Третя зброя Вчителя

Друзі, доєднуйтеся до нашого телеграм каналу та слідкуйте за оновленнями. Тицяй сюди

Тієї ночі Мо Жань спав під хайтаном.

На піку Сишен усюди збереглися сліди присутності Чу Ваньніна. Для вшанування його пам’яті кращого місця, ніж Павільйон Червоного Лотоса, годі й шукати. Але лише під цим деревом притуплювався біль у серці Мо Жаня, лише тут він міг відчути слабкий зв’язок зі світом живих.

Колись він уважав, що бути учнем Чу Ваньніна — найбільше в житті нещастя, що це від початку було помилкою. І лише тепер зрозумів, що не пощастило не йому, не Мо Вейю, а задумливому чоловіку, який того дня, опустивши голову, стояв під заквітчаним хайтаном. Не пощастило Чу Ваньніну.

«Пане безсмертний, зверніть на мене увагу!»

Мо Жань пригадав, що це були перші слова, які він сказав Учителю. Можливо, сама фраза звучала по-іншому — минуло стільки часу, що він вже не міг точно її відтворити. Та в пам’яті закарбувався вираз обличчя Чу Ваньніна, що розгублено й трохи приголомшено змахнув віями.

Яким же лагідним він видавався в ту мить.

Зараз, лежачи під квітучим деревом, Мо Жань подумав, що якби можна було повернутися в минуле, у той день, коли він обирав собі вчителя, він би ні за що не став умовляти Чу Ваньніна прийняти його в учні.

Ціна за цей швидкоплинний помах вій була надто високою — нескінченний ланцюг непорозумінь та смерть Чу Ваньніна.

Два життя.

Він знищив усе власними руками.

Два життя...

Мо Жань проковтнув клубок у горлі, а тоді схлипнув і заплющив очі. Серце ніби роз’їдали мільйони мурашок. Він довго так мучився, перш ніж поринув у неспокійний сон. 

Йому примарився спогад, якого він не смів торкатися, відколи переродився. У дрімоті цей спогад вирвався з ланцюгів, підняв ніж і вирвав Мо Жаню серце.

 

У той час Мо Жань стояв на вершині людського світу, а Чу Ваньнін, позбавлений духовного ядра, був в’язнем у його палаці.

На Мо Жаня було здійснено кілька замахів, останній з яких організували Сюе Мен і Мей Ханьсюе. Тасянь-дзюнь мав надто велику духовну силу, щоб загинути на місці, але він все ж отримав важкі поранення. Йому довелося понад місяць відновлюватися у своєму палаці, перш ніж остаточно стати на ноги.

У царстві Шу часто дощило, а того дня стукіт крапель не стихав ні на мить.

Мо Жань стояв під укриттям колонади, його бліді, мов нефрит, пальці, міцно стискали край важкого парчевого плаща, накинутого на плечі. Він дивився в далечінь, на сіре небо, а на обличчі змішалися задоволення й божевілля. Його спотворена натура відчувалася навіть тоді, коли він мовчав. Цей чоловік мав надзвичайно вродливе обличчя, але водночас напрочуд темний і безжальний погляд, геть позбавлений тепла.

І ця темрява густішала, що довше він сидів на троні.

Позаду почулися кроки.

— Прийшов? — кинув Мо Жань, не обертаючись.

— Ти збираєшся знищити палац Тасюе? — голос Чу Ваньніна тихо лунав у просторій залі.

— А якщо й так?

Пауза.

— Невже ти забув свою обіцянку? Ти поклявся, що не станеш забирати життя Сюе Мена.

— Учитель прийшов сюди, та навіть не спитав, чи загоїлися мої рани, чи не змерз я на цьому пронизливому вітрі, — голос Мо Жаня залишався рівним. — Натомість його цікавить лише те, кого я збираюся вбити.

— Мо Вейю, я прийшов сказати тобі не робити те, про що потім пошкодуєш.

— Хах, пошкодую? Хіба це не ти мав би шкодувати? Намагаючись завадити мені знищити орден Жуфен, ти зруйнував своє духовне ядро. А тепер я виріжу весь палац Тасюе, а ти — усього лише звичайна людина, безсилий протистояти мені. Не шкодуєш, що тоді не лишився осторонь?

Мо Жань глянув на Вчителя через плече, його очі засяяли холодним блиском, а на губах заграла жорстока посмішка.

— Чу Ваньніне, ти — жалюгідний каліка. Як ти мене зупиниш? Що в  тебе залишилося?

Чу Ваньнін довго не міг дібрати слів. Можливо, тому що й справді більше не мав нічого.

Раптом ударив оглушливий гуркіт грому, щосили хлинув дощ, заливаючи дах і струменіючи з карнизів. Урешті Чу Ваньнін заплющив очі, а коли знову підняв повіки, лише тихо промовив:

— Не йди.

Мо Жань різко обернувся, шелеснувши чорними шатами. Позаду нього розстилалися попелясті небеса, вирувала злива й гудів холодний вітер. Він поглянув на Чу Ваньніна, що стояв у глибині залу.

— Чому? Я вже давав шанс Сюе Мену. Ти ліг під мене заради нього, а я стримав обіцянку, подарувавши йому життя в обмін на твоє тіло. Але тепер він хоче моєї смерті. Тож скажи мені, чому я не маю йти?

Чу Ваньнін мовчав.

— Ну що? Нема, що сказати? — презирливо пирхнув Мо Жань. — Нумо, засуджуй мене, проклинай! Чу Ваньніне, куди подівся твій запал? Я ж знаю, що Сюе Мен — твій улюбленець, твій дорогоцінний учень. Ти вважаєш його щирим і відданим, а мене — брудом на його підошві.

— Досить, — обличчя Чу Ваньніна зблідло. Він напружено звів брови, ніби намагався стриматися.

— Як це — досить? Не досить! — споглядаючи на Чу Ваньніна, Мо Жань сповнився божевільною радістю. Гнів, піднесення, ненависть і ревнощі — емоції, яскраві, мов дикий вогонь, палили серце.

Він ходив туди-сюди з шаленим блиском в очах.

— Другого шансу не буде, Учителю, він не отримає другий шанс. Я його вб'ю, шкіру здеру на килимок, а з черепа питиму вино! Я випатраю його труп, перекручу на фарш та зварю на повільному вогні! Ти мене не зупиниш! Чу Ваньніне, ти не зможеш мене зупинити!

Очі Мо Жаня почервоніли, що довше він волав, то більше захоплювався. Він майже втратив здоровий глузд.

Раптом його схопили за комір і добряче ляснули по щоці.

— Ану прийди до тями! — Чу Ваньнін був так близько, що Мо Жань міг розгледіти, як тремтять його вії, як блищать сльози в його очах. — Мо Жаню, отямся. Отямся нарешті...

— А я при тямі! — ляпас, який обпік щоку, лише наблизив Мо Жаня до божевілля. Від погляду на Чу Ваньніна в ньому знову спалахнула лють. — Я цілком при тямі! Це ти спиш! Ти що, сліпий?!

Він відштовхнув Учителя й розпахнув сорочку, щоб показати просякнуті кров'ю бинти.

— Ти сліпий, Чу Ваньніне?! — ревів Мо Жань, тицяючи собі в груди, а коли він вирішив, що й цього замало, повністю зірвав пов’язку, оголюючи криваве місиво під нею.

— Хто, по-твоєму, це зробив? Твій бездоганний учень, Сюе Мен! Якби його Лончен поцілив трохи точніше, я б сконав! Тож скажи мені, чому, чорт забирай, я маю його відпускати?! Для тебе його життя — цінність, на відміну від мого. Так виходить, так?! — У пориві люті Мо Жань схопив руку Чу Ваніна й притиснув її до своєї кривавої рани. — Ти хотів мене зупинити? Ось твій шанс, вирви моє серце! Чу Ваньніне, вирви моє бісове серце, якщо зможеш!

Чу Ваньнін мовчав. Кінчики його холодних, мов лід, пальців затремтіли.  

Мо Жань дивився на нього люто і невблаганно, так, що судини на шиї запульсували.

— Ну ж бо, — прохрипів він, — вирви його.  

Стихія шаленіла, дощ знавісніло барабанив по даху. Запанувала тиша. Жоден із них не зрушив з місця.  

Зрештою, Мо Жань відпустив руку Чу Ваньніна і, важко дихаючи, глухим голосом промовив:  

— Життя Сюе Дзиміна та Мей Ханьсюе належать мені.

Чу Ваньнін мовчав. 

— Можеш мене ненавидіти, Учителю, — продовжив Мо Жань. — Така вже у мене доля. Така вже у нас доля. Жоден із нас уже не може повернути назад, тож нам залишається тільки йти далі, у непроглядну темряву. Дорогою до пекла, я прихоплю із собою старих друзів.  

Чу Ваньнін дивився вслід Мо Жаню, чиї чорні шати зашелестіли віддаляючись. Врешті, він заговорив:  

— Мо Жаню, якщо ти зруйнуєш палац Тасюе й уб’єш Сюе Мена, я теж помру в тебе на очах. Мені вже немає чим торгуватися, але я принаймні можу обрати смерть.

Почувши ці слова, Мо Жань завмер й обернувся через плече. На його вродливому обличчі буяла посмішка, а навколо вирував похмурий вітер з дощем.  

— Допоки Цей Високоповажний живе, ти не помреш. 

Чу Ваньнін нічого не відповів.  

Ти був повністю знекровленим, але я все одно повернув тебе з обителі Яньлво! Ти проведеш решту життя зі мною, хоч би який огидний я тобі не був.

Гнів Мо Жаня вщух, а на обличчя поступово повернувся звичний вираз — холодний і загрозливо спокійний.

— Мій дорогий Учителю, будь хорошим хлопчиком і чекай мене на піку Сишен. Я впіймаю Сюе Мена та притягну сюди, щоб він уважно подивився, як божество, за яким він так упадає, звивається піді мною, мов розпусна шльондра. Зрештою, ми разом навчалися, тож йому слід дізнатися всю правду перед смертю.

Але, усупереч очікуванням Мо Жаня, Чу-дзонши залишався Чу-дзонши.

Місяць по тому Мо Жань гордо стояв біля Небесного озера на вершині гори Квеньлвень. Він дотримав слова: захопив Мей Ханьсюе та Сюе Мена, прив’язав їх до крижаних стовпів, а потім за допомогою техніки Фігур Дженьлон змусив тисячі мешканців палацу Тасюе вбивати одне одного в низ на очах. Сніжна гора, колись бездоганна та велична, вмить укрилася багрянцем. Кров забарвила червоним Небесне озеро, просочила наскрізь гірські схили.  

Мо Жань спокійно сидів перед брамою палацу, їв принесений слугами виноград, і з посмішкою спостерігав за цією сценою.  

— Мен-Мене, тобі подобається? — він кинув погляд на Сюе Мена, очі якого були порожні та розфокусовані.  

Сюе Мен ніяк не реагував, немов раптом оглух.

Задоволений Мо Жань посміхнувся зі ще більшою втіхою.

— Твій брат улаштував цю виставу спеціально для тебе. Тобі подобається?

У відповідь почувся тихий шепіт:

— Пожалій палац Тасюе.

Мо Жань кліпнув.

— Що?

— Пожалій Палац Тасюе, — зазвичай яскравий погляд Сюе Мена геть погас. — Дай їм усім спокій. Відпусти Мей Ханьсюе. Це я намагався тебе вбити. Убий мене, а решту не чіпай.

Мо Жань не стримав сміху.

— Ти зі мною торгуєшся?

— Ні, — Сюе Мен спустошено дивився в далечінь. — Я благаю тебе.

Улюбленець небес благав його. Очі Мо Жаня засяяли, йому стало цікаво. Він схопив Сюе Мена за підборіддя, змушуючи того підняти погляд. Але перш ніж Мо Жань устиг щось сказати, на горизонті спалахнуло яскраво-зелене світло.

— Що відбувається?

Його свита не знайшла відповіді. Сяйво заклинання опустилося на величні вершини, огорнувши тисячі миль гірського хребта.

А над ним височів Чу Ваньнін. Сніжно-білі шати Вчителя невагомо колихалися серед хмар. Перед ним у повітрі завис смолисто-чорний ґуцінь химерної форми. Його хвіст плавно вигинався догори, завершуючись розкішним розмаєм квітучих гілок хайтану, що їхні, умиті росою, пелюстки світилися м’яким сяйвом.

Це була третя божественна зброя Чу Ваньніна — Дзьовґе.

---

Нотатки авторки:

Хоча цуцик 0.5 невиліковно божевільний, але мені невимовно подобається писати пов’язані з ним частини історії, пахахахх.

Ласкаво прошу допомогти тогочасному Вчителю відгамселити тогочасного цуцика, ахахах.