Учителю, я вас знайду

А зараз музиченьки запрошують до забавиии! А саме до телеграм каналу нашої команди: Цвіт хайтану

Он воно… що… 

Його учень…

Мо Жань ніколи б не подумав, що цей монах, який радше скидався на привида, виявиться вчителем Чу Ваньніна. Йому відібрало мову.

Ши Мей отямився першим: він одразу схилив голову в шанобливому поклоні. 

— Не знав, що великий майстер був так пов’язаний із нашим учителем, — сказав він з повагою. — Цей юний учень щиро вітає Хвайдзвея-шидзу*. 

师祖 shīzǔ — так людина звертається до вчителя свого вчителя.

— Немає потреби так до мене звертатися, — відповів майстер Хвайдзвей. — Цей убогий монах виключив Чу Ваньніна з ордену давним-давно. 

— А! — очі Ши Мея розширилися від здивування. — Це… — хлопець від природи був розважливим: хоч його й розпирала цікавість, та він зрозумів із ледь помітного виразу досади на обличчі майстра Хвайдзвея, що монах не мав бажання обговорювати минуле. Отож Ши Мей не розпитував.

Але думки Мо Жаня були деінде. Він почувався так, наче серце в грудях горить вогнем, тож нетерпляче заговорив: 

— Великий майстре, ви сказали, що прийшли сюди заради Вчителя, тож ви… Ви знаєте спосіб повернути його до життя?

— А-Жаню…

— Ви знаєте, як його повернути?! Скажіть мені правду! Ви… ви знаєте… — від невгамовного серцебиття і багатоденного виснаження Мо Жаню на мить запаморочилось у голові, а очі хлопця налилися червонцем. Ще не сказані слова немов застрягли в горлі, тож решту речення Мо Жань вимовити так і не спромігся.

Майстер Хвайдзвей зітхнув. 

— Мо-шиджу, прошу, побережіть себе. А втім, так, цей старий монах справді звернувся до вас саме з цієї причини. 

Лице Мо Жаня, раніше бліде, як папір, спалахнуло барвами. Він невідривно дивився на майстра Хвайдзвея, і  безкровні губи хлопця на мить затремтіли, перед тим як він зміг продовжити:

— Ви… справді…

— Цей старий монах не турбував би добродіїв так пізно вночі заради якихось жартів. 

Мо Жань стільки всього хотів сказати. Він спробував заговорити, але з горла вирвалося лише здушене схлипування.  

Довга мить минула в тиші. 

— Техніка Переродження змінює долю всупереч волі небес, тож здійснити її — неабияк важко, — урешті промовив майстер Хвайдзвей. — Цей старий монах багато чим завдячує Чу-дзонши. Якби не це, я ніколи б не вдався до таких крайнощів. Перед тим, як відвідати іік Сишен, я не раз зважив своє рішення.

— Змінити долю всупереч волі небес…? —  сказав Мо Жань, немов куштуючи ці слова на смак. Секундою пізніше, він похмуро повторив: — Змінити долю всупереч волі небес… Якщо навіть грішник на кшталт мене дістав таку можливість, як же її може не бути в такої хорошої людини, як Чу Ваньнін? 

Не усвідомлюючи, що каже, Мо Жань фактично видав свою таємницю, і тільки завдяки тому, що тієї миті він невиразно бурмотів, ніхто не зауважив справжнього змісту цих  слів.

— Шидзу, — промовив Ши Мей, — ви кажете, що все це суперечить волі небес, до того ж техніка вважається забороненою… Певно, її дуже важко виконати, і немає жодних гарантій, що спроба буде вдалою… чи не так? 

— Так, — підтвердив Хвайдзвей. — Ця техніка потребує участі не лише виконавця, а ще й третьої особи, яка знайде душу померлого. Шлях переродження рясніє труднощами й навіть найменша помилка може призвести до жахливих наслідків: душа розсіється і буде навічно проклята.

Ши Мей мовчав. 

— Власне, тому цей старий монах звернувся саме до учнів Чу-дзонши. Утім, якщо ви не погодитеся заради вчителя подолати цю страшну небезпеку, то, навіть якщо цей убогий монах відкриє ворота до переродження, Чу Ваньнін не зможе повернутися. 

Мо Жань здогадався про це ще до пояснення Хвайдзвея. 

Три техніки вважалися забороненими, через те що , на відміну від звичайних заклинань, вони потребували жертв і були вкрай небезпечними. 

У минулому житті Мо Жань був ладен пожертвувати собою заради Ши Мея. У цьому ж він відкинув усі сумніви задля відплати боргу Чу Ваньніну.. 

Мо Жань не був безсердечним. Просто в минулому житті він не хотів віддавати Чу Ваньніну навіть найкрихітнішу частинку свого серця. 

У світлі свічки Мо Жань подивився прямо на майстра Хвайдзвея. 

— Великому майстру не потрібно залучати в цю справу Сюе Мена чи будь-кого іншого, — сказав він. — Учитель помер через мене, а отже я, Мо Жань, подолаю всі небезпеки цієї техніки самотужки. 

— А-Жаню… — пробурмотів Ши Мей і розвернувся до Хвайдзвея, — шидзу, скажіть, яким буде це випробування? 

— Хоч добродій Мо і бажає пройти цей шлях сам, — відповів Хвайдзвей, — для першого кроку цієї техніки чим більше людей підуть на ризик, тим більші шанси на успіх. Тож дочекаймося Сюе-шиджу, і тоді я все поясню. Цей старий монах послав по нього, щойно прибув. 

Він змовк на мить, а тоді злегка усміхнувся до Ши Мея. 

— Прошу, не називайте цього старого монаха «шидзу». Як уже згадувалося, я давно вже не вчитель Чу-дзонши. 

Коли Мо Жань дещо заспокоївся, він запитав:

— Чому майстер виключив Учителя з ордену? 

Ши Мей остовпів.

— А-Жаню…

— Усе гаразд, це не таємниця, — Хвайдзвей зітхнув. — У молоді роки цього вбогого монаха, він отримав опіку одного добродія. Той нещасний чоловік втратив життя, захищаючи інших від великого лиха. Це сталося сотню років тому, та думка про ті події досі тривожить цього старого. Тому я установив правило: учні ордену повинні зосередитися лише на самовдосконаленні. Їм було заборонено ступати в зовнішній світ, поки вони не стануть достатньо сильними, щоб захистити власне життя. Мо Жань кілька секунд зважував слова, тоді сказав: 

— Учитель би не послухався.

— І справді, — вуста Хвайдзвея скривилися в гіркій усмішці. — Вдача мого маленького учня була дуже схожою на характер того добродія. Він виріс у храмі й, хоча йому бракувало досвіду, умінь і таланту було в надлишку. Чу Ваньнін легко зміг би досягти вершин самовдосконалення, але в рік свого повноліття, збираючи руду біля підніжжя гори,  натрапив на групу біженців...

Ши Мей зітхнув. 

— Учитель точно не став би просто стояти й дивитися. 

Хвайдзвей кивнув. 

— Він не лише не залишився осторонь, він влаштував біженців у безпечному місці, а тоді без дозволу спустився з гори, щоб побачити, як живуть люди в Нижньому Царстві Вдосконалення. 

Мо Жань та Ши Мей замовкли. У ті часи пік Сишен тільки-но заснували, і ситуація в Нижньому Царстві була далека від спокійної. Без слів зрозуміло, що побачив там Чу Ваньнін. 

— Коли він повернувся, заявив, що хоче зробити перерву у вдосконаленні, аби допомагати пораненим і рятувати людей. 

— Ви погодилися? — спитав Ши Мей. 

— Ні. 

Ши Мей замовк. 

— Тоді йому було всього п’ятнадцять, він мав незаплямоване серце і запальний норов. Якомусь лиходію не завдало б великого клопоту його надурити. Як я міг просто так дозволити йому піти? Світ сповнений небезпек та поганих людей. Незважаючи на те, що його рівень удосконалення вже був високим, фізично Чу Ваньнін усе ще залишався слабким. Як його наставник, цей убогий монах мусив про нього подбати. 

— Але, зрештою, він вас не послухав, — угадав Мо Жань. 

— Ні, не послухав. Ми сильно посварилися. Він сказав: «Як Учитель може просто сидіти тут і здобувати просвітлення, заплющуючи очі на страждання простих людей?»

— А! — вигукнув Ши Мей від здивування. Такі слова, адресовані Хвайдзвею, були надто жорстокими, хоч би хто їх промовив. Але те, що вони пролунали від Чу Ваньніна, його власного учня, виходило за всі норми поведінки.

Вираз обличчя Хвайдзвея залишався спокійним, але в риси старого закралася тінь смутку.

— Цьому скромному монаху тоді бракувало контролю над почуттями й, піддавшись гніву, він сказав своєму учню: «Ти не здатен урятувати навіть себе, як же ти збираєшся рятувати інших?*»

*Мається на увазі спасіння, тобто самовдосконалення та звільнення з кола страждань.

— І що Вчитель відповів? — спитав Ши Мей. 

— «Якщо не знаєш, як урятувати інших, годі й думати про те, щоб рятувати себе».

У залі повисла мертва тиша. 

Слова ці були сказані зовсім не Хвайдзвеєм — їх пошепки промовив Мо Жань. Коли майстер Хвайдзвей почув фразу, колись сказану Чу Ваньніном, у його очах немов загорілись маленькі вогники. Він мовчки поглянув на юнака перед собою, а тоді глибоко зітхнув.

— І вас навчив того самого, чи не так? Він… — Хвайдзвей знову зітхнув. — Він справді… ні на дрібку не змінився. 

Монаху на душі було неспокійно, проте й Мо Жань почувався не краще. 

Він завжди глузував із цієї фрази. Думав, що це просто фальшива праведність і пусті балачки. Але вимовивши її зараз, він відчув таку тугу, що здавалося, ніби його серце охопило полум’я. 

Декілька секунд пройшло перед тим, як тихий, немов дуже далекий, голос Хвайдзвея, відлунням пронісся залою Даньсінь. 

— Мені соромно це визнавати, але тоді я зірвався. Я сказав, що, якщо він продовжить наполягати й зробить хоча б крок за ворота монастиря, то більше не буде моїм учнем. Наш зв’язок буде розірвано, — він зупинився, ніби вдавився спогадами про минуле, ніби одночасно й хотів розповісти і бажав змовчати. Монах завагався, похитавши головою. 

— Думаю, ви вже зрозуміли, що Чу Ваньнін зрештою обрав покинути вчителя. З того дня минуло багато років. Хоча відтоді ми обоє відвідали чимало місць у цьому світі, та наші шляхи ніколи не перетиналися. 

— Це не вина ши… — почав Ши Мей. — Це не ваша вина. 

— І так, і ні, — відповів Хвайдзвей. — Як відрізнити правильне від неправильного — не так-то й легко збагнути. Але, так чи інакше, Чу Ваньнін був моїм учнем. Тож відколи цей убогий монах почув, що той загинув у кривавій битві, то ніяк не знаходив спокою. Отже, я прибув сюди, аби зробити все, що в моїх силах, — випробувати удачу і подивитися, чи зможемо ми повернути Чу-Дзонши…

У цей момент пофарбовані в червоний двері зали різко відчинилися. 

Сюе Мен стояв у проході. Ніхто достеменно не знав, коли він з’явився, але хлопець явно не чув усієї розмови. Йому повідомили, що прийшов майстер Хвайдзвей, але не сказали навіщо. Отож Сюе Мен прямував на зустріч неспішно, сьорбаючи на ходу свою трав’яну настоянку. 

Тепер, коли хлопець почув пропозицію Хвайдзвея, посудина з настоянкою лежала в калюжі на підлозі, розбита на друзки. Але юний фенікс, здавалося, не відчував, як йому пекло ноги. Натомість він закричав: 

— Повернути? Повернути? Учитель може… Може повернутися?!

Він швидко влетів у кімнату і безцеремонно схопив Хвайдзвея. 

— Лисий віслюче*, ану, повтори! Це що, якийсь жарт?

*Зневажливий епітет, яким називали буддійських монахів. Воно походить від стереотипного образу лисого монаха, що просить милостиню верхи на ослі.

— Молодий пане… — поспішив утрутитися Ши Мей.

— Ні… Я не мав… не мав так поводитися, — хоча Сюе Мен іще не знав, що чоловік навпроти був наставником Чу Ваньніна, він принаймні згадав, що монах прибув, аби врятувати життя Вчителя. Отож хлопець швидко послабив хватку.  — Великий майстре, допоки ви можете повернути Вчителя, я, Сюе Мен, готовий пройти вогонь і воду, ризикнути життям і здоров’ям заради цього. Тільки, будь ласка… будь ласка, скажіть, що ви не жартуєте. 

— Добродію Сюе, — сказав Хвайдзвей, — у цьому всьому немає потреби. Цей убогий монах покликав вас у таку пізню годину саме заради вашого вчителя. 

Він відвернувся, поглянувши у вікно на нічне небо. 

— Уже майже час. Оскільки всі троє юних учнів тут, дозвольте цьому старому детальніше розповісти про техніку Переродження та труднощі, з якими вам доведеться зіткнутися.

— Прошу вас, майстре, — сказав Ши Мей. 

Але Сюе Мен нетерпляче перебив: 

— Та що тут розповідати! Треба рятувати Вчителя! Рятувати Вчителя!

— Добродій Сюе хвилюється — це природно, — відповів Хвайдзвей, — але ви мусите розуміти, що найменша помилка не тільки коштуватиме вам життя, але й також може безповоротно розсіяти душу Чу Ваньніна. Якщо це станеться, ваш учитель більше не зможе ввійти до циклу переродження. Ви б цим ризикнули? 

— Я… — Сюе Мен зачервонівся та міцно стиснув краї рукавів у кулаки. Хватка ослабла лише за кілька секунд. — Гаразд, я вислухаю пояснення шановного пана…

Хвайдзвей витягнув зі свого мішечка три чисто-білі шовкові ліхтарики. Тканину зовні пронизали тоненькі золоті стібки, а всередині перепліталися нитки тринадцяти кольорів, утворюючи складний візерунок. Вишивка була схожою на павутинку-пастку для духів.

— Це ловці душ, — майстер Хвайдзвей роздав ліхтарики, кожному по одному. — Візьміть їх та уважно слухайте, настанови цього монаха. 

Мо Жань обережно взяв ліхтарик. 

— Кожна людина має три душі хвень та сім душ по*. Три душі хвень діляться на земну, людську та душу пізнання. Після смерті вони спускаються до Жовтоводого джерела** та йдуть власним шляхом. Усе це вже вам відомо, але я ризикну припустити, що ви не знаєте, куди саме прямує кожна душа. 

*Hún (魂) і pó (魄) — два типи душ у китайській філософії та релігії. Hún — це нематеріальні душі, які залишають тіло після смерті та асоціюються з ян. Pó — тілесні душі, які залишаються з тілом померлого та асоціюються з їнь. Кожна душа керує різними аспектами буття людини, від свідомості та пам’яті до фізичних функцій і відчуттів.

**Тобто потойбіччя.

— Будь ласка, розкажіть нам, великий майстре, — попросив Ши Мей. 

— Земна та людська душі спускаються в підземний світ, тоді як душа пізнання залишається в тілі. Подейкують, що на сьомий день обидві душі повертаються з потойбіччя, але насправді у світ живих приходить лише одна — людська. Тут вона зустрічається з душею пізнання. Людська душа зазвичай прагне виконати якесь нездійснене бажання. Щойно це станеться, вона об’єднується з душею пізнання й разом з нею прямує до Жовтоводного джерела, щоб возз’єднатися із земною. Вони втрьох знову зливаються в одне ціле й очікують на переродження. Чимало людей, які застосовували техніку, не знаючи всіх нюансів, закінчували тим, що прикликали лише частину душі, яка природним чином розсіювалася за короткий час. 

Після смерті Ши Мея в минулому житті Мо Жань справді намагався прикликати його душу назад. Але сталося точно так, як сказав Хвайдзвей: у блідому сяйві місяця з’явилася лише невиразна тінь, яка миттєво розсипалася на дрібні іскорки. 

— То он воно як… — пробурмотів Мо Жань. 

— Душа пізнання Чу Ваньніна ще знаходиться в його тілі, — продовжив Хвайдзвей. — Про неї вам не слід хвилюватися. Наш успіх залежить від пошуку людської та земної душ. 

— Як нам їх знайти? — швидко запитав Сюе Мен. 

— За допомогою цих ліхтарів, — відповів майстер. — Вони горять завдяки духовній енергії, тож ви маєте обійти пік Сишен, підтримуючи їх своєю силою. Якщо Чу Ваньнін не відмовить трьом добродіям, сяйво ліхтаря підсвітить його людську душу. 

На цих словах серце Мо Жаня обірвалося. 

— А що, як Учитель не захоче нас бачити? 

— Це і є перше випробування, — пояснив Хвайдзвей. — З цієї причини, що більше людей підуть на пошуки, тим вищі наші шанси на успіх. Та маю вас застерегти, якщо Чу Ваньнін більше не відчуває приналежності до цього світу й твердо вирішив відійти, ліхтар не зможе вловити його душу. Як бачите, щоб техніка Переродження спрацювала, усе має ідеально зійтися: час, місце й люди. Якщо померлий не зберіг прихильності до жодного з шукачів і не бажає повертатися у світ живих, тоді ніхто не зможе його змусити. 

Руки Мо Жаня мимоволі стиснулися навколо шовку ліхтаря, і він замовк. 

Тим часом Сюе Мен випалив: 

— Учитель опікувався нами більше, ніж будь-хто. Як він може відмовитися? Майстре, що потрібно робити після того, як ми знайдемо його людську душу? 

— Після цього ви маєте відправитися в інше місце. 

— Куди? — спитав Сюе Мен. 

— До пекла.

Усі троє заклякли — вони не очікували, що муситимуть особисто вирушити в інший світ. 

Ши Мей видав легеньке «а», тоді опустив повіки й тихо запитав:

— Ем… Як може жива людина потрапити до підземного світу? 

— Є один спосіб. Добродіям поки не варто цим перейматися, — Хвайдзвей неквапом оглянув усіх і продовжив:  — Хто б не знайшов людську душу Чу Ваньніна,  він має всім серцем бажати його повернення у світ живих і бути беззастережно готовими заради цього спуститися до Жовтоводого джерела. Якщо вам забракне впевненості, душа Чу Ваньніна розсіється на півшляху й ніколи більше не збереться. 

— Це… — почав Ши Мей. 

Але Сюе Мен заговорив першим:
— Глибина прихильності та поваги, яку я відчуваю до Вчителя, не знає меж. Навіть якщо я повинен спуститися до пекла, щоб його знайти, я готовий.

— Учитель загинув через мене, — Мо Жань підняв очі. Після короткої паузи він продовжив: — Я винен йому надто багато. Я також готовий.

— Добре, — промовив Хвайдзвей. — Тоді слухайте уважно: коли знайдете людську душу Чу Ваньніна, усі інші більше не зможуть її побачити. Той, хто її знайде, має підтримувати ліхтар запаленим увесь час до світанку, освітлюючи ним душу. 

— Звучить не важко, — сказав Сюе Мен. 

— Ви помиляєтеся, — відповів Хвайдзвей. — Коли три душі розділені, кожній чогось бракує. Наприклад, слуху, розуму чи спогадів… Словом, якщо вам не пощастить, Учитель, якого ви зустрінете, не захоче вас слухати і тоді доведеться шукати спосіб його переконати. 

Сюе Мен онімів.

Мо Жань відчув, як стискається його серце. Він, вагаючись, запитав: 

— «Переконати його»? Але якщо… Якщо ми скажемо щось не те? Він ще при житті був непередбачуваним, а тепер, у подобі привида…

Хвилювання Мо Жаня було щирим. Але суперечки між ним та Сюе Меном точилися так довго, що улюбленець небес одразу вирішив, буцім-то той збирається сваритися з Чу Ваньніном. Він розвернувся і гнівно подивився на Мо Жаня.

— Що важкого в тому, щоб переконати Вчителя? — гаркнув він. — Просто тримай його в межах світла. 

— Що станеться на світанку? — втрутився Ши Мей. 

— Людська душа Чу Ваньніна перейде в ліхтар. Цей убогий монах чекатиме на мосту Найхе з бамбуковим плотом. Пік Сишен розташований на вході в царство привидів, тож тутешня річка впадає прямо в Жовтоводне джерело. Цей пліт переправить того, хто знайде першу частку душі, у підземний світ. 

— Туди можна дістатися на бамбуковому плоті? — спитав Сюе Мен. 

— Може піти лише одна людина? — уточнив Ши Мей одразу після нього. — Інші зовсім не зможуть допомогти?

— Ні. Той, хто знайде людську душу Чу Ваньніна, повинен спуститися в підземний світ наодинці в пошуках земної. Якщо ця людина здасться на півшляху чи втратить розум, людську душу Чу Ваньніна поглине ліхтар, і він ніколи не переродиться. 

Сюе Мен захитав головою і повернувся до Мо Жаня:

— Ти сидиш на дупі рівно! Я тобі не довіряю! 

Мо Жань мовчки, без заперечень вислухав сумніви свого двоюрідного брата. 

Ши Мей зі всіх сил намагався зберігати спокій.

— Молодий пане, — сказав він, — А-Жань не з тих, хто просто відмовиться від своїх слів, тож…

— То й що?! — гаркнув Сюе Мен. — Він уже раз убив Учителя. Чому я повинен повірити, що він не зробить це вдруге?! Та він чума ходяча!

— Великий майстер досі тут, — тихо нагадав Ши Мей. — Як ти можеш таке казати? 

— А чому б ні? Хіба я не маю рацію? Як багато разів Учитель страждав через нього! Вічно, де він, там і проблеми, — очі Сюе Мена почервоніли, а губи затремтіли. Хлопця майже трусило від злості, а коли його терпець увірвався, панич простягнув руку, щоб відібрати в Мо Жаня ліхтар. — Віддай мені! Не дозволю тобі принести Вчителю ще більше нещастя!

Мо Жань мовчав.

— Дай сюди! — сварився Сюе Мен. Мо Жань не сперечався. Він уперше за все життя відчув, що правда була на боці Сюе Мена.

У битві з примарною розпорядницею чи на дні озера Дзіньчен, яке з поранень не лежить на його совісті? Як багато шрамів носить Чу Ваньнін через нього?

Чума. 

Хах…

Сюе Мен має рацію. 

Та навіть так, навіть знаючи, що йому соромно буде зустрітися з Чу Ваньніном, навіть знаючи, що він не гідний повертати Вчителя з Жовтоводого джерела, Мо Жань не хотів відпускати ліхтар. Він уперто чіплявся за білий шовк, поки Сюе Мен, лаючись, намагався його відібрати. Навіть коли на тильних сторонах долонь з’явилися криваві подряпини, Мо Жань досі стояв із похиленою головою й зовсім не рухався.

Сюе Мен із почервонілими очима нарешті нарешті послабив хватку й, важко дихаючи, промовив:

— Мо Вейю, як довго ти продовжуватимеш ранити його…

Мо Жань не піднімав очей. Він витріщався на порожній ліхтар у тиші. Коли мовчання затягнулося і здавалося, що хлопець не відповість узагалі, він прошепотів: 

— Я хочу повернути його додому. 

Голос юнака був дуже тихим, приглушеним соромом і провиною. Сюе Мен спершу навіть не розчув, тож просто закляк, аж поки не усвідомив, сенс сказаного. Він холодно посміхнувся. 

— Ти хочеш повернути його додому?

Мо Жань мовчки заплющив очі. 

Сюе Мен сплюнув і просичав: 

— У тебе зовсім совісті немає? 

— Молодий пане…

— Відпусти мене. Пусти! — Сюе Мен вирвав свій рукав із рук Ши Мея. Очима повними горя й ненависті він невідривно дивився на Мо Жаня: — Та яке ти маєш право!

Пальці Мо Жаня ледь смикнулися, тримаючи ліхтар, хлопець замружився. На мить, йому примарилося, що зараз він почує Чу Ваньнінове «Сюе Мене, не галасуй». Ніби той досі був живий. 

Виявляється, увесь цей час Чу Ваньнін захищав його, мов парасолька від бурі. 

А Мо Жань сприймав це, як належне. 

Він не знав, що сказати. Лише відчайдушно тримався за ліхтар, ніби той був його останнім шансом на спасіння. Не піднімаючи голови, він повторив:

— Я хочу повернути його додому. 

— Це все, що ти можеш сказати?! Ти…

— Досить, Сюе-шиджу. — майстер Хвайдзвей більше не міг на це дивитися. Він зітхнув. — Оскільки Мо-шиджу бажає взяти участь, ми мусимо йому дозволити. Якщо щось дійсно піде не так, ми зможемо це виправити. Та наразі ми не знаємо, що станеться, тож не варто гніватися завчасно. 

Сюе Мен спохмурнів. Він іще мав, що сказати, але, глянувши на обличчя Хвайдзвея, стримався. 

Стримався, та все ж таки додав останню фразу:

— Якщо з Учителем щось трапиться, я особисто покладу твій труп у його могилу. 

Хвайдзвей знову зітхнув. 

— Будь ласка, відкладіть перепалки на інший день. Часу обмаль. Тож зараз у нас інша ціль — знайти людську душу. 

— Прошу, починайте, майстре, — сказав Мо Жань. 

— Ловці душ уже готові, — побачивши, що Мо Жань негайно почав запалювати ліхтар духовною енергією, Хвайдзвей підняв руку, щоб його зупинити. — Добродію, заждіть. 

— Щось ще потрібно? — нетерпляче тиснув Сюе Мен. 

— Цей убогий монах хоче ще раз наголосити: якщо хтось із вас знайде людську душу Чу Ваньніна, дороги назад не буде — вам неодмінно доведеться спуститися в підземний світ. Цей старий накладе на вас захисні чари, але для живої людини все одно дуже небезпечно входити до царства мертвих. Один необережний рух — і вам навряд чи вдасться повернутися живими. 

Майстер Хвайдзвей спрямував серйозний погляд на кожного по черзі. 

— Це не порожні погрози. Виявити земну душу Чу Ваньніна в підземному світі, ймовірно, буде не складно, проте вирушити одному до землі мертвих, на зустріч із невідомим — неабияке випробування. Якщо пощастить, земну душу ви знайдете швидко, але якщо ні, вас спіткатиме невдача… 

— Ми помремо? — спитав Ши Мей. 

— Боюся, смерть — це найкраще, на що ви можете сподіватися. Якщо трапиться така прикрість, Чу Ваньнін і добродій не зможуть повернутися до циклу перероджень, — продовжив Хвайдзвей. — Тому, якщо у вас залишилася хоч дрібка сумнівів, я раджу повернути ліхтар. Ніхто в цьому світі не повинен помирати заради іншого, в бажанні жити немає сорому. Якщо ви не впевнені, ще є час відмовитися. 

— Я впевнений! — вигукнув Сюе Мен, найзавзятіший із трійці. — А хто ні, той тюхтій, — додав він, гнівно дивлячись на Мо Жаня. 

Але улюбленець небес все ж не розумів Мо Жаня. Той був зовсім не схожий на нього. Можливо, через збочені приниження, які він терпів у дитинстві, любов і ненависть Мо Жаня стали схожими на гострі пазурі. Якщо хтось ранив його, він був готовий випатрати нападника у відповідь. Але доброту й тепло Мо Жань теж ніколи не забував. 

Тож хлопець косо глянув на Сюе Мена, а потім перевів очі на Хвайдзвея. 

— Я також упевнений. 

Майстер кивнув. 

— Чудово. Щойно ви дістанетеся підземного царства, мусите знайти земну душу так швидко, як це можливо. Коли людська душа об’єднається з нею всередині ліхтаря, він підсвітить вам шлях до світу живих. Потім цей убогий монах подбає про решту. 

На словах усе це не звучало надто страшно. Але учні усвідомлювали, що кожен етап цього процесу був непередбачуваним і повним небезпек. Особливо подорож у потойбіччя, адже якщо земна душа Чу Ваньніна не знайдеться або ж їй бракуватиме свідомості чи пам’яті, то, хто б не спустився по неї, він попросту там застрягне. 

Тож, перед тим як троє учнів запалили ліхтарі, Хвайдзвей повільним, урочистим голосом промовив: 

— Запалите їх — і вороття вже не буде. Це не іграшки, тому дозвольте цьому вбогому монаху запитати востаннє: ви точно впевнені? Як почнете, буде пізно шкодувати. 

Усі троє водночас відповіли:

— Упевнені. 

— Добре. Добре… — усмішка — напівгірка, напівщаслива — промалювалася на лиці Хвайдзвея. — Чу Ваньніне, здається, ти був кращим учителем, ніж я. 

Він мовчки прочитав заклинання, й ловці душ, двічі блимнувши, спалахнули. Пара яскраво-червоних вогників майже одночасно загорілися в ліхтарях Сюе Мена та Мо Жаня. Мить по тому, ліхтарик Ши Мея засвітився блакитним кольором, духовним елементом води. 

— Ідіть, — сказав Хвайдзвей. — Здобудете успіх чи зазнаєте невдачі, повернетеся чи ні  — вирішиться цього вечора. Якщо ми програємо сьогодні, то…

Хвайдзвей зітхнув.

Мо Жань згадав, як Чу Ваньнін піклувався про нього, доки був живим, і відчув тупий пульсуючий біль у серці. Він не бажав більше нічого чути, тому промовив: 

— Майстру немає потреби казати щось іще. Навіть якщо мені доведеться опуститися на коліна, впасти на землю чи віддати своє життя, я неодмінно поверну Вчителя до світу живих. 

Аби тільки він цього хотів.

Аби тільки… він захотів повернутися зі мною.

Три ореоли світла розійшлись у різних напрямках від зали Даньсінь. Невдовзі всіх їх поглинула безмежна темрява ночі. 

---

Нотатки авторки:

У лікарні сьогодні була величезна купа народу — я доїхала додому аж о шостій *фейспалм*…

Останнім часом у мене йде година-дві на відповіді на коменти, а ще треба працювати, тож інколи я просто не встигаю. Будь ласка, не думайте, що я просто забила *кланяється*.

Також, відповідаючи на запитання, я просто не можу розповідати деяких речей, через що відповідати стає дуже складно. Тому тут я хочу трохи поскаржитися — хоч я й не професійна письменниця, та все ж не хочу писати якусь наївну і беззмістовну дурню, тож увесь цей процес може бути дещо складно читати. Вибачте. Лол.

Загалом, я хотіла «сховати» у цій оповіді деякі важливі речі, певні персонажі в ній носять більше, ніж одну маску. Коли хтось думає: «Ага! От він і показав своє справжнє лице, малий гівнюк!», насправді це біг бути просто інший образ. Тож я сподіваюся, що ви наберетеся терпіння і дочекаєтеся, поки всі персонажі змиють грим з облич, покажуть себе справжніх і відкриють усі секрети.

Наостанок, скоро Новий рік, тож, якщо я не відповідаю на коменти, — це означає, що я справді дуже зайнята T^T. Або ж знаходжуся на ключовому моменті історії та не хочу писати під впливом думок із коментарів. У таких випадках, я можу не відповідати — будь ласка, поставтеся з розумінням! Дякую!

 

Тепер до другої частини:

Учора в коментарях хтось не зрозумів, чому Песику досі подобається Ши Мей. Насправді  причини дуже прості:

1. Смерть Учителя ніяк не пов’язана з Ши Меєм.

2. Песик знає лише те, що Вчитель добре до нього ставився — він не знає, що Вчитель його кохав.

3. Якою б не була справжня природа Ши Мея, Песик поки не помітив у ньому ніяких змін.

 

Добре подумайте: враховуючи особливості цього персонажа, допоки усі три пункти релевантні, чи став би він сумніватись у своїх почуттях до Ши Мея? Відповідь очевидна — ні. 

Якщо б Песик моментально закохався у Вчителя просто через смерть останнього, це б абсолютно зруйнувало персонажа. Він би став людиною, яка просто любить тих, хто вмирає. Що зараз у нього на серці? Провина й каяття, запізніла повага та турбота — він може відчувати всі ці речі, але на даному етапі він ніяк не може відчувати кохання.

Іншими словами, його кохання до Вчителя не може бути чимось, що він усвідомлює лише від смерті Чу Ваньніна. Якби так сталося, це б означало, що він закохується у всіх, хто через нього помирає. Насправді це навіть була б зневага до Вчителя.

Песик досі хоче вірити, що кохає Ши Мея, і, якщо Ши Мей не виказує ніяких змін, і не виникало ніяких інших обставин, які б указували на такі зміни, чому б він раптом усвідомив, що його почуття до Ши Мея — не кохання?

Смерть Учителя похитне його світогляд і вплине на його дії в майбутньому — завдяки їй він побачить, що Вчитель — це найближча для нього людина. Але вона не приведе його до думок про кохання. Зараз він вважає неприйнятною саму ідею утримування Вчителя в неволі, як було в минулому житті. Наразі очікувати, що Вчитель асоціюватиметься в нього з романтичною любов’ю — неможливо, він би цього банально не захотів. Без знань про справжні почуття Вчителя, очікувати, що той його кохав, проєктувати власні романтичні думки на Чу Ваньніна — на цьому етапі, для Мо Вейю це означало б зганьбити Вчителя.

Крім того, подумайте: Учитель помер для нього, і розкрилася правда про минуле. Що стало для нього найбільшим шоком? Це усвідомлення: дідько, я неправильно зрозумів Учителя, який ставився до мене із щирою добротою. Протагоніст переживає неймовірну внутрішню боротьбу і психологічний колапс. Єдині його чіткі думки це:

«Я справді це зробив».

«Я так облажався».

«Учитель справді був до мене добрим, а я абсолютно цього не зауважив — це моя провина».

«Які ж жахливі речі я наробив у минулому житті!»

Він не подумав раптом: «Чому Вчитель мене врятував? О, певно, бо він мене кохав, бачив зі мною майбутнє, захоплювався мною — ось чому він мене врятував!» Аж ніяк. Це дивна логіка. Та і наскільки ж це треба бути нарцисичним?

Коли Вчитель помер, його світогляд розбився. Провина стала нестерпною. Яким чином він би ні з того ні з сього перескочив на думки про романтику? З чого б він раптом став думати, чи не кохав його Вчитель? Ось єдина річ, про яку він думав: «Чу Ваньнін за мене помер. Він був найкращим учителем. Я його підвів». 

 

Що ж до Ши Мея — він би теж цього не зробив. З погляду сюжету, Ши Мей знаходиться поза основним конфліктом. Як би читачі це не сприймали, у самій історії смерть Учителя не має прямого чи непрямого відношення до Ши Мея. Ця подія взагалі його не стосувалася. Іншими словами, який би жаль і біль не переживав зараз Мо Жань — це між ним і Чу Ваньніном. Це не стосується третіх осіб.

«Якби Вчитель помер, і Мо Жань зрозумів, що він його кохав, мусив би порвати із Ши Меєм» — ця ідея просто смішна. Лол. Якби я так написала, я була б «всезнаючою авторкою», яка робить персонажа штучним. Він би поводився не природно, а як маріонетка перед публікою.

Я розумію розчарування деяких читачів, але нічого не можу вдіяти. Повага до читачів і коментарів — це важливо, але повага до персонажів — це перша річ, що має бути в голові у письменника QwQ. Тож вибачайте, вибачайте!

Світогляд Мо Жаня вже розпався, але на його концепцію кохання чекає ще один фінальний удар. 

Я зробила все, що могла, аби висвітлити події з його погляду. Можливо, це не всіх задовольнить, але… що ж, треба пояснити, правда? *Колупається в носі*

Терпіння! Терпіння! Терпіння!

У цій історії повно моментів, які дають ляпаса.

Скільки людей учора шиперили Хвайдзвея та Вчителя? Отримали ляпаса, еге ж? Лол. Хвейдзвей — найбільш передбачувана «прихована карта» в історії, і розкрити її я мусила рано. Але головні та другорядні персонажі ще мають повно тузів у рукавах — скоро самі все побачите! Хехехехе.

Добре, досить патякати… Дякую, що прочитали балаканину цієї старої тітоньки. А тепер знову зникаю писати чернетки.