За відшкодуванням морального збитку, завданого подіями цього розділіу, звертайтеся до нашого тгк. Тицяй сюди!
Вхід до другого палацу Четвертого князя був лише один і охоронявся вартовими. Мо Жань, звісно, був не настільки дурним, щоб сунутись у головні ворота. Він безшумно піднявся на дах, сховавши ловець душ до мішечка цяньквень, щоб світло не привернуло зайвої уваги. Уже за мить тінь юнака, немов чорна блискавка, промайнула над багаторівневими верхівками будівель.
Палац видавався великим уже з вулиці, але всередині він був іще просторішим. Один за одним тяглися двори, а між ними звивалися нескінченні коридори. Мо Жань видерся на дах брамної вежі та принишк, злившись із фіолетово-сірою черепицею. З висоти другий палац скидався на невелике місто, межі якого не охопити оком.
Мо Жань не знаходив собі місця від тривоги.
Тепер зрозуміло, чому той чоловік не сказав, куди подівся Вчитель, — він боявся прогнівати примарного князя. Хоча Мо Жань знав, що Чу Ваньнін тут, у палаці, він, однак, почувався, немов зі зв’язаними руками, і гадки не мав, що робити.
Тут було щонайменше дев’ятсот, а то й тисяча кімнат. У котрій із них тримали Вчителя?
Мо Жаню здавалося, ніби він ось-ось знайде скарб. Його серце закалатало, а руки затремтіли ще сильніше.
Вчителю...
Де ви?
Він був поглинутий своїми думками, коли раптом з-за рогу вийшла шеренга людей у золотих обладунках і бойових чоботах, кожен із червоним ліхтарем у руці. Колона промарширувала від східної брами до головної алеї, зробила кілька заплутаних поворотів і зупинилася біля непримітних бічних покоїв.
Біля дверей цих покоїв височіла стара розкидиста акація, густе гілля якої затуляло Мо Жаню огляд. Він бачив лише половину двору, а друга була прихована буйним листям.
Солдати примарної варти ввійшли всередину, і незабаром з кімнати долинув грюкіт меблів та інший нерозбірливий галас. Раптом повітря розітнув пронизливий, сповнений жаху зойк. З кімнати витягли розпатлану жінку й жбурнули її на землю посеред двору. Її одяг і так ледве тримався на тілі, а від грубої штовханини майже повністю зісковзнув, відкривши білосніжну шкіру.
— Я покажу тобі, як утікати!
На тіло жінки з жахливим сухим тріском опустився батіг. Безсумнівно, це була пекельна каральна зброя. Навіть привидам її удари завдавали такого болю, що вони б воліли радше померти знов, аніж терпіти його.
Жінка затремтіла й згорнулася клубком на землі. Було видно, що вона хотіла відповзти, та не мала куди — солдати оточили її з усіх боків.
— Погань! Думаєш, можна так просто втекти з палацу Четвертого князя?!
— Я прожила чесне життя! — заверещала жінка. — Я не грішниця! Чому ви так зі мною?! Відпустіть мене! Я хочу переродитися! Не хочу бути тут!!
Але її голос обернувся на крики болю, коли вартовий знову змахнув батогом.
— Служба Четвертому князю звільняє тебе від страждань у нескінченному циклі перероджень! Та ти сама не знаєш, від чого відмовляєшся!
— Він навіть не вподобав мене! Чому ви не дозволяєте піти?! Я… А! — цього разу удар батога впав просто їй на обличчя.
Жінка ридала й без упину тремтіла, але все одно намагалася відповзти.
Цей відчай загнаної тварини, схоже, лише більше забавляв солдатів примарного князя. Вони вибухнули гучним сміхом. Тим часом із бічної кімнати один за одним витягали нові «дари».
Командир варти підняв голос:
— Ви всі добре попрацювали. Я знаю, як вам важко стримуватися протягом дня. Оці, що тут лишились, не до вподоби Четвертому князю. Обирайте кого завгодно та розважайтеся. Якщо хтось особливо припаде до душі — підходьте до мене, щоб зареєструватися й забрати додому.
Збочені привиди вищали від захвату та реготали, наввипередки вдираючись до покоїв, аби схопити найвродливішу здобич. Жінку у дворі теж не оминули — її миттю оточили кілька постатей. Вони накинулися на неї, мов зграя голодних вовків, готових розтерзати її душу.
З кімнати чулося важке дихання, подеколи лунали розпусні крики. Ув’язнені плакали, кричали, благали. Деякі не витримували жаху й, бажаючи припинити страждання, корилися катам, ладні на все заради їхньої милості. І в пеклі, і на землі людська природа була однаковою.
Мо Жань, користуючись темрявою, спритно спустився з брамної вежі на дах бічної кімнати. Якщо старий торговець вонтонами не збрехав, Чу Ваньнін прибув сюди зовсім недавно й навряд чи вже пройшов відбір Четвертого князя. Отже, він не мав би опинитися серед відкинутих. Але Мо Жаню на душі все одно було неспокійно. Він обережно підняв одну з черепиць і тихенько зазирнув усередину.
Повітря в покоях було задушливе й гаряче від злягання. Серед хаосу й розпусти погляд юнака вихопив знайоме обличчя.
Жон Дзьов.
Шльондра, до якої він був прихильним у минулому житті. Той, хто скористався симпатією Мо Жаня, аби плести інтриги проти нього. Ця маленька курва, що мала намір украсти його духовну силу, виявляється, теж тут.
Він завжди був хитрим. Знав смерть і знав життя.
Більшість у цій кімнаті чіплялися за свою гідність, відчайдушно пручалися, вигукували імена коханих із земного світу або ж проклинали своїх мучителів. Але Жон Дзьов поводився інакше. Мо Жань добре знав, якою людиною він був. Він любив гроші й любив життя. Хоч останнє юнак уже втратив, але про свою душу досі піклувався й не мав жодного бажання страждати.
На розбурханих постелях інші «дари» з останніх сил опиралися, благали про милість. Тільки Жон Дзьов, заплющивши очі, тихо та ніжно стогнав, немов кошеня, поки його порав якийсь чоловік.
Побачивши рум’янець збудження на обличчі Жон Дзьова, Мо Жань відчув, як серце пронизав мороз.
Він згадав Чу Ваньніна.
Жон Дзьов був м’яким і поступливим. Чу Ваньнін — навпаки, міцним, мов загартована сталь. Усі знали, що він холодний і непохитний, як чорна криця. Жон Дзьов лестив і загравав, використовуючи лагідність, щоб побудувати неприступну фортецю.
А що робив би Чу Ваньнін?
Тут навіть думати не було про що. Мо Жань знав: той радше розсіє власну душу й упаде у Вісімнадцяте пекло, ніж дозволить комусь до себе доторкнутися.
Потік води неможливо розколоти, а от сталевий меч може тріснути.
«Бах!»
Від раптового гуркоту здригнулися всі присутні включно з хлопцем, який ховався на даху.
Мо Жань підвів голову, глянув у бік двору — і його обличчя зблідло.
Та жінка, що ще хвилину тому палала гнівом, тепер була пронизана наскрізь мечем солдата. Сльози стікали її щоками, а дух поступово ставав прозорим.
На мить усе завмерло.
Та раптом постать жінки розпалася на дрібнесенький пил.
Розсіялася її душа.
Солдат, що тримав меч, вилаявся й звівся на ноги. Поперек його обличчя тягнувся яскравий рубець. Схоже, перед смертю жінка встигла вирвати з його рук батіг-душогуб і завдати удару.
— Трясця, от паскудство! — виплюнув він. — Здохла, а скільки гонору! Тьху! Погань!
Мо Жаня ніби крижаною водою облили.
Здалося, що він бачить не незнайомку, а Чу Ваньніна. І вибір, який той зробив би.
Жон Дзьов все ще звивався в ліжку серед розпусних привидів. Це його довершено відпрацьована навичка виживання: чіплятися за сильніших, обвивати їх м’яким плетивом, ніби витка лоза.
Один за одним усі «дари» корилися. Повітря в кімнаті просочилося густим нудотним запахом розпусти.
Мо Жань не знав, скільки часу минуло, перш ніж це гротескне видовище нарешті завершилося.
Жон Дзьов справді вмів зачаровувати чоловіків. Один із солдатів, щойно натягнув штани, негайно вирушив реєструвати його у свого командира. Тепер залишалося лише дочекатися, поки Четвертий князь перегляне список, і тоді вартовий забере хлопця собі.
Воїни під командуванням Четвертого князя не потрапляли в коло перероджень. Хоча служба в них була не такою вигідною, як місце в найближчому оточенні самого князя, вона все ж таки обіцяла Жон Дзьову досить комфортне існування, позбавлене принижень.
І його це цілком влаштовувало.
Солдат, який узявся забрати Жон Дзьова, ще кілька хвилин до нього позагравав, а тоді пішов на варту. Натовп нечисті поступово розбрівся, залишивши кімнату в безладі. Приміщення здавалося спустошеним, мов банкетна зала після гулянки, коли розлиті по підлозі недопите вино й людські почуття вистигли остаточно.
Жон Дзьов сів із ледачою грацією. Попри те, що він був чоловіком, серед усіх присутніх мав найбільш зібраний вигляд.
Юнак охайно вдягнувся й привів себе до ладу. Поглянувши в мідне люстерко, він невдоволено відзначив, що обличчя після смерті стало занадто блідим, позбавленим живого рум’янцю. Це геть не підкреслювало його грайливий погляд.
Не звертаючи уваги на жінок, які досі ридали й тремтіли після пережитого, Жон Дзьов у доброму гуморі причепурився, взув шовкові черевички та неквапно вийшов надвір.
У пеклі квітли багряні первоцвіти*, ба навіть червоніші за ті, що росли у світі живих. Він зірвав кілька бутонів, умочив тонкий палець у сік і легкими мазками розніс його по губах та щоках.
*Ідеться про рослину рrimula maximowiczii.
У всіх свої пріоритети. Жон Дзьов з народження пробивався крізь злидні. Він вірив, що лише той, хто все життя провів у достатку й ніколи не знав голоду, може дозволити собі таку примху, як дружба. Сам же він був ніким, брудом під ногами. Його не обходили ні честь, ні гідність. Все, що він мав, — це його життя, а коли й того не стало, залишилася тільки душа.
Позаду щось ворухнулося, наче хтось зачепив квіти.
Жон Дзьов подумав, що повернувся той самий солдат, і поспіхом начепив звичну маску ніжної прихильності. Усе коштувало грошей, окрім ласки. Хлопець кинув грайливий погляд через плече. Він мав надмірно прекрасний і чарівний вигляд. Майже жіночний.
Але побачивши біля кущів холодного й непорушного юнака, Жон Дзьов різко відсахнувся.
Він роззявив рота, вирячив очі та відступив на крок, немов уражений блискавкою.
— Ти?!
— Я, — кивнув Мо Жань.
На м’якому, гарному обличчі Жон Дзьова відобразився вир емоцій: шок, вагання, самовдоволення, злість, тривога, удавана байдужість. Урешті, він зупинився на холодній відстороненості.
Цей юнак занадто звик носити усмішку. Сильні, пристрасні емоції на його лиці були занадто важкими, тож він вирішив не займати себе цим.
— Як вас сюди занесло, молодий пане Мо?
Вони розійшлися далеко не в дружніх стосунках. Жон Дзьов розправив плечі, надавши собі показної незворушності.
— Декого шукаю, — коротко відповів Мо Жань.
Жон Дзьов презирливо хмикнув:
— Хто б міг подумати, що такий гульвіса, як пан Мо, зберігатиме комусь вірність навіть у смерті.
Мо Жань не збирався марнувати подих на Жон Дзьова. Він мовчки витягнув сувій і простягнув йому.
— Бачив його?
Той швидко глянув на портрет.
— Просто миловидний, не більше, — Жон Дзьов вишкірив зуби. — Ну, і з якого він борделю?
Мо Жань насупився.
— Який такий бордель? Просто скажи, бачив чи ні.
— Ні, — байдуже відказав Жон Дзьов. — А якби й бачив, тобі б однаково не сказав.
Мо Жань пильно на нього глянув.
— Я втомився, піду подрімаю, освіжу красу. Вихід знайдеш сам. Повертайся туди, звідки виповз.
— Жон Дзьове! — покликав Мо Жань.
Струнка постать завмерла. Жон Дзьов із самовдоволеною посмішкою на обличчі злегка повернув голову.
— Слухаю?
— Я його врятую. І тебе теж, якщо захочеш. Це місце безжальне. Ти ж не збираєшся залишатися тут і товктися серед цих солдатів? Тобі варто повернутися до кола перероджень.
Жон Дзьов розвернувся в його бік іще трохи.
— Легко тобі казати, молодий пане Мо, — солодко мовив він. — Так, це місце жорстоке, але хіба десь інакше? Мені випало два десятки важких років нагорі, і, якщо чесно, суттєвої різниці я не відчуваю. Просто тепер мої клієнти — привиди, а не люди. То що змінить переродження?
Мо Жань на мить замовк.
— Якщо залишишся тут, житимеш мов на лезі ножа.
Жон Дзьов розсміявся. Кілька секунд по тому він нарешті взяв себе в руки. Все ще хихочучи, хлопець поглянув на Мо Жаня з легкою зневагою.
— А коли я жив інакше? Люди — ножі, а я — шмат м’яса на столі різника. Якщо пощастить натрапити на когось сердечного, отримаю трохи більше платні. А як стикнуся з кимось настільки добрим, як-от пан Мо, то втрата грошей буде найлегшим із наслідків. Ти обікрав мене, а потім удав, ніби ми взагалі не знайомі. Молодий пане Мо, ти спершу встромив мені ніж у спину, а тепер розповідаєш про небезпеку порізів? Як милосердно з твого боку.
Нотатки авторки:
Песик у дитинстві хотів стати тим, хто ніколи не буде ненавидіти, хто дарує усмішки ображеним долею. І все ж таки саме він став демоном, чиї руки вже ніколи не відмити від крові та гріхів. Якщо його мати ще не переродилася й дізналася про все в підземному світі, вона, мабуть, була вбита горем.
Щодо вчорашньої публікації: вона може викликати жалість, але насправді так бути не повинно. Бо це був чи не найкращий період з усіх п’ятнадцяти років життя Песика.
Коли він почав згадувати минуле, сказав: «Тоді поруч хоча б була мати. Та потім не стало навіть її».
Насправді не варто намагатися чітко розмежувати правду й кривду, або ж порівнювати добро зі злом, вірність зі зрадою. Деякі добрі люди стають жорстокими, інші — вибираються у світ із самого пекла. Персонаж повинен мати різні риси: хороші, погані, жалюгідні й навіть огидні — лише тоді він відчуватиметься справжнім. Щоб світ був цілісним, у ньому мають бути присутні помилки та розкаяння, справедливість та беззаконня.
Якщо писати лише про хороших людей з однаковим моральним компасом, уникати вагань у почуттях та протиріч у цінностях і між персонажами — історія перетвориться на веселу пісеньку. *Кхм*
«Вітри реформ приносять весну,
Світ радіє, покладений край крадіжкам,
Люди не зачиняють на ніч двері,
Знайшовши 50 копійок,
Я чекав цілий рік, аби повернути їх власнику».
То так можна просто ввімкнути телевізор рівно о 19:30 та подивитися всі 108 тисяч епізодів «Трансляції новин». Задоволення гарантоване…
