Учитель Учителя

Друзі, ми шукаємо худ редактора(ку) і перекладача(ку) з англійської. Будемо раді всім охочим віком 18+. Відгукуйтеся в коментарях або в пп @veresniatko

«Учителю, зверни на мене увагу».

Ці слова Мо Жань промовив, коли вперше побачив Чу Ваньніна під пагодою Тонтянь. Той сидів із заплющеними очима, та щойно почув цю фразу, підняв повіки, тріпотнувши віями.

Цими ж словами Мо Жань прощався з ним у павільйоні Червоного Лотоса. Тоді очі Чу Ваньніна також були заплющені, але цього разу він не здійняв голови на поклик Мо Жаня.

Прохання, що перетнуло пів життя, від пагоди Тонтянь до берегу лотосового ставу, урешті осіло пилом. Літа ненависті й любові розсіялися й охололи, як попіл.

Мо Жань допив останній глечик вина з грушевого цвіту й попрямував униз південним схилом Піку Сишен, занурюючись у сутінки свого останнього дня. А вранці до палацу Вушань увірвалося повстанське військо й  знайшло мертвого Тасянь-дзюня. Лиходій, який роками мучив світ, наклав на себе руки у віці тридцяти двох років.

Минуло два життя.

Мо Жань розплющив очі. Він проспав усю ніч під квітучим деревом біля пагоди Тонтянь, а прокинувся розгублений і спантеличений, не розуміючи, у якому часі опинився. 

— Учителю... — мимохіть прошепотів він, — зверни на мене увагу...

І лише тоді згадав: у цьому житті Чу Ваньніна також не стало.

У минулому Мо Жань звик до того, що кожен день був виснажливою боротьбою. Та Чу Ваньнін крокував поруч із ним до самого кінця. У новому житті Мо Жань не хотів знову перетворитися на негідника, але Вчитель уже не побачить, ким він стане.

Мабуть, самі небеса не могли цього витримати, а може, то була доля: у тому житті огида Чу Ваньніна до Мо Вейю досягла межі, тому цього разу він першим покинув цей світ.

Мо Жань накрив очі долонею, відчуваючи клубок у горлі.

Удалині почувся тривожний крик Сюе Дженйона:

— Жань-ере! Де ти? Жань-ере!

Ши Мей теж шукав його, вигукуючи:

— А-Жаню, ти де? Мерщій ходи сюди...

— Жань-ере, повернися й побудь із Юхеном! Не роби дурниць, Жань-ере!

Побудь із Юхеном... Побудь із ним...

Мо Жань насилу піднявся з землі й, хитаючись, рушив на голоси. Він не міг упасти, просто не мав права — треба було ще так багато зробити. Вони досі не знайшли того, хто стоїть за всім цим, Небесний розлом може відкритися знову будь-якої миті. Пік Сишен зазнав великих втрат, безліч справ потребували вирішення. Розчавлений горем Сюе Мен не мав сил навіть звестися на ноги. Тож Мо Жань не міг дозволити собі зламатися.

Він терпів. Запевняв себе: «Не боляче, мені не боляче». Йому не вперше доводилося переживати смерть Чу Ваньніна. «Не боляче».

Не боляче...

Але як йому могло не боліти?

Чу Ваньнін подолав понад три тисячі сходинок, несучи його на спині — як це могло не боліти?

Учитель використав усю духовну енергію до останньої краплини, віддав усе, що мав. Як могло не боліти?

Він зазнав такого самого удару, але вдягнув на себе байдужу маску й пішов, не озираючись, аби не обтяжувати учня. Хіба це могло не боліти?

І минулого разу Чу Ваньнін був поранений так само, як і Ши Мей. Але він не сказав ні слова. А Мо Жань, нічого не знаючи, кричав на Вчителя, виливав на нього свою безмежну лють, жбурляв на землю ті вонтони, які Чу Ваньнін, сам іще не оговтавшись від поранень, із великими зусиллями приготував для нього.

На його очах Учитель, схиливши голову, мовчки один за одним зібрав вонтони й викинув.

Як йому могло не боліти?

Він вирвав серце Чу Ваньніна! Як йому могло не боліти?! Як?

Мо Жань більше не мав сили й кроку ступити. Він довго стояв на місці, намагаючись придушити ці почуття, зібрати себе докупи, віднайти бодай крихту спокою, та його тіло тремтіло. 

Як боляче.

Хлопець закусив губу й сховав обличчя в долонях, ковтаючи схлипи разом із кров’ю.

Минуло багато часу, перш ніж він зміг хоч так-сяк опанувати себе. Мо Жань підвів голову. Його очі почервоніли від непролитих сліз, та він глибоко вдихнув і повільно рушив униз сходами.

Він не міг упасти.

— Дядьку.

— Жань-ере, де ти був? Я так непокоївся, мало не збожеволів! Якщо з тобою щось станеться, як я на тому світі дивитимуся Юхенові в очі?

— Це моя провина, — відповів Мо Жань. — Зі мною все добре. Вибачте, що змусив вас хвилюватися.

Сюе Дженйон похитав головою. Не в змозі дібрати слів, він просто поплескав його по плечу та, зрештою, важко зітхнув.

— Це не твоя провина. Ти тримаєшся набагато краще за Мен-ера...

— А де Сюе Мен? — хрипко запитав Мо Жань.

— Хворіє. Його сильно лихоманить. Він щойно випив ліки й заснув. То й на краще, бо коли він не спить, лише невтішно плаче. — Сюе Дженйон виглядав геть виснаженим. — А тут ще цей Небесний розлом до Безмежного пекла. Весь заклинацький світ на вухах стоїть. Навіть ордени Верхнього Царства надсилають людей для розслідування. Але злочинець ретельно приховав сліди. Кривава битва майже повністю зрівняла з землею містечко Кольорових Метеликів. Жодної зачіпки не залишилося.

Мо Жань анітрохи не здивувався. Сили цієї людини справді перевершували всі очікування, навіть його власні.

Той, хто спромігся забрати життя Чу Ваньніна, безперечно, не міг залишити слідів.

— Що планує робити Верхнє Царство Вдосконалення?

— Представники всіх орденів зберуться на нараду на горі Ліншань, — відповів Сюе Дженйон. — Я мав вирушати туди завтра, але боюся їхати, поки Мен-ер у такому стані...

Він мав рацію. Навіть Чу Ваньнін, найвизначніший дзонши на світі, загинув під час битви в містечку Кольорових Метеликів. Якими би байдужими та бездіяльними не були ордени Верхнього Царства, вони більше не могли сидіти склавши руки.

Чиї чари зруйнували бар'єр? Чого прагне ця людина? Яким буде його наступний крок?

Ці питання кружляли в їхніх серцях, мов грифи. Усі жадали відповідей, але навіть ретельне розслідування не принесло жодної. У них не залишилося вибору, окрім як об’єднати зусилля.

— Не хвилюйтеся, дядьку, — мовив Мо Жань. — Я допоможу тітці з усіма справами в ордені, поки вас не буде.

— Тоді добре, добре... — зітхнув Сюе Дженйон. — Бідолашні діти...

Оскільки Сюе Дженйон поїхав, а Сюе Мен потопав у розпачі, із накопиченими за цей час паперами та численними дорученнями довелося розбиратися Мо Жаню. Він із головою поринув у роботу, не залишаючи ні хвилини на відпочинок. Адже якщо він зупиниться, дозволить собі поринути в роздуми, біль і каяття затягнуть його в безодню й катуватимуть розбиту душу.

Він цілодобово порпавсяв сувоях, аби тільки не страждати від безмежного почуття провини, що краяло серце.

Коли відкрився портал у Безмежне пекло, енергія їнь заполонила світ смертних. Безліч духів, що довгі роки спали, скористалися нагодою й вирвалися на волю, аби сіяти спустошення. Листи із проханнями про допомогу вже утворили цілу гору. Мо Жань займався цими справами, забувши про сон і їжу.

Він приходив до залу Даньсінь на світанку й повертався до своїх покоїв лише глибокої ночі, аби трошки перепочити.

Однак, навіть потопаючи в океані паперів, він відчував, як впиваються в серце скалки, що лишив по собі Чу Ваньнін.

«У провінції Ціндзян останнім часом неспокійно, а більшість із вісімдесяти двох родин села Фенлін — немічні старці, що не можуть захистити себе. Нам пощастило мати Нічного вартового, зробленого шановним Старійшиною вашого ордену. Досі він справлявся з напором чудовиськ, та це не триватиме довго. Тому звертаємося з проханням...»

Тріскотіла запалена свічка, краплі воску повільно стікали вниз. Отямившись, Мо Жань із подивом усвідомив, що довгий час бездумно витріщався на лист, пальцем раз по раз обводячи слова «Нічний вартовий».

У його уяві постав Чу Ваньнін із зібраним у хвіст волоссям і затиснутим у зубах шліфувальним надфілем. Він сидів у павільйоні Червоного Лотоса, повністю зосереджений на змащуванні механічного воїна олією.

Мо Жань повільно видихнув і потер чоло. Раптом у двері постукали.

— Ши Мей?

До кімнати увійшов одягнений у просте біле вбрання юний красень із тацею в руках. Він поставив її поруч із сувоями Мо Жаня, засукав рукави й легким рухом підживив полум’я свічки. 

— А-Жаню, — лагідно озвався він, — ти весь день працював. Поїж трохи.  

— Гаразд…

Мо Жань силувано посміхнувся, відклав сувій і помасажував скроні, що пульсували болем.

— Я приготував тобі суп із женьшенем та куркою і ще кілька смажених страв, — Ши Мей розставив посуд і торкнувся миски, перевіряючи температуру. — О, добре, ще тепле.

Під час вечері погляд Ши Мея впав на пасмо волосся, що вибилося із зачіски й спадало на вродливе змучене обличчя Мо Жаня. Юнак простягнув руку й акуратно прибрав його за вухо.

— А-Жаню.  

— Гм?  

— Того дня... Ти хотів мені щось сказати?

Мо Жань трохи замислився, збираючи розпорошені думки, а тоді поглянув на Ши Мея.

— Якого дня?

Ши Мей стиснув губи й опустив очі. Він довго мовчав, перш ніж тихо озвався: 

— Того дня... коли відкрився Небесний розлом.

Мо Жань мовчки чекав, поки той продовжить.  

— Ти сказав, що допоможеш... допоможеш Учителю закрити тріщину. І що є дещо… Дещо, що ти розповіси мені, коли повернешся… якщо захочеш… — Ши Мей схилив голову, а його голос розтанув у тиші. У світлі свічки здавалося, ніби витончені білосніжні вуха юнака порожевіли.

Мо Жань довго дивився на нього, але не міг дібрати слів. Він знав, — без жодного сумніву, — що любить Ши Мея. Але просто зараз, саме цієї миті, він був геть не в дусі, ані краплі.  

Як неґречна та безсоромна людина, Мо Жань чхав на думку інших. Мораль і пристойність були йому незнайомі.

Але це не робило його безсердечним.

Минула довга мить у тиші.  

— Вибач, — нарешті заговорив Мо Жань м’яким тоном. — Я зараз геть розбитий. Не думаю, що це вдалий момент. Тож... щодо цього — я скажу тобі іншим разом, гаразд?

Ши Мей різко звів голову, у його прекрасних очах застиг подив.  

Мо Жань вимушено всміхнувся й підняв руку. Він вагався лише мить, а тоді легенько погладив Ши Мея по голові.

— Я трохи дурко. Та ще й стільки всього звалилося останнім часом... Навіть не знаю, коли трапиться спокійна хвилина, щоб зібратися з думками. Не хочу бути легковажним.

Тепло свічки не змогло приховати, як з обличчя Ши Мея зійшов колір. 

— Легковажним? — юнак зробив паузу, а потім усміхнувся. — А-Жаню, тоді ми були на межі життя й смерті. Гадаю, що б ти не хотів сказати, ти вже добре зважив.

— Я й справді зважив, — Мо Жань насупив брови. — Я дуже довго про це думав, і нічого не змінилося, проте... 

— Проте?

Мо Жань вагався. 

— Проте не зараз, — урешті видихнув він.

Приховані широкими рукавами долоні мимоволі стиснулися в кулаки.

— Не зараз, Ши Мею. Ти ще не знаєш, але це дещо дуже важливе. Я не хочу розповідати про це в такий скорботний та буремний час, я...  

— Молодий господарю! — раптом двері прочинилися й усередину без попередження забіг молодший учень. Побачивши, що зараз у залі Даньсінь справами ордену розпоряджається Мо Жань, він поспішно вклонився та виправився: — Мо-ґондзи!  

Від неочікуваного вторгнення ледь помітний рум’янець на обличчі Ши Мея поступово згас. Юнак змахнув рукавами, відхилився назад на стільці й набув невинного вигляду.

Мо Жань, не помітивши цієї зміни, підвів очі:  

— Що таке?

— Д-доповідаю. На порозі ордену з’явився поважний гість.

— Поважний гість? — перепитав Мо Жань. — Усі видатні заклиначі десяти великих орденів зараз на горі Ліншань. Звідки він узявся?

Учень виглядав водночас схвильованим і наляканим. Він розчервонівся, якийсь час щось нерозбірливо мимрив і нарешті випалив:  

— Майстер Хвайдзвей із храму Вубей!

— Що?! — навіть колишній імператор, що наступає на безсмертних, не втримався й підхопився на ноги.

Ши Мей теж був приголомшений.

— Майстер Хвайдзвей?

Здивування Мо Жаня було легко зрозуміти: майстер Хвайдзвей — жива легенда заклинацького світу.

Цей чоловік уже давно досягнув просвітлення. За всіма правилами він міг вознестися.  

Але поставши перед відчиненою брамою небесного царства, він лише склав долоні у молитовному жесті й сказав, що не може розірвати зв’язок зі світом смертних. Мовляв, не здатен відмовитися від земних бажань і відмитися від минулих гріхів.

І тоді небесне світло потьмяніло, квітка лотоса зів’яла, а майстер Хвайдзвей у протертому монашому одязі повернувся до безсмертя спиною та пішов геть, тихо постукуючи по землі дерев’яним посохом.

Відмовившись від вознесіння, він усамітнився в храмі Вубей для каяття й спокути. Так непомітно промайнуло століття. Сто років заклинацький світ не бачив його обличчя, та пам’ятав ім’я. Старійшин, які застали майстра Хвайдзвея, нині можна було порахувати на пальцях однієї руки.

У минулому житті Мо Жань перевернув цей світ догори дриґом, та так і не спромігся зустрітися з легендарним майстром. Той був занадто древнім — таким старим, що помер одного дощового дня навесні, за рік до того, як Мо Жань зійшов на вершину царства смертних. Ніхто не знав, у якому віці його не стало.

Хто б міг подумати, що в цьому житті, майстер Хвайдзвей сам постукає в його двері серед ночі.

У голові Мо Жаня миттю промайнули сотні думок. Він іще не знав, навіщо той з’явився, та в спогадах спалахнули давні чутки.  

Хвайдзвей... Хвайдзвей! Як він міг забути про майстра Хвайдзвея?!

У минулому житті, коли Ши Мей помер, Мо Жань іще був невігласом. Він і гадки не мав, що в заклинацькому світі існує такий мудрець. Лише пізніше, зійшовши на трон, він дізнався від своїх підданих про людину, яка володіє «Переродженням» — однією з трьох заборонених технік.

Цією людиною був Хвайдзвей.  

Мо Жань негайно відправив посланців до храму Вубей, аби запросити великого майстра й повернути душу Ши Мея. Але посланці повернулися з невтішними звістками: той уже відійшов у вічність, забравши з собою останній шанс повернути Ши Мея до життя.

Проте в цьому часі легендарний майстер усе ще живий! Він усе ще живий! Як Мо Жань міг забути?! Як він міг забути?

Серце юнака закалатало, тіло затремтіло, а очі спалахнули. Він поспіхом вигукнув:  

— Мерщій, запросіть великого майстра всередину!  

Учень ще не встиг відповісти, як Мо Жань передумав.  

— Ні, краще я сам його зустріну.  

Та не зробив він і пари кроків, як раптом у дверях залу майнув жовтий відблиск.

Полум’я свічки навіть не ворухнулося, не сколихнулося повітря.

Ніхто — навіть Мо Жань із його гострим зором — не помітив, як він увійшов. У центрі зали Даньсінь стояв монах у потертій рясі з широким бамбуковим капелюхом на голові. Одним блискавичним рухом чоловік опинився прямо перед Мо Жанем, змушуючи того здригнутися від несподіванки.

— Я потурбував вас своєю появою у такий пізній час. Не хочу завдавати Мо-шиджу* зайвого клопоту.  

Шиджу — добродій; поважне звертання яке використовують буддійські та даоські монахи до цивільних. 

Густий, спокійний голос луною розлетівся з-під бамбукового капелюха, дивуючи Мо Жаня й Ши Мея. Як може столітній старець мати такий голос?

Мо Жань ще не обміркував це, як слід, коли монах зняв капелюха. 

Обличчя майстра здавалося молодим — не більше тридцяти років. Чоловік був приязним на вигляд, сповненим м’якої стриманості. Його ясний та гострий погляд зовсім не виражав загрози, а очі були глибокими й чистими, мов світло, що відбивається у воді.

— Ви?.. — тихо видихнув Мо Жань.

Монах склав долоні разом і низько вклонився. 

— Амітабга.* Цей смиренний монах носить ім’я Хвайдзвей.  

Амітабга Будда — «милосердний Будда». Це вітання та мантра буддійських монахів.

Ніхто не очікував, що легендарний Хвайдзвей, який дожив щонайменше до ста років, виглядатиме молодшим за Сюе Дженйона. На мить запала тиша.

Та Мо Жань дещо тямив у заклинацтві. Хвайдзвей відмовився від вознесіння, вирішивши залишитися у світі смертних. Єдине, що відрізняло його від безсмертного, — це останній крок: зречення тлінного тіла та небесне випробування.

Обміркувавши це, Мо Жань трохи розслабився, проте відірвати погляд від Хвайдзвея все ж не міг.

Майстер не бажав нікого більше турбувати, тому вони залишилися в залі Даньсінь лише втрьох.

Мо Жань власноруч налив гостю чаю. Хвайдзвей прийняв чашу й тихо подякував, але пити не став. Він поставив її на маленький сандаловий столик і неспішно підвів голову.

Хоча його тон був теплим та ввічливим, він не став ходити околяса та говорив прямо.

— Мо-шиджу, цей сумирний монах перепрошує за зухвалість. Причина мого візиту — давній знайомий.

Серце Мо Жаня закалатало. Світ перед очима похитнувся, а пальці з такою силою вчепилися в край столу, що деревина ледь не тріснула.  

Він пильно вдивлявся в обличчя Хвайдзвея, а в голові хуртовиною кружляли слова з минулого життя.  

— Подейкують, хтось зміг успішно застосувати Переродження — одну з трьох заборонених технік. Але це лише чутки, ніхто не знає, чи в них є хоч крапля правди…

— Де цей майстер Хвайдзвей? Я заплачу будь-яку ціну, аби повернути Ши Мея! 

— Ваша Величність можливо не знає, та Хвайдзвея... давно не стало. Багато років тому. Він не залишив по собі жодних записів, а щодо Переродження казав лише одне: «Змінювати долю та йти проти волі Небес неймовірно небезпечно». Оце й усе…

Потік слів бринів у вухах Мо Жаня.

Майстер Хвайдзвей володів безмежними знаннями про смерть і переродження.

Кажуть, він мав зв’язок зі світом духів. Якби він був іще живий, можливо, можна було б повернути Міндзін-шисьона, утім, на жаль...

Хвайдзвей був привидом, що затримався серед живих, йому були підвладні їнь та ян.

Мо Жань глибоко вдихнув і здивовано відзначив, що його голос ледь помітно тремтить.

— Давній знайомий... Давній... знайомий... — пробурмотів він, утупившись у ясні очі майстра Хвайдзвея.

Його спину вкрив холодний піт. Він запитав тихо, мов комарик пискнув:  

— Хто цей давній знайомий?

Монах повільно підвівся. У тьмяному світлі свічок його фігура не відкидала тіні. Простора жовта ряса, що її рукави спадали до землі, була потертою, проте не мала жодної складки. Одежі мерехтливим силуетом коливалися в повітрі.

Великий майстер справді був неперевершеним.

Мо Жань чув, як калатає його серце. Він несвідомо підвівся вслід за Хвайдзвеєм. Юнак і майстер мовчки дивилися один на одного.  

— Великий майстре.

Якби зараз перед ним було дзеркало, Мо Жань побачив би іскру надії, що несподівано спалахнула в його очах, і народжений цією надією благальний вираз обличчя.

— Хто цей давній знайомий...

Це він? Це справді він?

Хвайдзвей опустив повіки, тихо зітхнув і знову склав долоні разом.  

— Мій учень, Чу Ваньнін, загинув сім днів тому. Цієї ночі його душа має повернутися. Коли сивому доводиться ховати чорнобрового — це нестерпно. Тому цей смиренний монах прийшов на Пік Сишен, аби благати Мо-шиджу про милість: поверніть цьому старому його учня.

---

Нотатки авторки:

Сюе Менмен: …

Сюе Менмен тяжко хворий і не може встати.