Останні слова Вчителя

Друзі, доєднуйтеся до нашого телеграм каналу, там на вас чекає багато цікавинок) Тицяй сюди

Кров Мо Жаня похолола.  

Він бачив гуцінь Чу Ваньніна лише раз у житті — під час їхнього смертельного двобою. Звуки струн Дзьовґе, розсікаючи повітря, пронизали хмари. Контрольовані технікою Фігур Дженьлон істоти — від живих людей до звірів і духів — приходили до тями, почувши його мелодію. Одна-єдина пісня занурила мільйонну армію фігур Мо Жаня в цілковите безладдя.  

Однак для виклику божественної зброї необхідні духовне ядро та величезна кількість енергії. Чу Ваньнін навіть Тяньвень більше не міг використовувати, тож як йому вдалося викликати Дзьовґе — ще могутнішу зброю?

Та битва над Небесним озером була не менш лютою, ніж давня смертельна сутичка між учителем і учнем. Але в спогадах Мо Жаня вона залишилася розмитою плямою. Те криваве побоїще забрало всіх, із ким він міг би його обговорити.  

Щиро кажучи, Мо Жань до самої смерті так і не зрозумів, як Чу Ваньнін зміг викликати Дзьовґе, використавши лише силу своєї душі. Ніхто не чув про існування подібного зв'язку між майстром та його духовною зброєю. Але Чу Ваньніну це вдалося.  

Мо Жаневі фігури одна за одною розпадалися на порох під звуки ґуціня. Сила Дзьовґе була ще чистішою й нездоланнішою, ніж тоді, коли він уперше зіткнувся з нею багато років тому. Така неймовірна, що Мо Жань почав підозрювати, що духовне ядро Чу Ваньніна зовсім не було зруйноване, що той усі ці роки прикидався, терпів приниження й чекав нагоди, щоб одним ударом повернути собі честь.

Пізніше Мо Жань не раз ловив себе на думці, що так було би навіть краще. Якби Чу Ваньнін справді лише вдавав, можливо, усе не зайшло би так далеко.

Так було би набагато краще.

Дзьовґе знешкодив заборонену техніку й повернув свідомість тисячам заклиначів, які в забутті вбивали одні одних. Він навіть розбив зачаровані крижані стовпи, що сковували Сюе Мена та Мей Ханьсюе.

Мо Жань злетів до хмар, його одяг розвівався на вітрі, а в очах блищали водночас гнів і захват. Йому кортіло дізнатися, скільки ще приголомшливих умінь приховує Чу Ваньнін?

Мо Жань приземлився на вершину бар’єру, підійшов до Вчителя та зупинився прямо перед ним. Тонкі бліді руки повільно спустилися на струни ґуціня, заглушаючи звук. Чу Ваньнін підвів голову, обличчя його було блідим, мов сніг під сонячним світлом. Він промовив:  

— Мо Жаню. Підійди ближче.  

Мо Жань зробив крок уперед, хоча й сам не зрозумів, чому.  

Пальці Чу Ваньніна ледь ворухнулися й потоки нефритового світла, звиваючись у повітрі, попрямували до грудей Мо Жаня. Той спершу злякався, подумавши, що Чу Ваньнін має намір його вбити. Однак світло не завдало йому шкоди: воно лише зависло перед черевним сплетінням, а потім повільно злилося зі шкірою, подарувавши невимовне тепло.  

— Я зцілив рану, нанесену Сюе Меном, — тихо зітхнув Чу Ваньнін. — Тому відпусти його. Мо Жаню, якщо і його не стане, із ким ти зможеш згадати минуле?.. 

Мо Жань ще усвідомлював ці слова, коли міцний бар’єр під ногами розсіявся, власне, як і ґуцінь Чу Ваньніна. Змахнувши рукою, він викликав Буґвей, щоб утриматися серед хмар. Але Чу Ваньнін полетів униз, мов зів’ялий листок — так, наче виконання мелодії вичерпало останні краплі його сили.

— Ваньніне! — обличчя Мо Жаня миттєво змінилося. Він стрімко спрямував меч донизу й устиг підхопити Чу Ваньніна на руки за мить до того, як той би занурився в крижані води Небесного озера. — Чу Ваньніне! Ти... ти...  

Із його заплющених очей, рота, носа й вух струменіла кров. Ця людина завжди цінувала свою гідність. Навіть будучи ув’язненим у Палаці Вушань, Чу Ваньнін не згинав спини та рідко виказував слабкість. Але тепер він стікав кров’ю, а його шляхетний та витончений образ утратив звичну зібраність, збентежився.

Проковтнувши кров, Чу Ваньнін прохрипів:

— Ти казав, не мені вирішувати, жити чи померти... Але, як бачиш, Мо Жаню… Ти таки недооцінив свого вчителя. Якщо я вирішив піти, ти не зможеш мене зупинити... Як би не намагався...  

— Учителю... Учителю... — Мо Жань дивився на нього й безпорадно голосив, відчуваючи, як лід обіймає серце, а волосся стає дибки.

Чу Ваньнін усміхнувся, на його обличчі промайнуло полегшення.  

— Я тримався за життя всі ці роки, бо не хотів здаватися, завжди думав... Думав, що залишуся з тобою трохи довше, спробую навчити тебе... більше не чинити зло. Проте тепер... Тепер...  

Мо Жань тремтів, притискаючи його до себе. Раптом йому стало страшно.

Дуже страшно.  

Почуття, яке було йому чужим уже понад десять років, накинулося на нього, знищуючи все на своєму шляху, вириваючи серце з грудей.  

— Тепер я гадаю, що лише моя смерть, можливо, змусить тебе... зупинитися... — Чу Ваньнін замовк, наче його охопив нестерпний біль. Виклик Дзьовґе виявився для його тіла нищівним. Нутрощі розірвало на шмаття, а з рота знову заюшила кров.  

Мо Жань, тримаючи Вчителя на руках, приземлився на березі Небесного озера. На його обличчі проступив шалений розпач. Не зупиняючись ні на мить, він переливав духовну енергію в груди Чу Ваньніна.

Але її потік проходив крізь тіло Чу Ваньніна й розчинявся безслідно, мов глина у воді. Мо Жань запанікував. Тасянь-дзюнь дедалі міцніше обіймав чоловіка у своїх обіймах, знову й знову безуспішно намагаючись передати тому духовну енергію. 

— Це марно. Мо Жаню, я використав усе, що залишилося від мого життя, аби викликати Дзьовґе. Це кінець. Та якщо у твоєму серці... лишилася хоч дрібка світла, будь-ласка... відпусти...

Відпустити кого?

Сюе Мена? Мей Ханьсюе? Палац Тасюе, увесь заклинацький світ? Гаразд... Він їх усіх помилує! Тільки би Чу Ваньнін вижив, тільки би цей ненависний чоловік не помер ось так.

Чу Ваньнін здійняв тремтячу руку та з жалем і ніжністю торкнувся чола Мо Жаня крижаним пальцем.

— Відпусти…  відпусти себе...

Лють на обличчі Мо Жаня раптом застигла гримасою.  

Відпустити кого... Про кого він хвилювався перед смертю?  

«Відпусти себе»

Так він сказав?  

Стискаючи Чу Ваньніна, Тасянь-дзюнь розгубився й водночас зрадів. Його розривали страждання, та разом із тим охоплював цілковитий спокій.

— Відпустити себе? — прошепотів Мо Жань, його очі налилися кров’ю. — Твоє останнє бажання — щоби я пощадив себе? — він раптом вибухнув сміхом. Той сміх, мов несамовите полум’я, пронизав небеса, випалюючи залишки здорового глузду Мо Жаня. — Ха-ха-ха! Відпустити себе? Чу Ваньніне, та ти ще божевільніший за мене! Який же наївний! Ха-ха-ха!

Його шалений регіт луною прокотився схилами хребта Квеньлвень. Лихий, невпізнаваний, жахаючий.  

Чу Ваньнін ковтнув кров, оточений громом знавіснілого сміху Мо Жаня. Якби в нього залишилися сили, його обличчя скривилося б від муки. Але зараз він навіть брови насупити не спромігся. Лише зазвичай гострі, рішучі й суворі, та зрідка лагідні, феніксові очі наповнилися скорботою.

Ясні, мов сніг над Небесним озером, і водночас туманні, наче паморозь на черепиці.

Погляд Чу Ваньніна повільно втрачав зосередженість, тьмянів. Колись променисті та яскраві, мов блискавка, очі поволі втрачали зір.

— Не смійся більше. Мені боляче бачити тебе таким… — урешті тихо промовив Чу Ваньнін.

Мо Жань не відповів.

— Мо Жаню, усе, що сталося в цьому житті... через те, що я погано тебе вчив, через те, що заклеймив тебе лихим і безнадійним. Я скривдив тебе і буду винен — живий чи мертвий.

Обличчя Чу Ваньніна зблідло, геть утративши барви життя, його губи стали блідо-синіми. Чоловік насилу підняв погляд на Мо Жаня. Йому хотілося заплакати, але замість сліз із очей юшила кров та стікала по щоках.

— Невже ти настільки мене ненавидиш... що не даси спокій навіть в останні хвилини?.. — крізь ридання спитав Чу Ваньнін. — Мо Жаню, Мо Жаню... зупинися. Отямся, озирнися... Повертайся...

Отямся...

Чу Ваньнін закликав Мо Жаня прокинутися, а сам із широко розплющеними порожніми очима поринув у вічний сон.  

Мо Жань не вірив, відмовлявся вірити, що Чу Ваньнін ось так просто помер. Що великий дзонши свого часу, цей шляхетний і гордий чоловік, його Вчитель, його ненависний ворог, просто взяв і помер. Помер у нього на руках, на залитому багрянцем березі Небесного озера. Його тіло поступово студеніло, мов укриваючись памороззю, і врешті геть скрижаніло.

Мо Жань, опустивши голову, довго дивився на залите кров’ю обличчя Чу Ваньніна, а тоді грубо протер його рукавом. Але крові було забагато. Що більше він тер, то сильніше бруднив колись ясне й світле лице. Мо Жань, гнівно стиснувши губи, доклав іще більше зусиль. Зрештою, він лише розмазав червоні плями, до невпізнаваності спотворивши риси Чу Ваньніна.

Мо Жань перестав сміятися, опустив вії й тихо пробурмотів:

— Цього разу ти переміг, Чу Ваньніне. Я не зміг завадити тобі померти.  

Він замовк на мить, а потім знову розплющив очі, у темних глибинах яких палахкотів пекельний вогонь.

— Але ти теж мене недооцінив, — продовжив він. — Я не можу зупинити тебе, якщо ти не бажаєш жити. Але і ти не зможеш завадити, якщо я не бажаю, щоб ти помер.  

Мо Жань повернув Чу Ваньніна на пік Сишен, не сповістивши нікого про його смерть.

На той час він уже володів величезною силою, достатньою, аби стримувати розпад мертвого тіла необмежену кількість часу. Тому він відніс Чу Ваньніна до павільйону Червоного Лотоса, змусивши того продовжувати«жити».

Прийняти той факт, що він убив останню людину у світі, яка ще дбала про нього, було надто важко. Поки тіло Чу Ваньніна не перетворилося на попіл, поки Мо Жань мав змогу щодня дивитися на його лице, він міг переконувати себе, що Чу Ваньнін не помер. Що досі є людина, якій він може вилити свою божевільну ненависть, довірити своє потворне кохання.

Тасянь-дзюнь остаточно з’їхав з глузду.  

Після загибелі Чу Ваньніна Мо Жань щодня, без винятку, навідувався до павільйону Червоного Лотоса. Спершу його очі палали злістю, він без упину осипав нерухоме тіло прокльонами:  

— Чу Ваньніне, ти на це заслужив.  

— Ти дбав про всіх на світі, окрім мене, лицеміре.  

— Який із тебе наставник? Я був сліпим, коли обрав тебе своїм учителем! Покидьок!

Згодом він день у день невтомно питав:  

— Чому ти досі спиш? Коли прокинешся?

— Я вже відпустив Сюе Мена, із тобою вже теж усе гаразд. Вставай.

Щоразу, коли Мо Жань говорив такі речі, його слуги підозрювали, що він геть несповна розуму.  

Його дружина, Сон Цьовтон, гадала так само. Це лякало її, тому, лежачи поруч із Мо Жанем після рідкісної миті близькості, жінка скористалася нагодою й промовила:

— А-Жаню, мертвих не повернути. Я знаю, що тобі сумно, проте...

— Кому сумно?  

Сон Цьовтон завмерла. Вона зналася на зчитуванні емоцій, а надто після років, проведених поруч із Мо Жанем. Кожен її крок був обережним, немов прогулянка по тонкій кризі. Побачивши його кепський настрій, вона миттю прикусила язика й опустила очі.  

— Ваша бранка бовкнула зайвого, — пробурмотіла вона.

Але цього разу Мо Жань так легко її не відпустив.

— Ні, стривай, — наполягав він, примруживши очі. — Заверш думку, якщо вже почала. Ну ж бо, просвіти мене: кому сумно?

— Ваша Величносте...  

Темрява в його очах зарясніла громами. Мо Жань різко сів і схопив Сон Цьовтон за тендітну шию. Однією рукою він підняв жінку, із якою щойно був близьким, і викинув її з ліжка.

Його обличчя набуло звірячої безжальності.  

— Що значить «мертвих не повернути»? Хто помер? Кого треба повертати? — Мо Жань цідив кожне слово крізь зціплені від несамовитого гніву зуби. — Ніхто не помер, ніхто не повертається, і ніхто не сумує!  

Губи Сон Цьовтон затремтіли. Вона хотіла щось заперечити, але ледь встигла вимовити: «Павільйон Червоного Лотоса…», як Мо Жань оскаженів. Його очі налилися кров’ю.

— Що ти хочеш сказати? У Павільйоні Червоного Лотоса немає нікого, окрім Чу Ваньніна, і він міцно спить! На що ти натякаєш, курво?!

Побачивши, що він не тямить себе від люті, Сон Цьовтон затремтіла. Якщо так піде далі, невідомо, яке божевілля може скоїти Мо Жань. Тому вона зважилася поставити все на карту й підвищила голос:

— Ваша Величносте, чоловік, що лежить у павільйоні Червоного Лотоса, уже мертвий, а  Ви й досі щодня там пропадаєте. Як... як ваша бранка може не хвилюватися?

Вона ретельно добирала слова, ухиляючись від провини, маскуючи власні егоїстичні бажання під турботу про Мо Жаня.  

Мо Жань дивився на дружину, і його дихання поступово вирівнювалося, наче її слова влучили в ціль. Він більше не кричав на неї, лише повільно промовив:

— Я змусив тебе хвилюватися.  

Сон Цьовтон зітхнула з полегшенням.  

— Заради добробуту Вашої Величності ця бранка готова віддати життя. Ваша Величність дуже чуйний, та не можна впадати у розпач.

— Тоді скажи, як має вчинити Цей Високоповажний?  

— Ваша бранка забагато базікає, та вона бажає Вашій Величності лише добра. Я гадаю, що настав час поховати Чу… Чу-дзонши. Якщо й надалі залишите його мертве тіло тут, лише зазнаєте ще більшого болю.

— Щось іще? Ти ж не договорила? Кажи вже все, що хотіла.

Обличчя Мо Жаня пом’якшало, тому Сон Цьовтон трохи розслабилася. Жінка опустила очі й трохи нахилила голову. Вона знала, що в такому вигляді найбільше нагадує Ши Міндзіна.

Сон Цьовтон прекрасно усвідомлювала, що той був слабкістю Мо Вейю. Вона не могла зрозуміти лише одне: чому, навіть ретельно наслідуючи Ши Міндзіна, вона все одно не могла викликати у Мо Жаня справжньої зацікавленості?

Після весілля цей непостійний чоловік насолоджувався її компанією, але торкався лише тоді, коли був у відчаї або сильно п'яний. Сон Цьовтон підозрювала, що Мо Жаня просто не цікавлять жінки. Хай там як, із Ши Міндзіном це не пов’язано.

Не лише вона, усі на піку Сишен знали, що цей давно загиблий чоловік був справжнім коханням імператора Тасянь-дзюня.

А що Чу Ваньнін?  

На думку Сон Цьовтон, він був не більше, ніж іграшкою для втамування хтивих бажань Тасянь-дзюня. До того ж іграшкою, яку йому вже набридло трахати. Хоча Чу Ваньнін віддав життя, аби змусити Мо Вейю задуматися й схаменутися, Сон Цьовтон знала, що для імператора це лише швидкоплинне почуття провини, просте порушення звичного ритму.

Вона вірила у своє обличчя, яке так нагадувало лице Ши Міндзіна. І була певна: живий мрець у павільйоні Червоного Лотоса не зможе з нею зрівнятися.

Та не можна, щоби Мо Жань продовжував своє безумство. У світі панував хаос, війни спалахували то тут, то там. Сон Цьовтон почала хвилюватися, що обрала покровителем не ту людину. Вона вже не молода, тому, якщо Мо Вейю втратить свій статус, їй навряд чи вдасться знайти ще одне небосяжне дерево, по якому можна буде видертися на вершину. Тому ця жінка щиро всім серцем бажала, аби Мо Жань опанував себе й припинив коїти дурниці.  

Сон Цьовтон замислилася, зважуючи ризики та можливі вигоди. Зрештою вона наважилася сказати:  

— Коли не стане Чу-дзонши, не залишиться нікого, гідного павільйону Червоного Лотоса.  

— Вірно. Продовжуй.

— Ваша бранка вважає, що за таких обставин відвідування павільйону лише нагадуватиме Вашій Величності про минуле, тож...  

— Тож? — Мо Жань звузив очі.  

— Тож, можливо, буде краще запечатати павільйон Червоного Лотоса? Павільйон, що належав єдиному господарю — це гарна легенда.

 

Нотатки авторки:

Панянка Сон залицяється до смерті.

Дисертація пані Сон на тему: «Той, хто не вміє читати між рядків, помре жалюгідною смертю».