Вчителю, благаю, зверни на мене увагу

Друзі! Ми нарешті повернулися до вас після тривалої перерви з неперевершеним і гідним захвату другим томом Ерхи. Доєднуйтеся до нашого телеграм каналу та слідкуйте за оновленнями. Тицяй сюди

На піку Сишен була скеля з кумедною назвою «А-а-а».

В ордені  ходили численні байки про походження цієї назви. Найпоширеніша версія була така: через крутий схил люди часто оступалися й падали звідти, вигукуючи «А-а-а!».

Але Мо Жань знав, що причина не в цьому.

Круча здіймалася високо в хмари, а її уривчастими схилами було майже неможливо піднятися. На вершині цілорічно лежав сніг і царював страшенний холод. Тут лежали мертві члени ордену, очікуючи похорону.

 У минулому житті Мо Жань приходив сюди лише раз.

Тоді, як і зараз, це сталося після відкриття розлому в Безмежне пекло, за яким послідувала кривава битва. Битва, що забрала безліч життів, серед яких і життя Ши Мея. Він відмовлявся прийняти реальність й щодня стояв на колінах біля труни Ши Мея, дивлячись на його обличчя. Той виглядав, наче живий.

— Скеля називається «А-а-а» відтоді, як помер твій тато, — ці слова промовив Сюе Дженйон у минулому житті, коли супроводжував племінника до студеної зали Крижаного неба.  — У мене був лише один брат. Ми заснували пік Сишен разом. Але твій тато… він був норовистим, точнісінько як ти. Не міг насолоджуватися спокійним життям і вже за кілька днів починав нудьгувати. Але одна помилка в бою проти демонів коштувала йому життя.

У залі Крижаного неба стояв мороз. Сюе Дженйон зробив ковток вина з бурдюка й простягнув його Мо Жаню.

— Ось, випий. Тільки не кажи своїй тітці.

Мо Жань не взяв його. Навіть не ворухнувся.

Сюе Дженйон зітхнув.

— Тоді я був таким нещасним, ніби моє серце вирвали з грудей. Увесь час сидів на горі в жалобі за твоїм батьком й оплакував його. Мої ридання звучали жахливо, я просто вив щось схоже на «А-а-а» — звідси й пішла назва. — Він глянув на Мо Жаня й поплескав того по плечу. — Твій дядько не найосвіченіший, але він знає одне: життя ефемерне, як ранкова роса, не встигнеш й оком змигнути, як воно щезає. Міндзін просто трохи випередив тебе, але в наступному житті ви знову можете бути побратимами.

Мо Жань повільно заплющив очі. 

 — «Співчуваю вашій утраті» і подібні слова — лише пусті балачки. — продовжив Сюе Дженйон. — Якщо тобі сумно — плач. Не хочеш іти — залишся тут і склади йому компанію. Але ти маєш їсти й пити. Іди перехопи чогось у залі Менпо, а тоді повертайся та стій навколішки скільки завгодно. Я не зупинятиму тебе.

У залі Крижаного неба було зимно й тихо. Білий шовк легенько плив у просторому приміщенні й торкався чола, наче ніжні пальці.

Мо Жань повільно розплющив очі.

Відлита з чорного снігу гори Квеньлвень труна була саме такою, як він пам’ятав: блискучою та прозорою, оповитою шовком крижаної аури.

Тільки цього разу тіло, що лежало всередині, належало Чу Ваньніну.

Мо Жань й уявити не міг, що тим, хто помре через Небесний розлом в цьому житті, буде Чу Ваньнін. Він був цілком приголомшений, не знав, як реагувати. Побачивши схололе тіло цієї людини, Мо Жань раптом зрозумів, що майже нічого не відчуває. Ні радості від смерті запеклого ворога, ні горя від утрати Вчителя.

Він довго недовірливо дивився на Чу Ваньніна крізь опущені вії. Обличчя того здавалося ще холоднішим, ніж зазвичай, — тепер його й справді вкривала паморозь, а на зімкнутих віях виблискував лід. Губи стали блідими, а шкіра — такою прозорою, що крізь неї проглядалися блакитні вени, схожі на дрібні тріщини на порцеляні.

Як він міг померти?

Мо Жань підняв руку й торкнувся щоки Чу Ваньніна. Холодна. Долоня ковзнула вниз, до шиї. Пульсу немає. Тоді Мо Жань стиснув руку Вчителя. Суглоби вже заклякли, а шкіра здавалася щербатою. Це дивно: кінчики пальців Чу Ваньніна завжди були злегка мозолисті, але його долоні залишалися гладкими й ніжними. Не втримавшись, він придивився уважніше й побачив десятки рваних порізів. Рани очистили, та вони вже ніколи не загояться.

Мо Жань пригадав слова Сюе Мена.

«Його духовна енергія повністю вичерпалася. Він нічим не відрізнявся від звичайної людини, не міг скористатися жодною технікою, навіть простими чарами зв’язку. Учитель міг лише тягти тебе на спині, крок за кроком видираючись сходами до піку Сишен.»

А коли вже не міг триматися на ногах, навколішки повз по землі. Ніс Мо Жаня, стираючи руки до крові.

Усе, щоб повернути його додому.

— Це ти приніс мене назад? — глухо пробурмотів Мо Жань. Та відповіді не було.

—  Чу Ваньніне, це був ти…?

Знову тиша.

— Я не повірю, поки ти сам не підтвердиш, — заявив Мо Жань чоловікові в труні. Обличчя хлопця було спокійним, ніби він дійсно думав, що людина перед ним от-от прокинеться. — Чу Ваньніне, лише кивни. Я повірю й перестану тебе ненавидіти. Лише один кивок, домовилися?

 Але Чу Ваньнін так і лежав, холодний та байдужий. Наче йому було однаково, чи ненавидить його Мо Жань, чи ні. Сам він пішов із чистою совістю, залишивши живим їхню метушню.

Живий чи мертвий — цей чоловік завжди більше дратував, ніж викликав співчуття. Мо Жань раптом посміхнувся.

— Хоча коли це ти мене слухав?

Розглядаючи Чу Ваньніна, він подумав, що все це просто безглуздо.

Він ненавидів Чу Ваньніна за те, що той дивився на нього зверхньо. Це почуття посилилося, коли Вчитель не врятував Ши Мея. Понад десять років ця лють накопичувалася й вирувала всередині. І ось одного дня йому зненацька повідомляють... 

«Чу Ваньнін розвернувся й пішов, бо не хотів наражати тебе на небезпеку!»

Раптом виявляється, що... 

«Бар'єр Розмежування здвоєний! Якої б шкоди не зазнав ти, він постраждав так само!»

Він витратив усю духовну енергію. Він навіть не міг більше захистити себе. Він…

Чудово. Просто дивовижно. Чу Ваньнін усе зробив правильно. А як щодо Мо Жаня?

Він наче в бульбашці жив. Дурень, який так довго вищиряв зуби від люті й бігав колами, мов блазень. І через що?!

Непорозуміння схоже на скалку в рані. Якщо її вчасно виявити, дістати й знову нанести мазь, усе буде добре. Але якщо непорозуміння триває десятки років, оповита цим павутинням людина безперестану буде живити його ненавистю, плекати, таїти, та врешті покладе на це все своє життя. Ці почуття перетворяться на струпи, що поступово вкриють усе тіло й стануть другою шкірою.

А потім хтось раптом скаже: «Усе не так. Ти все неправильно зрозумів.» Що тоді? Із плином часу бруд осів під шкірою, просочився в кров. Щоби позбутися цієї давньої ненависті, зцілену плоть потрібно розірвати знову.

Рік непорозуміння — проста плутанина.

Десять років — помилка, що може дорого коштувати.

Непорозуміння тривалістю в ціле життя, від народження до смерті, — це доля.

Їхня доля була понівечена.

Масивні двері зали Крижаного неба відчинилися. Так само, як і в минулому житті, Сюе Дженйон із бурдюком вина в руці важко підійшов до Мо Жаня й сів на підлогу поруч.

— Я чув, що ти тут. Дядько складе тобі компанію, — грізні очі Сюе Дженйона були червоними — заплаканими. — І йому теж. 

Мо Жань промовчав. Сюе Дженйон відкоркував бурдюк, зробив кілька ковтків, а тоді завмер. Він грубим жестом витер обличчя й, докладаючи великих зусиль, усміхнувся.

— Юхену не подобалося, коли я пив, але тепер… — він зітхнув. – А, нічого, забудь. Я ще не старий, а вже провів в останню путь стільки друзів. Жань-ер, ти знаєш, що це за відчуття?

Мо Жань мовчки опустив вії. У минулому житті Сюе Дженйон теж про це питав. Але тоді перед очима лежало бездиханне тіло Ши Мея, тому як його могло хвилювати життя чи смерть усіх інших? Він не розумів і не хотів розуміти.

Але як він міг не усвідомити тепер?

До переродження Мо Жань був геть один у порожніх залах палацу Вушань. Одного разу йому наснилися давні дні учнівства в Юхена. Він різко виринув з легкої дрімоти, охоплений раптовим бажанням відвідати свою стару кімнату. Мала учнівська спальня пустувала вже багато років, її стіни вкривав шар пилу.

На підлозі лежав перекинутий маленький пальник для пахощів. Хто його впустив? Коли? Мо Жань підняв пальник і, за звичкою, збирався поставити його на місце. Але роки спливали, як швидкий потік; він раптом завмер із пальником у руках.

 — Де я його зберігав?

Мо Жань не міг згадати. Він окинув орлиним поглядом слуг, які стояли позаду, але їхні обличчя були настільки розмитими, що він не зміг би відрізнити одне від іншого. Але, звісно, ​​ці люди не знали, де у своїй старій кімнаті молодий імператор зберігав пальник для пахощів.

— Цей пальник, де він стояв? — він не пам’ятав, а всі, хто міг нагадати, пішли або на той світ, або від нього.

Як би Мо Жань не розумів, що зараз відчуває Сюе Дженйон?

— Я, буває, раптом згадаю якийсь жарт з юності та й ляпну його. Але потім усвідомлюю, що більше немає жодної людини, яка б той жарт зрозуміла.

Сюе Дженйон зробив ще один ковток вина і, опустивши голову, розсміявся.

— Твій батько, наші старі друзі… Твій учитель, — промені світла заломлювалися у сльозах, що накотилися йому на очі. — Жань-ер, ти знаєш, чому ця скеля називається «А-а-а»?

Мо Жань знав, що той хотів сказати, але був надто розбитий, щоб іще раз почути історію про свого померлого батька.

— Я знаю. Це тому, що дядько тут плакав.

— А… — Сюе Дженйон мав розгублений вигляд. Чоловік повільно кліпнув, біля кутиків його очей зібралися глибокі зморшки. — Тобі тітка сказала?

— Угу.

Сюе Дженйон витер сльози й глибоко вдихнув.

— Добре, гаразд. Тоді ти вже знаєш, що хотів сказати дядько. Якщо тобі сумно — поплач. Усе гаразд. У сльозах нема сорому.

Але Мо Жань не плакав. Можливо, за два життя його серце геть скам’яніло. Порівняно з тим, яким розбитим він почувався після смерті Ши Мея, зараз Мо Жань був дуже спокійним. Настільки спокійним, що його збентежила власна байдужість. До сьогодні він і не знав, наскільки безсердечний.

Допивши, Сюе Дженйон посидів ще трохи, а тоді підвівся. Він тримався нетвердо. Певно, ноги заніміли від тривалого стояння на колінах, а можливо, дядько просто забагато випив. Його широка долоня поплескала Мо Жаня по плечу.

— Небесний розлом закрито, але ми й досі не знаємо, хто за цим стоїть. Можливо, на цьому все, а може, зовсім скоро на нас чекає нова велика битва. Жань-ер, обов’язково спустись і поїж чогось. Не нівеч своє тіло голодом.

Із цими словами він розвернувся й пішов.

Настала ніч. Над залою Крижаного неба навис спадний півмісяць. Сюе Дженйон із напівпорожнім бурдюком вина в руці крокував снігом, що повсякчас укривав цю гору. Його глибокий і грубий, мов зламаний гонг, голос почав наспівувати мелодію балади, яка походила з царства Шу.

Вітаю, давні друзі, більшість з вас вже примарами стали.
Радість зустрічі таїться в хмільнім забутті.
В гіллі османтуса сховавшись, юнаки вино готували,
Та смакуватимуть ним сивочолі старці.

Коли промені світанку розвіють сну небуття,
Знов залишите самого сльози лити.
Богу Снів* я віддам решту свого життя,
Аби, чарку піднявши, вкотре вас запросити.

 

*周公 — Джов-гон, також відомий як «Бог Снів». За легендою, якщо в житті людини має трапитися щось важливе, він явиться їй уві сні. Детальніше ознайомтеся за запитом «Duke of Zhou».

Усе скінчилося не так, як у минулому житті. Загинув не Ши Мей, а Чу Ваньнін, тому Сюе Дженйон горював набагато сильніше. 

Мо Жань стояв спиною до відчинених воріт зали Крижаного неба й прислухався до хриплого протяжного співу, голос чоловіка був лунким, але сповненим журби. Мало-помалу пісня, мов та птаха, відлетіла вдалечінь, поглинута хуртовиною.

Світ очистився й спорожнів. Місяць байдуже височів над крихітними людьми. Усе зникло, змилося начисто. Лише слова пісні кружляли в повітрі.

Знов залишите самого сльози лити.

Невідомо, скільки часу минуло, перш ніж Мо Жань повільно вийшов із зали Крижаного неба.

Дядько мав рацію. Небесний розлом закрито, але це не значить, що справу завершено. Чу Ваньніна більше немає, тож у наступній кривавій битві Мо Жаню доведеться подбати про себе самостійно.

Коли він дійшов до зали Менпо, надворі вже стояла ніч. Навколо не було нікого, крім старої жінки, яка готувала пізню вечерю.

Мо Жань попросив миску локшини й знайшов собі місце в кутку, щоб спокійно поїсти. Гаряча гостра страва гріла живіт. Впиваючись у локшину, мов голодний звір, Мо Жань підняв погляд. Тьмяно освітлена, окутана густим теплом, зала Менпо розпливалася перед очима.

Нахлинули спогади. У минулому житті після смерті Ши Мея він був набагато впертішим. Три дні не відходив від нього й відмовлявся від їжі. А пізніше, коли Мо Жаня нарешті переконали покинути залу Крижаного неба й чогось поїсти, він наткнувся на Чу Ваньніна на кухні. Той стояв спиною до дверей і незграбно згортав тісто та змішував начинку. На столі були борошно, вода та кілька рівних рядів готових вонтонів.

Дзень. Один помах руки змів усе приладдя зі стола. Скреготливий дзвін долинав із минулого, змушуючи затремтіти палички в руках Мо Жаня теперішнього. Шматок не ліз у горло.

У той час він думав, що Чу Ваньнін знущається з нього, що навмисне хоче завдати болю. Але, міркуючи про це зараз, Мо Жань цілком міг припустити, що Чу Ваньнін справді хотів лише приготувати йому вонтони замість покійного Ши Мея.

— За кого ти себе маєш?! Як смієш брати його речі? Готувати страви, які готував він? Ши Мей помер, ти задоволений? Чи тобі для щастя треба всіх своїх учнів довести до смерті чи божевілля? Чу Ваньніне! У цьому світі більше ніхто не зробить такі вонтони. Скільки б ти не наслідував його, навіть на крок не наблизишся!

Кожне слово — удар у серце.

Мо Жань повернувся до локшини, не бажаючи більше думати про це. Але це було не так просто. Спогади не давали йому спокою.

Він пригадав обличчя Чу Ваньніна ясніше, ніж будь-коли раніше. Воно не виражало ні радості, ні смутку. До болі чітко пригадав кожну деталь. Легке тремтіння його пальців, пляму борошна на щоці. Пухкі білосніжні вонтони, розкидані по підлозі. Пригадав, як Чу Ваньнін опустив вії й нахилився, щоб обережно зібрати вже непридатну до вживання страву, а потім власноруч викинув її.

Викинув власноруч.

Залишилося більше половини локшини з горохом, але Мо Жань не міг більше з’їсти ні шматочка. Він відштовхнув миску й утік, перш ніж це місце встигло довести його до божевілля. Юнак, мов скажений, мчав піком Сишен. Ніби намагався залишити позаду десятиліття непорозумінь, повернути безглуздо втрачені роки, наздогнати людину, яка того дня покинула зал Менпо зовсім сама.

Наздогнати, щоб сказати: «Вибач, я не мав тебе ненавидіти». 

Мо Жань безцільно нісся крізь темряву ночі. Він біг і всюди бачив надтріснутий силует Чу Ваньніна: кін Вад і чеснот, де той навчав його читати та керувати мечем; міст Найхе, де Вчитель поділився з ним парасолькою; зала Чистого неба, де Чу Ваньнін зазнав покарання батогом, після чого самотньо пішов до себе.

Мо Жань почувався дедалі більше збентеженим і безпорадним.

Раптом юнак вибіг на відкриту галявину, і здалося, ніби морок розвіявся, а хмари розійшлися, відкривши ясний місяць. Він зупинився, важко дихаючи. 

Пагода Тонтянь.

Місце, де він помер у минулому житті. Місце, де вперше зустрів Чу Ваньніна.

Серце калатало, мов барабан, а в очах нуртував хаос. Не в змозі протистояти минулому, що наступало нещадною хвилею, не здатний утекти від нього, Мо Жань урешті опинився тут. 

Тут сяяв білосніжний місяць і дув свіжий вітерець. Тут вони вперше зустрілися.

Мо Жань нарешті зупинився. Він знав, що не зможе цього уникнути: він був зобов’язаний Чу Ваньніну.

Хлопець повільно піднявся сходами до прекрасного хайтанового дерева. Він простягнув руку до стовбура та погладив суху й тверду, мов скам’яніле серце, кору. Минуло майже три дні після смерті Чу Ваньніна.

Мо Жань підвів очі. Квітуче дерево було таким самим ніжним, як і в минулому. Нестерпний смуток охопив серце. Притиснувшись чолом до стовбура, він нарешті заплакав у весь голос. Сльози лилися, мов злива.

— Учителю, Учителю… — бурмотів Мо Жань між придушеними риданнями. Він знову й знову повторював слова, які сказав у той день, коли вперше зустрів Чу Ваньніна: — Погляньте на мене… Будь ласка, зверніть на мене увагу…

Декорації були ті самі, та люди змінилися. Мо Жань залишився зовсім самотнім перед пагодою Тонтянь. Більше нема кому звернути на нього увагу. Нема кому зустріти його.

Після переродження Мо Жань отримав тіло юнака, але всередині нього жила душа тридцятидворічного Тасянь-дзюня. Він пережив занадто багато. Бачив життя і смерть, скуштував усю радість і горе, які тільки міг запропонувати світ. Тому в новому житті Мо Жань ніколи не виявляв щирих емоцій, ніби завжди ховався за маскою.

Але спустошення й біль, які з’явилися на його обличчі зараз, були справжніми. Такими чистими та вразливими, наївними й нічим не прикритими.

Тільки тепер він став схожим на звичайного юнака, що втратив свого Вчителя, на покинуту дитину, на собаку, що загубила дім і не може знайти дорогу назад.

— Зверни на мене увагу… Будь ласка, зверни на мене увагу…

У відповідь тільки листя зашелестіло й тіні квітів закружляли в танку. Неймовірна людина, яка того року стояла під  цим хайтановим деревом ніколи більше… ніколи більше не підніме на нього погляд. Навіть востаннє.

 

Нотатки авторки:

Дурне цуценя: ಥ_ಥ

Програма durne_cucenia.exe припинила роботу. Поглянувши на це, великий білий кіт зітхнув і взяв до рук посібник користувача.

І, як завжди, дякую моїм постійним фоловерам, цьомки!