За відшкодуванням морального збитку, завданого подіями цього розділіу звертайтеся до нашого тгк. Тицяй сюди!
Мо Жань самотньо блукав вулицями. Навколо сновигали поодинокі привиди. Сповнені гнітючої скорботи й обурення, вони дрейфували повз укриті мохом вологі слизькі ґанки з блакитного каменю.
Отямившись після запеклої боротьби, хлопець нарешті помітив, що його пальці були роздерті до крові. Грубо зроблений одвірок укривали скалки, які вп’ялися в його руку. Долоня виглядала жахливо. На щастя, було так темно, що привиди навколо нічого не помітили.
Якийсь час він спокійно розглядав понівечену кінцівку, трохи опустивши вії. Як порівнювати з болем у серці, рани на руці не боліли зовсім.
Мо Жань озирнувся на щільно зачинені двері. Він добре знав, що чоловік, який стояв за ними, не скаже йому більше жодного слова. Добре знайомий з відмовами й неприязню, він міг за одним поглядом або фразою визначити, чи матимуть його благання якийсь ефект. Щиро кажучи, щойно той чоловік заспівав на інший лад та заявив, що нічого не бачив, Мо Жань зрозумів, що більше не почує від нього ні слова правди. Він просто не хотів здаватися, коли йшлося про земну душу Чу Ваньніна, тому напосідав, поки його не виштовхали на вулицю й не грюкнули дверима перед носом.
Минуло багато років відтоді, як йому востаннє так жорстко відмовляли. Але час не все лікує. І роки хорошого життя не могли змінити вроджені якості. Деякі речі викарбовувалися на кістках.
Сюе Мен якось назвав Мо Жаня виродком. Це прозвучало кумедно. Отруйні слова улюбленця небес не зачепили його гідність. Бо той мав рацію. Мо Жань дійсно був виродком. Його лаяли так часто, що всього вже й не пригадати. Він до цього звик.
Хлопець востаннє озирнувся через плече на міцно замкнені дерев’яні двері, а тоді повільно попрямував геть під тихе гигикання натовпу примар, що спостерігали за ним. Самотня постать, оточена глумом і насмішками.
Ця сцена жалюгідної безпорадності, що повторилася стільки років потому, наклалася в його свідомості на далекі тьмяні спогади з дитинства. Крок, іще один. Тоді Мо Жань був у схожій ситуації. Мимоволі згадалися ті часи, коли вони з мамою були лише вдвох…
До того, як оселитися в будинку розваг, вони блукали вулицями Ліньї поблизу ордену Жуфен.
У ті дні у нього принаймні була мати, яка любила його всім серцем.
Вона вона не хотіла, щоб малолітній син жебракував, тому завжди залишала його в покинутому сараї для дров, а сама йшла співати й виступати на вулиці.
Матір Мо Жаня була дуже вправною, вона вміла танцювати на бамбуковій жердині, тому їй щодня вдавалося заробити кілька монет, яких вистачало на коржик та дві миски каші, що вони ділили між собою. Як і будь-яка мати, вона хотіла, щоб її дитина добре харчувалася. Але Мо Жань, кілька раз вкусивши, відмовлявся від їжі: то йому коржик надто твердий, то каша надто прісна, а то й просто казав, що наївся.
Жінка не знала, що кожного разу, коли вона, зітхаючи, доїдала залишки коржика й каші, її маленький хлопчик потайки спостерігав за нею. Згорнувшись калачиком, Мо Жань удавав, що спить, та дивився на неї крізь примружені очі. Лише упевнившись, що мама наїлася досхочу, він розслаблявся й почувався спокійно, незважаючи на бурчання власного живота.
Не знала вона й про те, що кожного дня, коли вона ходила виступати на східному ринку Ліньї, її син вилізав із купи дров і крадькома біг просити їжу через дві вулиці від неї.
Мати Мо Жаня співала й танцювала, балансуючи кволим тілом на стовпі висотою в десять чи. Землю під ним укривало зазубрене каміння й керамічні уламки, що в разі падіння пронизали би шкіру жінки. Але глядачі вважали небезпеку хвилюючою й захоплюючою, тому вона ризикувала своїм ницим життям задля розваги багатіїв.
За дві вулиці звідти її дитина просила милостиню. Мо Жань ходив від дверей до дверей та з посмішкою на замурзаних щоках повторював ті самі привітання й побажання щастя знову й знову, сподіваючись отримати якусь їжу. Але здебільшого він не отримував нічого.
Одного разу молода вагітна пані з заможної родини в поганому від нудьги настрої прогулювалася вулицею, де й побачила матір Мо Жаня, що балансувала на жердині.
Пані кілька хвилин зацікавлено спостерігала збоку, а тоді послала служницю поговорити з танцівницею.
— Каміння та уламки тут лише про око, чи не так? Де щирість? Якщо ти заміниш їх на ножі й станцюєш над ними, моя пані нагородить тебе десятьма золотими монетами.
На жорстоку вимогу, яка вимагала поставити на кін життя, його мати відповіла лише:
— Але в мене немає грошей, я не можу дозволити собі купити ножі.
Багачка розсміялася й послала когось до крамниці залізних виробів, аби купити сотню гострих ножів та встромити їх у землю.
— А тепер танцюй! — радісно наказала пишно вдягнена жінка, пестячи свій великий живіт.
Невдовзі навколо зібралася юрба покидьків і потвор, що жадали побачити це видовище. Убрані в шовки й нефрити, які виблискували на сонці, вони з палаючими очима витягали шиї, скидаючись на стерв’ятників, що відчули запах крові в повітрі й прийшли поживитися трупом.
— Ану, танцюй!
— Танцюй добре, і я тобі заплачу!
— А я додам ще трохи!
Землям ордену Жуфен не бракувало заможних людей. Чого їм бракувало, так це сповнених жвавого азарту смертельних вистав. Шовки та атласи, золото та перлини оточили вдягнену в лахміття вбогу жінку на бамбуковому стовпі.
І ось ця жінка, чиє життя нічого не вартувало, з усмішкою вклонилася перед натовпом стерв’ятників. Подякувавши їм за щедрість, вона злетіла на жердину легко, мов ластівка.
Жінка співала й танцювала над кінчиками лез, намагаючись завоювати прихильність глядачів ціною свого життя.
Вона була досить вправною, але ненароком глянула вниз на ряди гострих ножів. У цю коротку мить паніки її бамбукова жердина похитнулася, і з натовпу залунали тривожні крики. Танцівниця впала.
Хоча їй вдалося уникнути ділянки, де було найбільше ножів, вона все ж поранила ноги. Бризнула кров, заголосив натовп, а жінка, проігнорувавши біль, мигцем підвелася та з посмішкою опустила голову на знак вибачення.
Глядачі зареготали.
— Уміння панночки не відточені, як слід. Тобі варто більше тренуватися, — зауважив один із них.
— Правильно, треба бути майстром своєї справи, якщо хочеш заробити на життя. Працюючи в півсили далеко не підеш, — глузував інший.
Кілька добродіїв із повними сліз очима поспівчували:
— Агов, досить! Погляньте, як сильно поранилася ця бідолашна. Поспішай до аптеки, дорогенька, і купи ліки.
— Я не… — пробурмотіла жінка, — Я не маю грошей на л-ліки...
Добродії остовпіли. Одні зітхали, інші піднімали руки до своїх нефритів і перлів, але жоден і слова не зронив. Дехто лише потер кутики очей, наче був глибоко зворушений.
— Як шкода.
— Ох, справді, справді.
— Твоє життя таке важке, я дам тобі трохи грошей, — промовила літня пані з великим животом. Вона дістала роздутий гаманець і витягла звідти кілька золотих пластин, втім, стиснувши їх у руці, продовжила порпатися далі, поки нарешті не відкопала три мідні монети. Зваживши їх у долоні, пані повернула дві до розпухлої торбинки, а одну дуже урочисто поклала на долоню матері Мо Жаня. Зробивши щедру пожертву, вона пустила сльозу й із глибоким співчуттям у голосі промовила:
— Панно, ти на це заслужила. Візьми.
— Дякую… — тихо прошепотіла жінка, стискаючи мідну монету, заради якої ризикувала життям.
Дякую…
А як же та багачка, що пообіцяла десять золотих монет? Вона вже йшла геть, лаючись. Матір Мо Жаня, похитуючись і шкутильгаючи на закривавлених ногах, попрямувала за нею. Вона хотіла попросити гроші, але слуги пані штовхнули її на землю й заволали так голосно, що їх було чути на всю вулицю.
— Яке жахливе видовище!
— Наша пані повинна берегти дитину! Їй не можна дивитися на подібне криваве видовище! Пан буде дуже хвилюватися, якщо почує про це.
— Ти ще маєш нахабство просити гроші?! І це ти називаєш танцем? Тобі пощастило, що твоя кров не заляпала нашу пані, а то би ти дуже сильно поплатилася!
— Забирайся!
Жінку грубо кинули на землю.
Ця пані та її супровід належали до заможної впливової родини з Ліньї, тому ніхто не бажав підставляти шию заради жебрачки. Вона лежала й здригалася від болю, як комаха в багнюці.
Ніхто не допоміг їй піднятися. Ніхто не відкрив для неї гаманець. Мати Мо Жаня танцювала, ризикуючи життям, в обмін на одну холодну мідну монету. Добра пані, яка її пожертвувала, сказала, що це те, на що вона заслужила.
Ця жінка не шкодувала себе, але сьогодні заробила лише одну монету. Що можна купити за ці гроші? Один коржик без начинки й, можливо, миску каші до нього. Але з пораненими ногами вона не зможе танцювати завтра… А як же її синочок? Він ще такий маленький, такий худенький, а тепер знову буде голодувати…
Подумавши про це, вона не могла більше стримуватися, тому скрутилася клубочком у багнюці й жалібно заплакала. Не витримуючи звуків її глухого тремтливого голосу, глядачі зітхнули й почали розходитися.
Раптом крізь натовп прорвалася брудна смердюча дитина.
— Мамо! Мамо! — Мо Жань підбіг до жінки, волаючи, як загнаний у пастку звір, та обійняв її. Покірна дитина, що тулиться до своєї покірної матері. Наче комашка, що вчепилася в траву, наче солом’яний песик,* що вхопився за рясу.
*У давнину собак, зроблених із соломи, використовували, як жертовні підношенні, а потім викидали. Цей термін також позначає щось низьке і нікчемне.
Подив і паніка промайнули в очах, коли вона побачила сина. Можливо, вона була слабкою людиною, але як матір мусила бути сильною. Жінка одразу ж перестала плакати — життя й без того важке. Щодня вона засинала в пеклі, а прокидалася в чистилищі. Але син не повинен бачити її кволою та безпорадною. Сльози на обличчі ще не висохли, як на ньому з’явилася усмішка.
— Агов, глянь на себе, що ти тут робиш? Із мамою все гаразд. Це просто подряпина. О, але подивись…
Вона поклала в маленьку долоню вкриту потом мідну монету, яку стискала в руці. Мо Жань знову й знову хитав головою, сльози без упину котилися по його щоках.
— Ось, цього вистачить на коржик. Іди... Іди купи, мама зачекає на тебе тут. А потім підемо додому.
Додому? А де їхній дім? Той старий напіврозвалений сарай? Чи та овеча кошара, де вони спали пару ночей, поки їх звідти не вигнали…
Мо Жань стримав схлипи. Із вогнем у очах він заявив:
— Просто посидь тут і почекай трохи, мамо.
— Що ти задумав? Не роби дурниць!
Хлопчик підбіг і схопив один із ножів. Тоненький голосочок гучно й чітко закричав, аби привернути увагу натовпу, який уже розходився.
— Пані та панове, будь ласка, зачекайте! Будь ласка, заждіть! У нас іще є спеціальний виступ для вас! Чи не могли би добродії приділити мені трохи свого часу?
Мо Жань мав вроджену духовну енергію. Навіть не вдосконалюючи її, він був набагато сильнішим за звичайну людину. Хлопчик узяв у руки гостре й міцне лезо, а тоді з тихим скриком розламав його навпіл та кинув уламки на землю.
Натовп був приголомшений, а нечисленні заклиначі й поготів.
— Гей, а цей хлопець непоганий.
— Іще один! — крикнув Мо Жань. Він узяв два ножі й зломив їх за раз.
— Чудово! — хтось із юрби поплескав.
— Візьми три!
Хлопчик доклав ще один ніж, а потім іще. Натовп жвавішав, оскільки стос ставав дедалі товстішим і його було важче розламати.
— Братики й сестрички! Дядечки та тітоньки! Будь ласка, киньте кілька монет, а я додам більше ножів.
Люди жадали видовищ. Вони жбурляли до ніг Мо Жаня найдешевші мідні монети, заради яких той підкладав ніж за ножем, аж поки його руки не вкрилися кров’ю настільки, що він більше не міг продовжувати. Тоді стерв’ятники, змахнувши чорними крилами, розлетілися врізнобіч.
Мо Жань зібрав монети й, обережно стискаючи їх брудними рученятами, підійшов до своєї ошелешеної заплаканої матері.
— Мамо, — посміхнувся він. — Їх вистачить, аби купити тобі ліки.
Сльози, які жінка більше не могла стримувати, полилися з очей.
— Моя дитино... Мій хороший хлопчик... Покажи мамі свої ручки…
— Я в порядку… — його світла й чиста посмішка обпалила материне серце.
Вона пригорнула сина до себе й міцно обійняла, а тоді, без упину схлипуючи, промовила:
— Твоя нікчемна мати не в змозі подбати про тебе. Я змусила тебе стільки страждати в такому юному віці…
— Усе гаразд, — тихо промовив Мо Жань, пригорнувшись до неї. — Поки я з тобою, мамо, мені не болить. Я подбаю про тебе, а коли виросту, забезпечу тобі найкраще життя.
Жінка посміхнулася й витерла сльози.
— Мені не потрібне найкраще життя. Я лише хочу, щоби ти ріс сильним і здоровим… Цього буде достатньо.
Мо Жань енергійно кивнув, а потім тихо сказав:
— Мамо, якщо я чогось досягну в майбутньому, тобі більше ніколи не доведеться з цим миритися. Тебе більше ніхто не образить. Кожного з тих, хто щойно тут стояв, я змушу вибачитися, а хто відмовиться — буде танцювати на ножах. Я…
— Дурне дитя. Не думай так, — прошепотіла ця добра лагідна жінка, погладивши сина по голові. — У жодному разі так не думай. Не тримай образи. Я хочу бачити, як ти ростеш хорошим хлопчиком. Пообіцяй мені, що станеш доброю людиною. Гаразд?
Мо Жань був тоді таким маленьким, як молодий зелений паросток — варто лише легенько штовхнути, він і нахилиться. Його неосвічена, але щиросердна мати, стала для хлопчика дороговказом. Тому спантеличений юний Мо Жань замислився й урешті-решт серйозно сказав:
— Гаразд, мамо. Я обіцяю. Тоді... Якщо в майбутньому я досягну успіху, то побудую багато будинків для людей, які не мають домівок, і приготую багато їжі для тих, хто голодує. Отже, нікому більше не доведеться жити так, як нам.
Жінка на деякий час загубилася в думках, та врешті зітхнула.
— Це було б чудово.
Хлопчик кивнув і повторив:
— Це було б чудово.
У той момент ніхто з них і уявити не міг, що дитина, яка це сказала, врешті вмиє руки кров’ю й ступатиме полями кісток в оточенні грифів та воронів, які кружлятимуть над його головою в повітрі з металевим запахом; що він стане імператором Тасянь-дзюнем, лихом для простого народу.
А імператор Тасянь-дзюнь, лихо для простого народу, рідко, якщо взагалі коли-небудь, озирався на цю сторінку свого минулого. Він не дотримав слова, яке дав того дня в обіймах матері. Порушив обіцянку, дану з урочистою ніжністю в голосі й ясним блиском у очах.
У ті часи завдяки настанові матері, як би важко не було, Мо Жань ніколи нікого не ненавидів, хоча й відчував невдоволення.
Так минав день за днем. Перша вулична вистава приголомшила глядачів, після другої вони занудьгували, а після третьої почали дратуватися. Зрештою, Мо Жань із матір’ю не могли заробити жодної мідної монети й мусили жебракувати.
Мо Жань згадав хлопчика з багатої купецької родини, що був приблизно одного віку з ним і мав велику родимку в куточку рота. Той хлопчик сидів біля воріт маєтку з мискою в руці. Він, мабуть, не дуже добре вмів користуватися паличками, тому просто встромляв їх у золотисті хрусткі смажені пельмені. Перебірливий малий з’їдав лише начинку, а тісто випльовував на землю для собак.
Мо Жань обережно підійшов і тихо став збоку.
Панич був приголомшений цією брудною смердючою особою.
— Ти хто такий?! — закричав він.
— Молодий пане, — тихо озвався Мо Жань, — тісто від пельменів... Можна... Можна мені його забрати?
— Забрати? Чому я маю щось тобі віддавати?
— Ви... Ви все одно його не їсте, тож я вирішив запитати…
— Я не їм, а наш Ванцай з’їсть, — панич показав на пару товстих собак із гладкою шерстю й сердито сказав: — Ми ледве можемо їх прогодувати, як я можу ще й із тобою ділитися?!
Мо Жань силувано посміхнувся.
— Тоді, якщо собаки не доїдять...
— Не доїдять, як же! Вони щодня отримують тушковане м’ясо, і навіть цього їм не вистачає. Тісто від пельменів їм на один зуб. Тож тобі нічого не дістанеться! Іди звідси!
Почувши про тушковане м’ясо, Мо Жань перевів погляд на собак і раптом подумав: «Такі товсті… Якщо їх зварити, вони будуть…»
Він прикипів очима до тварин і мимоволі ковтнув.
Панич це помітив, тому на мить застиг, а потім заволав:
— Що ти задумав?!
— Нічого... Я просто…
— Ти хочеш з’їсти Ванцая і Ванфу?
— Н-ні! — у паніці заперечив Мо Жань. — Я просто дуже голодний і не втримався від думки… Вибачте…
Але молодий пан уже не слухав. Почувши, що Мо Жань допускає такі думки, він остовпів.
Хіба міг нащадок заможної родини збагнути, чому хтось розглядає його чарівних сторожових песиків у якості їжі? Вирішивши, що хлопчисько перед ним ненормальний, панич зблід і перелякано закричав на все горло:
— Сюди! Швидше! Проженіть його геть!
Слуги оточили Мо Жаня й накинулися на нього, не давши й слова сказати. Під градом зневажливих стусанів хлопчик намагався схопити якомога більше розсипаного по землі тіста. Він міцно стискав його в руках і не відпускав, незважаючи на удари.
Нажаханий панич кинув палички разом із рештою пельменів на землю й утік геть.
Мо Жань щосили поповз у той бік. Мале худорляве тіло вкрилося синцями, одне око не відкривалося — результат влучного удару ногою. Утім, схопивши рештки пельменів, він радісно посміхнувся. Їх залишилося два. Із начинкою. Один для нього, один для мами. Або обидва для мами, а йому й тіста вистачить.
Але перш ніж Мо Жань устиг сховати здобич і втекти, нога одного зі слуг розчавила нанизані на бамбукову паличку пельмені. Хрустке тісто тріснуло, а м’ясна начинка змішалася з багнюкою.
Мо Жань заціпеніло схопився за брудну зламану паличку, коли на нього знову посипалися стусани. Він не відчував болю, але від того, що пельмені стали непридатними до їжі, крізь міцно стиснуті набряклі повіки виступили сльози й покотилися брудним до невпізнаваності обличчям.
Усе, чого він хотів — нікому не потрібні недоїдки. Чому вони радше змарнують їх, розчавлять і змішають із брудом, аніж віддадуть йому?
Пізніше, коли Мо Жань став молодим паном піку Сишен, чимало членів ордену вихваляли його й підлещувалися. На день народження він отримував подарунки і привітання навіть від тих, із ким до того й парою слів не обмовився.
Із дитиною, яка колись повзала по землі, зішкрябуючи тісто від пельменів, тепер носилися, як із писаною торбою. Він стояв перед купою ретельно відібраних подарунків, але відчував невиразний страх.
Мо Жань боявся, що ці подарунки зникнуть, що їх зламають, що невідомо звідки прийде лихо й усе знищить, як ті пельмені, які він колись тримав у руках, але так і не доніс до рота. Тому він одразу використав усе, придатне до вжитку, та з’їв усе, придатне до їжі. А решту добра хлопчик обережно склав у викопаний в учнівській кімнаті потаємний сховок і щодня туди заглядав, щоб усе перерахувати.
Сюе Мен глузував із нього, тикаючи пальцем:
— Ха-ха-ха! Це всього лише коробка тістечок із пекарні «Бриз Ліньаню». Якщо зіпсуються, то й грець із ними! Поглянь на себе, ти що в минулому житті з голоду помер? Навіщо проковтнув усе за раз? Ніхто їх у тебе не забере.
Мо Жань, який нещодавно прибув на пік Сишен, усе ще почувався неспокійно. Тож у відповідь на кпини двоюрідного брата він лише посміхнувся, а тоді опустив усіяне крихтами обличчя й відкрив іще одну коробку з тістечками.
Сюе Мен був приголомшений:
— Який апетит! Хіба ти не наївся?
Та Мо Жань продовжував зосереджено жувати.
— Серйозно, якщо не голодний, не змушуй себе. Я теж щороку отримую тонни тістечок на день народження, але хіба можна стільки з’їсти?..
Щоки Мо Жаня надулися, як у хом’яка. Хлопець їв так швидко, що навіть почав задихатися. Раптом він поглянув на Сюе Мена вологими від сліз очима.
У цю мить йому згадався маленький панич із далекого дитинства, який був настільки перебірливим, що з’їдав лише начинку з пельменів, а тісто кидав собакам. Сюе Мен, мабуть, теж ріс у таких умовах. Ось чому він так недбало казав: «Ніхто їх у тебе не забере. Як наївся, то викинь».
Мо Жань сильно, до нестями, їм заздрив.
Тепер він і сам отримав розкішне життя молодого пана з відомого ордену, і мав би пізнати радощі безтурботності й марнотратства. Але Мо Жань не наважувався. Урешті, він схопив найближчу чашку з водою й кілька разів сьорбнув, аби проштовхнути випічку, яка застрягла в горлі, а тоді силувано продовжив їсти.
Пізніше він став Тасянь-дзюнем. Усе під небом належало йому. Найгарніші красуні, найароматніші вина, найсмачніші делікатеси, золото, срібло, перли й дивовижні артефакти — йому нескінченним потоком везли дари з усіх куточків світу.
Одного разу з Ліньаню прибув торговець рудою. Він заявив, що під час видобутку копалин знайшов тисячолітній чорний вогняний нефрит, і хоче подарувати його імператору.
Людей, які приносили коштовні подарунки в надії отримати шляхетний титул або завоювати прихильність імператора, було надто багато. Мо Жань зазвичай ігнорував їх.
Але якраз у цей день Чу Ваньнін застудився. Мо Жань насупився, пригадавши, що чорний вогняний нефрит чудово зігріває тіло та може прискорити одужання цього чахлика, який цілими днями валявся в ліжку й виглядав жалюгідно. Тому імператор погодився зустріти купця.
Кремезний чоловік був приблизно його віку й над губою мав велику родимку, із якої стирчала волосинка. Мо Жань сидів на троні в палаці Вушань, підперши підборіддя тонкими руками, і мовчки дивився вниз, доки жирні ноги купця не підкосилися, а спина не вкрилася потом.
Минула довга мить, перш ніж той затрусився й упав навколішки. Без упину кланяючись, він тремтливими губами забурмотів:
— Ваша Величносте. Цей скромний... цей скромний...
Він довго затинався, та так і не зміг дібрати слів. Огрядне тіло, убране у вишиті золотом одежі, пробрали дрижаки.
Мо Жань посміхнувся. Хоча він бачив цю людину лише раз, забути його не міг.
Того року хлопець із родимкою над губою сидів перед пишним маєтком своєї сім’ї, демонструючи велич, якої Мо Жань, здавалося, ніколи не зможе досягти. Він колупав паличками золотаві пельмені, що блищали від жиру. І так само блищали його губи.
— Знаєш, — промовив Мо Жань, усе ще посміхаючись, — смажені пельмені у тебе вдома дуже смачні.
Він ніколи їх не куштував, але мріяв про це пів життя. Зі свого місця на троні Мо Жань спостерігав за зміною емоцій чоловіка біля його ніг: від жаху до подиву, від подиву до розгубленості й звідти до підлабузливої покори. Купець догідливо проворкотів, що відправить свого кухаря на пік Сишен у подарунок імператору Тасянь-дзюню.
Тієї миті Мо Жань як ніколи яскраво зрозумів, що більшість людей радше стануть навколішки й лизатимуть чоботи сильним, аніж подарують слабким крихту співчуття й доброти.
Мо Жань похитав головою, намагаючись витрусити думки про минуле. Він рідко згадував ті часи. То було вразливе місце, якого юнак бажав позбутися. Але похід від дверей до дверей із проханням, на яке він отримає неминучу відмову, був надто схожим на сцени з минулого. Ланцюги в безодні пам’яті мимоволі тріснули, занурюючи свідомість у темряву спогадів.
Мо Жань заціпенів на деякий час. У дитинстві він пообіцяв матері, що не триматиме образи, пообіцяв звести безліч будинків і дати дім усім безпритульним на світі, аби вони могли радісно посміхатися… Але так і не дотримав слова.
Урешті-решт він став причиною смерті останньої людини, яка добре до нього ставилася. Чу Ваньнін помер через нього. Він убив власного вчителя.
Чу Ваньнін…
Серце Мо Жаня боліло від кожної думки про нього. Хлопець несвідомо дістав із рукава тонкий аркуш паперу з малюнком чоловіка, за яким він так сумував. Портрет уже трохи зім’явся. Мо Жань мовчки стиснув губи й спробував його розгладити, але лише замазав кров’ю.
Він панічно відсмикнув руку й більше не наважувався чіпати портрет, щоб не забруднити його ще дужче.
Мо Жань пройшов від П’ятої вулиці до Третьої, стукаючи в кожні двері. Він не бажав здаватися. Але всі привиди стверджували, що не бачили нікого схожого.
Юнак самотньо брів крізь безмежну ніч. Темрява здавалася такою густою та нескінченною, що, як довго не крокуй, ніколи не дістанешся світанку. Урешті, втома взяла своє. Мо Жань нічого не їв і не пив, тому зараз був на межі. На щастя, він помітив на розі лавку, де продавали вонтони й вечірні закуски. Хлопець купив собі їжі й, переконавшись, що його ніхто не бачить, сів вечеряти.
Уся їжа в підземному світі була холодною, тож і вонтони не пашіли парою. Мо Жань дістав ловця душ, зачерпнув бульйон і підніс ложку до ліхтаря.
— Учитель їстиме?
Учитель, звісно, не міг відповісти.
Тому Мо Жань з’їв усю миску сам.
— Якщо так подумати, — сказав він із набитим ротом, — ви ніколи не любили вонтони. Ви любите лише солодощі. Коли я знайду вас і поверну додому, пектиму вам тістечка щодня.
Тихої ночі самотній юнак із ліхтарем сидів біля поодинокої лавки з вонтонами. Нічний вітерець приніс із собою зів’яле листя, і раптом навіть підземний світ здався затишним місцем.
— Персиковий пиріг, османтусові тістечка, горіхові хрустики, торт-хмаринка... — він, загинаючи пальці, перераховував ліхтарю смаколики, наче очікував, що, почувши про них, Чу Ваньнін відповість. Назвавши достатньо, Мо Жань силувано посміхнувся й запитав: — Учителю, де ваша друга земна душа?
Юнак простягнув тонку руку й ніжно погладив шовкову поверхню ліхтаря. Так само лагідно, як у свої тридцять тримав у обіймах мертвого Чу Ваньніна. Тоді він остовпіло витріщався вдалечінь і бурмотів: «Чу Ваньніне, я тебе ненавиджу!». А потім опустив голову й торкнувся губами його щоки.
— Ти тут новенький, синку?
Схожий на зламаний гонг голос раптом пролунав біля його вуха. Підсліпуватий дідусь, що торгував вонтонами, навпомацки наблизився й сів поруч із Мо Жанем. Він, мабуть, помер уві сні від старості. Його засмагле обличчя було зморшкувате й вилицювате, як тополя серед пустелі. Чоловік дістав із рукава поховального одягу люльку, затиснув її між зубами, а тоді з властивою літнім людям добротою та настирністю відновив бесіду з Мо Жанем.
Той шморгнув носом і посміхнувся старому.
— Угу, перший день.
— Не дивно, що я тебе не впізнав. Дозволь запитати, чому ти помер у такому юному віці?
— Викривлення ці.
— Ох… — дідусь затягнувся з незапаленої люльки. — Заклинач, так?
— Мгм, — кивнув Мо Жань і поглянув на старого. Без особливої надії він знову витягнув сувій із портретом і запитав: — Дідусю, я декого шукаю. Це мій Учитель. Він теж тут новенький. Ви, випадково, його не бачили?
Старий узяв малюнок і, згорбившись ближче до світла, довго розглядав його затуманеними катарактою очима. Мо Жань зітхнув і вже збирався забрати портрет, промовляючи:
— Усе гаразд, я вже багато кого питав. Не біда, якщо ви його не зустрічали. Усі…
— Я бачив його.
Мо Жань здригнувся. Кров зануртувала в жилах, і він схопився за руку старого.
— Дідусю, ви його бачили?! Ви впевнені?
— Так, — старий зібрав ноги в позу лотоса й почухав п’яту. — Такі не щодня трапляються. Це точно був твій учитель.
Мо Жань підскочив, але потім відчув, що повівся неввічливо, і вклонився старому. Після чого шанобливо попросив:
— Дідусю, будь ласка, покажіть дорогу.
— Йой, облиш зайву ґречність, синку. Ми всі тут просто привиди, що невдовзі підуть у нове життя. У нас є лише десяток років, перш ніж спогади про минуле зникнуть назавжди. Мій власний син пішов занадто рано, тому я завжди з теплотою ставлюся до вас, дітей.
Старий витер сльози й висякався в рукав, а потім нарешті продовжив:
— Ти бачив той величний палац на першій вулиці?
— Так. Мій Учитель там?
— Угу, саме там.
— Що то за місце?
— Це другий палац Четвертого князя демонів, — зітхнув старий. — Але він там не живе. Він наказав слугам побудувати резиденцію в царстві Наньке й ув’язнювати там найгарніших привидів підземного світу. Той Четвертий князь справжній розпусник. Час від часу він навідуюється сюди, щоб обрати наложниць або наложників. Обрані відправляються з ним у четверте пекло, а з рештою, нібито, розважаються його підлеглі. Ох, цей світ...
Не встиг він договорити, як юний заклинач панічно схопив ліхтар і, мов мисливський пес, помчав у ніч.
Старий провів його поглядом і з дещицею заздрощів пробурмотів:
— Добре бути молодим, можеш так швидко бігати...
