Доєднуйтеся до нашого тгк, будемо розширювати ком'юніті травмованих Ерхою людей🙃. Тицяй сюди
Думки Мо Жаня остаточно поринули в хаос, у голові загуло й запаморочилося, а кінцівки немов закрижаніли. Налякано притискаючи до себе душу Чу Ваньніна, він спустився сходами.
— Лікарю…
— Знову ти? Що ще?
— Ви впевнені, що зверху… земна душа мого вчителя?
Примарний лікар мав роздратований вигляд.
— Звісно. Невже ти вважаєш, що я міг помилитися?
Мо Жань не здавався.
— Може, це душа пізнання чи…
— Чи що? — привид клацнув язиком. — Людина має три душі: земну, людську й пізнання. Я працюю лікарем уже сто п’ятдесят років. Якби я не міг відрізнити одну від іншої, володар Яньлво відправив би мене в цикл переродження давним-давно.
Губи хлопця стиснулися в тонку лінію, як раптом у нього з’явилася ідея.
— Лікарю, за роки роботи вам траплялися люди з двома земними душами?
— Та що з тобою не так?! — гаркнув той. — У тебе голова зовсім не варить? Може, варто поміряти пульс?
Звісно ж, Мо Жань не міг дозволити лікарю це зробити. Майстер Хвайдзвей наклав на нього чари, але якщо нехтувати обережністю, хтось та й розкриє його. Хлопець поквапно перепросив і вилетів зі Здравниці для хворих душ, стискаючи в руках ліхтар, що містив людську й земну душі Чу Ваньніна.
У примарному царстві завжди було тьмяно, мов у сутінках. Визначити час доби можна було, лише поглянувши на небо: якщо за пеленою каламутного туману й тяжкими червоними хмарами світить тепле сонце — це день; якщо, як зараз, височіє холодний місяць — ніч.
О пізній порі дороги стрімко пустішали.
Мо Жань із ловцем душ у руках ішов спорожнілими вулицями, не відводячи очей від землі. Він не знав, що робити, і з кожним кроком почувався все більш безсилим і самотнім.
У дитинстві безпорадність та невпевненість супроводжували його щодня. Зіткнувшись із цими почуттями знову, Мо Жань збентежився й згадав своїх знайомих із тих часів, коли він жив у будинку задоволень. Кінець кінцем, Дім п’яного нефриту згорів. Усі, крім нього, загинули…
Мо Жань порахував роки. Певно, ніхто з них, за винятком його матері, ще не переродився. Продовжуючи ось так тинятися, він може когось зустріти.
Тоді на думку спали слова Сюе Мена.
Його злісне гарчання й спроби вирвати ловець душ із рук Мо Жаня. Брат назвав його «ходячою чумою».
«Та яке ти маєш право!»
«Ти геть безсовісний?»
Кроки Мо Жаня сповільнювалися, допоки він нарешті не зупинився біля стіни, сильніше обіймаючи ліхтар. Його очі мимоволі почервоніли. Хлопець опустив голову й поглянув на ніжне золоте полум’я.
— Учителю, — тихо пробурмотів він, — ви… справді не хочете повертатися зі мною?
Вогник не відповів, а лише мовчки продовжував світити.
Мо Жань стояв на місці досить довго, аж поки не зміг відновити спокій.
Підземний світ був величезним, тож хлопець не знав куди або до кого податися. Аж раптом, він згадав про Чу Сюня й помчав до залу Попутного вітру так, мов ухопився за рятівну соломинку.
Коли Мо Жань туди прибув, зал уже готувався до закриття, примари в масках на ніч зачиняли двері. Мо Жань спішно зупинив одного з них, налякано гукнувши:
— Перепрошую, заждіть!
— Знову ти? — спитав привид, що раніше провів його нагору. — Що ти тут робиш?
— Вибачте за незручності, але це терміново… — Мо Жань біг надто швидко. Його дихання збилося, а ясні очі засяяли тривогою. Він ковтнув і хрипло промовив: — Я хочу ще раз побачити шляхетного пана Чу Сюня.
Чу Сюнь зачудовано споглядав на гілку хайтану, що стояла в білій вазі з тонкої порцеляни. Він здивовано підвів очі, побачивши, що Мо Жань повернувся.
— Чому молодий пан прийшов сюди знову? Ви не змогли його знайти?
— Зміг, — відповів Мо Жань, — але я… я…
Чу Сюнь одразу побачив розгубленість і тривогу на обличчі юнака, які вказували на те, що проблему було непросто описати словами. Чоловік запросив Мо Жаня зайти й зачинив за ним двері.
— Сідайте.
Мо Жань, хвилюючись, що Чу Сюнь помітить щось дивне, якщо він продовжить тримати ловець душ, запхав його в торбинку цяньквень.
Він зовсім не вважав Чу Сюня лихим привидом, але факт проникнення живої людини в підземний світ краще тримати в таємниці від усіх місцевих.
— Молодий пан шукав на південному сході?
— Мгм.
Чу Сюнь на мить задумався.
— Там Здравниця для хворих душ, чи не так?
Мо Жань кивнув. Зваживши все, він промовив:
— Там я його і знайшов, але його земна душа була неповною. Вона не могла ні рухатися, ні говорити, і дуже відрізнялася від інших примар – була напівпрозорою. Я міг її бачити, але не міг доторкнутися.
— Пошкоджені земні душі зазвичай такими і є, — Чу Сюнь спохмурнів. – Іноді вони розсіюються при пробудженні й більше ніколи не відновлюються.
Мо Жань закусив губу, а тоді наважився сказати:
— Лікар розповідав, що люди з неповними душами мали певні відхилення за життя. Але той, кого я шукаю, був нормальним. Тож мені цікаво, чи не виникла якась помилка? — він замовк і підвів погляд на Чу Сюня. — Пане Чу, чи можливе існування двох земних душ?
Запитання застало Чу Сюня зненацька.
— Дві земні душі?
— Мгм.
На відміну від лікаря в Здравниці, який одразу відкинув це припущення, пан Чу опустив очі й уважно його обдумав.
— Припускаю… це не є зовсім неможливим, — зрештою сказав він.
Тілом Мо Жаня побігли сироти, він різко підвів очі, що засяяли в тьмяному світлі свічки.
— Справді?!
Чу Сюнь кивнув.
— Зазвичай людина має три душі хвень і сім душ по. Але колись я знав жінку з двома душами пізнання.
— Можете розповісти про неї детальніше?
Чу Сюнь похитав головою, його повіки опустилися й легенько затремтіли. Він трохи помовчав, перш ніж відповів:
— Я б волів не говорити про це. Ці події залишилися в далекому минулому, а жінка зараз страждає в сьомому пеклі. Коли Яньлво знаходить когось із ненормальною душею, він відправляє його туди для повільного відшарування.
Мо Жаня збентежило почуте. При такому поганому освітленні він не побачив біль в очах Чу Сюня, тож продовжив тиснути:
— Чому ця жінка мала ще одну душу пізнання? Зазвичай на сьомий день три душі збираються разом, тож якщо наявна зайва земна душа, повинні об’єднатися всі чотири?
— Ймовірно, що так.
— Тоді жінка, яку ви згадали…
— Після смерті її використав Дев’ятий князь демонів. Змусив повернутися у світ живих… — Чу Сюнь замовк, його тонкі пальці, що лежали на колінах, повільно стиснулися в кулаки. — У світ живих, де вона заживо з’їла власного сина.
Мо Жань завмер. Він одразу пригадав події минулого, за якими спостерігав в ілюзорному Ліньані в Персиковому джерелі, і зрозумів, що жінка, про яку говорив Чу Сюнь, була його дружиною, і що йшлося про його найстрашніші спогади.
Чи міг Чу Сюнь відкласти переродження й залишитися в царстві Наньке через свою дружину? Невже він чекав, доки її зайва душа відшарується, аби піти в нове життя разом?
Мо Жань не міг себе змусити розпитувати далі.
Чу Сюнь також мовчав. «Заживо з'їла власного сина» — ця коротка фраза, сказана безбарвним тоном двісті років по тому, стисла йому горло, попри те, що він давно став привидом.
Чу Сюнь заплющив очі.
— Душа жінки розкололася й злилася з душею пізнання дитини, — він зробив довгу паузу. — Тож зайва частинка це фактично душа дитини, яка змішалася з її власною настільки, що набула її подоби. Тепер вони нерозлучні.
Після смерті, як і за життя, Чу Сюнь не зважав на власний біль задля допомоги іншим.
Мо Жань почувався жахливо. Але він не міг говорити прямо, тому просто промовив:
— Ви не мусите нічого більше казати. Я… я все зрозумів.
— Я розповідаю все це, щоб ви мали на увазі: якщо молодий пан Чу, якого ви шукаєте, справді має дві земні душі, ймовірно, одна з них йому не належить.
Мо Жань прокрутив ці слова в голові.
— Чи можливо, що земна душа розділилася на дві?
— Можливо, але не у вашому випадку.
— Чому?
— Мені траплялися розділені душі, — пояснив Чу Сюнь, — але це інша історія. Подібне стається, коли людина так сильно грішить чи так багато вбиває, що її душа просто не витримує й розколюється. Та навіть тоді пошкоджень зазнає людська душа, яка відповідає за мораль і милосердя. Не земна чи душа пізнання.
Запанувала довга тиша.
— Зрозуміло, — пробурмотів Мо Жань. На словах «сильно згрішила й багато вбивала» він зробив висновок, що такий варіант ніяк не підходить Чу Ваньніну. Але щодо нього самого, стало цікаво: коли він нарешті помре й спуститься до підземного світу, чи розколеться його душа навпіл? Чи дістане він свого?
— Окрім цього, — додав Чу Сюнь, — якби йшлося про розщеплення душі, інша її частина постраждала б так само, її також доправили б до Здравниці. Оскільки молодий пан знайшов лише одну пошкоджену душу, я підозрюю, що інша є повною та здоровою.
Після цього зауваження все стало на свої місця. Мо Жань одразу ж просвітлів.
— Дуже вам дякую, пане Чу! — протараторив він. — Тоді я… я піду на пошуки прямо зараз!
— Добре. Компас, окрім Здравниці, також указував на північний схід. Молодому пану варто вирушити в тому напрямку. На жаль, царство Наньке величезне, а примари, які очікують на переродження, метушаться й пересуваються, — зітхнув Чу Сюнь.
Мо Жань розгледів тінь жалю в його очах. Він уже знав, що збирався сказати Чу Сюнь.
Безмежне царство Наньке. Мільйони заблудлих душ.
Навіть знаючи напрям, не так просто знайти того, кого шукаєш.
Якщо двом людям не судилося зустрітися, якою б освітленою не була вулиця, вони, не помітивши один одного, розійдуться, як кораблі вночі, один на схід, інший на захід.
У підземному царстві, темному й тихому о цій порі, це завдання було майже неможливим.
Але Чу Сюнь, ніжна душа, підняв руку й поплескав Мо Жаня по плечу.
— Молодий пан має щире серце. Я впевнений, що ви зустрінетеся знову.
Цей чоловік був дуже схожим на Чу Ваньніна. Крапля воску скотилася по свічі, полум’я замерехтіло, відкидаючи тіні на його обличчя, й у мороці Мо Жаню примарилося лице Вчителя в мить його ніжності, примарився його голос, який обіцяв зустрітися знову.
Попри зусилля, Мо Жаню на очі навернулися сльози. Він швидко схилив голову й склав руки в жесті поваги. Його голос охрип.
— Справді, дуже вам дякую.
Чу Сюнь не відповів. Навіть після того, як Мо Жань розвернувся й пішов, зачинивши за собою двері, він стояв і дещо здивовано дивився тому вслід. Це… На лиці молодика були сльози?
Примари не могли плакати. Він помилився? Чи…
Чу Сюнь повернувся через плече, щоб поглянути на вазу, де цвіла гілочка хайтану. Квіти зі світу живих не могли витримати енергію їнь, хоч як ретельно їх не доглядай. Одна з пелюсток злетіла й упала на край дерев’яного столу.
Чоловік зробив крок уперед і підібрав її. Між його пальців яскрава пелюстка миттєво зів’яла й розсипалася на попіл.
— Підійдіть.
— Шляхетний пане Чу, — не встиг він договорити, як увійшов привид у масці й шанобливо став осторонь.
Чу Сюнь не повернувся. Роздивляючись цвітіння хайтану, він тихо спитав:
— Той чоловік останнім часом не приходив до залу Попутного вітру?
— Ні. Усе було як завжди: гілка хайтану кожні десять днів. Він не насмілюється сам з’являтися в Залі, завжди відправляє посильного.
Чу Сюнь мовчав.
— Шляхетний пане, що сталося? Той молодик поводився підозріло? Якщо цей чоловік відсилає людей, щоб потурбувати ваш спокій, ви завжди можете попросити володаря Яньлво…
— Ні, — Чу Сюнь перебив підлеглого, струснувши головою, щоб скинути заціпеніння. Він повернувся до привида з ледь помітною усмішкою й тяжко зітхнув. — Нічого не сталось. Сумніваюся, що хлопця надіслав він. Навіть якщо так, дитя прийшло сюди, лише щоб когось знайти. Він не має зі мною нічого спільного.
— Але якщо його дійсно підіслали? Навіщо шляхетному панові…
— Він не був учасником злочину, — чоловік у сніжно-білих одежах завмер поряд із квітковою гілкою. — Облиш його.
Вулиці були безлюдними. Мо Жань покинув залу Попутного вітру й вирушив на північний схід. Він показував портрет Чу Ваньніна кожному, хто трапиться, але це відчувалося, як пошук голки в копиці сіна.
Примари, побачивши портрет, швидко махали руками, а деякі проходили повз, навіть не глянувши.
— Цей, на малюнку? Ніколи його не бачив.
— Ні, не зустрічав! Не відлякуй моїх покупців.
— Геть з дороги! Так до біса, дратуєш! Ти бачив, котра година?! Геть звідси! Який портрет? Забери його від мене!
Мешканці Наньке, може, і були примарами, але їхні сім почуттів та шість бажань нікуди не поділися. Оселившись разом, вони повернулися до звичного ритму життя. За ці вісім чи десять років вони знайдуть друзів чи родичів, або навіть заведуть мертву собаку чи кота. Словом, привиди продовжували жити, як і до смерті. Тож, коли місяць підіймався високо в небо, місцеві, навіть не потребуючи сну, лягали відпочити.
З настанням ночі охочих говорити стало ще менше, і не залишилося нікого, хто дав би бодай одненьку підказку.
Мо Жань ішов довго, північно-східна дорога, здавалося, не мала кінця. Він стукав у кожні двері й зазирав до кожного будинку, встромляючи голову та вибачливо всміхаючись.
— Я вже казав тобі!! Я не роздивився! Подумав краще й зрозумів: чоловік, якого я бачив, насправді не той, що на малюнку. Залиш мене нарешті в спокої! — бородатий чоловік намагався зачинити двері, аби усамітнитися на ніч зі своєю дружиною та дітьми з підземного світу.
Той повертався додому, коли Мо Жань натрапив на нього на вулиці й спитав про портрет. Подумавши трохи, чоловік розповів, що бачив когось схожого біля східного ринку кілька днів тому. Тоді дружина бороданя кинула на нього погляд, і він, ніби щось усвідомивши, затих, а потім замахав руками й став стверджувати, що помилився.
Але Мо Жань був упевнений: цей чоловік щось знає. Тож хлопець не здався й переслідував його всю дорогу додому, на кожному кроці благаючи про допомогу.
Чоловік різко виштовхнув його за двері й смикнув дерев’яний засув. Мо Жань несамовито заголосив:
— Будь ласка, подумайте ще раз! Де східний ринок? Куди він пішов потім? Будь ласка…
— Я сказав, що не знаю!
Метушня привернула увагу примар поруч, зібрався натовп. Чоловік сердито заревів і штовхнув двері, не звертаючи уваги на руку Мо Жаня, яка досі трималася за одвірок.
Двері затиснули його пальці. Біль був нестерпний, але Мо Жань цим не переймався. Хлопець терпів, відмовляючись забирати долоню з вузького прорізу, натомість він щосили намагався відкрити прохід.
— Прошу вас, будь ласка, подумайте ще. Я просто хочу дізнатися, куди він пішов…
Чоловік різко розчахнув двері й, не звертаючи уваги на кров, що стікала з пальців Мо Жаня, грубо штовхнув його назад.
— Не знаю — значить, не знаю! — закричав він. — Геть!
