Цей Високоповажний…

— Мо Жаню… Мо Жаню.

Хтось його кликав. 

Мо Жань розплющив затуманені очі й побачив розмитий сніжно-білий силует. Йому на мить подумалось, що той схожий на Чу Ваньніна, але водночас Мо Жань не посмів на таке сподіватися. Він відчував руки, що лежали в нього на грудях, безперестанку вливаючи потік духовної енергії у місце, з якого досі лилася кров.

Так тепло… 

Хто це? 

Він заледве кліпнув, намагаючись краще роздивитися цей розмитий силует. 

— Мо Жаню…

— У-учителю? — пробурмотів Мо Жань, ковтаючи згусток крові в горлі. 

Щось тепле і вологе торкнулося його щоки. Поступово погляд прояснився, і Мо Жань побачив на блідому, заплямованому кров’ю обличчі пару феніксових очей, схожих на квітучі абрикоси Дзяннані. Мо Жань розгублено дивився перед собою — він ще ніколи не бачив такого виразу на обличчі Чу Ваньніна.

Його Вчитель завжди був холодним і незворушним. Але людина перед ним плакала. 

Мо Жань простягнув руку, бажаючи торкнутися, перевірити, чи все це справжнє, а чи просто передсмертне видіння. Проте коли кінчики його пальців майже торкнулись обличчя цієї людини, він знову зупинився. 

Часом ненавидіти когось стає звичкою. Якби раптом виявилося, що він більше не ненавидить Чу Ваньніна, він не знав би, що далі з собою робити. 

Мо Жань не посмів торкнутися Вчителя. 

Він боявся того, що той виявиться справжнім.

Як і того, що ні. 

За Чу Ваньніном юнак побачив гори тіл і море крові. Він не був упевнений: це містечко Кольорових Метеликів після кровопролитної битви чи він уже в пеклі? Мо Жань чітко усвідомлював, що скоїв безліч тяжких гріхів, що їх навіть смертю не спокутаєш. Тож після смерті замість циклу переродження на нього чекає Безмежне пекло.

Але Чу Ваньнін…

Він був хорошою людиною. 

Чому він теж тут, у цьому жахливому місці*?

В оригіналі — 阿鼻 (санскрит — avici), одне з 28 буддійських пеклів, у яке потрапляють люди, що скоїли найжахливіші злочини.

— Ще трохи, — голос Чу Ваньніна був далеким і приглушеним, ніби лунав із дна глибокого моря. — Не засинай, інакше…

Мо Жань побачив, як з його губ скотилася цівка крові. 

Чу Ваньніна охопило золоте сяйво. Воно ставало дедалі яскравішим, поки не огорнулого його повністю, а потім почало гаснути, проявляючи подобу маленької дитини. 

— Інакше ти більше не учень Старійшини Юхена! Більше не мій учень!

— Ся-шиді?!

Побачивши, як Чу Ваньнін просто в нього на очах перетворюється на Ся Сині, Мо Жань зовсім перелякався, і його рана вмить відгукнулась гострим болем. Юнак знову знепритомнів.

— Мо Жаню, — пролунало ніжно, немов зітхання. Він не знав, чи це видіння з минулого життя, чи бурмотіння в нього над вухом. — Пробач мені, я скривдив тебе…

Знову! Знову ця фраза!

Чу Ваньніне, я не хочу щоб ти просив вибачення, я хочу щоб ти…

Що? 

Мо Жань завагався, не знаючи, чого бажає. 

Якщо не вибачень, тоді чого ж? 

 

Мо Жань різко розплющив очі. Його дихання збилося на різке пихтіння, одяг просякнув потом. Хлопець підняв погляд і побачив чисту, охайну і просто обставлену кімнату. 

Він знову був у своїй кімнаті на піку Сишен. 

І досі живий…

Не вірячи власним очам, Мо Жань роззирнувся, потім припідняв схололу руку щоб перевірити рану на грудях. Її перев’язали кількома шарами бинтів. Кров просочилася крізь пов’язку, пофарбувавши її в червоний, груди боліли від дотику, але серце стукотіло й пульсувало, радіючи дивовижному спасінню.

Він досі живий.

Досі живий!!

Кров шалено струмувала його молодим тілом, так сильно, аж тремтіла душа і дрижали руки.

Раптом почувся тихий звук відсунутої шторки. Мо Жань одразу підвів голову, сідаючи на ліжку, і зустрівся поглядом із красою навпроти. Надворі, певно, було холодно: довге чорне волосся новоприбулого вільно спадало на білу, оббиту хутром, одежу, і коли він підняв свої ніжні, ясні очі, стало видно, що їх кутики злегка почервоніли, додаючи виразності краще за будь-який макіяж. 

Ши Мей трохи затнувся. Він не очікував, що Мо Жань уже прокинувся. 

— А-Жаню? Т-ти…

— Ши Мею! Ши Мею! — Мо Жань повторював його ім’я знову і знову, а його очі виблискували, мов чорний обсидіан на світлі. Він зістрибнув з ліжка, ігноруючи біль у рані, та широко всміхнувшись, підлетів до Ши Міндзіна. Міцно обійнявши того, він не міг стримати емоцій: 

— Я такий радий! Ти живий! Я живий! Усе скінчено, скінчено!

Небесний розлом був найбільшим лихом у його минулому житті. Демони й мертвоблуди впали просто з неба, украли Ши Мея і кинули Мо Жаня у безодню гріха. 

Цей хаос — саме те, що не давало йому спокою після переродження. Він боявся, що в цьому житті піде тим самим шляхом, що й раніше, і знов залишиться один, ступаючи до порожнього палацу Вушань по кістках тих, кого раніше любив і оберігав. 

Але небеса змилувалися над ним. Усе змінилося, коли Мо Жань зволів померти замість Ши Мея. 

Він більше не залишиться один, без рідних і друзів, його не викинуть у темну ніч мандрувати до Ляншаню — у самотню путь до краю світу. Тепер прокляття зняте.

Він справді звільнився від жахіття минулого життя, справді переродився. 

Мо Жань обіймав Ши Мея дуже довго. Його очі іскрилися і сяяли так, мов у них відбивалися всі зірки чумацького шляху.

Ши Мей і далі ошелешено стояв на місці, коли Мо Жань узяв його за плечі і з усмішкою опустив погляд. Так вони стояли немало часу, аж поки Ши Мей повільно прийшов до тями і нахилився, притулившись чолом до підборіддя Мо Жаня. 

— А-Жаню. 

— Мгм? 

Ши Мей підняв голову. На лиці його була слабка усмішка, але в очах стояли сльози. 

— Добре, що ти живий.

Мо Жань усміхнувся і погладив його по голові, а тоді узяв його руку в свою. 

Не встиг він закінчити, як хтось різко відсунув шторку і широкими кроками увійшов до кімнати.

— Сюе Мене?

Той не відізвався. Цей хлопець завжди був таким дріб’язковим, мабуть він, досі засмучений через те, що хтось перевершив його у битві в містечку Кольорових Метеликів. Обличчя Сюе Мена було похмуре, а губи стиснулися в тонку лінію. Коли він побачив, що Мо Жань прокинувся, то на мить зупинився, а тоді розвернувся до Ши Мея.

— Коли він встав? 

Ши Мей завагався. Коли ж заговорив, у голосі його звучав неспокій: 

— Щойно. 

Ще одна пауза. 

— Мгм, — Сюе Мен досі відмовлявся дивитися на Мо Жаня. 

«Наче мала дитина, — подумав Мо Жань. — Засмутився, бо йому не дали побути героєм. Супиться, наче хтось у нього цукерку поцупив».

Але Мо Жань був у гарному настрої, тож цього разу вирішив не звертати на це уваги. Він усміхнувся і сказав: 

— Здається, я надовго знепритомнів. Хто приніс мене назад?

— Хто ж іще? — Сюе Мен змахнув рукавом і завів руку за спину. Обличчя його немов потьмяніло. — Звісно ж, це був Учитель. 

— А, — здивувався Мо Жань. Розмиті фрагменти спогадів, що збереглися, поки він був у напівсвідомому стані, пронеслися перед очима. Тепер, коли Мо Жань нарешті прокинувся, він був настільки здивований і радий, що навіть не знав, чи те, що він бачив тоді, відбулося насправді.

— Учитель… — пробурмотів він. — Ся-шиді…

Почувши це, Сюе Мен мимоволі здригнувся. 

— Тож, — жорстко запитав він, — ти бачив? 

— Бачив що? 

— Ся-шиді — це Вчитель. 

Дотепер Мо Жань просто роздумував. Але почувши раптом слова Сюе Мена, зблід. 

— Що?! 

Сюе Мен різко повернув до нього голову. Його вираз обличчя був дивним, ніби він навмисне стримував якусь емоцію. 

— Тобто? Я думав, ти вже знаєш. 

— І як я мав про це дізнатися?! — закричав Мо Жань. — Я просто… Схоже, коли я знепритомнів, то бачив силуети їх обох… Я…

Він подумав про час, проведений із Ся Сині у Персиковому джерелі: як вони спали на одному ліжку, як він втратив контроль у Ліньліні, про й золоту шпильку, що випала з одягу Чу Ваньніна, коли Мо Жань намагався його розірвати. 

І про хустинку з вишитим цвітом хайтану. 

Одяг, який збільшувався і зменшувався разом із його власником. 

Маленький глечик курячого бульйону, що його міцно стискав у руках Ся Сині. 

Який він мав вигляд, називаючи Мо Жаня шисьоном, і як Мо Жань погладив його по голові, кажучи: «Відтепер ми брати. Шисьон тебе любитиме».

Один за одним ці спогади повставали перед очима і розчинялися як дим. То холодне й байдуже обличчя Чу Ваньніна, то ображений вигляд Ся Сині, який стиснув губи, відмовляючись говорити.

Якось він сказав Ся Сині, що йому не подобається Чу Ваньнін. 

Він також терпляче розчісував довге волосся свого шиді. 

Воно було таким м’яким і переливалося в руках, наче чорнило. 

Якщо поміркувати, вони справді були дуже схожі. 

Мо Жаневі здавалося, що його голова зараз вибухне. Він ходив по колу, бурмочучи: 

— Учитель — це Ся-шиді… Учитель — це Ся-шиді… Учитель — це… — юнак різко зупинився, перебуваючи на межі божевілля. — Та ти знущаєшся з мене! Як Учитель може бути Ся-шиді?! 

— А-Жаню… 

Мо Жань не знав, сміятися йому чи плакати. 

— З-звісно, вони дуже схожі в деяких речах, але… Але ж не однакові. Ся-шиді такий хороший, як він може…

— Що ти, в біса, мелеш? — перебив Сюе Мен, кидаючи на нього гострий погляд.  — Ся-шиді «такий хороший»? Що, Учитель не може бути хорошою людиною?

— Я не кажу, що Вчитель погана людина, — відповів Мо Жань. — Просто Ся-шиді завжди був щирим зі мною. Я бачив у ньому свого молодшого брата! Як ще я маю реагувати, коли ти раптом кажеш мені, що він і Вчитель — одна людина…

— Ся-шиді щирий, га? — прогарчав Сюе Мен. — А Вчитель — ні? 

Почувши, що в голосі Сюе Мена наростає злість, Ши Мей поспішив схопити його за рукав. 

— Паничу, згадайте що сказав дядько! А-Жань тільки-но прокинувся. Він…

Проте Сюе Мен лише відсунув його вбік, не зводячи погляду з обличчя Мо Жаня. Він був такий розлючений, що вена на його шиї пульсувала, як гадюка, що сичить і готується встромити свої отруйні ікла у жертву.  

— Мо Вейю, тоді краще поясни мені тут і зараз: чому Вчитель не може бути Ся Сині? В якому місці йому бракує щирості, га? Ану розкажи мені, де це він, по-твоєму, нещирий?!

Такий допит трохи роздратував Мо Жаня. Не те, щоб він не бачив розлюченого Сюе Мене раніше. У минулому житті, після того, як Мо Жань став імператором Тасянь-дзюнем, Сюе Мен отак кипів люттю при кожній їхній зустрічі.

Та все ж це набридало. Мо Жань нахмурився й огризнувся: 

— Тобі яке діло? Це лише між мною і ним. 

— Лише між вами? — повторив Сюе Мен. — Ти хоч колись про нього думав? 

Від злості Мо Жань аж розсміявся. 

—  Що з тобою не так, Сюе Дзиміне? Навіщо ж ось так з нічого кидатися на людей? Ходімо, Ши Мею, до залу Даньсінь. Можливо, дядько і Вчитель знайдуть спосіб його заспокоїти, — він пройшов повз Сюе Мена, тягнучи за собою Ши Мея. 

Сюе Мен не зрушив з місця, ніби стримувався з усіх сил, але коли Мо Жань уже майже вийшов, все ж закричав:

— Мо Вейю, ти хоча б раз подумав про свого Вчителя?!

Мо Жаня збентежив цей лемент. Він зупинився, і його обличчя, ще недавно повне радості, тепер почало тьмяніти.

Ши Мей стиснув його руку. 

— Не звертай уваги, — стривожено зашепотів він. — Останнім часом він легко дратується. Ну ж бо, ходімо. 

— Мгм. 

Але щойно його рука торкнулась шторки, знову прозвучав голос Сюе Мена, приглушений, сухий і пекучий, наче лунав із полум’я.

— Мо Вейю, ти, курва, ніщо! 

Вжух! Шторка опустилася на місце.

Мо Жань на мить заплющив очі. 

— А-Жаню… — Ши Мей спробував потягнути його далі, але Мо Жань легенько відштовхнув його. 

Він спершу повернув голову до Сюе Мена, а тоді став перед ним. Вони були одного віку, але Мо Жань значно вищий, тож міг здатися досить холодним і не на жарт грізним, коли хотів. 

Його губи скривились у посмішці, але в чорних очах не було й тіні веселощів. 

— Це я ніщо, так? Сюе Дзиміне, я завжди ставився до нашого Вчителя із повагою. Я не байдики бив у битві при небесному розломі. Він не полагодив би бар’єр із Безмежним пеклом самотужки, тож я допоміг. Дозволь спитати, як його учень, я щось зробив не так? 

Сюе Мен мовчав. 

— Моїх сил не вистачило надовго, тож я не зміг протриматися до кінця встановлення бар’єру. Я впав з драконячої платформи, але він навіть не глянув на мене. Не переймався, живий я чи мертвий. Дозволь спитати ще раз: будучи мною, ти би не відчував гіркоту розчарування?

— Мо Жаню…

Мо Жань нарешті висловив образу, що виїдала його два життя. Вродливе обличчя геть спотворилося від похмурої злості. Він карбував кожне слово: 

— Я думаю, що зробив усе можливе і нічого йому не винен. Яке право ти маєш стояти тут і називати мене нічим? Сюе Мене, ти думаєш, я ніколи про нього не піклувався? Ти помиляєшся. Але ця людина зроблена з каменю, — тихо продовжив Мо Жань. Здавалося, що кожне слово ножем врізалося йому в серце, що стікало кров’ю. — Сюе Мене, слухай мене. Мені байдуже наскільки могутнім заклиначем він є в очах усього світу, яким поважним дзонши, Юхеном Нічного Неба чи Безсмертним Бейдов. Байдуже на це все. Важить лише те, що у битві при небесному розломі я майже помер. Та коли благав його розвернутися, щоб поглянути на мене, він не зміг зробити навіть цього. 

То був холодний бездушний вчинок.

Але голос Мо Жаня лунав на диво спокійно, лише його очі трохи почервоніли. 

— І, Сюе Мене, я можу тебе запевнити: неважливо, хто б упав з тієї платформи — я, ти чи Ши Мей — він не врятував би нікого.

Тому що я бачив це на власні очі.

Чу Ваньнін розвернувся й покинув тіло свого учня стигнути у сніговій бурі, що затягувала небо.

— Урешті нічого не має значення, окрім його величного імені Безсмертного Бейдов, — холодно посміхнувся Мо Жань. Можливо, через тьмяне світло його посмішка здавалася сумною. — Поталанить — виживеш, ні — загинеш. 

Його останні слова досі бриніли у повітрі, коли перед очима щось рвонуло, здійнявши порив вітру. Кімната була вузькою, тож навіть якби він передбачив це, Мо Жань не міг ухилитися, інакше під гарячу руку потрапив би Ши Мей. Він просто прийняв удар на себе. 

Сюе Мен кинувся на нього, як гепард, схопив за комір і, не стримуючись, дзвінко вдарив Мо Жаня по обличчю. Отримавши прочуханку ні з того ні з сього, Мо Жань розлютився. Він вивернув зап’ясток, щоб схопити розлюченого юнака, і прогарчав крізь зуби:

— Сюе Дзиміне! Якого біса ти робиш?!

Сюе Мен не відповів на питання, але проревів:

— Мо Вейю, виродку! 

Не в змозі більше мовити й слова, Сюе Мен лютував, ніби справді зійшов із розуму. Зчепившись у тій маленькій кімнаті, вони вмить схопили один одного за горло, мов пара звірів у клітці. Брати билися так, ніби хотіли вирвати одне одному шерсть, проковтнути жертву разом із кров’ю та кістками. У кімнаті горіла лише одна свічка, і вона відкидала їхні божевільні тіні на кам’яну стіну, немов то були дикі чудовиська в тіньовій виставі — або ж жахливі демони.

Раптом, Мо Жань почув, як Сюе Мен придушено схлипнув. 

Так тихо, що спершу здалося, що йому вчувається. 

Але щойно Мо Жань про це подумав, кілька великих крапель впали йому на руку. 

Сюе Мен раптом відпустив і відштовхнув брата. А тоді опустився на землю, обхопив коліна руками й почав жалісно ридати. 

Щока Мо Жаня почервоніла і набрякла, але такий розвиток подій його вкрай збентежив. Не те щоб він намагався завдати смертельного удару. Та й не поранив Сюе Мена сильно — тим більше, його двоюрідний брат першим почав бійку. То чому він…

Він досі роздумував над цим, коли Сюе Мен хрипло викрикнув поміж схлипами: 

— Як ти можеш казати, що він тебе не врятував? Як ти можеш казати, що він не врятував тебе?! — сльози нестримно котилися по його щоках. 

Ши Мей зітхнув і мовчки опустив голову. Сюе Мен урешті не зміг втримати язика за зубами. 

Схлипуючи, той задихнувся: 

— Якби він почув тебе з того світу, дуже засмутився би… 

Ці слова застали Мо Жаня зненацька. Спершу він нічого не зрозумів і запитав, втупивши погляд у землю: 

— Що? 

Сюе Мен і далі ридав. Його отруйні ікла справді впилися у шию Мо Жаня, але він поранився й сам. 

Він плакав жалісно і надривно, відчайдушно витираючи обличчя, а очі світилися люттю та смутком. 

Сюе Мен не вставав із підлоги. 

Там він і залишався, ще довго, дуже довго ховаючи лице у згині ліктя. 

Мо Жань відчув, як від його стоп всім тілом розтікається заціпеніння. 

Він поворухнув губами і почув свій голос: 

— Сюе Мене, що ти щойно сказав? 

Сюе Мен схлипував чи то вічність, чи, можливо, кілька митей, що здалися Мо Жаневі вічністю, поки він чекав на відповідь.

— Учитель… — видушив нарешті з себе Сюе Мен. — Його більше немає. 

На мить Мо Жань замовк. Йому ніби висипали снігу за комір. Він почув ці слова мов іздалеку й не міг їх зрозуміти. 

Немає? 

Тобто немає? 

Де ж він тоді? 

Як немає?.. Як немає?! 

Як немає?!!!

Сюе Мен повільно підняв голову. Його очі були сповнені ненависті, насмішки, глибокого болю й відрази. 

— Знаєш, чому він не озирнувся? 

Мо Жань мовчки дивився на нього.

— Батько сказав, що та печать на небесному розломі забрала в нього всі сили. Думаєш, лише тебе вразила демонічна енергія царства привидів? Бар’єр Розмежування має дві сторони! Якої б шкоди ти не зазнав, Учитель страждав так само! Просто він терпів це мовчки і нікому нічого не сказав.

Мо Жань відчув гудіння в голові. 

То Чу Ваньнін не врятував Ши Мея у минулому житті, тому що… 

Він не посмів закінчити думки. Пальці Мо Жаня тремтіли. 

— Не може бути… Але ж він був таким спокійним…

— А коли він не був таким перед іншими? — Сюе Менові на очі знову навернулися сльози. — Коли Вчитель спустився, його духовна сила вже виснажилася. Як думаєш, чому він наклав на тебе захисний бар’єр і пішов, не озираючись?

Слова Сюе Мена лилися кривавими слізьми. 

— Учитель знав, що не протримається довго. Але його духовна сила набагато більша за твою, тож у ту мить, коли він показав свою слабкість, усіх мертвоблудів притягнуло до нього. Мо Жаню, Мо Жаню… ти справді думав, що він пішов і відмовився від тебе? 

Мо Жаневі забракло слів.

— Він пішов, щоб захистити тебе! Мо Вейю! Щоб вони не накинулися на тебе! Ті мертвоблуди оскаженіли, коли ворота до Безмежного пекла зачинилися, битва продовжувалася до ночі, безліч людей були вбиті й поранені — у кого б знайшовся на тебе час?! Навіть мій батько не знав, що ти впав, поки не повернувся на пік Сишен із пораненим старійшиною Сюаньдзі. 

Сюе Мен на мить зупинився, щоб перевести подих, і продовжив:

— Мо Вейю, він приніс тебе назад. Він прийняв пігулку, що дозволяла йому набути дорослої подоби, щоб витягнути твоє закривавлене тіло з-під гори трупів. Учитель був укритий ранами, але передав тобі останні залишки своєї духовної енергії. 

— Не може бути… 

— Він приніс тебе додому. Ти був непритомний, а його духовна енергія повністю вичерпалася. Він не відрізнявся від звичайної людини, не міг скористатися жодною технікою, навіть простими чарами зв’язку. Учитель міг лише тягти тебе на спині, видираючись по сходах до піку Сишен.

— Ні… 

— Більше трьох тисяч сходинок. Він… без духовних сил…

Мо Жань заплющив очі.

Він майже міг побачити, як під блідим світлом місяця в колись білому, а тепер закривавленому одязі Чу Ваньнін ніс його, ледь живого, невпинно піднімаючись по незліченних сходинках. 

Ця людина, завжди така далека і недосяжна, така чиста і незаплямована. 

Безсмертний Бейдов, Юхен Нічного Неба. 

У горлі Мо Жаня став ком. Його голос затремтів:

— Не може бути… Як він зміг…

— Мені теж цікаво, — Сюе Мен розгублено витріщався у пустоту почервонілими очима. — Коли я його побачив, то вирішив, що, напевно, з’їхав з глузду. Що мені, звісно ж, примарилося. Тому що я теж подумав, — йому перехопило подих, — як він зміг…

— Не може бути… — Мо Жань придушив схлип і схопився за голову. Він безпорадно забурмотів: — Не може бути… 

— Сходи досі заплямовані кров’ю — це шлях, який він пройшов, щоб принести тебе додому, — ненависть зробила Сюе Мена безжальним. — Іди глянь, Мо Жаню. Іди. 

— Не може бути!!!

Від шоку й безпорадності Мо Жань вибухнув люттю. Він рвучко схопив Сюе Мена, підняв його із землі й притиснув до стіни. Обличчя Мо Жаня стало геть звіриним.

— Не може бути! Це неможливо! Як він міг мене врятувати? Я завжди йому не подобався, він завжди мене зневажав! 

Спершу Сюе Мен мовчав. Тоді його рот вигнувся у жалюгідній посмішці. 

— Мо Вейю, він не зневажав тебе, — у тьмяному світлі свічок Сюе Мен підняв погляд, сповнений безмежної ненависті, його вії досі були вологими від сліз. — Це я зневажаю тебе. 

Мо Жань міг лише витріщатися на нього. 

— Я, старійшина Сюандзі, старійшина Таньлан — ми всі тебе зневажаємо… Ким ти, в біса, себе вважаєш? — Сюе Мен прожував і виплюнув ці слова в обличчя Мо Жаневі. — Сучий син.

— Ти!.. 

Сюе Мен вибухнув сміхом, відкинувши голову назад.

— Мо Жаню, з усіх на піку Сишен, він найбільше хвилювався саме за тебе. І ось чим ти йому відплатив!

Він сміявся і сміявся, а тоді заплющив очі, й щоками знову покотилися сльози. 

Цього разу він ридав тихо. 

— Мо Жаню, твій Ся-шиді, мій Учитель, мертвий. 

Мо Жаня вкусила найотруйніша у світі змія. Він відпустив Сюе Мена, ніби обпікся, і відійшов. Тільки тепер він це усвідомив. 

Тремтіння пройняло все його тіло.

— Брате, — раптом гукнув Сюе Мен. 

Мо Жань продовжував задкувати, поки його спина не наткнулася на крижану стіну. Виходу не було. 

— Брате, — Сюе Мен нарешті перестав плакати, але його голос був тихий, мов у мерця. — У нас більше немає вчителя. 

---

Нотатки авторки:

Пес-2: …

Гаразд, ось Пес-2 1.0 й зламався, його система 1.0 геть не працює. Дамо йому можливість самостійно опрацювати правду. Менмене, твій хід!