Доєднуйтеся до нашого тгк, будемо розширювати ком'юніті травмованих Ерхою людей🙃. Тицяй сюди
Мо Жань пішов за привидом нагору, і гадки не маючи, що відбувається. Пошарпані дерев’яні сходи скрипіли під ногами з кожним кроком. Він не втримався й запитав:
— Ви називаєте його шляхетним паном?
— Так. Сам володар Яньлво призначив його керувати цим місцем. Він наш голова.
Мо Жань проковтнув своє здивування й промовчав.
— Ось ми й прийшли.
Привид у масці зупинився перед ледь прочиненими різьбленими дверима у формі півмісяця на другому поверсі. Він легенько постукав:
— Шляхетний пане Чу, тут ваш давній знайомий, він вас шукає.
Настала тиша. Потім пролунав голос, ніжний, як підігріте на плиті вино, як розсипане по подушці шовковисте волосся:
— Знайомий? Знову він? Я вже казав, що не хочу його бачити. Будь ласка, попроси його піти.
Привид прочистив горло:
— Пан Чу неправильно зрозумів. Цього разу це не він.
— А хто тоді? — ще одна пауза. — Байдуже, заходьте.
Вишукана простора кімната здавалася трохи голою, оскільки була обставлена одноманітними меблями, а на підлозі лежав розкішний м’який килим. Мо Жань зайшов до кімнати, зануривши ноги у ворс, і вдихнув різкий запах хутра, який геть не пасував постаті, що стояла біля вікна й обрізала квіткову гілку.
Його довге чорнильне волосся вільно спадало на білі одежі з широкими рукавами, а яскраво-червоні бутони на гілці злегка тремтіли в ніжних пальцях. Можливо, у Залі попутного вітру було так заведено, бо він теж носив темно-синю маску з вишкіреними іклами та виряченими очима. Але на обличчі цього чоловіка навіть така жорстока гримаса виглядала набагато лагідніше. Він обрізав зайві гілки та зібрав їх, перш ніж нарешті розвернувся.
У Мо Жаня пересохло в горлі. Розмова між привидом та Чу Ваньніном викликала в нього невиразну бентегу. Він не знав, що втратила ця душа. Якщо Чу Ваньнін не пам’ятає його…
Хлопець занепокоєно застиг, а Вчитель поклав ножиці й підійшов до нього. Мо Жань, якого ні небеса, ані земля не могли налякати, почувався таким схвильованим, що його спина вкрилася потом.
— Учителю.
Чоловік зробив паузу, зупинившись перед Мо Жанем. За мить із-під маски почувся сміх.
— Учитель? — запитав він. — Можливо, молодий пан переплутав мене з кимось іншим?
Як він і підозрював... Це те, чого він так боявся.
Серце Мо Жаня, немов обтяжене величезним каменем, полетіло в безмежну прірву. Він витріщився на чоловіка навпроти не в змозі дібрати слів.
Так і не почувши відповіді, чоловік здійняв тонку бліду руку до строкатої маски й зняв її, відкриваючи витончене спокійне обличчя. Мо Жань відчув, як той важезний камінь зник в одну мить. Він здивовано втупився в обличчя чоловіка й без жодних вагань вигукнув:
— Чу Сюнь?
Не дивно, що привид внизу переплутав. Чу Сюнь і Чу Ваньнін були дуже схожі, за винятком того, що Чу Сюнь здавався ніжним, а Чу Ваньнін — холодним. Тільки добре знайома з ними людина змогла би їх розрізнити.
Хтось на кшталт Мо Жаня.
Чоловік навпроти справді був Чу Сюнем. Тим самий молодим паном з міста Ліньань, якого Мо Жань зустрів у ілюзорному відтворенні подій двохсотрічної давнини. Хлопець бездумно бовкнув його ім’я. Утім справжній Чу Сюнь ніколи його не бачив, тому здивовано кліпнув, а тоді посміхнувся.
— Ми справді знайомі?
Мо Жань несамовито замахав руками.
— Ні, ні, я помилився. Але я чув про вас…
Промовляючи це, він із цікавістю розглядав співрозмовника. Чу Сюнь помер сотні років тому, але досі не переродився. Імовірно, це пов’язано із завданням, яке йому доручив Яньлво. Так він міг існувати поза циклом реінкарнації, принаймні поки що.
Зустріч із предком Чу Ваньніна була останнім, чого міг очікувати Мо Жань. Досить дивний досвід.
— Зрозуміло, — Чу Сюнь кивнув, а потім із посмішкою продовжив: — Кого шукає молодий пан? Оскільки доля привела вас сюди, я допоможу в пошуках. Інакше, хто знає, скільки часу це займе? Царство Наньке величезне, тут мешкають мільйони привидів.
Мо Жань планував швидко роз’яснити непорозуміння, а потім побігти вниз і повторити пошуковий запит. Він не очікував, що Чу Сюнь після смерті виявиться настільки ж милосердним, яким був за життя, і запропонує свою допомогу. Юнак із радістю прийняв її.
— Дякую, пане Чу! Я вам дуже вдячний!
Із цими словами він передав портрет.
Чу Сюнь розгорнув малюнок, а тоді знову посміхнувся:
— Не дивно, що примари внизу були збиті з пантелику, між нами є певна схожість. Як його звати?
— Чу Ваньнін, — відповів Мо Жань. — Його звуть Чу Ваньнін.
— Його прізвище теж Чу? Який збіг.
Серце Мо Жаня закалатало.
— Чи може він бути вашим родичем?
— Я не впевнений. Розслідування в світі живих вимагають візиту до Дев’ятого князя демонів. А я... Маю на нього смертельну образу, тож відмовляюся просити про послуги. Тому я нічого не знаю про земні справи.
Князь демонів, про якого йшлося, був тим, хто прорвався через бар’єр у Ліньані й винищив усю родину Чу Сюня. Навіть Чу Сюнь, який завжди тримав себе в руках, не зміг стримати біль, що проступив на його обличчі при згадці старої рани.
Мо Жань думав скористатися нагодою, аби підтвердити зв’язок між Чу Ваньніном і Чу Сюнем, але, почувши це зізнання, міг лише похитати головою:
— Шкода.
Чу Сюнь ледь помітно посміхнувся і більше нічого не сказав. Він повернувся й дістав із полиці позолочений компас із гравіруванням їнь-ян, а потім запросив Мо Жаня сісти.
— Ця річ укаже на його місцеперебування?
— Швидше за все.
— А чому не «напевно»?
— Душі деяких людей мають дивну ауру, — пояснив Чу Сюнь. — Тому завжди є ймовірність, що компас не зможе їх знайти. Але це трапляється рідко. Молодому пану точно пощастить.
Заклинання було готове, маленька золота стрілка повернулася, хитливо вказуючи на північ, однак за мить спрямувалася на південь, потім раптом на схід, а тоді на захід, поки врешті не почала несамовито кружляти.
Чу Сюнь дивився на це не в змозі дібрати слів.
Мо Жань обережно запитав:
— Ну, що там?
— Кхм, — Чу Сюнь прокашлявся, маючи трохи збентежений вигляд. — Молодий пане… вам усе ж не пощастило.
Мо Жань мовчав.
Направду, йому завжди не щастило. Він так і знав, що не все так просто. Зітхнувши й подякувавши Чу Сюню, юнак приготувався знову зануритися в море привидів у пошуках Чу Ваньніна.
Але цієї миті компас зупинив свою шалену круговерть. Його стрілка тремтливо й невпевнено вказала напрямок. А потім, за мить, сіпнулася трохи вбік.
— Молодий пане! — гукнув Чу Сюнь. — Зачекайте хвилинку!
Мо Жань зупинився, затамувавши подих. Він завмер біля столу й уважно поглянув на компас. Стрілка коливалася то вліво, то вправо, відмовляючись триматися рівно, але давала загальний напрямок.
Чу Сюнь нахмурив брови:
— Що відбувається...
— Це дивно, так?
— Не те, щоб дивно, але досить незвично, — Чу Сюнь оглянув на компас, і його брови насупилися ще дужче. — Здається, він у двох місцях одночасно.
Мо Жань розхвилювався. Як таке може бути?
Наразі душа пізнання Чу Ваньніна все ще перебуває в його тілі, а людська душа — у ліхтарі. Це означає, що в потойбічному світі повинна була залишитися лише одна — земна. Як Чу Ваньнін міг з’явитись у двох місцях одночасно?
— Хай там як, — продовжив Чу Сюнь. — Компас показує на південний і північний схід. Я рекомендую молодому пану перевірити обидва напрямки. Можливо, якісь чари впливають на компас і заважають йому точно визначити місцезнаходження.
Зі сповненим тривоги серцем Мо Жань іще раз подякував Чу Сюню й вибіг із Зали попутного вітру, прямуючи на схід. Він мчав, аж поки не опинився на роздоріжжі, де й зупинився. Південний чи північний схід?
Мо Жань схвильовано підняв ліхтар, де була людська душа Чу Ваньніна. Хлопець кілька хвилин безперервно видивлявся щось усередині й нарешті відчув у серці незрозумілий особливий потяг, що коливався, то посилюючись, то слабшаючи. Мо Жань слідував за ним вузькими дорогами й темними провулками, і що далі він ішов, то яскравішим ставало це відчуття.
Здавалося, земна душа Чу Ваньніна ледь чутно кличе ліхтар у його руці — чи, можливо, кличе його самого — у певне місце.
Нарешті Мо Жань зупинився перед старою дерев’яною двоповерховою будівлею. Піднявши голову, він ковзнув поглядом по масивній дошці над дверима: «Здравниця для хворих душ».
Під впливом сонця та вітру чорна фарба на табличці облупилася, та й червоне покриття на різьбленому написі зазнало не кращої долі: воно відшарувалося, відкривши трухляву деревину.
Мо Жань насупився, а його серце несамовито закалатало в грудях — ці чотири слова лише посилили його тривогу. Хворі душі... Що це означає? Чи не тому компас Чу Сюня не працював?
Він штовхнув двері й переступив через високий поріг. Відповідь він отримав одразу ж.
Усередині стояли сотні ліжок, на яких спочивали непритомні душі. З десяток привидів у білих масках снували по приміщенню, переливаючи в них духовну енергію. Ця так звана «Здравниця», схоже, була підземним лазаретом.
Мо Жань знайшов примарного лікаря, який наглядав за цим закладом, у дальніх кімнатах. Він шанобливо склав руки перед привидом:
— Лікарю, я…
Той був дуже заклопотаний і нетерпляче обірвав хлопця:
— Видача рецептів на другому поверсі, черга на обстеження ліворуч.
— А куди мені звернутися, якщо я декого шукаю?
— Шукати треба … Стоп. Шукаєте декого?
Мо Жань показав лікарю портрет Чу Ваньніна.
— Ви бачили цього безсмертного?
Привид простягнув руку до малюнка, щоб роздивитися його, а потім знову поглянув на Мо Жаня. Очі в прорізах чорної маски, здавалося, були сповнені жалем.
— Ваш родич?
— Мгм, так.
— Його земна душа пошкоджена, — лікар указав на сходи. — Він у найвіддаленішій кімнаті, там нагорі. Боюся, що такі недуги не лікуються. Найбільше, що ми можемо зробити, це відтягти неминуче. Ви повинні піти до нього.
— Пошкоджена? Як вона могла пошкодитися?
— Хто знає. Переродження — болісна річ. Можливо, його душа постраждала під час останніх перевтілень. Або, оскільки він був заклиначем, міг зазнати викривлення ці, яке й призвело до пошкоджень. Хай там що, його душа втратила цілісність, звідки мені знати, як це сталося?
— Раз так, як понівечення земної душі може вплинути на людину? — з острахом запитав Мо Жань.
— Як? — лікар замислився на мить. — Це не велика біда, оскільки лише одна з трьох душ є неповною. Це не вплине на здатність до переродження. Але, можливо, його наступне втілення матиме меншу тривалість життя, гіршу вдачу або слабше здоров’я.
Мо Жань слухав мовчки. Почуте його засмутило, але він нічого не міг вдіяти. Подякувавши примарному лікарю, юнак попрямував нагору.
Другий поверх здравниці був заповнений не так густо, як перший, де привиди тіснилися настільки щільно, що й яблуку ніде впасти. Тут лежали душі, які навряд чи коли-небудь прокинуться, тож не було особливої потреби наглядати за ними: лише один лікар чергував у передпокої, і той дрімав на плетеному кріслі. Мо Жань не став його турбувати й просто зайшов усередину.
У просторому приміщенні стояло не більше двадцяти розділених білими ширмами ліжок, що розташовувалися біля палісандрових вікон.
Тихо, наче в домовині, лише підлога скрипіла під ногами Мо Жаня. Його погляд зупинився на одній із «кімнаток» поруч із дверима у формі півмісяця, які вели на відкритий балкон. Крізь тонку шовкову завісу, що тріпотіла на вітрі, лилося місячне сяйво.
У цьому залі було близько двадцяти хворих душ, але Мо Жань до болю чітко відчував, куди саме йому треба йти. Можливо, справа в ліхтарі, який вказував шлях. Хай там як, хлопець рушив прямо до найвіддаленішого ліжка, навіть не глянувши на інші. Зупинившись біля туманного місячного світла, він підняв завісу.
Остання частинка душі Чу Ваньніна лежала тут. Заплющені очі, безбарвне обличчя — його привид виглядав так само, як тіло, що спочивало в залі Крижаного неба. Незважаючи на те, що Мо Жань знайшов Учителя, попри майже справджену надію на відродження, серце юнака заболіло, а в носі защипало від одного погляду на цю кволу закривавлену фігуру.
Він поставив ліхтар в узголів’ї, а тоді сів на ліжко й накрив рукою крижану примарну долоню. Ця душа відрізнялася від тих, із якими він зустрічався раніше. Можливо, через те що пошкодження були надто серйозними, його душа стала невагомою — пальці Мо Жаня пройшли крізь неї й опустилися на чисті білі простирадла.
Через це Мо Жань почувався нестерпно розгубленим і розбитим.
Якби ще щось пішло не так, якби не прийшов майстер Хвайдзвей, якби душа Чу Ваньніна постраждала на дрібку сильніше, якби його Вчитель зневірився, то ні на небі, ні на землі вони би більше не зустрілися. Навіть знаючи, що не зможе притулитися лобом до чола Чу Ваньніна, Мо Жань не втримався й схилився до ліжка, ніби намагаючись обійняти його слабку тендітну земну душу.
— Учителю.
Тіло Мо Жаня затулило примарну постать, й у місячному світлі вони здавалися одним цілим. Хлопець протяжно зітхнув. На душі було важко й гірко. Він бачив мертвого Чу Ваньніна, його людську душу, а тепер і скалічену земну. Кожна з цих речей викликала в нього різні емоції. Він стояв навколішки перед тілом, розіп’ятий власними гріхами й провиною. Каявся перед людською душею, тримаючи її за руку й благаючи повернутися.
А земна душа…
Мо Жань намагався обійняти її, але не зміг. Його враз охопив безмежний жах. Саме цього він боявся, і саме на це заслуговував. Він скоїв стільки гріхів. Його руки були в крові. Яке право він мав знову стояти поруч із цим чоловіком?
Мо Жань тримав очі заплющеними. Сльози просочилися крізь його вії й закрапали на подушку. Колись він вірив, що небеса несправедливі до нього. Тепер це здавалося безглуздим жартом. Усе зовсім не так. Небеса, як виявилося, були дуже прихильними до Мо Жаня, а темним і похмурим світ робило його власне недобре серце.
Це була його провина.
Мо Жань раптом усвідомив, що колись ступив на шлях, із якого немає вороття. Він хотів повернутися назад. Хотів провести решту життя, спокотуючи свою провину. Хотів усе виправити. Але він не знав, чи буде цього достатньо, аби почати спочатку.
Тасянь-дзюнь. Володар людського світу... Мо Жань більше не хотів цього. Він бажав лише жити правильним життям. Бути добродієм, яким Чу Ваньнін завжди сподівався його побачити.
Кажуть, що головне — визнати помилки й змінитися на краще. Але він так сильно нагрішив. Скільки часу йому знадобиться, аби спокутати ті гріхи? Можливо, він ніколи, аж до самої смерті, не позбудеться нескінченних докорів сумління. Порізи на водній гладі зникають безслідно, але рани, висічені на дереві, залишаться назавжди.
— Учителю, — Мо Жань довго сидів, занурений у світло місяця, огорнутий майже прозорою душею Чу Ваньніна, перш ніж нарешті заговорив, ніби вмовляючи дитину. — Ходімо додому.
Хлопець випростався й підняв ліхтар. Він беззвучно прочитав заклинання, і слабкий силует земної душі Чу Ваньніна зник, затягнутий усередину ліхтаря.
Мо Жань чекав.
Він ждав-дожидав, поки земна й людська душі нарешті зіллються воєдино. Потім зачекав іще трохи. Але нічого так і не відбулося.
Мо Жань зблід. Що за чортівня?!
Йому ж було сказано, що щойно земна й людська душі поєднаються, він зможе повернути Чу Ваньніна до світу смертних.
Невже… Заклинання майстра Хвайдзвея не спрацювало?
