Вчитель — останній вогник на землі

Друзі, ми шукаємо худ редактора(ку) і перекладача(ку) з англійської. Будемо раді всім охочим віком 18+. Відгукуйтеся в коментарях або в пп @veresniatko

Мо Жань довго мовчав, а тоді широко посміхнувся.

— Павільйон, що належав єдиному господарю. Дійсно, чудова легенда.

Його стрункі ноги з блідим павутинням вен на босих стопах неквапливо ступали крижаною підлогою. Мо Жань зупинився прямо перед Сон Цьовтон і носком ноги підхопив її підборіддя, змушуючи жінку підняти погляд.

— Ти довго тримала все це в собі, чи не так? — він із посмішкою дивився на її перелякане обличчя. — Імператрице Сон, знаєш, є багато речей, про які я ніколи тебе не питав. Оскільки ти сьогодні виливаєш мені душу, будьмо відвертими одне з одним. Обговорімо все як слід.

— Почнімо з недавнього. Я чітко пам’ятаю, що перед від’їздом до палацу Тасюе, замкнув Чу Ваньніна в покоях. Тож скажи мені, як він опинився на хребті Квеньлвень? Хто його випустив і допоміг мене знайти?

Сон Цьовтон здригнулася всім тілом.

— Я не знаю!

У спробі виправдатися, вона навіть забула назвати себе «ваша бранка», використавши замість цього «я».

Мо Жань знову посміхнувся. 

— Гаразд, цього ти не знаєш. Тоді наступне запитання. Того року, коли я зробив тебе імператрицею й довірив тобі управління піком Сишен, мені довелося поїхати на гору Їнь у справах. Чу Ваньнін тоді був неслухняним, тож я замкнув його у водяній в’язниці, щоб він подумав над своєю поведінкою.

Обличчя Сон Цьовтон зблідло від згадки про це, а губи почали тремтіти.

— Під приводом тюремної інспекції ти пішла до нього, але Вчитель відверто тебе зневажив.

— Т-так, —  квапливо відповіла Сон Цьовтон. — Але Ваша Величносте... А-Жаню, я розповідала тобі про цей інцидент ще тоді. Чу-дзонши велів мені забиратися. Його слова були вкрай образливими, крім того, він лаяв не лише мене, а й Вашу Величність. Я не змогла стримати гніву... Я…

— Цей Високоповажний знає, — Мо Жань ледь посміхнувся. — Тоді ти не змогла стримати гніву. Чу Ваньнін скоїв тяжкі злочини, та його покарання не могло бути надто збільшене без дозволу Цього Високоповажного. Тож ти вирішила провчити його, наказавши вирвати всі десять нігтів, а в кінчики пальців устромити колючі шипи.

   Сон Цьовтон із панікою в очах спробувала заперечити: 

— Ваша Величносте, ви тоді похвалили мене за правильний вчинок!

— Ох. Невже? — посміхаючись, перепитав Мо Жань.

— Ви... Ви сказали, що з нечемними людьми слід поводитися саме так. Ви навіть назвали це покарання досить легким… Запевнили, що… Що наступного разу переламаєте йому пальці за грубі слова...

Вона затиналася, поки врешті не зіткнулася з жахливою посмішкою на обличчі Мо Жаня. Жінка впала на землю в сльозах:

— А-Жаню...

Мо Жань тихо зітхнув.

— Цьовтон, це було так давно. Цей Високоповажний уже не пам'ятає, що він тоді казав чи не казав.

Сон Цьовтон уже зрозуміла, що в Мо Жаня на думці, її тіло здригалося від кожного його слова.

— Останнім часом Цей Високоповажний бачить сни. Сни про той день, коли він повернувся з гори Їнь і, прийшовши до водяної в’язниці, побачив, як гниють укриті кров’ю руки Чу Ваньніна… — Мо Жань говорив повільно, але під кінець йому стисло горло, а в очах спалахнув холодний вогонь. — Цей Високоповажний геть не зрадів.

— Ваша Величносте, Ваша Величносте… — безпорадно повторювала Сон Цьовтон. — Ні, А-Жаню... Послухай… Будь ласка, заспокойся і вислухай мене…

— Цей Високоповажний геть не зрадів, — Мо Жань продовжував, наче не чув жодного слова. Він опустив байдуже обличчя й холодно поглянув на жінку, що скорчилася на підлозі. — Потіш мене трохи, гаразд?

Сон Цьовтон довгі роки провела поруч із Мо Жанем, наче поруч із диким тигром. Проте від його крижаного вигляду, від цього владного прохання, її тіло вкрилося гусячою шкірою, а волосся стало дибки. Вона відчувала наближення бурі. Жінка покірно поглянула на нього знизу вверх своїми глибокими карими очима, а тоді навколішки підповзла вперед і притулилася до щиколотки Мо Жаня.

— Звичайно, усе, чого А-Жань забажає. Що я можу зробити, щоб розрадити А-Жаня? Я обов'язково... Обов'язково…

Мо Жань нахилився й схопив її за підборіддя, змушуючи підняти обличчя. На його щоках з’явилися чарівні ямочки від ніжної, невинної усмішки, такої самої, як у день їхньої першої зустрічі в ордені Жуфен. Тоді він смикнув Сон Цьовтон за рукав і спитав:

— Сестричко, як тебе звати? Ох, та не бійся, я тебе не скривджу. Поговори зі мною, добре?

Вона здригнулася.

Через стільки років, з тим самим виразом обличчя і тим самим солодким, м’яким тоном, Мо Жань сказав зовсім інше:

— Цьовтон, Цей Високоповажний знає, що ти щиро готова зробити все, аби його потішити… — він кінчиком пальця пестив пухкі губи дівчини. Ця частина її лиця найбільше нагадувала Ши Міндзіна.

Вії Мо Жаня злегка тремтіли. Він спокійно поглянув на подібні до пелюсток губи та зрештою промовив: 

— Тоді відправляйся до пекла й чекай на мене там.

Сон Цьовтон застигла.

— Гаразд? — м'яко запитав він.

Сльози, що полилися з її очей, були викликані не смутком, а страхом. Тієї миті, коли Мо Жань згадав про її знущання з Чу Ваньніна, Сон Цьовтон зрозуміла, що це погано для неї закінчиться. Але її найгіршими очікуваннями були побиття палицями чи втрата титулу. Вона навіть не наважувалася припустити, що Мо Жань насправді…

Що він… Що він насправді піде на таке!

Він... він...

Божевільний. 

Він збожеволів... Геть з глузду з’їхав!

Мо Жань закинув голову назад і приглушено засміявся. Цей регіт ставав дедалі зухвалішим, нестримним. Сміючись, він вибив ногою двері палацу, сміючись, широким кроком вийшов геть. Він завжди ступав безтурботно, розтоптуючи людські життя. Тепер настала її черга.

Божевільний... Мо Вейю, ти божевільний!

Сон Цьовтон опустилася колінами на крижану підлогу з позолоченого каменю. У спальні ще не встиг вщухнути жар їхньої пристрасті, як розгорівся пекельний вогонь. З роззявленим ротом і закинутою назад головою вона насилу поглянула на світло, що проливалося з-за вікна.

Наближався світанок. Небо набуло кривавого кольору. Почервоніли й очі Сон Цьовтон. Удалині вона почула голос Мо Жаня, такий недбалий, наче він замовляв собі вечерю:

— Варто, заберіть імператрицю.

— Ваша Величносте! — панічно вигукнула свита на вулиці. — Ваша Величносте, це…

— Киньте її в казан і підсмажте живцем.

Сон Цьовтон раптом перестала чути. Вона немов занурилася в глибоке море, де немає ні звуку.

— Підсмажте її живцем. Підсмажте живцем, це буде весело. Ха-ха... Ха-ха-ха… — Мо Жань відходив усе далі й далі, але його крики та сміх ще довго кружляли над піком Сишен, немов чорні грифи.

Світанкове сонце витягувало по землі тінь його самотньої фігури. Він ішов дуже повільно, неквапно. Спочатку поруч із ним марилися силуети двох юнаків і високого чоловіка в білих шатах. Згодом парубки зникли, залишилася тільки вбрана в біле постать. Та Мо Жань ступав далі, і вона теж розсіялася в золотому сяйві перших променів.

Ясне й чисте ранкове сонце забрало із собою таких самих ясних і чистих людей, залишивши його самого потопати в пекельному океані крові, повному демонів і примар.

Зостався лише він один. З кожним кроком дедалі самотніший, дедалі холодніший.

Мо Жань ішов, поки врешті не відчув, що він уже мертвий.

Кожен крок наближав його до божевілля.

Він згадав, як в останній рік перед самогубством дивився в мідне дзеркало й не міг упізнати монстра, який у ньому відбивався.

Згадав ніч перед смертю, коли він сидів у бамбуковому павільйоні Червоного Лотоса, у супроводі лише старого слуги.

— Льов-ґоне, — ліниво озвався Мо Жань. — Скажи, якою людиною був Цей Високоповажний раніше?

Не дочекавшись відповіді, він поглянув на своє відображення в ставку й замислено продовжив: 

— Цей Високоповажний замолоду не носив такої зачіски, не кажучи вже про цю корону з перлами, чи не так?

Льов-ґон зітхнув.

— Так, Ваша Величносте. Корона й зачіска були рекомендовані імператрицею Сон після вашого сходження на престол.

— О, ти маєш на увазі Сон Цьовтон? — Мо Жань пирхнув, а тоді відкинув голову назад і зробив ковток вина з грушевого цвіту. — Я справді прислухався до її порад?

Попри те, що старий заробив в імператора добру славу, найменша похибка могла коштувати голови. Однак згорблений слуга, певно, відчував, що все йде до кінця, тому говорив щиру правду.

— Так, — відповів Льов-ґон. Він стояв, опустивши очі й сховавши руки в рукава. — Уперше зійшовши на трон, Ви виявляли прихильність до імператриці Сон. Були часи, коли Ваша Величність робив усе, що вона просила. Невже… Ви забули?

— Забув? — Мо Жань засміявся. — Зовсім ні. Як я міг забути?

Після того, як він одружився із Сон Цьовтон, хтось нашепотів їй, що вона була обрана Його Величністю виключно через неймовірну схожість із покійним Ши Міндзіном.

Сон Цьовтон була розумною жінкою. Постійно розпитувала про манери та поведінку Ши Мея і ненав’язливо застосовувала ці знання в їхньому шлюбному житті. Здавалося, ніби мертвий повернувся до життя. 

Як таке забути?

Мо Жань сумно посміхнувся, а потім раптом зірвав корону та наосліп кинув її у ставок. Рибки кої сполошилися, через що відображення чоловіка у воді зловісно спотворилося. У руйнівному пориві, він розпатлав пучок на голові, щоб чорнильне волосся вільно впало на плечі, а тоді схилився біля берега. Відблиски світла химерними тінями заграли на його обличчі.

— Ось так. Корону знято, волосся розплетено. Старий Льове, підкажи, чого ще не вистачає, щоб Цей Високоповажний мав свій колишній вигляд? 

— Ну…

— Стрічки для волосся, так? — припустив Мо Жань, розглядаючи своє відображення. — Синя стрічка, яку зазвичай носили учні піку Сишен. Чи десь у палаці є такі?

— Так. У перший рік правління Ваша Величність зняв учнівську форму й передав її цьому старому на збереження. Якщо Ви бажаєте, цей слуга її принесе.

— Чудово. Принеси весь комплект, разом зі стрічкою.

   Льов-ґон пішов і повернувся зі стосом старого одягу. Мо Жань сів зручніше. Коли кінчики його пальців торкнулися бавовняної тканини, спогади про давні часи здійнялися, наче сухе листя, й осіли в розбитому серці. Він миттю підвівся й спробував одягнути плащ.

Але юнацьке вбрання було замалим і не налізало, хоч як Мо Жань смикав і тягнув. Чоловік розлютився:

— Чому воно не підходить?! Чому я не можу повернутися назад?!

Він ходив колами, як загнаний у клітку звір. Його обличчя стало божевільним, а в очах замерехтіло небезпечне світло.

— Це ж одяг Цього Високоповажного! Так?! Ти приніс не той комплект?! Якщо це мій одяг, чому він не підходить?! Чому?!

Старий слуга вже звик до безумств свого господаря. Раніше Мо Жань у такому стані лякав його, але тепер цей чоловік викликав у Льов-ґона почуття жалю. Шукаючи одяг, той намагався віднайти себе — Мо Жаня з минулого, який ніколи не повернеться.

— Ваша Величносте, — тихо зітхнув старий. — Облиште, ви вже не той юнак, яким були колись.

Почувши ці слова, розлючений Мо Жань різко повернув голову й витріщився на змарніле обличчя слуги. Та імператор не міг вимовити ні слова, він хапав повітря, немов задихаючись, так, що аж очі почервоніли. Мовчання тривало довго, перш ніж нарешті пролунало: 

— Я не...?

— Ні.

— …не можу повернутися?

— Ви не можете повернутися.

Уперше на обличчі цього тридцятидворічного чоловіка з’явилася дитяча безпорадність. Він заплющив очі й важко ковтнув. Старий слуга, схиливши голову, стояв поруч і думав: «Щойно він підніме повіки, то знавісніло вишкірить ікла та рознесе все на своєму шляху».

Утім, коли Мо Жань розплющив очі, вони блищали вологою. Можливо, саме вона й погасила полум’я в його серці. Чоловік хрипким, виснаженим голосом прошепотів: 

— Зрозуміло… Зрозуміло... Я не можу повернутися... Не можу повернутися…

Пригнічений, Мо Жань скинув одежі й сів біля кам’яного столу, сховавши обличчя в долонях. Минула довга мить, перш ніж він промовив: 

— Тоді я просто зберу волосся.

— Ваша Величносте, навіщо вам це?..

— Життя Цього Високоповажного має закінчитися. Не хочу вмирати самотнім, — він говорив, не піднімаючи голови, аби ніхто не зміг побачити, що виражає й ого лице. — Думав переодягнутися, щоб відчути, ніби старі друзі досі поруч.

Льов-ґон знову зітхнув:

— Це лише вигадка.

— Вигадка — це теж непогано. Вигадка — це краще, ніж нічого.

Мо Жань відкинув волосся назад й обмотав стрічкою, а тоді дістав із купи старого одягу шпильку з вицвілими від часу краями. Він хотів було закріпити її у хвості, як у молоді роки, однак, глянувши на своє відображення у воді, так і завмер із піднятою рукою.

З якого боку входив гострий край? З лівого чи з правого?

Він надто давно не користувався цією шпилькою, тож спогади стерлися. Мо Жань заплющив очі й запитав:

— Старий Льове, ти знаєш, як я заплітав волосся?

— Ваша Величносте, цей слуга з’явився в палаці лише через два роки після Вашої коронації. Він не знає.

— Але я не можу згадати, — напосідав Мо Жань. — Хтось повинен мені розповісти.

Льов-ґон мовчав.

— Скажи, де знайти того, хто нагадає? — бурмотів Мо Жань. — Хто знає, який я мав вигляд у ті роки?..

Слуга глибоко вдихнув, але не зміг назвати жодного імені.

Направду, Мо Жань у глибині душі розумів, що старий не має відповіді. Тому він невпевнено підніс шпильку ліворуч, потім праворуч, та врешті зупинився на лівому боці. 

— Здається, так. Піду спитаю в нього.

Чоловік попрямував углиб павільйону, до ставка з червоними лотосами, де лежало тіло Чу Ваньніна. Здавалося, ніби він просто міцно спить.

Мо Жань сів на землю, підперши щоку рукою, і покликав: 

— Учителю.

Вітерець приніс аромат квітучих лотосів. Мо Жань поглянув на чоловіка, який, заплющивши очі, спочивав у п’янкій багряній воді. Він раптом відчув, що хоче так багато всього сказати, та не може дібрати слів. 

Коли справа стосувалася Чу Ваньніна, Мо Жаня завжди переповнювали емоції. Але вони були надто сплутаними, містили надто багато відтінків. Він не міг визначити, що переважає: ненависть чи щось інше. Насправді Мо Жань не знав, як має поводитися з цією людиною.

Колись він переконував себе, що тримав Чу Ваньніна поруч лише для того, аби зривати на ньому злість і задовольняти свої бажання. Та Чу Ваньнін помер, а Мо Жань так і не поховав чоловіка, з яким уже не міг розділити близькість, хоча й приготував для нього могилу.

Який сенс тримати цей холодний, нерухомий і безмовний труп? Він і сам не розумів. Вони пережили надто багато. Та дрібка світла, що була між ними на початку, вже давно потонула в пітьмі.

Коли Чу Ваньнін іще був живий, між ними рідко панували спокій і злагода. Але тепер, коли Вчителя не стало, між живим і мертвим виникла певна жорстока ніжність. Мо Жань часто відвідував його. Він приходив із глечиком вина з грушевого цвіту й мовчки споглядав.

Наразі армія повстанців оточила гору з усіх боків. Мо Жань розумів, що його життя добігає кінця.

Пік Сишен не змінився, та змінилися люди, які його населяли. Мертвий Чу Ваньнін був єдиним старим другом, що тут залишився.

Мо Жаню раптом захотілося щиро з ним поговорити. Чу Ваньнін однаково був лише холодним трупом, а отже не міг ні заперечувати, ні лаятися. Що б не казав Мо Жань, його Вчителю лишалося тільки покірно слухати. Він уже був роззявив рота, та щось стисло горло. Зрештою, пролунала тільки одна фраза:

— Учителю, зверни на мене увагу.

 

Нотатки авторки:

0.5 несповна розуму й божеволіє щодня, *фейспалм*... Хтось дасть цьому псові вакцину від сказу? Ха-ха-ха.