулися. Безсердечний? Безсердечний?! Він зовсім не такий…

Мо Жаню стисло горло, схлипнувши, він опустився навколішки перед душею, яка навіть не могла його бачити. Ліхтар-ловець духів упав на землю до ніг хлопця, який закричав так хрипко й надривно, наче зараз плакатиме кров’ю. Не в змозі більше стримуватися, він нарешті заридав голосно й тужливо, схилившись перед Чу Ваньніном.

Він зовсім не такий…

Сидячи в пилюці, Мо Жань хапався за поли закривавлених шат Учителя.

Це не через твоє залізне серце. Не через мою впертість. Це просто непорозуміння. Я помилявся в тобі... Просто…

— Учителю… Учителю… — рюмсав він, скрутившись калачиком на підлозі. — Пробачте мені. Будь ласка... Благаю, поверніться…

— Учителю… Будь ласка, поверніться. Я помилявся, це моя провина. Я не звинувачую вас. Я не ненавиджу вас. Це я винний у тому, що ви завжди сердитеся. Наступного разу, якщо ви мене покараєте чи насварите, присягаюся, я не битиму у відповідь. Учителю, якщо ви повернетеся, я завжди вас слухатимуся... Я поважатиму вас, берегтиму, піклуватимуся...

Але шати Чу Ваньніна були такими тонкими, що здавалося, ніби вони можуть розсипатися в руках. Мо Жань бажав розітнути груди й віддати своє серце Чу Ваньніну, аби знову почути його серцебиття. Хотів випустити свою кров і наповнити нею жили Учителя, аби знову побачити колір на його обличчі.

Він зробив би все, аби виправити свої помилки.

— Учителю, — його голос зламався. — Почнімо спочатку, гаразд?

Під хайтановим деревом біля пагоди Тонтянь лагідний, як білий кіт, дзонши здійняв голову. Його феніксові очі ледь розширилися, двічі чи тричі просюрчали цикади, а юнак перед ним засяяв посмішкою.

— Безсмертний, я вже так довго спостерігаю за тобою! Чому ти не звертаєш на мене уваги?

В одну мить пролетіло двадцять років, два життя. Усе це вже в минулому. Він знав, що це прохання жадібне й безсоромне, але все одно прошепотів:

— Учителю, почнімо спочатку. Гаразд? Будь ласка, зверни на мене увагу…

---

Нотатки авторки:

Пан Вонтон відіграв особливу роль — вітаю тих, хто вгадав правильно~

Ця історія досить довга, тож притримайте свої квитки баван*, щоб вистачило прочитати основний текст! Але я дуже ціную вашу підтримку — дякую, дякую~

Спеціальні квитки на тому сайті, де публікується оригінальний текст, створені для підтримки авторів.